Журналіст і патріот Роман Рахманний - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Журналіст і патріот Роман Рахманний
   

Журналіст і патріот Роман Рахманний

Олександр Панченко

 Наш обов’язок бути совістю народу і його свідомістю, ми тривожимось, бо загрожене саме існування всієї нашої нації,-  тому з тим більшою силою лунає клич крові, щоб промовляло чорнило українською мовою

Мій давній приятель, видатний письменник й журналіст, колишній редактор знаменитого з часу відновлення нашої Незалежності «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко у своєму дописі зазначав: «…У полум’яному «Відкритому листі українця-читача до українця-журналіста», який належить перу талановитого публіциста і редактора, члена ОУН з 1937 року Романа Рахманного, історичне покликання діаспорної журналістики бачиться так: «Визначити, розгорнути перед українською еміґрацією її завдання у перспективі майбутности українського народу – ось черговий обов‘язок української преси. А в центрі ставити як вихідну точку – Україну. Вона, свята у своєму минулому й сучасному змаганні, повинна стояти понад розбурханими пристрастями партійними і груповими, повинна бути недосяжна для зневажників і святотатників» .

Рахманний (Олійник), професор Роман


Ця, написана кров’ю серця стаття опублікована в березні 1947 року у «Визвольній політиці». Висловлена ідея, що понад партійними і груповими пристрастями треба ставити Україну, і сьогодні надзвичайно актуальна. Публіцистика Романа Рахманного, як і публіцистика Івана Багряного, стала для багатьох в Україні справжнім відкриттям. На жаль, за часів «залізної завіси» все, що написане цими та іншими українськими патріотами було віднесене до «чаду українського буржуазного націоналізму», а отже вважалося ворожим і трималося за сімома замками. І тільки за часів незалежності, полум’яне слово видатних представників української діаспори прийшла до читача в Україні. Це свідчить, що над справжньою публіцистикою не владні ні час, ні кордони. Бо справжня публіцистика – це не лише факти і слова, а передусім – думка і серце. Бо справжня публіцистика пишеться не чорнилом, а кров’ю. Недарма Роман Рахманний у своїх творах наводив улюблений вислів «З усього написаного люблю лише те, що написано кров’ю».  І сам він з усією відповідальністю підкреслював, «що кожне написане слово має свою вагу і має особливі обов’язки», і що найперший обов’язок – це «...обов’язок бути совістю народу і його свідомістю – дзеркалом сучасности». Власне, ці слова є точною і влучною самохарактеристикою всієї публіцистичної творчості Романа Рахманного...».

Надія з дому Хмара, - дружина Р.Рахманного

Хто був насправді Роман Рахманний? Чи це його справжнє ім’я та прізвище? Яка доля спіткала його на життєвих шляхах? «Роман Рахманний» - це псевдонім Романа Дмитровича Олійника, який друкувався також і під іншими псевдами, як от – «Роман Хміль», «Romain d’Or», «Ромен Дор», - 100-річчя від дня народження якого ми відзначаємо 26 грудня 2018 року. А був це був дійсно знаменитий й надзвичайно талановитий журналіст, публіцист, доктор філософії, який близько чверті століття тому, в 1994 році, став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився Роман Дмитрович селі Піддністрянах, що на Львівщині, у родині подружжя Олійників -Дмитра Степановича та Розалії Григорівни, сумлінних діячів місцевої «Просвіти». Сини з родини піддністрянських Олійників народжувались, як мовиться, один за одним - Григорій, Роман, Іван, Степан. Первісток подружжя Григорій, на жаль, передчасно покинув цей світ, трьом же іншим синам-соколам судився непростий життєвий шлях та героїчна доля.

Роман Рахманний

Роман Олійник середню школу викінчив у 1937 році у Львові й вступив до Греко-Католицької Богословської Академії, ректором якої був тоді Архієпископ Йосиф Сліпий (згодом - Кардинал та Патріарх УГКЦ), став член ОУН ще у 1937 році. У 1939 році,  після приходу большевиків в Західну Україну, Роман Олійник від’їхав на Лемківщину, де учителював й працював у підпільній мережі ОУН(б). У 1941 році він повернувся в Україну і складі т.зв. Третьої Похідної групи ОУН–Південь, у складі підвідділу А-1 цієї групи дістав завдання перебратися до Криму, однак був перехоплений німецькою військовою частиною біля Миколаєва над Бугом. Уникнувши арешту, восени 1941 року Роман Олійник повернувся до Львова, продовжив навчання у Богословській Академії, яку викінчив у 1944 році з відзнакою, але на священика не висвятився з огляду на непевний воєнний час. Брав участь в організованому національно-визвольному русі. Від 1944 року на еміґрації спочатку в Австрії та Західній Німеччині. У Відні пан Роман встановив зв’язок з провідними членами ОУН з Краю та керівництвом Закордонного Представництва УГВР, на доручення яких переїхав до Берліну, де під ширмою працівника-теолога, працював як підпільний представник Закордонного Представництва УГВР та ОУН на Берлін та Північну Німеччину. У 1945 році Роман Олійник переїхав до міста Фюрту (поблизу Нюрнберґу), співпрацював з Проводом Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН) та ЗП УГВР, редаґував бюлетені «Український Інформатор» та «Наш шлях» (1945-1946), працював керівником й редактором Української Пресової Служби (1945-1946).

Це він разом з мґр. Романом Ільницьким засновував та редаґував тижневик «Час» у Фюрті, став також членом редколеґії часопису «Українська трибуна» у  столиці Баварії Мюнхені. Пан Роман на доручення ЗП УГВР також перебував тимчасово у Ґолландії (1947-1948), брав участь у Конґресі Об’єднаної Европи в Ґаазі, де особисто передав почесному голові конґресу Уінстону Черчілю Меморіал УГВР в українській справі, помістив ряд статей про УПА, ОУН та УГВР в ґолландській пресі. У 1949 році він переселився до Канади, де одружився з Надією Хмарою, став співзасновником газети «Гомін України»  та співініціатором громадської організації «Ліґа Визволення України». Здобув науковий ступінь маґістра слов’янських літератур в Університеті Торонто. У 1959 році Роман Рахманний перебрався з родиною до Монреалю, працював там на посаді редактора й диктора в українській Секції Міжнародної Служби «Радіо Канада», згодом став її керівником. У 1962 році він здобув науковий ступінь доктора філософії, його ґрунтовна праця – «Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні», з’явилась друком у Києві 1999 року у видавництві «Четверта хвиля». Роман Рахманний (Олійник) став автором 17 книг та монографій, понад тисячі статей та есеїв. Його монументальне видання в трьох томах «Україна атомового віку» було удостоєне звання лауреата Національної премії ім.Тараса Шевченка у 1994 році.  Роман Рахманний зокрема є автором праць «Кров і чорнило», «На п’ятдесятій паралелі», «Не словом єдиним», «Вогонь і попіл», «Самовизначення християнської України», «Вогні самостійної України».  Для мене, наддніпрянського українця, особливою є праця ОУН-вця Романа Рахманного «Актуальність самостійницьких ідей Симона Петлюри», що було  текстом  його доповіді під час відкриття Інституту імені Симона Петлюри в Торонто 23 лютого 1981 року.

Родина...

Між іншим, 17 жовтня 2004 року в Домі Української Молоді  в Монреалі на  святковому  відзначенні  чергової річниці УПА у своїй доповіді «Державницька спадщина ОУН, УПА, УГВР» професійна бібліотекарка Університету Меꥳлл, редакторка українських видань, авторка і суспільно-громадська працівниця, дружина Романа Рахманного мґр. Надія Хмара-Олійник говорила, що «…Тисячі й тисячі їх склали найвищу жертву для обраної ідеї - своє життя, залишивши по собі школи незакінчені, книжки недочитані, молитви недомовлені, пісні недоспівані, кохання нерозцвілі, подружжя незав’язані, почуття непережиті, думи недодумані, надії нездійснені. Тому не треба дивуватися, коли опечалені батьки й матері, сестри і брати, жінки й осиротілі діти та засмучені наречені ставили і може ще й досі ставлять болюче запитання: чи українська збройна боротьба, з її великими жертвами в людях, виправдала себе? Ось після однієї доповіді на Свято Державности підійшов до доповідача старший чоловік і сказав: «Я знаю, що в 1918 році треба було воювати за українську державу, і я воював за неї і згодом розказував про це своїм дітям. Але скажіть мені, чи треба було того, щоб мій єдиний син загинув 1948 року в лавах УПА? Совєтські видання називають таких, як він, «вислужниками іноземних імперіялістів, буржуазними націоналістами, бандерівськими бандитами», а в наших газетах на еміґрації теж дехто пише, що боротьба УПА була недоцільна... Скажіть мені, - просив той батько, - невже мій син загинув безпотрібно?». 

Зваживши все на терезах розуму й досвіду, ми мусимо сьогодні дати ось таку відповідь тому батькові і всім іншим, які втратили своїх рідних у повстансько-революційному русі: Ваші сини й дочки віддали своє життя за чесну українську справу під керівництвом чесних, безкорисливих провідників…. На жаль, не справдилися надії керівників ОУН і УПА на совєтсько-американський конфлікт, який допоміг би відродити державність України. Вояки УПА мусіли розраховувати тільки на власні сили і своєю жертовною геройською боротьбою доказали чи не єдиного в історії людства подвигу - вони вели збройний змаг з окупантами иа протязі десяти років, виконуючи 14 з половиною тисяч збройних акцій, в яких загинуло 30 тисяч представників комуністичного режиму і військовослужбовців….  

Жертви, які виникли внаслідок боротьби УПА проти ворогів, не були ані надто великі, ані даремні. На основі архівних документів можна обрахувати, що від 1944 до 1958 року в західних областях України від комуністичних репресивно-каральних структур потерпіли майже 500 000 осіб. У тому числі вбито понад 153 000, заарештовано понад 134 000, вивезено за межі України понад 203 000 осіб. Це, здається великі втрати і за них болить і завжди болітиме наша збірна душа. Але тільки порівняймо: від штучно створеного совєтського Голодомору 1932-33 років, в мирний час, загинуло понад 7 мільйонів українців….

«…Тихо спіть, лицарі -
Ви усе віддали
За свободу і честь України:
Юних днів мрії-сни,
Сподівання ясні -
Ви зв’ялили в ім’я Батьківщини.

Як герої жили,
У борні полягли,
З ворогами змагались жорстоко.
Майорів гордо стяг
В ваших дужих руках -
Ми несем його далі високо
...»

Між іншим, Надія Хмара-Олійник стала фундатором тому 22 «Літопису УПА. - Нова серія» (Киїів-Торонто) який має наголовок «Станиславівська округа ОУН: Документи і матеріали 1945-1951». Цей Збірник включає звітно-інформаційні документи окружного, надрайонних та районних проводів структури ОУН Станиславівщини, його видано у 2013 році на вшанування пам’яті її чоловіка Романа Рахманного (Олійника), визначного журналіста й публіциста, невтомного борця за зміцнення культурно-політичної самобутности українців у сучасному світі.

Слід нагадати, що Роман Рахманний був дійсним членом НТШ-А, УВАН, членом Спілки письменників України, Міжнародного ПЕН-клубу, лауреатом багатьох нагород, премій, відзначень тощо. Тодішній посол України в Канаді Юрій Щербак говорив при місці Вічного спочинку  Романа Рахманного у червні 2002 року, що ми «…проводжаємо в останню путь великого українця, людину героїчної долі і пророчого таланту, одну із найяскравіших постатей України ХХ-го століття,.. він творив концепцію всесвітнього українства і вславився глибокими роздумами над тим, що означає бути людиною української цивілізації...»

У 2005 році в своєму інтерв’ю  для «Кримської світлиці» кореспонденту Сергієві Лащенкові донька Романа Дмитровича пані Марта (в заміжжі – Орланді) говорила: «… Мій батько Роман Олійник-Рахманний був головою української служби Канадського міжнародного радіо. Це, свого роду, канадська Бі-Бі-Сі. Крім того, він був автором багатьох статей у зарубіжній пресі, його перу належить і книга «Україна атомного віку». Якби не війна, він міг би стати священиком, принаймні мріяв про це. Добре знав Йосипа Сліпого. Але доля розпорядилася так, що йому довелося багато писати саме про визвольну боротьбу УПА. В радянській пресі його знали під псевдонімом «Рахманний», інколи він підписувався «Ромен Дор». У мене ще є брат, він також свідомий українець, хоча може й менш активний, ніж мені хотілося б. А про мене друзі кажуть, що я гідно продовжую справу свого батька як журналістка. Мене це тішить. Крім того, з 1975 року я активно займаюся перекладацькою діяльністю. А мої статті не лише на українську тематику. Бо писала я і про китайську медицину, і на інші теми. Але найголовніша тема - все ж Україна… Українцям Криму треба допомагати! Це справа всього українського світу, але в першу чергу - Києва. А ще потрібен союз із кримськими татарами. Мені подобається, що вони прихильно ставляться до України. Цей факт (ставлення корінного народу Криму до державотворчої української нації) є дуже вагомим для Заходу. Я думаю, в Криму є всі передумови для демократизації життя, для боротьби з шовінізмом, україноненависництвом. Але для цього необхідно всіляко підтримувати українську пресу, радіо, телебачення. Все українське повинно бути конкурентоздатним… У Києві я була в Києво-Печерській лаврі, і там теж мені «різала» слух російська мова. Хоча загалом столиця добре сприймала мою українську. Лише два - три рази я відчула вороже ставлення до себе у зв’язку з мовою. Але й українську чула досить часто. Якось в метро я навіть заговорила з групою молодих людей. Ми так захопилися, що продовжили свою розмову вже на свіжому повітрі. Прощаючись, я сказала: «Не еміґруйте на Захід! Хто ж залишиться тут, якщо такі люди будуть покидати Україну?». На що молоді люди мені відповіли: «Який Захід? Ви що! Ми нікуди не збираємося їхати. Ми залишимося тут і будемо розбудовувати Україну. Адже це наша земля». Мене дуже зворушили ці слова. Якби батько був живий, то й для нього вони прозвучали б як музика...».

Львівський науковець Тарас Балда в своїй праці «Український журналіст в умовах еміґраційного середовища: мотивація творчості» зокрема писав: «…Почуття обов’язку в мотивації творчості журналіста на передній план висуває і Роман Рахманний... На його думку, українських журналістів поза межами України до творчої праці спонукає обов’язок висловлювати щирі прагнення українського народу, бо їх не висловлює офіційна преса декларацій Української радянської республіки; обов’язок боронити права українського  народу, бо їх не обороняє підневільна українська преса. Цей обов’язок публіцист переводить у завдання для українських журналістів на еміграції, яке визначає так: «поширювати інформацію про становище українського народу і поборювати колоніялізм на українських землях»... У професії журналіста Роман Рахманний вбачає не просто можливість заробляти гроші, але й «святий обов’язок: плекати й оберігати живе і друковане українське слово, правдиво інформувати про українські справи і формувати думку своїх читачів згідно із самостійницькими принципами свого поневоленого, але нездоланного народу»... А ще Роман Рахманний для реалізації таких завдань не вбачав перед вільною українською журналістикою ані часових, ані просторових рамок. За його словами, українські журналісти на еміґрації воюватимуть проти московського колоніалізму друкованим і живим українським словом у статтях, нарисах, книжках, брошурах і закликах. Воюватимуть на сторінках українських газет і  чужомовних періодичних видань. Воюватимуть на землі — по фабриках і університетах, на громадських вічах і в парламентах, по бібліотеках, на міжнародних виставках, конференціях і з’їздах. Воюватимуть в космічному просторі — засобами радіомовлення й телебачення. Воюватимуть правдивою інформацією в  Україні та на чужині. Публіцист наголошує: «Ми (українські журналісти на чужині — Т.Б.) не припинимо нашої боротьби вільним словом законними й революційними методами доти, доки українська національна думка не прорве того «килиму забуття»,  доки українські народні маси не скинуть зі своїх плечей ярма російського  колоніялізму, пропагованого пресою УССР як «найвище досягнення» українського народу. Ми не припинимо тієї боротьби, бо це священний бій за найосновніші права людини, за гідність і свободу українського народу!..».

Мені, на жаль, не довелося бути знайомим із Романом Дмитровичем Олійником (Романом Рахманним), але пощастило тривалий час листуватися з його меншим братом, не менш відомим українським патріотом, полковником американської армії Степаном Олійником, який частенько писав із Вашінґтону «…Радію Вашим успіхам та Вашим жертвенним зусиллям закріпити пам’ять видатних людей українського визвольного руху. Це дійсно цінна робота, на яку Ви заслуговуєте на похвалу та подяку ще живих учасників цього руху… - грудень, 2003 року». «Вельмишановний пане др. Олександер Панченко!  Сердечно Вам дякую за таку надзвичайну рецензію, про яку один мій близький колеґа (жартівливо?)  оголосив:  «Це матір усіх рецензій!». Серйозно:  глибока, аналітична і багата на цікавий зміст. Колоритно прикрашена віршем-піснею з часів підпільної романтики Воюючої ОУН. З Вашою заввагою про те що, з уваги на поточний воюючий стан в Україні, мої міркування про цивільний контроль над збройними силами України і пріорітет посади цивільного міністра оборони залишаюся на рівні теоретичних міркувань я згідний. Але треба визнати, що цивільний контроль вже існує через сітку апарату цивільних правлячих, законодавчих.і юридичних інституцій, Він спрацьовує і не погано. Щодо цивільного Міністра оборони України,  це вже питанна часу…  І радий, що я був хоч частково один із коґорти політологів, які в недавнім минулім закріпляли концепцію й логіку потреби інститута цивільного контрою на благо демократизації. Я, зокрема, вдячний Вам, шановний др-е Олександре за змістовну згадку і про мого рідного брата Романа (Рахманного), і що цього року виповнюється сто років з дня його народження (26 грудня).

Промовляє мґр.Надія Олійник (Хмара)

Сподіваюся, в Україні про це не забудуть і обов’язково згадають його «не злим, тихим словом». Тільки шкодую, що Вам не було відомо про нашого третього, середульшого брата Івана, доля якого також заслуговує на увагу. Адже він у складі Дивізії «Галичина» свого часу вижив у пекельній битві під Бродами. Повернувшись до рідного села,  Іван, як член ОУН(б) і вже досвідчений військовий старшина, вирішив долучитися до опору большевицьким карателям, які вже вдруге почали окупувати Західну Україну. Восени 1946 року Іван сформував групу, до якої увійшли товариші з рідного та сусідніх сіл. Коли вони були вже готові прямувати на перевишкіл до підпільної школи УПА у Карпатах, їх зрадив місцевий стукач, і вночі карателі оточили їх криївку, щоб ув’язнити. Здаватися вони відмовилися.  Тоді карателі закидали їх ґранатами. Вісімнадцять осіб героїчно загинули, включно з їхнім командиром – моїм братом Іваном. А двох важко поранених карателі добивали вже по дорозі до райцентру. Сьогодні у моєму рідному селі на цвинтарі зведена ґранітна стела на їхню Пам’ять… Вибачайте, що мою розмову про Вашу прекрасну рецензію закінчую на такій сумній ноті…  Ще раз дякую Вам за добрі слова й приязнь.   Доброго здоров’я і нових успіхів у Вашій благородній праці.-  З глибокою повагою, (-) Степан Олійник. - 02.04.2018». «Вельмишановний пане Олександр Панченко!  Вітаю Вас сердечно з одержанням премії імені Ірини Калинець та Вашою монументальною працею «Український Демократичний Націоналізм». Це дійсно «маґнус опус» - вона аналітична й також енциклопедична, яка служитиме цінним та незамінним джерелом  для дослідників серед сучасного й майбутніх проколінь про  переломову епоху в українському політикумі, як також й в  українській нації в цілому.  З повагою і приязню, (-) Степан Олійник, 25.05.2018 р.». «Шановний та дорогий пане докторе Олександр Панченко! Сердечно дякую Вам за дальше поширення Вашого незабутнього допису про мою збірку на сторінках газети «Час і Події»  (Чікаґо, США), яка має широку українську читацьку публіку в північно-центральному реґіоні США. Ви зробили раніше і тепер велику прислугу, як мені через збірку, так і мойому братові Романові Рахманному пригадавши читачам про його особистість і про наближаюче 100-річчя з дня народження…».

Степан Дмитрович Олійник народився через  більш як одинадцять років після народження свого старшого брата Романа - 18 липня 1930 року також в селі Піддністряни, (тепер – Жидачівський район Львівської області) у селянській родині. Його батько та мати були активними діячами у місцевому осередку Товариства «Просвіта», найстарший брат Роман (Рахманний), як я писав вище, став видатним вченим, журналістом-публіцистом, середульший брат Іван загинув у рядах УПА в 1944 році. Степан юнаком навчався в гімназії міста Ходоріва (1943-44). У 1944 році, напередодні поновного приходу большевиків у Галичину,  під впливом старшого брата Романа еміґрував разом з ним на Захід. Незважаючи на свій неповнолітній вік, у Кракові він був спійманий німецькою окупаційною владою та скерований на примусові роботи до Третього Райху, а згодом був приписаний там до служби при німецькій зенітній артилерії (так зване «Юнацтво»). У лютому 1945 року при допомозі брата Романа Степан втікає з табору зенітників та до кінця війни переховується  в католицькому монастирі в Баварії. По закінченню війни пан Степан був «завербований» членом Проводу ОУН(м) на добровільну короткострокову службу кур’єра ОУН на федеральну землю Баварія. Згодом він перейшов до табору для переселенців в місті Байрейті, де продовжив навчання в таборовій гімназії, а також тут же проходив підпільний спецвишкіл та в зимі 1945 року став заприсяженим членом Юнацтва Закордонних Частин ОУН з під-стягу Степана Бандери. В 1946 році Степан, як неповнолітній воєнний сирота, був переселений до США, де закінчив середню школу, а згодом одержав наукові ступені бакалавра (Нью-Йорк Сіті Коледж – 1954), маґістра (1959) та доктора політології (Джорджтаунський Університет, Вашінґтон, 1965). Ступінь маґістра з міжнародних справ С.Олійник захистив дисертацією «Українська РСР в Організації Об’єднаних Націй» та оборонив докторат дисертацією на тему: «Совєцький федералізм у теорії й практиці», співпрацював в англомовній Енциклопедії українознавства, був науковим співробітником Бібліотеки Конґресу США у Вашінґтоні. Починаючи від 1950 року Степан Олійник став на службу до Армії США, спочатку в активному резерві, а від 1970 року – в діючій Армії, навчався в Академії Команди й Генерального Штабу та в найпрестижнішій Національній Військовій Академії, проходив службу штабним офіцером при Штабі Армії США, Пентаґон (1971-78, 1983-85) та при Комітеті Об’єднаних Начальників Штабів, Пентаґон (1973-83). У 1978 році  Степанові Дмитровичу Олійнику було присвоєно звання полковника.

Після виходу у відставку він  послідовно займався науковими дослідженнями з питань безпеки при Міністерстві оборони США (1983-92), був активним у громадському житті українства – спочатку у студентському русі, згодом у Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) , а опісля – як  член Закордонного Представництва (пізніше – Середовища) Української Головної Визвольної Ради (УГВР), співпрацював, як консультант, з провідними діячами ЗП УГВР, дослідного центру – фірми-корпорації «Пролог», Генсеком ЗС УГВР Миколою Лебедем, на доручення якого, зокрема, відбув у 1960 році одномісячну поїздку в підсовєцьку Україну, брав участь у Фестивалях молоді (Відень, 1959 та Ґельсінкі, 1972) з метою протидіяти комуністичній пропаґанді та нав’язати контакти з національно-свідомими учасниками фестивалів з України. Полковник Степан Олійник за свою працю був нагороджений медалями Міністерства оборони  США та орденом Президента України «За заслуги» ІІІ-го ступеня у 2003 році. Зовсім нещодавно у київському видавництві «Борисфен Інтел»  вийшла друком  цікава Збірка вибраних статей визначного військовика, науковця й політолога із США Степана Дмитровича Олійника під наголовком «За свободу і демократію», в якій автор помістив свої праці, зокрема, й про цивільний контроль силових структур.

Про брата Романа та Степана Олійників св.пам. Івана Дмитровича Олійника ми, на жаль, не знаходимо ширших відомостей. Про нього зокрема писав хіба що письменник, лауреат літературної премії імені Григорія Косинки Віктор Лупейко, у газеті КУНу «Нація і держава» у ч.27 від 5-18 липня 2005 року: «…Середульший із братів Олійників Іван не міг вирватись із вогненного кола початку 40-х років минулого століття, яке тоді хижо й нещадно палахкотіло на всіх українських теренах, спалюючи й миролюбні галицькі Піддністряни. Не судилося Іванові перейти далеко за свій 21-річний рубіж, загинув, не докрокувавши до 22-ох... Ще з дитячих літ Іван виявив глибокий природний розум, допитливість ще підлітком був лідером серед ровесників. Успішно закінчив Львівський університет у 21(!) рік. Ще 17-літнім юним членом ОУН у Піддністрянах організував молоду патріотичну «Народну Січ». А напровесні 1944 року став на вишкіл у Дивізії «Галичина». У вогненному липні 1944-го брав участь у боях під трагічними для дивізійників Бродами. Дивом залишився в живих, не зазнав і ворожого полону. Не склав рук у розпачі під впливом бродівської катастрофи, а негайно прибув до рідного села й організував повстанську боївку - 26 молодих патріотів-піддністрянців та хлопців із сусідніх сіл (Берездевців, Гранок-Кутів, Станківців, Тужанівців, Молодинчі, Підгірців, Підлісок, Руди). Знали, що боротьба буде тривалою, що треба вміти володіти зброєю.

Обкладинка нової книги полковника Олійника, д-ра Степана

Разом із поручником Іваном Олійником повстанці вирішили податись на військовий вишкіл у Карпати. Але трапився зрадник - не встигли хлопці вийти за село, як були оточені енкаведистами. 14 жовтня 1944 року в Піддністрянах прогримів нерівний бій. Молоді патріоти на умовляння чужинців відповіли вогнем. Та сили були нерівні. У бою загинуло 17 повстанців, трьох поранених вояків карателі закололи штиками за селом. Про палахкотів у тому автоматному й ґранатному вогні й поручник Іван Олійник. Востаннє в своєму житті спалахнув смолоскипом. І пішов у безсмертя... Приблизно у ті ж жовтневі дні 1944 року енкаведистами був розгромлений повстанський табір на горі Маґура (Долинщина, Івано-Франківської області). Там була повстанська старшинська школа, якою керував колишній командир Червоної армії Федір Польовий («Поль»). У школі «Оленів» (так називали цю школу старшин) навчались 225 кандидатів на старшин та 275 кандидатів на підстаршин). Майже всі героїчно загинули, як і піддністрянці, котрі не дійшли до «Оленів» – їх теж запродав зрадник... ...У 2001 році полеглі піддністрянці були перепоховані в рідному селі: брати Роман та Степан збудували пам’ятник на могилі патріотів, яку освятили вдячні земляки...»

Полковник Армії США Степан Олійник, брат Романа

Я вже писав раніше, що до й після здобуття незалежності Україною  брати - Роман та Степан Олійники весь час жили Україною, раділи її здобуткам й тяжко переживали усі наші  негаразди та проблеми, чим тільки могли допомагали нашому народові у розбудові державності. Роман Рахманний за свого життя періодично відвідував материкову Україну,  а його брат полковник Степан Олійник після 1992 року щороку відбував двомісячні поїздки до України, як консультант з питань оборони і національної безпеки, у 1994 році він працював радником при Консультативно-Дорадчій Раді при Верховній Раді України та при Міністерстві оборони. Д-р С.Олійник став автором ряду праць українською та англійською мовами, зокрема на військові теми, а також автором передмови до першого закордонного видання праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (видавництво «Сучасність», 1968), він також був членом ряду наукових і професійних товариств та організацій.

Марта Гулей Леґецкис, художниця  авторка обкладинок книг Р.Рахманного, його двоюрідна сестра

У своїй статті «За нас не промовить каміння» Роман Рахманний наголошував: «…Українську правду теж мусять нести в світ живі люди, передусім українські журналісти. Її треба  гідно інтерпретувати для своїх і для чужих; треба захищати її перед ворогами і  перед нерозсудливими земляками. Як на чужині, так і в Україні, найбільшою мірою потрібне сьогодні відродження української національної гідности..».

Автор допису О.Панченко напередодні вручення йому Премії імені Героя України Степана Бандери, - Львів, червень  2012 року

В тяжких умовах теперішньої московсько-української війни стало ясно усім, що національна гідність, наша державність та воля нації, як і її свобода та демократія, не впадуть нам «з неба». За ці наріжні камені національного державотворення й стовпи політичної виробленості, сумління й окремішності поневоленого народу необхідно боротися натхненно й повсякчас, як це робили в окупованому спочатку поляками, згодом - німцями, а пізніше й московськими большевиками українському вооючому Краю - Роман Шухевич-Чупринка, Олекса Гасин-Лицар, Дмитро Грицай-Перебийніс, Микола Арсенич-Березовський, як і ті, із Закордонного Представництва (Середовища) УГВР та ОУН зак кордоном, що по закінченню Другої світової війни опинились на еміґрації - Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Іван Бутковський, Петро Миколенко («Байда»), Богдан Кордюк, Роман Ільницький, Володимир та Євген Стахіви, Ірина Козак (Савицька) та Ніна Самокіш, Зиновій та Ліда Марцюки, Богдан Кордюк, Микола Дейчаківський, Мирослав Болюх, Андрій Глуханич, Анатоль Камінський та Микола Галів, й, зрештою, -   брати – Іван, Степан та Роман Олійники, - правдиві українські патріоти.  - Їхній життєвий шлях, досягнення, спротив та боротьба проти різних наїзників-окупантів, як також пізніша громадська, публіцистична й наукова діяльність мають усім нам, українцям, тут, на рідних землях,  служити за  взірець та дороговказ.

Українські ж патріоти пам’ятають про достойників нашої нації і, як мовиться у згаданій мною вище леґендарній повстанській пісні:

«…Із ворожих сердець
Вам складемо вінець -
Не присхне ваша кров непомщена.
Присягаєм на кров:
Батьківщина з оков
Мусить бути навіки спасена!
»

 

Підготував Олександр Панченко, - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, доктор-права, приват-доцент Українського Вільного Унверситету (Мюнхен)

Теги:
2018-12-10 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар