З неволі з «Кобзарем» біля серця - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » З неволі з «Кобзарем» біля серця
   

З неволі з «Кобзарем» біля серця

Алла Диба

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою

(Тарас Шевченко. Доля. 1858 р.)

З цією родиною ми познайомилися несподівано – подорожчали путівки до письменницького пансіонату в Ялті, а повезти онуків на море таки хотілося. Доччина подруга  порадила свою знайому. Відтоді дружимо сім’ями. Ірина (так звуть цю жінку) виявилася дуже доброзичливою, дотепною, надзвичайно оптимістичною людиною. Бухгалтер за фахом, вона перебувала у декретній відпустці, й, поклавши малу Василинку на одну руку, іншою ж одночасно робила ще десять справ, а від її проникливого погляду, здавалося, не могла заховатися жодна важлива деталь. Іноді я ловила на собі її сумні очі, а вона, між тим, жартома промовляла, звертаючись до моєї дочки: «Якщо тьотя Оксана буде погано себе поводити, то ми бабусю заберемо собі».

Я вже знала, що Іринина мама померла, й допомагати їй нікому. І так було фактично завжди. Бо тато Ірини помер, коли дівчинці було тільки п’ять, а після того, як Іра виросла, одружилась, народила сина і виїхала з Генічеська до Білої Церкви, самотня мама затужила, захворіла,  згодом, після інсульту, її розбив параліч. Іра зібрала якісь речі, дитину і повернулася додому. Чоловіка її проблеми, на жаль, не цікавили. Відтоді й слід його загубився. Про ті часи, коли розривалася між безпомічною мамою, маленьким сином і необхідністю щось заробляти й прогодувати родину, вона не любить згадувати, хоча навчилася тоді долати багато що.

Потім мама померла, залишивши їй у спадок, крім невеличкої двокімнатної квартири без особливих вигод, і свою найбільшу реліквію – не золото й діаманти, ні – звідки вони у звичайної робітниці? – а книгу. Це – празький «Кобзар» Тараса Шевченка 1941 року.

Юхим та Марія Пігеєви зі своїми знайомими 

 

«Кобзар» з таборової бібліотеки

Науковий співробітник Музею книги і друкарства України Наталія Глоба, розповідаючи про раритети музейної колекції, зробила науковий опис збереженого і музеї унікального примірника: «У 1941 році у Празі, в період складних політичних умов окупованої Чехії, українською громадою було підготовлено ювілейний «Кобзар. 1840-1940». Видання вийшло благодійним коштом 65-ти українців і мало наклад 2 000 примірників. В його основу покладено видання: «Кобзар. Народне видання з поясненнями і примітками Василя Сімовича. Заходами Євгена Вирового. Українське видавництво в Катеринославі» 1921 року (Катеринослав–Кам’янець-Подільський–Лейпциг). Ім’я Євгена Вирового мало відомо сьогодні в українській історії. За його ініціативою було відновлено діяльність катеринославської «Просвіти», розпочалося видавництво газети «Вісник товариства «Просвіта»». Опинившись на еміграції, Є. Вировий продовжував громадську та видавничу працю, був співробітником товариства «Книголюб». Є. Вировий був одним з меценатів, коштом яких було надруковано «Кобзар. 1840-1940». Він шукав дешевшу друкарню, яка б здійснила видання і звернувся у празьке видавництво Яна Андреска. Друкарня не квапилась з друком «Кобзаря» і видання побачило світ лише в липні 1941 року. Вступну статтю та примітки уклали Володимир Дорошенко та Степан Сірополко. До видання «Кобзаря» 1941 року увійшли вірш «А нумо знову віршувать» та поема «Черниця Мар’яна», яких не було у лейпцизькому виданні 1921 року. (Є. Вировий трагічно загинув у травні 1945 року у Празі). В колекції Музею є репринтне відтворення «Кобзаря» 1941 року (автори післямови: О. Солопченко, М. Мушинка, Р. Лубківський), яке надруковано з примірника подарованого відомим меценатом діаспори Павлом Лимаренком Шевченківському національному заповіднику в м. Каневі. Книгу надрукували в Черкасах у видавництві «Брама-Україна» 2006 року накладом лише 1 000 примірників (РІІІ – 15579)» (наукова конференція «Українська писемність та мова у манускриптах і друкарстві», 2010 р. Доповідь «Фототипічні, факсимільні та репринтні видання творів Т.Г. Шевченка у колекції МКДУ»).

Марія Галкіна у Німеччині. 1945 рік 

 Але книга з Генічеська зовсім інша – це теж «Кобзар» Тараса Шевченка, теж виданий у Празі 1941 року, але іншим авторським колективом і видавництвом «Пробоєм». Редактором видання був знаменитий український вчений-літературознавець Леонід Білецький. Старший науковий співробітник Книжкової палати України Світлана Шульженко, розповідаючи про «Кобзарі» у фондах Книжкової палати, згадуючи і про книгу, видану у Празі 1941 року, повідомляє, що наклад її був невеликим – десь півтисячі примірників. Ця досить унікальна книга, яка є історичною пам’яткою, була видана спеціально для тих людей, які потрапили до Європи, страждаючи в тузі за Батьківщиною, – стверджує колишній директор Національного музею Тараса Шевченка у Каневі Ігор Ліховий. Примірник родини Пономаренків-Гавриленків має численні печатки та штампи табірної бібліотеки.

Щира душа з українського Генічеська

Відкриваємо цю стареньку книгу з пожовклими сторінками, читаємо:

Сини мої! Орли мої!

Летіть в Україну!

Хоч і лихо зустрінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибать (с.172).

Такою щирою душею була й молоденька Марія Галкіна. Як і тисячі однолітків, нацисти відправили її на примусові роботи до Німеччини, де з літа 1942 до 1 квітня 1945. Працювала на фабриці у місті Леверкузен. Восени 1945-го вона повернулась у рідну Україну. Але, якщо навіть моя мама, яка підлітком залишилась на окупованій території, після звільнення села одержала від молоденьких офіцерів-визволителів зовсім незрозуміле для неї, але надзвичайно образливе тавро «німецької підстилки», то що казати про людей, які працювали у німецьких бауерів, на якихось фабриках чи заводах або й навіть перебували у концтаборах?.. Тут їх чекав якщо не радянський табір, то безумовний осуд, як зрадників, неможливість влаштуватися на роботу, піти кудись навчатися.

Акробатичний етюд. Вгорі – Марія Галкіна 

Єдиним надійним шляхом для колишньої бранки були «будівлі п’ятирічки». Саме тоді у місті Генічеську на березі Азовського моря почали будувати консервний завод. Хто з нас пізніше, в не дуже-то далекі радянські часи, не ласував генічеськими бичками в томаті? Але спочатку туди з’їхалися понівечені війною люди. На тій будові жінки тягали величезні камінні брили, з яких будувалися цехи заводу. Голодні, холодні, знесилені – як і де вони тоді жили? Хто побудував для них зручні квартири чи хоча б пристойні гуртожитки?

На рідному заводі Марійка зустріла свою долю. 11 липня 1959 року пара одружилась. Юхим Пігеєв працював інженером. Мріяли про дітей. Але скільки разів вона втрачала своїх майбутніх нащадків? Лікарі розводили руками, та й хіба в тих жахливих умовах її молодості жіночий організм був здатен для відтворення нового життя? Але на диво – у сорок вона таки виносила омріяну дитину. Щоправда, тогочасні бузувірські технології приймання пологів пошкодили дитині ручку. Але ж як вони з чоловіком раділи своїй дівчинці! Батькові на той час було вже 56. А ще через п’ять, розхвилювавшись на роботі, він несподівано помре, залишивши сиротами двох найрідніших жінок.

Українські росіяни чи російські українці?

Прадід і прабабуся Ірини переїхали сюди з Сибіру ще за часів цариці Катерини, коли відбувалося велике переселення у так звані «потьомкінські села». Марія Галкіна була знаменитою генічеською спортсменкою-акробаткою, а її сестра-близнючка Надія – унікальним математиком. Після окупації Генічеська румунами обидві сестрички потрапили в неволю, де безперечно тужила за рідним домом і батьками, крізь сльози повторюючи Шевченкове:

В Україну ідіть, діти,

В нашу Україну… («Думи мої, думи…», с.94).

 У тому стражданні Марійка інтуїтивно переживатиме багато з емоцій, якими переймався й молодий Тарас Шевченко, там, на чужині, відкриваючи в душі своїй Україну: «В Петербурзі Шевченко прокинувся до нового життя, почув себе єдиним обранцем свого народу, бо в цім місті він зродився, щоб це життя творити, духовно піднісся до нових національних завдань» (Передмова,с.61).

Сестри Марія та Надія Галкіни 

Генічеськ був окупований від 16 вересня 1941 року до 30 жовтня 1943 року. 2052 мешканці міста були вигнані на каторжні роботи до Німеччини. Першою на примусові роботи до Німеччини потрапила Надя Галкіна. Хоча їхні з Марійкою батьки, здається, зробили все необхідне, щоб уберегти своїх дівчаток від неволі. Вони навіть добули для доньок документи про те, що ті народжені не 1923-го, а 1927 року. Але Надію захопили ще в 1941-му. Їй ще пощастило, адже дівчина добре знала німецьку мову, і при розподілі полонених вона впала в око симпатичному подружжю бауерів, які ставилися до дівчини, як до рідної. 1942-го до Німеччини повезли й Марію. Там вона потрапила у трудовий табір, де полонені працювали на ртутному заводі, одержуючи якусь баланду та одну буханку хліба раз на чотири дні. Але з’їдати той хліб доводилося одразу ж, а потім голодувати, бо, якщо хлібина залишалась, то її одразу відбирали свої ж, вічно голодні, озвірілі земляки.

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу!.. (с.160)

Тільки через рік Надія дізналась, що десь поруч її сестричка. Вона звернулась до своїх господарів з проханням допомогти в пошуках Марійки. На щастя, дівчину розшукали, її навіть вдалося забрати з того клятого заводу-табору. Сестри зустрілися 2 червня 1943 року. Марія була страшенно худою, заляканою, змученою. Отож до закінчення війни близнючки були вже разом. Разом повернулися до Генічеська. Надійка незабаром одружилась. Народила дітей. А Марійка ще довго була самотньою. Так само, як і в довоєнні роки, навколо панували голод, руїни. І, незважаючи навіть на те, що Карпо Галкін був знаменитим генічеським кондитером, родина ніколи не розкошувала. І часто, щоб придбати якісь найнеобхідніші продукти, робив невеличкі, дуже симпатичні льодяники, і всі старші діти-підлітки з їхньої великої родини розходилися по навколишніх селах, вимінюючи ті цукерки на якісь харчі.

А журавлі летять додому…

Споконвіку Генічеськ був містом рибалок, а знаменитий азовський бичок міг би прикрасити будь-який символ міста. У радянський час тут працювали машинобудівний завод і трикотажна фабрика, на які деталі чи бавовну привозили того часу з найвіддаленіших куточків колишнього СРСР. Але особливу славу для цього південного міста-курорту здобув свого часу саме Генічеський консервний завод. Його історія почалася одразу ж після Перемоги. А змучені воєнним лихоліттям генічани будували його, власне, на руїнах. Місцеві жінки й дівчата, надриваючись, затято тягали 10 – 15 кілограмові брили ракушняка, в надії знайти тут у подальшому гідну працю. Серед тих молодих вигідно вирізнялася струнка і вродлива спортсменка Марія, яка згодом стане не тільки ударником-закатчицею в консервному цеху, але й інструктором з фізкультури на своєму підприємстві. Дівчина тільки-но повернулась разом із сестрою-близнючкою Надією з нацистської неволі.

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак – шляхи биті

Заросли тернами («Тече вода в синє море…», с.80).

Адже ця земля для родини переселенців з Сибіру Галкіних давно вже стала рідною. А найвишуканішим святковим одягом для дівчат Галкіних була українська вишиванка. На тодішньому Марійчиному фото бачу начебто ілюстрацію до Шевченкового вірша з її улюбленої книги:

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на ці думи… («Думи мої, думи…», с.94).

Іринин батько після закінчення Астраханського технологічного інституту рибної промисловості та господарства спершу поїхав працювати на Камчатку, потім у Прибалтику. Після тяжкої дитячої травми батько-інвалід не міг служити в армії, тому на фронті не був. Потім жив у Анапі і в Генічеську, де працював начальником консервного цеху, згодом головним інженером, був парторгом. Ірина стала восьмою дитиною подружжя і першою, кого вдалося виростити. Дівчинці було п’ять, коли у батька стався інфаркт. Швидка допомога не встигла доїхати до хворого.

Ірин синок Дмитро закінчив хореографічне відділення Херсонського національного університету, рік пропрацював у трупі Білоцерківського обласного драматичного театру ім. П. К. Саксаганського, а потім був запрошений в танцювальну групу при Кубанському козацькому народному хорі. Сьогодні поруч із Іриною чоловік Юрій, інженер Генічеського медичного училища і маленька доня Василинка, яку чомусь завжди хочеться назвати Веселинкою, бо і ми всі, і її батьки – тільки глянемо на дитину, вже усміхаємося, щасливі. Про це мріяли колись Юхим і Марія, зберігаючи під серцем свої найбільші реліквії – дитину і «Кобзар» з таборової бібліотеки на далекій чужині.

Маленька азовська Одеса

Благословенне місто на горі,

Його азовські хвилі омивають.

В ранковий час рибалок на зорі

Дельфіни й чайки весело вітають

Це слова з «Гімну міста Генічеська» на слова Світлани Руднікової. …Колись тут мешкало багато греків, але відтоді, як їм дозволили виїздити до Греції, більшість населення тут тепер складають кримські татари, українці, росіяни, турки. У навколишніх селах мешкає багато українців, більшість з яких було свого часу за сталінським наказом переселено з Волині та Полісся.

 

Марія Галкіна в українській вишиванці 

І хоча на гербі міста позначено офіційний – 1874 рік, як рік створення місцевої фортеці. Але ж мешкали тут багато тисячоліть перед тим скіфи, сармати, кіммерійці, амазонки і давні греки. І, навіть ще не спитавши дозволу у російських царів, саме сюди їздили по сіль українські козаки. Генічеські могили-кургани й катакомби, перші стоянки ще від кам’яного віку гідно творять надзвичайно цікаву історію цього невеликого азовського міста. А містом-побратимом Генічеська стало грецьке місто Коринтус (легендарний стародавній Коринф), а Генічеський район – з Озхургетським (Махарадзенським) районом Грузії.

У воді Азовського моря є 92 надзвичайно корисні хімічні елементи, які під час купання легко проникають в організм людини через шкіру і насичують його необхідними речовинами. За один сезон на славнозвісній Арабатській стрілці відпочиває більше ста тисяч чоловік.

Вирізка з газети. Марія Галкіна на роботі 

Патріотами й співцями Генічеська були один із Кукриніксів Михайло Купріянов, знаний російський поет Едуард Асадов і класик української літератури Олесь Гончар. В Генічеську народилась видатний український астроном Тамара Смирнова, яка відкрила ряд малих планет, серед яких є «Генічеськ» і «Леся» (планета пам’яті Лесі Українки). Тут мешкали родичі композитора Семена Гулака-Артемовського, який надзвичайно любив бувати в Генічеську й охоче давав тут свої концерти. Це місто вважали найкращим для відпочинку відомі актори Михайло Кузнєцов, Микола Крючков, Клара Лучко, Марк Бернес. Тут люблять жартувати, що серед місцевих рибалок-браконьєрів кожен другий – художник або поет, а кожен третій – танцюрист чи музикант.

Юхим та Марія Пігеєви 

Через Генічеськ проходить один з етапів чемпіонату України з автоперегонів, міжнародний мистецький фестиваль «Таврійська родина», який традиційно відзначають в День пам’яті священного подружжя Петра та Февронії, чи не найулюбленішим святом, звичайно ж, День рибалки. Генічеськ жартома називають маленькою Одесою або Ялтою. Він є ареною міжрегіональних змагань з боксу, міжнародного турніру з шахів «Азовська хвиля», республіканського чемпіонату України з футболу. Генічеське медичне училище, крім усіх інших необхідних медичних спеціальностей, єдине в Україні готує медсестер-масажистів, інвалідів по зору I та II груп.

Генічеський рибоконсервний завод багато десятиріч був у трійці найкращих у колишньому СРСР. А рибоколгосп «Ревхвиля» до останнього часу був одним з найрентабельніших підприємств міста, але побудовані ще за СРСР кораблики та інше обладнання на сьогодні вже ажніяк не відповідали потребам сучасного виробництва.

Місцевий млин Троніка був другим в Україні за величиною. Генічеський маяк побудований 1879 року. Є у місті парк культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка, є театр «Ренесанс», творча історія якого почалася ще за часів Російської імперії, а в наші дні він відродився як народний. Є пам’ятник Шевченкові (автор – скульптор В. Кольцов). Дискусійний клуб «Темеринда» об’єднує інтелектуальну еліту міста, працює клуб любителів поезії «Терези» («Весы»). Ці люди беруть участь у туристичних мандрівках, люблять зимове купання.

Дмитро Пономаренко танцює «Гопак» 

Восени 1943 року знаний диктор всесоюзного радіо Юрій Левітан, помилившись, сказав, що радянські війська звільнили від фашистів місто Генічеськ Херсонської області (насправді ж було – Запорізької). Позаяк визнавати свої помилки у Радянському Союзі не було заведено, то цей, віддалений від обласного центру пункт, спішно приєднали до Херсона.

В долі однієї родини, немов у краплі вранішньої роси, відбилася доля всієї України, її народу, від прадавніх степових звитяг наших пращурів, від героїчної «Думи про братів азовських» через «Кобзар» Тараса Шевченка, нацистську й радянську неволю до непростого нашого сьогодення, в якому ми продовжуємо себе самих, справжніх і самодостатніх. Таких, як наші друзі  Ірина та Юрій з Генічеська.

Теги:
2014-05-27 15:42:17
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар