Жінка й тягар влади - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Жінка й тягар влади

Жінка й тягар влади

Петро Кралюк

Майже в останніх стрічках т. зв. Галицько-Волинського літопису, який писався на Волині й висвітлює переважно волинські події, читаємо таке: «...вложив Бог Мстиславу-князю у серце його добру мисль: спорудив він гробницю кам’яну над гробом баби своєї Романової, у монастирі коло [церкви] святої, і освятив її на честь праведників Іоакима і Анни, і службу в ній одправив». Ця подія датована 6799-м роком від створення світу, або 1291-м від Різдва Христового. Хоча, ймовірно, відбулася в 1289 році.

Повідомлення літопису видається дещо незвичним. Взагалі у хроніках Давньої Русі нечасто йдеться про жінок. А тут літописець звертає увагу на те, що князь Мстислав Данилович, правитель Волині, споруджує у місті Володимирі кам’яну гробницю й церкву на честь своєї бабці. Певно, ця жінка користувалася великим авторитетом серед нащадків князя Романа Мстиславича — об’єднувача Волині та Галичини.

...І авторитет цей був заслужений.

Після смерті свого мужа, Романа Мстиславича, вона, маючи малолітніх дітей, Василька й Данила, намагалася втримати в своїх руках князівство Руське. Згадки про неї не раз зустрічаються на сторінках Галицько-Волинського літопису. Правда, літописець не називає її імені. Вона для нього просто «княгиня Романова». Чому це він так робив? Хотів вказати, що ця жінка не лише дружина великого князя Романа Мстиславича, а й продовжувачка його справи? Чи це було в традиціях тогочасного етикету? Жінка — ніби тінь свого мужа.

СТАРОДАВНІЙ КНЯЖИЙ ГАЛИЧ — СВІДОК ЖОРСТОКИХ ДВОБОЇВ ПРАВИТЕЛІВ-ДЕРЖАВЦІВ ІЗ БОЯРСТВОМ, СВІДКОМ ЧОГО БУЛА Й КНЯГИНЯ РОМАНІВНА / ФОТО З САЙТА KARPATY.LIFE

Спорудження церкви Іоакима й Анни обіч поховання дружини Романа Мстиславича вказує на її ім’я — Анна. Принаймні, більшість дослідників вважають, що саме таким воно було. До сьогодні серед істориків немає єдиної думки, що це була за жінка, яке її походження. Проте найбільш вірогідним видається припущення, що вона була дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела. За її часів на Волині починають з’являтися візантійські символи-реліквії. Син княгині Романової, відомий князь Данило, використовував як свій символ двоголового візантійського орла. Чи не вказував тим самим князь, що в його жилах тече кров візантійських імператорів? А свого первістка він назвав Іраклієм — типове візантійське ім’я. Саме своїм синам Данило починає давати імена, які були поширені серед візантійських імператорів — чого раніше серед руських князів практично не спостерігалося.

Анна близько 1200 року стала другою дружиною князя Романа (після його розлучення з першою дружиною Передславою). До смерті мужа в 1205 році вона народила йому двох синів — згадуваних Василька й Данила.

Смерть князя Романа викликала збурення на Русі. Знайшлися охочі заволодіти багатим галицьким престолом. Зокрема, його колишній тесть Рюрик Ростиславич, який, відмовившись від чернечого чину, зібрав військо й рушив на Галич. У цій ситуації княгиня Романова зустрілася в місті Саноці з угорським королем Андрієм, який доводився їй родичем. Між ними були досягнуті певні домовленості. Галицько-Волинський літопис зазначає, що король надав допомогу: «Прийняв бо він був Данила, яко милого сина свойого, і зоставив був у нього [в Галичі] залогу... і через те не посміли галичани нічого вчинити...». Із літопису випливає, що угорський гарнізон, серед керівників якого було чимало воїнів зі слов’янськими іменами, відбили військо князя Рюрика Ростиславича, який привів із собою половців. Тим самим Романовичам вдалося зберегти галицький престол. Але насправді державою правила їхня мати.


ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

У цій ситуації почала набирати силу опозиція незадоволених галицьких бояр. Адже Роман Мстиславич, зайнявши Галич, розправився з деякими місцевими боярами, які були проти нього. Декого, судячи з повідомлень польських хронік, він стратив, дехто із них втік. До останніх належали представники боярського клану Кормильчичів. Коли Романа не стало, незадоволені бояри вирішили взяти реванш.

«Коли ж минуло трохи часу, — читаємо в Галицько-Волинському літописі, — то привели [галичани бояр] Кормильчичів, що їх загнав був великий князь Роман за невірність, — вони ж бо вихваляли Ігоревичів. І, послухавши їх, галицькі бояри послали [послів] до них, [Ігоревичів], і посадили їх: у Галичі — Володимира, а Романа — у Звенигороді. Княгиня ж Романова, узявши дітей своїх, утекла в [город] Володимир».

Ситуація виглядала приблизно так. На Галичину повернувся сильний боярський клан Кормильчичів, що колись був ображений Романом Мстиславичем. Представники цього клану зуміли сконсолідувати навколо себе бояр й закликали на княжіння Володимира та Романа — синів князя Ігоря, відомого як героя твору «Слово о полку Ігоревім», що княжив на теренах Чернігівщини. У цій ситуації княгині Романовій не залишалося нічого іншого, як покинути із синами Галич й податися на Волинь, до старої княжої столиці Володимира, де місцеві бояри готові були підтримати Романовичів.

Однак Ігоревичі, бажаючи взяти під свою владу всі землі Романа Мстиславича, вислали до Володимира посла з вимогою віддати їм Василька й Данила, а місто — їхньому брату Святославу. Багато володимирських бояр були налаштовані рішуче проти, але деякі виявляли коливання. У такій ситуації княгиня Романова вирішила не ризикувати. Вона, повідомляє літопис, порадившись з воєводою Мирославом та дядьком, тобто вихованцем своїх синів, вирішила рятуватися втечею до Польщі. Хоча й тут був чималий ризик. Адже польський князь Лестько (Лешек) воював із Романом і не уклав з ним мир. Та все ж цей князь прийняв княгиню Романову з честю й надав притулок.

Далі, так можна зрозуміти, почалася дипломатична гра. Лестько зв’язався з угорським королем Андрієм, запропонувавши йому підтримати Романовичів. У результаті домовленостей Данило опинився в Угорщині, а Василько з матір’ю лишився в Польщі. Очевидно, Романовичів польський та угорський правителі хотіли використати в своїх політичних іграх. Тим часом Володимир Ігоревич, що княжив у Галичі, посилав багаті дари цим правителям, щоби задобрити їх.

Не будемо зараз детально описувати складну боротьбу за галицькі й волинські землі, яка велася після смерті Романа Мстиславича і в яку постійно втручалися угорська й польська сторони. Це окрема тема. Чому Данила забрав угорський король Андрій? У нього був певний розрахунок. Король до 1206 року не мав спадкоємця по чоловічій лінії. Тому вирішив одружити Данила зі своєю єдиною дочкою Марією й зробити спадкоємцем престолу. Але 1206 року в нього народився син Бела. Відповідно, потреба в такому шлюбі відпала. Тимчасом Андрій почав виношувати плани забрати Галичину, на яку претендував Данило.

Польський князь Лестько, використовуючи ім’я Романовичів, зокрема Василька, не проти був прибрати до своїх рук волинські землі. Скориставшись цим, він захопив і пограбував місто Володимир. Правда, в перипетіях цієї боротьби Василько опинився на княжінні в Бресті. Про це так говорить Галицько-Волинський літопис: «І прийшли берестяни до Лестька, і просили [в нього] Романову княгиню і дітей, бо вони обоє малими були, і дав він їм [Василька], щоб той володів ними. І вони з великою радістю зустріли його, немов великого Романа живого побачили». Ця подія, імовірно, відбулася в 1207 році.

Звісно, в Бресті насправді правила княгиня Романова при своєму малолітньому синові. Не виключено, саме вона й добилася того, щоб Василькові дали брестський престол. Брест — то околиця Волинської землі. На той час він не відігравав помітної політичної ролі. Але це вже було щось... Далі, як свідчить Галицько-Волинський літопис, княгиня Романова послала до Лестька воєводу Мирослава з вимогою, щоби Васильку ще віддали Белз. І польський князь посприяв цьому. Белз, треба відзначити, знаходився неподалік Володимира. Це був непоганий плацдарм, звідки можна було брати столицю Волині.

Галицько-Волинський літопис говорить, що в 1208 році (насправді — десь у 1209-му) Данилові при підтримці галицьких бояр, які пересварилися з князями Ігоровичами, угорських військ, а також загонів Василька вдалося взяти Галич. Не останню роль у цьому відіграла княгиня Романова. Вона сподівалася, що буде тут правити. Але це не входило в плани галицьких бояр. Вони хотіли бути повноправними господарями в своєму князівстві. Недоліток Данило, якого вони збиралися перетворити в маріонетку, потрібен був їм лише як символ князівської влади. Вияв конфлікту між княгинею Романовою та галицькими боярами літописець подав у вигляді сцени, вартої пера драматурга. Наведемо її: «Данило ж, який став княжити в Галичі, був такий малий, що й матері своєї не впізнав. А коли минув час, то галичани вигнали Данилову матір із Галича. Данило ж не хотів зоставити матір свою і плакав за нею, як дитина. Але, приїхавши, Олександр, тивун шумський, узяв [коня] за повід, і він, [Данило],видобувши меча, ударив його, та рубанув коня його під ним. Тоді мати, взявши меча із рук [і] умовивши його, [Данила], зоставила [сина свого] в Галичі, а сама пішла в Белз, лишивши його в невірних галичан за порадою Владислава [Кормильчича]. Вона бо хотіла княжити сама...». Останні слова багато про що говорять. Була княгиня Романова направду владною й енергійною жінкою.

Подальші події виглядають не менш драматично. «Коли ж настала зима, — читаємо в Галицько-Волинському літописі під 1209 роком (ймовірно, 1211-м), — прийшов король у Галич і привів ятрівку свою, велику княгиню Романову». Також із ним прибули волинські бояри й князі. Король «учинив раду із ятрівкою своєю та з боярами володимирськими і сказав: «Володислав княжить собі, а ятрівку мою вигнав». І схоплено було Володислава [Кормильчича]...» Також були схоплені й інші бояри. Але деякі з них відкупилися.

Варто зробити деякі пояснення. У Галичі після вигнання Данила до влади прийшла боярська олігархія на чолі із Володиславом Кормильчичем. Княгиня Романова, використавши передусім підтримку волинських бояр, а також угорського короля спробувала повернути галицький престол Данилові. Це їй вдалося. Але то була піррова перемога. Деякі галицькі бояри (серед них брат Володислава Кормильчича — Ярополк) утекли до пересопницького князя Мстислава Німого. Останній пішов із своїм військом на Галич. Не маючи підтримки місцевих бояр, княгиня Романовазмушена була зі своїми синами втікати. Василько з воєводою Мирославом повернувся в Белз, а Данило з матір’ю подалися в Угорщину.

У 1217—1219 роках Романовичі, ставши вже відносно дорослими, починають активну боротьбу за спадщину батька. Спочатку їм вдалося заволодіти містами Побужжя, що викликало незадоволення польського князя Лестька. Потім настала черга Галича... Та за це місто довго ще точилася боротьба. І націлювала на цю боротьбу Романовичів їхня мати.

Далі княгиня Романова ніби відходить у тінь. Її ім’я на довгий час зникає зі сторінок літопису. Але вона лишилася порадницею для своїх синів. І те, що Романовичі, Василько й Данило, не конфліктували, діяли в унісон, певно, велика заслуга їхньої матері. Братня любов Романовичів — дивний виняток на фоні родинних чвар, непорозумінь, якими багата історія Давньої Русі. Але саме ця любов допомогла братам відродити й розбудувати державу свого батька.

Теги:
2017-04-07 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар