Згадуючи Аркадія Аверченка - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Згадуючи Аркадія Аверченка

Згадуючи Аркадія Аверченка

Катерина ІВКОВА, Севастополь. Фото надане Вікторією Міленко

27 березня, 133 роки тому в Севастополі народився російський письменник-сатирик, володар титулу «король сміху» Аркадій Тимофійович Аверченко, особистість, яка спрямувала "Дюжину ножів у спину революції", при цьому ризикуючи власним життям.

Сьогодні не багато хто знає про те, що Аверченко був вихідцем із Севастополя, та й творчість цього автора в значній частині ще залишається в тіні. Не прийнявши Жовтневого перевороту і написавши "Дюжину ножів у спину революції", він сам поставив хрест на своїй кар'єрі в Радянському Союзі. Відновленню справедливості і поверненню спадщини майстра слова і гумору, кандидат філологічних наук, доцент Севастопольського міського гуманітарного університету Вікторія Міленко присвятила життя. Писати про Аверченка Вікторія Дмитрівна почала ще в аспірантурі, нині ж вона - аверченкознавець, автор книги про письменника в серії «ЖЗЛ», а також книг з історії російської літератури Срібного століття, підручників з літературного краєзнавства; зараз бере участь у випуску 13-томного зібрання творів Аркадія Аверченка московським видавництвом «Дмитро Сечін». Незабаром побачить світ монографія Міленко про біженські та емігрантські роки Аверченка, написана у співавторстві з російською пражанкою Анною Хлебіною.

Вікторія Міленко розповіла кореспонденту "Дня", що народився письменник у сім'ї купця 2-ї гільдії Тимофія Петровича Аверченка і Сусанни Павлівни Софронової, дочки відставного солдата з Полтавщини. У Аркадія Тимофійовича були українські корені, його письменницька кар'єра починалася в Харкові, однак зоряний час настав у Петербурзі, і Аверченко ніколи не проводив поділу своєї біографії на «українську» і «російську». Вікторія Міленко розповідає: "Аверченко був людиною дуже доброю, ніколи не ділив людей за національною ознакою, в житті цінував творчість, оптимізм і комфорт». Проте доля розпорядилася так, що він став космополітом, але про все по порядку.

Працювати Аркадію довелося рано, з п'ятнадцяти років. З 1895 по 1896 рр.. він служив молодшим писарем у транспортній конторі Севастополя, звідки був звільнений за недбалість, лінощі та підліткові витівки.

У 1896 році батьки відправили сина на Донбас, працювати конторником на кам'яновугільному руднику.

У 1901 році Аркадій переїздить до Харкова, де 31 жовтня 1903 року в газеті «Південний край» з'являється його перше оповідання «Як мені довелося застрахувати своє життя».

У 1906-1907 письменник редагує харківські сатиричні журнали «Штик» і «Меч», а в січні 1908 року переїжджає до Санкт-Петербурга, де влаштовується працювати секретарем у журналі «Стрекоза», у якому колись дебютував А. П. Чехов. Незабаром молоді співробітники «Стрекози» вирішують видавати новий журнал «Сатирикон», редактором якого стає Аверченко.

Аверченко багато років з успіхом працює в колективі журналу з відомими авторами - Теффі, Сашею Чорним, Осипом Димовим, М. В. Ремізовим (Ре-ми) та іншими. У «Сатириконі» з'являються його гумористичні оповідання, фейлетони, театральні рецензії. За час роботи Аверченка в «Сатириконі» цей журнал став надзвичайно популярним, за мотивами його оповідань ставилися п'єси в багатьох театрах мініатюр країни («Ливарному театрі», «Кривому дзеркалі», «Летючій миші»).

У 1911-1912 роках Аверченко двічі їздить у подорожі по Європі зі своїми друзями-сатириконцями (художниками О. О. Радаковим і Ремізовим). Ці подорожі послужили поштовхом для творчості: у 1912 році вийшла книга письменника «Експедиція сатириконців у Західну Європу».

Після Жовтневого перевороту звичне життя письменника пішло в минуле. У липні 1918 року більшовики закрили «Новий Сатирикон» разом з іншими опозиційними виданнями. Аверченко і весь колектив журналу зайняли різку позицію неприйняття нової влади. У лютому 1919 року письменник повернувся в місто дитинства, де працював завідувачем літературного відділу газети «Юг» (згодом «Південь Росії»), агітуючи за допомогу Добровольчій армії.

«Аверченка не полишали думки про майбутнє країни та про причини катастрофи, що сталася. Міркуючи про природу Жовтневого перевороту, він одним із перших в сатиричній прозі тих років підмітив його карнавально-балаганну природу. У памфлеті «Чортове колесо» (Юг. 1919. 14 вересня) сатирик розглянув російську революцію як аналогію петербурзького «Луна-парку» з його «веселою бочкою», «веселою кухнею», «таємничим замком», «чортовим колесом» ... «Все нове, революційне, по-більшовицькому радикальне будівництво житті, все руйнування старого, нібито віджилого, - адже це ж "весела кухня"! Ось тобі на полицях розставлений старий суд, старі фінанси, церква, мистецтво, преса, театр, народна освіта - яка пишна виставка! І ось підходить до бар'єра дурень, вибирає з кошика в ліву руку побільше дерев'яних куль, бере в праву одну кулю, ось розмахнувся - трах! Вщент правосуддя. Трах! - На шматочки фінанси. Бац! - І вже немає мистецтва, і тільки якийсь жалюгідний похилений пролеткультский огризок». Карнавальна ірреальність 1917-го - початку 1920-х років отримала відображення насамперед у сатиричній прозі. Письменники 1920-х років (Ілля Еренбург, Михайло Булгаков, Сергій Заяіцький, Валентин Катаєв та ін.) продуктивно використовували мотив карнавального перевдягання і всеохопного маскараду. Однак першим до цієї теми звернувся Аркадій Аверченко.

Недавнє зіткнення з радянською владою знову змусило письменника взятися за портрети більшовицьких вождів. Так, у фейлетоні «Королі у себе вдома» (Юг. 1919. 10 серпня) він зобразив «подружній союз» Леніна (дружина) з Троцьким (чоловік). Ленін одягнений в «заношений халатик, на шиї щось на зразок хустки ... на ногах червоні вовняні панчохи від ревматизму і м'які килимові туфлі». «Чоловіче начало в цьому дивовижному подружньому союзі» символізує Троцький. Ленін і Троцький сидять за чаєм і сваряться, послідовно знижуючи всі ідеали пролетарської революції.

«Цей та інші фейлетони Аверченка, що друкувалися в газетах «Юг» і «Юг России», в 1920 році складуть зміст однієї з найодіозніших антирадянських книг XX сторіччя під назвою «Дюжина ножів у спину революції». Вона вперше буде випущена у врангелівському Криму сімферопольським видавництвом «Таврійський голос». Вдруге збірка перевидавалася в 1921 році в Парижі. В СРСР вона буде опублікована тільки через 70 років і справить враження бомби, що розірвалася: свідомість радянського читача ще не було підготовлена до сприйняття образу Леніна і революційних подій в сатиричному ключі!» - розповідає Вікторія Міленко.

Попри те, що багато біженців прагнули переправитися з Криму до Константинополя, Аркадій Аверченко не поспішав залишати Севастополь. Вікторія Дмитрівна повідомляє: «У Аверченка не було вибору, він чудово це розумів і тому говорив: «Залишитися? Більшовики розстріляють, і буду я, продірявлений, просвічуватися, як мережана панчоха. Або ще гірше - повісять на ліхтарному стовпі, щоб розважав севастопольців як той вішальник з анекдоту, який «показав язик, а нікому не смішно» ...

Вікторія Міленко говорить, що найбільше письменник переживав за свою маму, боявся помсти більшовиків. Перед від'їздом у письменника відбулася приблизно така розмова з матір'ю:

«Мамо, їдьмо зі мною!

- Що ти! Щоб я на старості років кудись їхала до басурманів!

- Та я за вас найбільше боюся! Прізвище-то у вас теж для більшовиків нестерпне, зрозумійте!

-Нічого, з Божою поміччю»....

«Якийсь час опісля, підіймаючись по трапу на борт вантажного норвезького пароплава, він все ще не до кінця усвідомлював, куди їде і навіщо. Хотів кинути прощальний погляд на місто, але спіткнувся й покотився у вугільний трюм. Там, сидячи на мішках, він обіймав своє нехитре майно: чемодан з коханим фраком та саквояж, в якому лежали "Нечиста сила" і "Дюжина ножів у спину революції" - його останні книги на Батьківщині. Зціпивши зуби, автор поклявся сам собі: "Повернуся, накарай мою душу господь!"

15 листопада 1920 року в Севастополь увійшли частини Червоної армії. П'ять років потому, 12 березня 1925 року, Аркадій Аверченко помер у Празі від важкої хвороби серця. Його могила на Ольшанському цвинтарі і сьогодні у квітах. За нею доглядають російські чехи, сюди приїжджають туристи з усіх країн колишнього Радянського Союзу. Серед букетів на пам'ятнику - морські черепашки з Криму і сувеніри з Севастополя. Нехай хоч так, хоч десятки років потому, але символічна зустріч Аркадія Аверченка з рідним містом відбулася. А як він про це мріяв! Боляче і зворушливо читати в одному з його останніх листів: «Вже дуже хочеться побачитися, накарай мою душу господь, як кажуть севастопольські хлопчаки».

У Аверченка не було дітей, але було 6 сестер. Син однієї із них, Ігор Костянтинович Гаврилов, дожив до 99 років. Вікторія Дмитрівна встигла познайомитися з ним і дізнатися унікальну інформацію, що він зберігав всі ці роки. 9 січня 2013 року Ігор Костянтинович помер. На зЗемлі не залишилося нікого з тих, хто зустрічався з Аркадієм Аверченком. Однак ми його пам'ятаємо.

Теги:
2013-03-27 11:50:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар