Юрій Глушко (Мова) - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Юрій Глушко (Мова)

16 квітня 1882 народився один із організаторів українського національно-культурного й громадського життя на Зеленому Клині Юрій Косьмич Глушко (псевдонім Мова; 1882-1942), український громадський і політичний діяч на Далекому Сході. Народився у с. Нова Басань Козелецького повіту Чернігівської губернії. У 1896 закінчив Жмеринське двокласне залізничне училище, а в 1899 Киівське технічне залізниче училище. 1901–1903 працював машиністом у Добровільному флоті, що забезпечував морські перевезення з Одеси до Владивостока. Пароплавами саме цієї компанії протягом 1883–1901 відбувалося перевезення морем переселенців з України на Зелений Клин.

Назва Зелений Клин з'явилася в кінці 19 ст. завдяки масової еміграції українців на південь далекосхідного регіону Російської імперії і витіснила іншу українську назву цього регіону - Закитайщина. Спочатку під Зеленим Клином малася на увазі територія Приамур'я і Уссурійського краю, що стала основним об'єктом української колонізації на Далекому Сході в другій половині 19 - початку 20 ст. Однак, коли на порядку денному політичного життя стало питання про необхідність створення Української держави на Тихому океані, Зелений Клин отримав більш широку інтерпретацію - це територія від Байкалу до Берингової протоки. Фактично всі ці землі в роки Громадянської війни були охоплені спільною боротьбою українців за створення єдиної і незалежної держави. У ці роки поряд із Зеленим Клином стали використовуватися інші назви цієї ж території - Зелена Україна і Нова Україна.

Напередодні 1917 на території Зеленого Клину проживало близько півтора мільйонів чоловік, з яких майже мільйон були українцями. Наступним за розміром етносом йшли козаки - забайкальські, амурські та уссурійські. Серед них було також чимало україномовного населення. Особливо їх багато було серед уссурійських козаків, значна частина яких поповнилася на початку XX ст. кубанськими козаками. Останні, як відомо, були нащадками українських козаків і зуміли зберегти на Кубані українську культуру. В Зелений Клин активно переселялися і вихідці інших слов'янських народів - білоруси, росіяни і поляки. Але при всьому цьому українці в Зеленому Клині, як і в рідній Україні, були домінуючою за чисельністю нацією.

Один з кореспондентів В. Ілліч-Світич так описував, наприклад, місто Уссурійськ в 1905: «Це велике малоросійське село. Головна і найстаріша вулиця - Микільська. Вздовж всієї вулиці, по обидва боки, витягнулися білі мазанки, місцями й тепер ще криті соломою ...» . І дійсно, серед полтавців, чернігівців, київських, волинських та інших українців переселенці з великоросійських губерній зовсім губляться, будучи як би вкрапленням в основний український  елемент. Базар в торговий день, наприклад, в Микільсько-Уссурійську вельми нагадує яке-небудь містечко в Україні; та ж маса круторогих волів, ліниво пережовує жуйку біля возів, наповнених мішками борошна, крупи, сала, свинячих туш і т.п .; то й же український одяг на людях. Всюди чується веселий, жвавий малоросійський говір, і в спекотний літній день можна подумати, що знаходишся десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя».

Але незважаючи на те, що відсоток росіян у Зеленому Клині на початку XX ст. був незначним (не більш як 5% проти 70% українців), українській мові та українській культурі доводилося насилу домагатися права на своє існування, особливо в містах. Це було пов'язано з тим, що фактично всі важливі пости в державному апараті і в навчальних закладах Зеленого Клину займали росіяни, які не хотіли визнавати в українцях окремий народ, що володіє високою і древньою культурою. Тому в містах найчастіше переважала російська мова. Російська еліта стверджувала, що українська мова - це свого роду «сільське наріччя» російської мови, але не більше. Нерідко багато українців, щоб надати псевдосолідность своїх прізвищ переробляли їх на російський манер, додаючи до закінчення своїх прізвищ «-ов» або «-ів». Той же В. Ілліч-Світич не обійшов увагою і цієї проблеми: «Дивлячись на ці смішні претензійні метаморфози Гриця Павлюка та Остапа Рябоконя в Григорія і Естафія Павлюкова і Рябоконова, великими літерами на вивісках оповіщає деяким чином urbi et orbi про своє маленьке ренегатство, стає боляче за своїх співвітчизників на цій Далекосхідної України».

1904–1907 Юрій Глушко, нітрохи не соромиться свого українського прізвища, працював на Східно-Китайській залізниці в Манчжурії. 1907 - після отримання диплома механіка торгового флоту працював у Владивостоці креслярем, техніком (1908–1910), а згодом - техніком на будівництві Владивостоцької фортеці (1911–1916). Із цього часу пов'язав своє життя з українським культурним життям у Владивостоці. Тоді ж почав уживати і свій творчий псевдонім — Юрій Мова (вперше зафіксований 1908).

На початку 1909 займався організацією у Владивостоці українського хору. Брав активну участь в організації Шевченківських свят (традиція їх проведення була покладена владивостоцькою студентською «Громадою» 1909 року), виступаючи як їхній режисер і артист-декламатор. Виступає як актор і режисер в українських виставах, влаштованих студентською «Громадою», а після її ліквідації — напівлегальним «Українським гуртком», що утворився при місцевому Народньому Домі. Його дописи про українське культурне та громадське життя на Зеленому Клині друкували на шпальтах київської газети «Рада». Так само брав активну участь у роботі «Просвіти» міста Уссурійська.

Коли спалахнула революція в Росії, для українців Далекого Сходу нарешті з'явилася можливість політично захистити свої національні права. Навесні 1917 багато українських організацій Зеленого Клину (до цього часу їх налічувалося вже кілька десятків) виступили з ініціативою провести загальний Далекосхідний з'їзд українців, який повинен був, за задумом організаторів, об'єднати українців в єдину політичну структуру із загальною програмою дій. Перший Всеукраїнський з'їзд Далекого Сходу відбувся 24 червня 1917 в місті Нікольськ-Уссурійську (нині Уссурійськ). У перший же день його учасники зіткнулися із загальною ворожістю російських політиків, незважаючи на політичні розбіжності останніх між собою. Так, командування російської армії заборонило відвідувати його засідання військовополоненим українцям-галичанам, які воювали в австрійській армії в першу світову війну.

На з'їзді було прийнято рішення вимагати від Тимчасового уряду надання державної національної автономії України і Зеленому Клину в складі Росії і створення в російській уряді спеціального міністерства з українських справ. Цього ж вимагала Центральна Рада в Києві, але тільки для України. Також визнавалося необхідним відкриття по всьому Зеленому Клину гуртків товариства «Просвіта», українських бібліотек та шкіл, друкування масових українських газет і проведення лекцій з українських проблем з тим, щоб «підняти національну самосвідомість українців і розвіяти гіпноз минулого, коли російська влада активно проводила русифікацію і боролася з українським національним рухом».

Восени 1916 Юрій Глушко був мобілізований на Кавказький фронт, де перебував як технік до початку 1918 року. Тому революційний розвиток українського національного руху на Далекому Сході розпочався без нього. Та після повернення в січні 1918 року до Владивостоку він поринув у вир місцевого українського громадського та культурного життя. Активно залучився в діяльність товариства «Просвіта» у Владивостоці, яке тоді лише формувалося.

30 січня 1918 Юрій Глушко обраний від «Просвіти» членом комісії з опрацювання статуту Владивостоцької Української Окружної Ради, створюваної на той час. 19 березня 1918 Глушко обраний головою ради владивостоцької «Просвіти» (працював як член її шкільної, видавничої, лекційної та музичної комісій). Незабаром очолив Владивостоцьку Українську Окружну Раду, а трохи пізніше його було обрано головою 3-го Українського Далекосхідного з'їзду (Хабаровськ, 7-12 квітня 1918). Цей з'їзд звернувся до українського уряду з проханням вимагати від уряду РРФСР визнання Зеленого Клину частиною України на підставі принципу самовизначення народу, який складав там переважну більшість населення. Згодом ініціював 4-й (Надзвичайний) Український Далекосхідний з'їзд (Владивосток, 25 жовтня — 1 листопада 1918), на якому був обраний головою Українського Далекосхідного Секретаріату. Під його проводом навесні 1919 року у Владивостоці створено 1-й Ново-Запорізький курінь вільного козацтва.

Беручи активну участь у громадсько-політичному житті, Ю.Глушко продовжував свою творчу діяльність, виступав як артист та режисер українських вистав, брав участь у Шевченківських святах, виступав з рефератами та декламаціями. Автор «Підручника акторові» (Владивосток, 1918) і віршів, з яких збереглися, на жаль, лише два.

20 червня 1919 заарештований колчаківською владою за активну українську діяльність. Не маючи звинувачень проти голови Українського секретаріату, керівник колчаківської адміністрації генерал Розанов наказав заслати його на Камчатку. Але перед самим засланням помер син Юрко, i Ю.Глушка випустили для участі у похованні дитини. Після цього він переховувався аж до антиколчаківського перевороту, що стався у Владивостоці 31 січня 1920 року. Вдруге заарештований разом із групою провідних діячів і активістів українського руху 5 листопада 1922 після захоплення Владивостока більшовиками. Заарештованих перевезено до столиці Далекосхідної Республіки м. Чита, де вони рік перебували у в'язниці.

Один із понад 200 обвинувачених на Читинському процесі, на якому засуджений 13 січня 1924 року до 3 років позбавлення волі за антирадянську діяльність та «намагання відірвати Далекий Схід від РСФРР і злучити з Японією». Після ув'язнення працював майстром на будівництві шляхів в Читинській області, начальником пошукової партії в Таджикистанi.

1930 року Глушко нелегально повернувся в Україну, у Київ (ймовірно, не під своїм прізвищем), де навчався на Київських інженерних курсах Харківського автошляхового інституту, здобув фах інженера-будівельника шляхів. 1939–1941 - був на різних інженерних посадах у будівельних організаціях.

Восени 1941 року брав участь в роботі українського уряду в Києві, після арешту якого залишився без засобів до існування в окупованому німцями місті. Помер восени 1942 року не так від старості, як від безробіття й голоду. Похований на Лук'янівському цвинтарі.

Словесний портрет Юрія Косьмича в останні місяці його життя залишила українська письменниця Докія Гуменна: «Це був дуже високий, ставний і стрункий старий сивий чоловік... Не був опущений, а навпаки вражав на тодішньому тлі своєю елегантністю, артистичністю. Випрасуваність, чистота, добірна увага до своєї зовнішности й навіть чорний метелик під шиєю. Риси обличчя дуже аристократичні і, на диво, не вдіяла нічого старість із його красою». А ось опис Київського міського голови під час окупації Леонтія Форостівського (на той час голова Софіївської управи): «... робив з першого знайомства враження прямої, чесної, скромної особи й свідомого українця-соборника».

2015-04-17 18:52:58
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар