Як утекти від Еринії? - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Олеся Ісаюк » Як утекти від Еринії?
Олеся Ісаюк

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, аспірант Університету Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща)

Як утекти від Еринії?

Українсько-польські дискусії про події 1940-х років усе частіше змушують згадувати старий радянський анекдот: «Що б ми не складали, чомусь завжди виходить кулемет»

Українсько-польські дискусії про події 1940-х років усе частіше змушують згадувати старий радянський анекдот: «Що б ми не складали, чомусь завжди виходить кулемет». Так і тут: що б не обговорювали, завжди закінчується темою вибачення і примирення. Фактично дискутуємо про два «основні питання російської інтелігенції» — «Хто винен?» і «Що робити?». В українсько-польському виконанні ця схема уточнюється: «Хто більш винуватий і що з тими більш винуватими робити?». Отут — також традиційно — починаються «перегони жертв», коли кожна сторона прагне довести, що саме вона постраждала більше, а тому має більші права чогось очікувати від контрагентів.

І тут зразу можна ставити собі запитання: а з яких позицій ми оцінюємо всі ті події? Розмовляти про Волинь, Закерзоння, «Віслу», протистояння УПА і АК можна з погляду дослідника, а можна з погляду громадянина і просто людини. Поєднання одного й другого справі не заважає, але якщо беремося оцінювати ситуацію з «суто наукового» погляду, то мусимо максимально відсторонитися від власних уявлень, спогадів, емоцій і робити висновки висновки тільки на базі наших знань про ту епоху, висновки, які стосуються лише питання «Що і чому сталося?». Питання «Що робити з наслідками?» належить уже до компетенції громадських діячів, політологів, моральних авторитетів сучасності і так далі.

А робити щось таки треба. Є думка, що не варто взагалі на концентруватися на тому, хто винен і в чому. Аргументи наводяться різні: не варто зациклюватися, не можна без кінця це обговорювати, це було в дуже складний час, який надто вже різниться від нашого часу, і ми не можемо виносити оцінки з власних затишних крісел чи звітуватися за всіх і так далі…

Про те, що відбулося на Волині влітку 1943 року, дискутують із багатьох точок зору — політичної, моральної, соціальної. Шукають причин, чому все сталося так, як сталося. І шукають винуватців. Шукають із запалом та пристрастю. І завжди — поза собою.

Адже ясно всім, що нормальна, звичайна людина не буде просто так вбивати собі подібних. Тому відразу напрошується питання: чому? Що змусило людей на якийсь час забути про свою людськість? Це питання формулюється не з метою чийогось вибілення чи очорнення, а щоб спробувати якось пояснити те, що, здається, не піддається поясненню взагалі. Кажучи мовою патологоанатомів — провести розтин.

Навіть в умовах війни люди звіріють не всі і не відразу. Тому пояснення «війна — війною» має в цьому випадку дуже обмежений діапазон застосування і по-справжньому, мабуть, говорить хіба про те, чому саме тоді і саме так. Але якщо хочемо для себе з’ясувати, чому взагалі до цього дійшло, то не можемо зосереджуватися тільки на чомусь одному. Треба згадувати все — і полонізацію Західної України, і боротьбу за Університет, і бої за Львів, і ту нечесну гру, яку повели поляки проти українців на Паризькій мирній конференції, і «пацифікацію», і презирливе «русин», і «ревіндикацію» на Холмщині, і бої з польською армією, що відступала у вересні 1939 року, і ще багато чого…. Кажучи простіше — накипіло.

Але в цьому аналізі випускається з уваги одна деталь: людина — істота не тільки духовна, але й матеріальна. І в критичні моменти у ній спрацьовують ті самі інстинкти і ті самі емоції та пристрасті, що й у інших живих істот.

Волинь 1943-го, Галичина 1944-го, Закерзоння 1945-го — це місця і періоди страху. Загрози. Загроза виходить нізвідки, у будь-який момент сусід може стати твоїм убивцею. Захисту шукати ніде. Хто не вірить — багато спогадів починаються з опису боязні та небезпек, які  стояли перед селянам. За законами психології, страх повинен кудись і якось вихлюпнутися — просто щоб люди не збожеволіли. А за спиною були старіші кривди і недовіра… Українці вже ледве терпіли, поляки — хоч і нібито сильніша на певному етапі сторона — просто мусили відчувати напругу (хай і спровоковану ними), а це відчуття не з тих, яке дозволяє бути спокійним… Взаємна недовіра і взаємний страх робили своє.

Саме інстинкт самозбереження змушує людей жахатися вбивства і крові, саме він забороняє вбивство як таке, саме він перетворює колишніх солдатів у психопатів. Є такий психічний розлад — посттравматичний стресовий синдром. Найчастіше він вражає професійних солдатів і бійців спеціальних сил. Один із основних симптомів — хворий майже ніколи не розповідає про подію, яка спричинила травму, а якщо його змусити до цього — розповідь буде вестися на істеричних тонах. Причина цього — намагання мозку витіснити спогад з пам’яті. Але це не вдається ніколи, адже пам’ять не стирається. Утім людина все ж намагається втекти. Тому серед тих, хто був учасником або свідком воєн та збройних конфліктів, часто можна спостерігати підвищену кількість психічних порушень у супроводі алкоголізму, аж до самогубства. Точно описує ситуацію фраза «Чимало людей спилося на тій війні». Польський дослідник Д. Яніцький своє дослідження вояцького побуту періоду Другої світової назвав «П’яна війна» — у книзі чимало свідчень не тільки підвищеного інтересу до алкоголю, а й випадків божевілля. Якщо уважно читати солдатські спогади, майже всюди трапиться персонаж із явно «атиповими» психічними реакціями. Один із найпоширеніших типажів — вояк, який кидається в бій наосліп, не думаючи про власне життя. Переважно за спиною у такого «берсеркієра» — спогади про смерть близьких або інше травматичне пережиття. Невипадково серед тих, хто пережив Волинську трагедію (а також Холмщину у 1942-му, Галичину у 1944-му, Закерзоння у 1945-му), траплялися випадки самогубств. Серед самогубців був і автор знаменитого «Екзекутора».

Етнічні війни та геноциди є загрозою існування людства як біологічного виду. Тому сама згадка про подібне є травматичною для людської психіки апріорі. Неважливо, чи була людина безпосереднім свідком. Навіть якщо йдеться про її предків — страх має здатність передаватися генетично. Страх перед смертю в будь-якій формі — адже це загрожує існуванню виду.

Той емоційний шум, який можна спостерігати зараз, змушує згадати про механізми уникання травми. Доказів, що маємо справу саме з цим, кілька. По-перше, емоції концентруються саме в середовищах, які пов’язані з подіями 70-літньої давності. З польської сторони виступають «кресов’яки» — нащадки тих поляків, які колись нападали на українські села. З української — нащадки українців, котрі нападали на села польські. Наступний доказ — підвищений градус емоцій і критично мала вага фактів. Учасники дискусії, за винятком вузького кола професіоналів, майже не називають фактів і цифр, які реально можна обґрунтувати. Натомість добре чути гучні взаємні звинувачення в «геноциді» та «імперському синдромі»…

Усе це говорить про одне: ми втікаємо. Втікаємо від простого факту про українсько-польське протистояння: тоді пролилась кров. Пролилась масово. Пролилась свідомо. І це була кров не військових у запалі бою, а кров мирного населення. Серед них кров священиків — людей, чиєю місією є підтримувати зв’язок людини з Богом. Кров інтелігенції — тих, хто покликаний вести за собою думкою. У фіналі ми отримали війну всіх проти всіх. У такій війні воюють всі і воюють тією зброєю, яка є під руками. Ця війна не знає поділу на цивільних і військових. У такій війні немає переможців, а є тільки і виключно жертви.

Немає значення, з якого боку жертв більше. Попри всі страхи та інстинкти, у людській природі закладено: не вбивай слабшого. Усі лицарські кодекси і конвенції є тільки відображенням цього підсвідомого заповіту: не убий! Убивство — це знищення. Убивство жінок і дітей — це знищення тих, від кого залежить виживання як виду. Убивство слабшого — це показник не сили, а слабкості. Тому спогад про кров слабших — це пляма жаху і пляма ганьби. Неважливі розміри і причини. Неважливе ніщо. Еринії — богині помсти, втілення нечистої совісті — переслідують невідступно. І — саме за невинні вбивства.

Згідно з міфом, утекти від Ериній неможливо. Орест, якого Еринії переслідували за вбивство матері, зумів позбутися їх лише завдяки заступництву вищих божеств і тільки після тривалих мук.

Виглядає, що і українсько-польська втеча буде абсолютно безрезультатною, адже наша пам’ять завжди з нами. Взаємні вибачення тут не допоможуть, бо очищають тільки в очах чужих. Пам’ять насправді заспокоює тільки визнання правди, яка б страшна вона не була. Правди про те, що всі ми — злочинці. І всі ми — жертви. І ті вбивства не мали відбутися. А безпосередніх учасників тієї драми хай судить Бог. 

2013-07-11 14:29:38
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар