За незалежну Україну – до останнього подиху - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » За незалежну Україну – до останнього подиху

За незалежну Україну – до останнього подиху

Олександр Скрипник

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Досі про драматичну долю останнього начальника штабу Армії УНР генерал-хорунжого Петра Ліпка нічого не було відомо. У всіх біографічних довідниках його життєпис обривається 1922-м роком, коли він начебто повернувся з еміграції в Україну. І ось щойно вдалося знайти документи, які проливають світло на останні вісім років життя цієї неординарної й героїчної особистості й щирого українського патріота.

Спершу мені до рук потрапила невеличка розсекречена довідка «Про колишн. генерала Ліпка П. І.» в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, а невдовзі пошуки привели до Державного архіву в Чернігівській області, де зберігається архівна слідча справа на Ліпка Петра Івановича. І хоч скупі анкетні дані, довідки та протоколи допиту не дають змоги сповна відтворити увесь його життєвий шлях, та все ж нарешті окремі розрізнені епізоди можна скласти докупи.

СОЦІАЛЬНЕ ПОХОДЖЕННЯ: ІЗ КОЗАКІВ

В особистій посвідці за 1927 рік зазначається, що Петро Ліпко (у деяких документах фігурує як Липко) народився 16 грудня 1876 року в містечку Бірюч Воронізької губернії. Розбіжності в даті народження, яка досі фігурувала в усіх довідниках (3 грудня), можна пояснити хіба що плутаниною в старому і новому стилях календаря.

В анкетних даних у графі «соціальне походження» Петро Ліпко зазвичай зазначав: із козаків. Про його козацький родовід жодних докладних відомостей у віднайдених документах немає. Відомо лише, що батько майбутнього начальника штабу Армії УНР Іван Ліпко був унтер-офіцером російської імператорської армії і свого часу мешкав у селі Браниця Ніжинського округу на Чернігівщині. Коли і за яких обставин сім’я перебралася до міста Бірюч, достеменно не відомо. Це козацьке поселення належало до Острогозького полку Слобідської України. Воно засновано козацьким сотником Іваном Медковим 1705 року разом із козацьким товариством, які переселилися до верхів’їв річки Тиха Сосна в урочищі Бірючої Яруги.

ПЕТРО ЛІПКО (ПОСЕРЕДИНІ У НИЖНЬОМУ РЯДУ) СЕРЕД ХОРУНЖИХ АРМІЇ УНР. ВЕРЕСЕНЬ 1919 р.

Петро Ліпко закінчив 2-класне народне училище у слободі Олексіївка Бірюцького повіту, один рік провчився у Воронізькій учительській семінарії, але вчителем стати не судилося. Доля готувала йому блискучу військову кар’єру. Починав він службу рядовим 2-го Закаспійського стрілецького батальйону в місті Ашхабад, куди невдовзі повернувся вже підпрапорщиком після закінчення Тифліського піхотного юнкерського училища (1899 р.). Згодом став підпоручиком і продовжив службу в 108-му піхотному Саратовському полку (Ковно). 

У 1904 році 28-річного поручика Ліпка відряджають до діючої Манчжурської армії і зараховують молодшим офіцером до 2-го Східно-Сибірського стрілецького полку. Наступні два роки стали визначальними у його військовій кар’єрі. Небагатьом вдавалося за такий короткий проміжок часу і в такому чині одержати чотири ордени за відвагу й героїзм на полі бою у безпосередньому зіткненні з супротивниками — для російської армії це були японці, адже йшла Російсько-Японська війна. Після цієї війни мундир Петра Ліпка прикрашали ордени Святої Анни 4-го ступеня, Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом і Святого Станіслава 2-го ступеня. І це був лише початок.

Молодого хороброго офіцера взяли на замітку. «З нього вийде добрий командир», — зауважували старші за чином офіцери, і не помилилися. Петро Ліпко і сам не збирався зупинятися на досягнутому. Він прагнув довести і собі, й іншим, що виходець із козацького роду може не тільки хоробро воювати, а й вміло командувати. У 1908 році він, уже в чині штабс-капітана, вступає до Імператорської Миколаївської військової академії, яку закінчує за 1-м розрядом у 1911 році.

Початок Першої світової війни Ліпко зустрів на посаді старшого ад’ютанта штабу 1-ї Донської козачої дивізії в чині капітана. У штабній роботі він уже почувався, як риба у воді, водночас більше тяжів не до паперової, а до реальної роботи — участі в розробці планів бойових операцій, управлінні військами на полі бою. Не дивно, що в один із вирішальних моментів він узяв ініціативу на себе і запропонував найліпший план для атаки, за що був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня. У поданні до нагородження зазначалося: «... за те, що в боях з 27 по 29 квітня 1915 року в районі сіл Онут, Баламутівка і Ржавенці, тимчасово виконуючи обов’язки начальника штабу 1-ї Донської козачої дивізії, під сильним артилерійським і стрілецьким вогнем особисто вів спостереження за боєм і, вірно оцінивши обстановку, запропонував начальнику дивізії план атаки 9-м Донським козачим полком сильно укріпленої позиції супротивника, який був здійснений і увінчався повним успіхом...»

Незадовго перед цим Петро Ліпко був удостоєний орденів Святого Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом (листопад 1914 р.) і Святої Анни 2-го ступеня (січень 1915 р.), а також мечами до ордена Святого Станіслава 2-го ступеня (серпень 1915 р.).

Подальша служба орденоносця проходила в штабі 9-ї армії, де він, попри інші обов’язки, упродовж певного часу мав відношення до діяльності військової розвідки — був штаб-офіцером для доручень із несенням служби з військової розвідки у розвідувальному відділі штабу. Здобуті тоді специфічні навички невдовзі ще знадобляться йому.

А поки що були нові посади і чини. У серпні 1917 року він став полковником. Це був його останній чин у російській імператорській армії. Невідомо, як склалася би його подальша військова кар’єра, якби не Лютнева революція 1917 року і подальший розпад Російської імперії. Немає сумніву, що вона була б успішною.

Водночас проголошення в Києві Центральною Радою Української Народної Республіки внесло суттєві корективи в життя Петра Ліпка. Молода республіка потребувала кваліфікованих кадрів для свого захисту від зовнішніх загроз. З-поміж інших вибір припав і на полковника Ліпка — нащадка запорозьких козаків, який серед свого оточення ніколи не приховував, що є українцем, і завжди пишався своїм походженням. У грудні 1917 року він був призначений командиром українізованого 10-го армійського корпусу.

НА СЛУЖБІ ДЕРЖАВІ

Командний склад 43-ї піхотної дивізії, в якій Ліпко більше року виконував обов’язки начальника штабу, проводжав полковника до нового місця служби доволі тепло. З цієї нагоди командир дивізії генерал-майор Александров навіть підписав не зовсім стандартний наказ. У ньому зазначалося: «Дорогий і вельмишановний Петре Івановичу, діяльність Ваша в дивізії понад рік настільки щоденно позначалася і відчувалася всіма в дивізії, що немає необхідності мені перераховувати Ваші заслуги перед дивізією. Одне скажу: Ви багато попрацювали на благополуччя і гідність її, проявляючи в бойові критичні моменти свою звичну залізну волю і військовий спокій. Я, співробітники і соратники Ваші, радіємо, що Вас так щасливо підхопили хвилі українського руху і винесли на таку командну височину і міць. Бог у поміч. Від душі бажаємо, щоб цей зліт закінчився цілковитим особистим благополуччям і найбільшою користю для України».

Армійський корпус, яким довелося командувати Ліпку, на той час займав позиції на території Румунії, куди його завели перипетії Першої світової війни. Невдовзі від українського військового міністра надійшов наказ перейти через Дністер на українську територію й демобілізувати корпус. На початку березня 1918 року командир без війська прибув до Києва, до Генерального штабу Збройних сил УНР, і доповів про виконання наказу. Після нетривалого спілкування стало зрозуміло, що досвідчений полковник може бути корисним при штабі. Його включили до складу організаційної комісії з формування нового українського війська. Але та комісія була лише на папері й жодними конкретними справами не займалася. Ліпку було це не до вподоби, він прагнув реальної роботи.

На початку червня 1918 року, уже за  Гетьманату, його призначають в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української держави, яка дислокувалася у Житомирі. Як кадровий військовий, він прихильно ставився до колишнього генерала царської армії гетьмана Павла Скоропадського і до останку підтримував гетьманську владу. Коли почалися антигетьманські повстання, він очолив Волинський добровольчий офіцерський загін, що протистояв військам Директорії. Було це в листопаді 1918 року, а 18 грудня він потрапив у полон і перебував під арештом та судом за спротив Директорії УНР.

Добре, що у тій заплутаній ситуації новій владі вистачило здорового глузду у всьому спокійно розібратися і не вдаватися до крайніх заходів. Адже Петро Ліпко перш за все підтримував ідею незалежності України, а це було визначальним. До того ж фахівців із такими знаннями й досвідом у новій українській армії було не густо. Йому пропонували різні посади, як-от очолити штаб Чернігівської групи петлюрівської армії, що діяла на Лівобережжі. Але він не поспішав із прийняттям рішення.

Зрештою, з урахуванням причетності в минулому до служби у військовій розвідці російської імператорської армії, Ліпку в лютому 1919 року запропонували долучитися до організації розвідувальної діяльності українського війська. В одних документах того періоду згадується про його перебування на посаді помічника начальника розвідчого відділу армії, в інших зазначається, що він фактично керував Розвідочною управою Генштабу Армії УНР. Зрештою, важливо не те, як офіційно звучала посада, а чим він займався по суті.

У період Директорії УНР військова розвідка України мала доволі розгалужену організаційну структуру. Функціонував її центральний апарат, регіональні органи, відповідні підрозділи штабів дивізій, корпусів, бригад, підрозділи польової розвідки, школа підготовки агентури тощо. Усім цим господарством слід було вміло управляти й своєчасно забезпечувати керівництво Генштабу розвідувальною інформацією стратегічного і тактичного характеру.

Петро Ліпко добре зарекомендував себе на цьому поприщі й загалом непогано розбирався в тому, що відбувається на теренах військових дій в Україні й поза її межами. З урахуванням цього його спершу включили до складу військової делегації УНР на переговорах із польським командуванням про досягнення перемир’я, а з 17 липня 1919 року призначили керівником делегації. Ці переговори, що проходили у Львові, були непростими, та все ж удалося досягти порозуміння і припинення бойових дій між військами УНР і Польщі, а через рік підписати союзну Варшавську угоду.

Після виконання цієї дипломатичної місії Петро Ліпко перебував у штабі Головного отамана і виконував різні доручення. У травні 1920 року його призначили начальником штабу Дієвої армії УНР. 5 жовтня того ж року його підвищили до рангу генерал-хорунжого. Напевно, це був один із найважчих періодів у історії УНР і у військовій кар’єрі самого Ліпка. Під натиском більшовицьких військ знесилені частини української армії поступово відходили на захід. У листопаді 1920 року після тяжких боїв із Червоною армією перейшли Збруч і були інтерновані польською владою.

Продовження

Теги:
2018-03-07 01:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар