Знедолені батьки «дітей війни» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Знедолені батьки «дітей війни»
   

Знедолені батьки «дітей війни»

Іван Борисовець

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Ваш «День» неодноразово висвітлював тему матері-трудівниці, її незгасаючу любов до рідних, її жертовність та просту житейську мудрість попри всі негаразди. «День» спонукає кожного читача вивчати не тільки понадтисячолітню історію нашої України, а й ближче минуле своєї родини. Цього всіх нас раніше свідомо не вчили нібито за непотрібністю...


Вона побачила світ наприкінці квітня 1912 року, була третьою і наймолодшою дитиною в сім’ї одноосібника Стращенка Нестора Федоровича. Родина мешкала в селі Григорівка (колишнє Мильники) на правому березі річки Остер і за п’ять кілометрів від Ніжина, що на Чернігівщині. Волею батька наймолодшу доньку назвали рідкісним іменем — Мавруша (Мавра), і вона була улюбленицею всієї сім’ї, особливо батька.

Свого часу Нестор Федорович навчився господарювати на землі в німецьких колоністів на півдні України, тому доволі успішно вів своє господарство. У себе в господі він мав усе, що потрібно: просторий будинок, домашніх тварин, землю, пасіку, сінокіс і навіть ділянку лісу. Працювала вся сім’я, а частину продукції своїм транспортом вивозили до ніжинського базару. Тобто, за теперішніми мірками, сім’я займалася малим бізнесом.

Отже, Мавруша могла сподіватися на щасливе дитинство й безхмарне майбутнє. Але 1914-го почалася Перша світова війна, продовженням якої на теренах України стали кілька десятиліть збройних конфліктів, червоного терору, голодоморів... Однак діти Нестора Федоровича здобули початкову освіту (рідна мова, арифметика, природознавство, культурознавство).

Наприкінці 1920-х років Мавруші минуло 17 років, і вона була дуже привабливою дівчиною. Може, у батька були плани на подальшу освіту для Мавруші, позаяк, за спогадами сестри Мотрі, вона була «дуже допитливою і з характером». Але неп як тимчасову політику внаслідок провального хазяйнування більшовиків уже на той час скасували, а натомість набрали силу нові загрози. Це примусова колективізація та мобілізація молоді на індустріалізацію Донбасу. Тому Маврушу Нестор Федорович терміново вивіз подалі від Ніжина, до своїх знайомих у глухе село Кукшин, сховане серед боліт та лісів десь за 20 кілометрів від Григорівки.

Поява у віддаленому селі вродливої дівчини не залишилась непомітною. Молодий директор місцевої школи переконав Нестора Федоровича віддати Маврушу заміж за нього. Виходу у батька не було, з огляду на ту ситуацію, в якій він опинився як «підкуркульник». Мавруша вже тоді мала власні погляди на майбутнє, які відрізнялися від батькових, але вимушена була підкоритися долі. Подружнє життя так і не склалося, тож Мавруша невдовзі, навіть не розлучившись із чоловіком офіційно, переїхала до старшої сестри Мотрі в село Плоске.

МАВРУША (БІЛЯ БАТЬКА, НА ПЕРЕДНЬОМУ ПЛАНІ ), НЕСТОР ФЕДОРОВИЧ ТА ЙОГО ДРУЖИНА МАРФА. У ДРУГОМУ РЯДУ — ДОНЬКА МОТРЯ, СИН МИХАЙЛО І СТАРША СЕСТРА МАРФИ. 1914 РІК / ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ

Отримавши «свободу» і маючи схильність до техніки, Мавруша 1938 року закінчила «Школу тракторних бригадирів» (нині ПТУ № 331) у сусідньому селі Мрин і там же стала до роботи трактористом.

Ще студенткою тракторної школи Мавруша познайомилася з поважним бригадиром із благоустрою доріг і майстром на всі руки Іваном Яковичем Борисовцем (1903 року народження), котрий щовечора своєю підводою приїжджав до неї в село Плоске. Іван Якович мав своє господарство на околиці Мрина: велику ділянку землі, вишневий (і не тільки) садок, хату з оригінальним опаленням (сам створив, тому що володів також пічним ремеслом). І його відвідини завершилися тим, що Мавруша у червні 1938-го вже з власної волі вийшла заміж за Івана Яковича, змінивши непривабливе для неї ім’я Мавра на ім’я своєї матері — Марфа, і стала для свого чоловіка коханою Марфушею.

Війна для Марфушиної сім’ї почалася 1939 року, коли Івана Яковича відправили на фінську авантюру, з якої йому вдалося повернутися неушкодженим. А робота на тракторі скоро закінчилась, бо Марфуша, травмувавши руку (заводили цю техніку вручну), відчувала біль ще багато років. Життя подружжя складалося щасливо. 1939-го на світ з’явилася донька Катруся, а за місяць до Великої війни — син, котрого батько назвав своїм іменем (за спогадами Марфуші), відчуваючи щось тривожне. Наймолодша дочка Марія побачила світ наприкінці жовтня 1942-го.

Німецька навала 1941 року була настільки стрімкою, що Івана Яковича не встигли мобілізувати до армії, і йому довелося партизанити в лісах Чернігівщини. Період окупації для Чернігівщини був трагічним, адже за дії партизан та підтримку їх місцевими мешканцями окупанти вщент спалювали села й містечка разом з людьми.

У селі Мрин навесні 1943 року на околиці в болотистій і зарослій кущами заплаві річки Мринка партизани прицільним вогнем знищили ворожий дозор із трьох осіб (німець і два поліцаї). Наслідком цих дій стала облога села німцями, хоч трохи людей встигло втекти до ближнього села Лихачів та в ліси. Будь-яких слідів при пошуку вбитих не знайшли, оскільки місцеві чоловіки Іван Романюта та Петро Компанець встигли закопати їх у зарослій болотистій канаві. Це й порятувало Мрин. Окупанти покарали лише старосту села і згодом відступили.

Після вигнання окупантів Івана Яковича в жовтні 1943-го мобілізували до армії. Але це була дивна мобілізація. Як розповідали, всіх призваних посадили в машину й терміново відвезли в район — Носівку, а звідти негайно — в напрямку Києва. Жодних листів від свого чоловіка Марфуша не отримала (а чекала щоденно). І лише через два з половиною роки після закінчення війни від райвійськкомату прийшло повідомлення № 2/2411 від 24.11.1947 р. про те, що «Іван Якович пропав безвісти 06.02.1944 р.». Є певні сумніви щодо дати його загибелі. Вочевидь, переважна більшість (близько 80%) із цих мобілізованих і не взятих на облік у жовтні 1943-го трагічно загинули під час форсування Дніпра, коли визволяли Київ...

МАВРУША, 18 РОКІВ / ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ

Так що Марфуша більше не чекала на повернення свого чоловіка, наполовину посивіла, і тільки троє сиріт — дітей війни заповнили все її подальше життя. Вона стала вдовою у 32 роки. Тож наступні роки були періодом виживання, особливо в 1946—1947, та каторжної роботи в колгоспі, де заробляли «трудодні».

Марфуша сама змогла дати лад присадибній ділянці (десь зо 50 соток) і садку, які були для осиротілої сім’ї основним джерелом виживання. Вирощували все, в тому числі культури подвійного призначення — жито й коноплю. Завдяки їм мали солому на покрівлю та олію і полотно на одяг. Свого часу Нестор Федорович подарував Марфуші швейну машинку «Зінгер» випуску 1905 року. І вона теж стала одним із основних засобів заробітку «живих» грошей, позаяк Марфуша була як «дизайнером», так і майстром із шиття білизни та легкого одягу для багатьох жінок свого «кутку» на селі, і люди її поважали. Ця машинка і дотепер у робочому стані.

Марфа Несторівна не втратила своєї природної привабливості, але ніколи не припускала навіть думки про якусь другу сім’ю. Діти ніколи не бачили сліз в її синіх очах, за винятком випадку, коли податківець на прізвище Нелін (у якого була кличка — Ленін) зняв зі станка і конфіскував швейну машинку за невиплату якихось податків: тоді ще були податки на фруктові дерева. Забравши вдруге машинку із сільради, Марфа Несторівна всерйоз пригрозила, що наступного разу поб’є податківця.

Вона ніколи й нікому не скаржилась на злигодні свого тяжкого життя матері-одиначки. Живучи раніше в сім’ї хазяйновитого і заможного сільгоспвиробника, вона багато чого навчилася, так що й у колгоспі часто працювала на «чоловічих» роботах, а від керування ланкою відмовлялася. На політичні теми не говорила ніколи, то був підсвідомий страх із минулого. Але в день смерті «вождя всіх народів» у неї вирвалося: «Ще один собака здох!» — після чого вона дуже просила сина Іванка нікому про це не розказувати. А старшій дочці дала потиличника за те, що прийшла із школи з мокрими очима через цю «втрату».

Своїх дітей виховувала без нотацій та фізичних покарань, вочевидь, згадуючи своє до певної міри безтурботне дитинство улюблениці сім’ї, а про належне навчання у школі нагадувала часто, бо «треба і вчитися, і працювати...»

Ось так і прожила Марфуша 88 років (відійшла в інший світ у грудні 2000-го) завжди поряд з близькими й рідними — з батьками, сестрою, дітьми, онуками і з добрим ставленням до обранців своїх дітей.

І така реальність та історична правда, що в усі часи й за різних скрут наша держава виживала й виживає тільки за рахунок надзусиль простих людей, а потім про них же забуває. А тепер в Україні ми знову маємо дітей війни і знедолені сім’ї та вкотре сподіваємося побачити світло в кінці нашого тунелю... Але, мабуть, це станеться не скоро, бо роками не щеплене від гріхів наше суспільство від безвиході схильне до нових революцій, наслідками яких є лише зміна ляльководів. Пригадується символічна репліка школяра, котрий не вивчив домашнього завдання з історії, з відомого кінофільму «Доживемо до понеділка»: «А вообще в России на царей не везло». В Україні — теж, але то вже інша тема.

2016-08-05 13:08:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар