Злети й падіння давньої столиці - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Злети й падіння давньої столиці

Злети й падіння давньої столиці

Ігор Сюндюков

Доля міста є невіддільною від долі народу та держави. Піднесення її, держави, духу, зброї та господарства — це й є ті крила, що підносять «гради» цілої землі, великі, стольні, середні та малі. Й навпаки — паралізуюча волю криза, зневіра, занепад моральної сили завдають удару містам (столичним, можливо, мало не в першу чергу) майже настільки ж жорстокого та нищівного, як і навали ворогів. Утім, в історії королівської і княжої столиці, слава котрої гриміла у ХІІІ—ХІV ст. на всю Україну-Русь, навал цих було більше ніж достатньо...

Володимир-Волинський розташований на крайніх західних теренах нашої держави (до обласного центру, Луцька, — 76 км, до польського кордону — лише 15, до Києва — 550, до Львова — 150). Зараз у місті проживає близько 40 тисяч мешканців. Сподіваємося, що більшість із них добре пам’ятають про славетну історію Королівства Руського та Галицько-Волинського князівства, одним із потужних державних центрів яких був саме Володимир (давня назва — Ладомир, теперішня з’явилася після приєднання цих земель до Російської імперії за часів Катерини ІІ у 1795 р., додаток «Волинський» було надано, аби відрізнити цю стару княжу столицю від російського «Володимира-на-Клязьмі»).

Перша згадка про місто є в знаменитій Несторовій «Повісті врем’яних літ». Знаменно, що цей запис датований вікопомним 988 роком — рубежем офіційного й остаточного запровадження християнства на Русі Великим князем Київським Володимиром хрестителем, на честь якого, власне, і названий стольний град, що про нього ми розповідаємо. У «Повісті» читаймо (рік, повторюємо, 988-й): «Володимир, отож, просвітився сам (тобто охрестився. — І. С.), і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав... І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він (Володимир. — І. С.) Ярослава в Новгороді, і Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі (ось вона, згадка! — І. С.), Мстислава в Тмуторокані». Отже, у нас мова піде про одне з найдавніших міст Русі; враховуючи, що літописний запис, як правило, згадує ті населені пункти, які вже не один рік існували, то вік Володимира (дуже й дуже умовно) можна визначити приблизно так: 1040—1050 років, а то й більше. А коли виникло язичницьке поселення Ладомир, яке ще раніше існувало саме тут, на березі річки Луга, — історики сперечаються й досі.

Розвитку міста вже у Х—ХІ ст. сприяло вигідне географічне розташування — воно постало на перетині сухопутних і водних торговельних шляхів, зокрема знаменитого шляху «із варяг у греки», який з’єднував країни Північної Європи із Середземномор’ям. Про це свідчать знахідки археологів, серед яких чимало предметів із Візантії, країн Близького Сходу та Західної Європи. Саме таке вдале розташування й допомогло швидкому розвиткові стародавнього Володимира. Вже у ХІ—ХІІ століттях місто входить до числа найбільших та найвпливовіших на Русі — поряд із Києвом, Переяславом, Черніговом, і це не перебільшення. Якраз у цей період Володимир стає значним осередком торгівлі, набуває важливого військово-стратегічного значення як оборонний форпост на Західних кордонах Руської держави. Розвивалися освіта, ремесла, культура, в місті будувалися військові укріплення, зводилися численні храми та монастирі. З 992 року у Володимирі перебувала самостійна Єпископська кафедра.

У середині ХІІ століття, в добу поглиблення феодальної роздробленості на Русі, місто стало центром удільного Волинського князівства. Тут утвердилася окрема князівська династія, започаткована онуком Володимира Мономаха — Ізяславом Мстиславичем, котрий правив на Волині у 1135—1141 рр. Враховуючи, що саме час його правління був «знаковим» для історії Володимира, коротко розповімо про цю доволі цікаву особистість. Майже все життя князь Ізяслав присвятив боротьбі за великокняжий київський стіл («стартовою позицією», схоже, був саме Володимир) і об’єднання України-Русі в єдину могутню державу — завданню, яке, на превеликий жаль, тоді вже практично неможливо було виконати... Як писав Михайло Грушевський, «після смерті Мстислава, сина Володимира Мономаха, боротьба йде з надзвичайною силою й завзяттям, особливо загострюючись у середині ХІІ століття (1146—1162). Сили і запал були ще свіжі: Мстиславовичі, молодші Мономаховичі й дві старші лінії Святославовичів... порушували в цій боротьбі небо і землю, бо й було задля чого — Київ ще був дійсно центром не тільки цілої України, а й цілої Східної Європи...».

Ізяслав Мстиславич розвинув у собі рідкісно високу, як на ті часи, національну та державницьку свідомість. Це найяскравіше виявилося у його ставленні до Церкви. Попри те, що тодішній митрополит Київський, грек Михайло, полишивши столицю на Дніпрі, заборонив без нього правити служби у Святій Софії, Ізяслав 1147 року, володіючи Києвом, вивів давньоукраїнську церкву з прямого підпорядкування Константинополю й наказав зібрати всіх єпископів для обрання нового митрополита. Довго дискутувалося питання: чи правосильні єпископи робити це без благословення візантійського Патріарха? Більшістю голосів було обрано на митрополита ченця Зарубського монастиря Климента Смолятича. Отже, Ізяслав, прагнучи поновити велич Київської держави, відстоював церковну незалежність від Візантії. Коли Ізяслав помер у листопаді 1154 року у віці трохи більше 50 років, то, за свідченням Київського літопису, вся земля дуже за ним жалкувала, бо був він «вірним, христолюбивим, славним і великим князем». Додамо, що, найімовірніше, за часів саме князя Ізяслава було споруджено собор Успіння Пресвятої Богородиці — славетну пам’ятку Володимира, а також відомі у місті захисні фортеці.

Невипадково саме до Володимира, через занепад уже згаданого «шляху із варяг у греки» та втрату Києвом свого стратегічного значення, переніс свою резиденцію Великий князь Київський Роман Мстиславич (близько 1204 року). Окрім знаменитого князя Романа, найвідомішими представниками волинської гілки династії Володимировичів (Рюриковичів) були, як відомо, уславлений син його Данило Галицький (1201—1264 рр.) — перший український король, його брат Василько (1204—1271 рр.) та син і наступник Василька — Володимир, просвітник, гуманіст і «книжник», життя якого було якнайтісніше пов’язане зі «стольним градом», що про нього ми розповідаємо. Фактично місто Володимир на півтора століття (не варто тут, звісно, забувати і про Галич, Холм, Львів та Луцьк) стає столицею Волинсько-Галицької держави, котра після розпаду Київської Русі стає однією з найбільших потуг Східної Європи на тодішній політичній карті. Саме на цей період припадає розквіт стародавнього Володимира, який у ХІІІ ст. став одним із найкрасивіших міст Європи. Сучасників вражали його фортифікаційні споруди. Збереглося свідчення угорського короля Андрія (1231 р.) про те, що «і в німецьких землях я не зустрічав подібної фортеці». Розвивалися ремесла, архітектура, мистецтва. Місто було важливим центром освіти і культури Королівства Руського: саме тут творився Галицько-Волинський літопис (1201—1299 рр.) — унікальне джерело історії Русі.

Страшної шкоди завдала Володимиру навала Батиєвих орд 1241 р. Дружинники і городяни хоробро боронились, але сили були нерівні: монголи захопили місто й жорстоко зруйнували його. Місто (вражаючий факт) достатньо швидко, за п’ять — сім років, піднялося з руїн, проте волинські землі на тривалий час потрапили у залежність від Золотої Орди. Набіги татар повторювалися і пізніше.

Після отруєння останнього князя Волинсько-Галицької держави — Юрія ІІ Болеслава (1340 р.), яке сталося саме у Володимирі (до речі, ще 1324 р. місто отримало Магдебурзьке право, раніше від Києва на 170 років, від Львова — на 32 роки!), розпочався занепад Королівства Руського, вже незворотний, а з ним — і волинської столиці. Місто увійшло до складу Великого князівства Литовського, а з ХVІ ст. — до складу Речі Посполитої (до 1795 року, коли ці землі, як уже згадувалося, прибрала до рук цариця Катерина ІІ після Третього розділу Польщі). За часів панування імперської Росії Володимир-Волинський втратив своє значення і як центру торгівлі, перетворившись у невелике провінційне місто. Багато життів забрали криваві буревії Першої та Другої світових воєн...

Але для кожного українця, хто знає про минуле свого народу, Володимир — в жодному разі, ніколи не може бути «провінційним містечком». Бо це — славний центр потужного Руського Королівства, місто Володимира Святого, князя Ізяслава, Романа Мстиславича, Данила Галицького, Василька, сина його Володимира, зрештою, ближче до наших часів — батьківщина великого Агатангела Кримського (1871 р.). Справді, провінційність — то стан душі, а не географія!

Теги:
2017-07-07 01:00:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар