Засадниче питання без емоцій - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Засадниче питання без емоцій

Засадниче питання без емоцій

Станіслав Кульчицький

Приводом для цієї статті стали опубліковані С.Грабовським роздуми під назвою «Україна радянської доби: окупація чи колонізація?» («День», 2018, 10 січня). Однак її полемічний запал скерований радше проти резонансної заяви директора Українського інституту національної пам’яті (УІНП) В.В’ятровича про те, що радянський період української історії слід вважати окупаційним. С.Грабовський визнає цю заяву помилковою у своїй безапеляційності. Проф. П.Кралюк додає: «Це не просто заява одного з учених, а керівника інституції, що має як науковий, так і політичний характер, впливаючи на формування державної «політики пам’яті» («День», 2018, 12 січня).

Заяви про окупаційний характер комуністичного режиму в Україні користуються популярністю. Мені вже доводилося полемізувати з ними, зокрема й у газеті «День» (Чи перебувала Україна під радянською окупацією?, 2007, 27 червня і 5 липня). Як правило, твердження опонентів ґрунтувалися на емоціях, і в тій статті я реагував саме на емоції. Тепер маємо підійти до полеміки з іншого боку. Полемізуючи з УІНП, критикуватиму В.В’ятровича тільки за безапеляційність. Як уродженець західних областей, він має рацію. Нав’язана мільйонам мешканців західних областей влада зберігала окупаційний характер аж до конституційної реформи 1988 року, яка покінчила з комуністичною диктатурою. Не випадково перші вільні вибори в областях Галичини закінчилися появою 1990 року антикомуністичної радянської влади. В решті областей комуністи тоді виграли вибори.

ПОДІБНІСТЬ І ВІДМІННІСТЬ ДВОХ ІМПЕРІЙ

Питання про те, чи була УРСР окупованою територією, доцільно розв’язувати після співставлення обох імперій — дореволюційної і радянської.

Російська імперія, як визначив у 1830-х рр. граф С.Уваров, базувалася на формулі: «православність, самодержавність, народність». Піддані імператора поділялися на православних та інородців. На відміну від православних, інородці не могли обіймати високі імперські посади. Православні ототожнювалися не тільки з росіянами, якими для влади були великороси, малороси і білоруси. Високі посади могли обіймати остзейські німці і навіть євреї, якщо вони ставали православними. Самодержавність означала, що імперію становлять не громадяни, а піддані суверенного монарха, який одночасно був главою православної церкви. Народність підкреслювала єдність православного монарха з народом. Уваровська формула розглядалася як цивільний варіант військового девізу «За веру, царя и отечество».

Російська імперія надавала автономні права приєднуваним європейським територіям (Гетьманщина, Царство Польське, Велике князівство Фінляндське), але з часом починала їх «перетравлювати». Найбільш ґрунтовно вона поглинула Українську козацьку державу. На переламі ХІХ — ХХ стст. її кордони можна було визначити лише за переважанням носіїв української мови в населенні губерній. Царство Польське зі статусом конституційної (sic!) монархії за ХІХ ст. перетворилося на Привіслянський край із однією державною мовою — російською. Тільки Фінляндське генерал-губернаторство зберегло лютеранську церкву як державну та деякі форми внутрішнього самоуправління.

Повалення самодержавства, в якому ключову роль відіграли солдатські (головним чином селянські за походженням) і робітничі ради як органи самоуправління повсталого народу, перетворило населення країни на колективного носія державного суверенітету. Однак більшовики, тимчасово відмовившись від власних гасел та запозичення гасел радянських, прорвалися до влади й розігнали обраних на вільних виборах депутатів Установчих зборів. У Росії, а згодом у відновленій більшовиками імперії було встановлено унікальну систему влади взаємопереплетених вертикалей: компартійної, що здійснювала диктатуру, та радянської, що займалася поточним управлінням. Завдяки тому, що ради складалися переважно з більшовиків, вони втратили самостійне обличчя та перетворилися разом із партією на єдину політичну силу. Компартійна диктатура, яка не знаходила відбитку в конституціях, давала можливість парткомам визначати персональний склад радянських органів влади на виборах, що набули за Конституцією 1936 року зовні, формально «найбільш демократичну» форму, але вільними не стали. Тандем двох владних вертикалей давав можливість докорінно змінити національну політику центру порівняно з дореволюційною.

ДЕМОНТАЖ ПАМ’ЯТНИКА ЛЕНІНУ В КИЄВІ 8 ГРУДНЯ 2013 РОКУ. СИМВОЛІЧНА, ДУЖЕ ВАЖЛИВА АКЦІЯ, ЯКА ПРОДЕМОНСТРУВАЛА ЗАВЕРШЕННЯ ПОСТКОЛОНІАЛЬНИХ ЧАСІВ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Суспільно-політичний устрій, базований на уваровській формулі, робив практично безгласними навіть підданих православного віровизнання. Інородці взагалі виключалися з політичного життя. Це означало, що серйозна криза у «верхах» загрожувала розпадом імперії. Криза, якою виявилася світова війна, робила таку небезпеку неминучою, тому що до національних чинників розпаду додалися соціальні. Мобілізовані в армію мільйони селян, у сім’ях яких пам’ятали кріпосне право, ставали організованою та озброєною силою.

Натомість встановлений більшовиками суспільно-політичний устрій давав можливість відновити «єдину і неподільну» Росію на принципово інших засадах. Кремль почав утворювати національні республіки з державними або автономними правами. Ці права були реальними, тому що радянська владна вертикаль здійснювала поточне управління на всій території країни. Водночас вони залишалися примарними в умовах партійної диктатури. Партія являла собою централізовану структуру, що будувалася на засадах «демократичного централізму» з цілковитим підпорядкуванням нижчих за адміністративно-політичним поділом комітетів вищим, аж до Центрального. Отже, вожді більшовиків заволоділи суверенною владою, підступно відібраною в народу після перевороту 1917 року. Радянська влада мала конституційний вигляд «робітничо-селянської», хоча диктатура вождів не відрізнялася за обсягом повноважень від самодержавної влади суверенного монарха.

ПРИЧИНИ ПОЯВИ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

С.Грабовський має рацію, коли каже, що від точного діагностування радянського періоду в історії України залежить успіх руху вперед у сьогоденні та в майбутньому. Він не сумнівається, що в 1917 — 1920 рр. червона Росія окупувала Україну, але вважає, що потім Кремль перетворив її на більш-менш автономний протекторат. Поняття «окупація» залишається для нього актуальним лише стосовно Західної України і тільки в період 1939 — 1953 рр. (2018, 10 січня). В цих твердженнях теж спостерігається безапеляційність. Спробуємо розібратися спочатку в першому.

Радянська Росія в 1917 — 1920 рр. тричі окуповувала Україну, останнього разу — більш ніж мільйонною армією. В листопаді 1918 року В.Ленін розтлумачував головкому Червоної армії І.Вацетісу те, чого той у своїй простоті не міг зрозуміти: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів».

Можна не сумніватися в тому, що вірус російського комунізму не мав шансів прищепитися в Україні без присутності мільйонної Червоної армії, яка виконувала окупаційні функції. Проте, комунізм в Україні був певною мірою автохтонним. Щоб розібратися в цьому хитросплетінні, слід зрозуміти, чим був насправді той ленінський комунізм, родоначальником якого традиційно вважається К.Маркс.

Суспільно-політичний устрій, який народився в голові засновника більшовицької партії, не мав нічого спільного з марксизмом, але багато спільного з самодержавністю. Паразитуючи на радах, що виникли спонтанно і відбивали особливу гостроту соціальних відносин у Росії, винайдений В.Леніним устрій гарантував більшовикам політичну диктатуру. Щоб завоювати сильні позиції в більшості рад, їм вистачило тимчасово взяти на озброєння радянські гасла. Щоб остаточно більшовізувати ради після завоювання політичної влади, їм вистачило нацькувати на них чекістів.

ТРИ ВИСНОВКИ

З викладеного вище випливає низка висновків. Як висловлювався колишній міністр внутрішніх справ П.Дурново в записці царю, поданій за півроку до Першої світової війни, народні маси Росії «сповідували принципи неусвідомленого соціалізму». Під цим виразом сановник розумів не доктринальний соціалізм, а високий ступінь соціальної напруженості, особливо в аграрних відносинах, що було небезпечно в разі поразок у неминучій війні з Німеччиною.

З метою захоплення та утримання державної влади більшовики «Декретом про землю» реалізували екстремістську вимогу пролетаризованих селянських мас про «чорний переділ» орних земель в дусі «неусвідомленого соціалізму». Ленін спирався саме на цей «неусвідомлений соціалізм» селянських мас. «Декрет про землю» означав відступ від комуністичної доктрини. Лівоекстремістські настрої пролетаризованого селянства були поширеними як в Росії, так і в Україні. Тому одягнута в шати «наукового комунізму» ленінська доктрина могла викликати співчуття і підтримку в пролетаризованих масах українського селянства. Тобто вона претендувала на автохтонність в Україні.

Присутність величезної кількості російських військ в Україні вплинула на світоглядну еволюцію українських соціалістичних партій в бік доктринального комунізму. Тим паче що похід збройних сил червоної Росії відбувався під гаслами «звільнення» України від денікінської окупації та широкого використання «місцевих людей» у більшовицьких інститутах влади й управління. Політику коренізації, яка в масштабах країни стала офіційною тільки у 1923 р., в Україні було запроваджено з осені 1919 року. Отже, винайдений у радянській Росії суспільно-політичний устрій було нав’язано Україні не лише зовнішньою силою.

До розгортання кампанії українізації в 1920-х рр. українські за національністю більшовики були, за виразом І.Мазлаха й В.Шахрая, «білими воронами». Проте, внаслідок російського й російськомовного характеру великих міст, більшовиків в Україні було досить-таки багато. Вони мали можливість діяти цілком вільно.

По-друге, треба уточнити твердження С.Грабовського про те, що радянська влада у Великій Україні спочатку була окупаційною, а потім Кремль перетворив республіку на більш-менш автономний протекторат. Ленінський суспільно-політичний устрій та соціально-економічний лад було нав’язано Україні силою, але республіка мала власні передумови для їхнього утвердження. Адже час перебування України в кордонах імперії вимірювався сотнями років. Про автономію або федерацію в межах радянської реальності годі й говорити. Республіканські радянські структури мали повноцінну управлінську владу. Але будь-якої миті вона могла паралізуватися партійними органами.

По-третє, слід уточнити й твердження С.Грабовського стосовно того, що в Західній Україні радянська влада була окупаційною тільки в 1939 — 1953 рр. Щоб утвердитись, вона не мала тут жодних внутрішніх передумов. Коротко і вичерпно про це сказав 1939 року український композитор С.Людкевич: «Прийшли ради, і нема на те ради». Ця влада залишалася в очах місцевого населення окупаційною впродовж піввіку, аж до вільних виборів 1990 року.

Теги:
2018-03-23 00:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар