Заліська Україна - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Заліська Україна

Заліська Україна

Вадим Рижков

Експансія слов’ян у Східній Європі мала свої довготермінові наслідки. Одним з них була поява Північно-Східної Русі. Заселення слов’янами земель Волго-Окського межиріччя почалося ще в IX столітті. До їхнього приходу в західній частині цієї території жили балтські племена, а на сході — угро-фінські, що видно по топонімах і даних археології. Наслідком слов’янської колонізації, яка посилилася в епоху Київської Русі та її розпаду, стала освіта і піднесення князівства Володимиро-Суздальського, а потім і Московської держави.

Історичне ядро цієї землі було розташоване в природному регіоні, який називався Заліссям або Опіллям, — невеликій родючій території, оточеній пралісами. У давні часи Опілля було сумішшю ділянок дубових лісів зі степовими луками і ярами. Дубові ліси ще в середньовіччі були вирубані, а велика частина лугів розорана. Але головною особливістю Опілля є родючий ґрунт — так звані «володимирські чорноземи», в яких шар гумусу досягав 30 см. Це дозволяло вирощувати сільськогосподарські культури — жито і овес, горох і гречку, а пізніше льон і ячмінь. Заселення Опілля слов’янами відбувалося в сприятливих умовах середньовічного кліматичного оптимуму X — XIII століть, коли площа лісів у Європі скоротилася, а тепла погода дозволяла збирати рясні урожаї. Кліматичний оптимум привів до швидкого зростання чисельності землеробських народів і освоєння ними нових земель. Це стало каталізатором міграцій.

Слов’янська колонізація Північно-Східної Русі проходила декількома хвилями. До появи доріг головними шляхами пересування були річки. Через них окремі групи слов’ян діставалися навіть північного сходу. Вже в цей період вони помітно вплинули на культуру автохтонного фінського населення і його склад. Літописна меря з «Повісті минулих літ» була угро-фінським плем’ям, що проживало у Волго-Окському регіоні, але засновниками форпосту переселенців — міста Ростова — були слов’яни. Пізніше почалося заселення Опілля великими слов’янськими племенами. По Волзі на північ і схід Волго-Окського межиріччя пробиралися із заходу кривичі. У північні землі, зокрема в район Білого озера, переселялися ільменські слов’яни. У південній частині Підмосков’я і в Рязанській землі слов’янська колонізація відбувалася переважно племенем в’ятичів.

Привабливість Північно-Східної Русі була обумовлена низкою обставин. З одного боку, це були родючі землі, які давали переселенцям стабільну сільськогосподарську базу. З другого боку — розвиток міжнародної торгівлі і високий попит на цінне хутро, що почало зникати в інших слов’янських землях. Саме хутровина разом з рабами були найбільш прибутковою статтею експорту Київської Русі до Візантії, а також до країн Європи і на арабський Схід. Київські князі обкладали хутровою данню підкорені слов’янські та фінські племена. Навіть грошовий обіг на Русі спочатку вівся хутряними шкірками. Цікаво, що Ярослав Мудрий за життя свого батька — князя Володимира — протягом багатьох років був ростовським князем і намісником Залісся. Пізніше збирачі дані — місцеві князі — почали прибирати хутряну торгівлю і доходи до своїх рук. У найбільш виграшному становищі виявилися молодші Мономаховичі, що зміцнилися в Заліссі. Хутрові доходи давали можливість утримувати велику дружину і засновувати міста — центри збору дані та торгівлі. Чималу роль після хрещення Русі відіграло також поширення християнства, що змушувало бігти подалі від княжої влади людей, які бажали зберегти язичницьку релігію і традиції. З літописів відоме повстання місцевих мешканців на околицях Ростова під керівництвом волхвів (1024 рік). Найбільш наполегливими у обстоюванні своєї віри і племінного правління виявилися в’ятичі, які чинили збройний опір київським князям аж до часів Володимира Мономаха.

ТАК ВИГЛЯДАЛА МОСКВА ХІІІ—ХІV СТ. ПРИНЦИПОВО ВАЖЛИВИМ Є ТЕ, ЩО ВСІ ЗЕМЛІ БАСЕЙНУ ВОЛГИ ТА ОКИ БУЛИ КОЛОНІЗОВАНІ ТОДІ ВИХІДЦЯМИ З УКРАЇНИ-РУСІ, ЩО ПІДТВЕРДЖУЄ СЛУШНІСТЬ ТВЕРДЖЕННЯ: «УКРАЇНА Є БРИТАНІЄЮ СЛОВ’ЯНСЬКОГО СВІТУ» / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Черговою значною переселенською хвилею стала міграція в Ростово-Суздальську землю південноруського населення в XII — XIII століттях. Її причини були пов’язані із занепадом Південної Русі через феодальні війни за київський великокняжий престол, регулярні набіги степових кочівників, експлуатацію простого населення, а також згасання торгівлі по Дніпру, пов’язане з послабленням Візантії і небезпекою пересування через половецькі землі. Велике значення мало закріплена в літописах поява при Володимирі Мономахові «прямоездной дороги» з Південної Русі в Залісся через непрохідні раніше нетрі — брянські ліси. Це значно полегшило пряме сполучення київських земель із землею Володимиро-Суздальською, яке раніше здійснювалося в обхід, по Дніпру і верхів’ям Волги з волоком на Валдаї. На відміну від слов’янської колонізації балтських земель верхнього Подніпров’я, історики відзначають у Волго-Окському межиріччі не лише стихійне, а й організоване феодалами переселення. В умовах староруської державності колонізація спиралася на укріплені міста і озброєні дружини. Нові центри розселення контролювалися княжою владою. За рішенням Любецького з’їзду руських князів 1097 року, земля Ростово-Суздальська, разом з південним Переяславським князівством, стала родовою вотчиною Володимира Мономаха і його нащадків. 1108 року в Заліссі було засновано місто Володимир, куди з часом перемістилася княжа влада з Ростова і Суздаля. Цікаво, що спочатку це місто мало південноруську назву з властивим йому повноголоссям —  Володиміръ.

Одним із найбільш активних ентузіастів переселення і засновником нових міст був молодший син Володимира Мономаха, Ростово-Суздальський князь Юрій Долгорукий. Він вербував нових поселенців і видавав їм чималу позику. Додатково переселенці наділялися статусом вільних землеробів, досить рідким у Південній Русі, де вже тривало закріпачення простого населення. Син Юрія — Андрій Боголюбський — також славився своєю колонізаторською діяльністю. Проти волі батька він покинув південну Русь з її усобицями, війнами і змовами та повернувся в землю Ростово-Суздальську, прихопивши у Вишгороді візантійську скарбницю — майбутню ікону Володимирської Богоматері. Жителі Ростова і Суздаля, зібравшись на віче, вибрали Андрія своїм князем, однак той, не бажаючи ображати молодших братів, оселився у Володимирі. Незабаром тут розвернулося бурхливе будівництво, було зведено високі земляні вали, кріпосні стіни і башти. Наслідуючи Київ, були побудовані Успенський собор і центральні білокам’яні Золоті ворота, які збереглися донині. Так само, як у великокняжому Києві, у Володимирі-Заліському було власне літописання і своя школа іконопису. «Місто Володимир, раніше мале і незначне, сильно розрослося і населилося при Андрієві, — пише історик Микола Костомаров. — Жителі його складалися переважно з переселенців, що пішли до Андрія з Південної Русі на нове проживання. На це явно вказують назви урочищ у Володимирі: там була річка Либідь, Печерне місто, Золоті брами з церквою над ними, як у Києві, і Десятинна церква Богородиці. Андрій, за зразком Києва, дав побудованій їм у Володимирі церкві десятину від своїх стад і від торгу, а крім того, місто Гороховець і села». До цього можна додати, що у Володимирі була і є не лише річка Либідь, а й Рпінь (Ірпінь). Розглядаючи карту стародавнього Володимира, можна побачити Залибідську слободу і навіть Гончарі — майже як у Києві. Це показує, звідки в Заліссі з’явилися розвинені ремесла і промисли. Наприклад, високохудожній іконопис і народний розпис палеха, мстери, холуя і хохломи. Достатньо поглянути на вироби хохломських майстрів, квіткові та рослинні мотиви яких нагадують українську Петриківку. Не виключено, що ця тема ще чекає на свого дослідника. Міграція в Заліссі жителів Південної Русі, ймовірно, пояснює і той факт, чому в Росії збереглися билини київського циклу про великого князя Володимира Красне Сонечко і його дружину.

Після монголо-татарської навали почалася чергова хвиля переселень у Залісся з Київського, Чернігівського та інших південноруських князівств. У ній брала участь і частина місцевої знаті з дружинами, володіння яких було розорено на кордоні зі степом. Ця хвиля збіглася з переїздом митрополита Максима з Києва до Володимира 1299 року. Нащадками переселенців стали численні московські дворянські родини, такі як Плещеєви, Ігнатьєви, Жеребцови, П’ятови, Ізмайлови, Булгакови та інші. Південноруські переселенці перенесли до Північно-Східної Русі не лише рідні назви міст — наприклад, Володимир, Переяславль, Стародуб, Звенигород, Галич, Юр’їв, Вишгород, Перемишль, Білгород, а й численні гідроніми — назви водоймищ. Наприклад, і Переяславль-Заліський, і Переяславль-Рязанський розташовані на річках Трубіж, названих на честь притоки Дніпра, де стоїть південний Переяславль. Зустрічаються також декілька річок з назвою Почайна, Десна, Сула та інші гідроніми, перенесені з Південної Русі.

Із XIII століття власне Залісся вже включається до поняття Русь, і свідчення цього зустрічаються як у руських, так і в іноземних літописах. Так, у «Повісті про загибель Руської землі», літературний пам’ятник періоду монгольської навали, окреслено її кордони: «Отселе до угоръ и до ляховъ, до чаховъ, от чахов до ятвязи, и от ятвязи до литвы, до немець, от немець до корелы, от корелы до Устьюга, где тамо бяху тоймици погании и за дышючимъ моремъ; от моря до болгаръ, от болгарь до буртасъ[7], от буртасъ до чермисъ[8], от чермисъ до моръдви, то все покорено было Богомъ крестияньскому языку поганьскыя страны великому князю Всеволоду, отцю его Юрью, князю кыевьскому, деду его Володимеру Манамаху, которымъ то половоци дети своя нашаху в колыбели». В період правління згаданого тут Всеволода Велике Гніздо, брата Андрія Боголюбського, могутність Володимира досягла пікової позначки. Проте, нащадки цієї гілки Мономаховичів, як і в Південній Русі, незабаром зіткнулися в міжусобній боротьбі. У цей момент нагрянули татаро-монголи...

Теги:
2017-11-10 00:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар