Як Україні знайти саму себе? - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Грабовський » Як Україні знайти саму себе?
Сергій Грабовський

Як Україні знайти саму себе?

Маємо «зв’язати вузлики» на волосині часу

Один мій знайомий філософ якось сказав: нормальне людське життя — це життя у п’яти поколіннях. Тобто крім свого індивідуально-біологічного — це ще й життя батьків та дідусів і бабусь, а потім — дітей та онуків. Ці життя, звичайно, не буквально про-живаються індивідом, але вони пере-живаються ним у тісному і екзистенційно відкритому спілкуванні з найближчими кревними родичами. Хоча, звісно, живий зв’язок між різними поколіннями одного роду буває (власне, має бути) настільки щільним, настільки безпосереднім, що тут, імовірно, варто вести мову і щодо про-живання цих життів; адже спілкування відбувається не між знеособленими «тими» і «цими», а між «я» і «ти», де кожна сторона у такому спілкуванні виступає не об’єктом, а відкритим до найменших порухів душі і духу іншого суб’єктом. І те, що відбулося за роки до твого фізичного народження, стає твоїм власним досвідом і може навіть снитися у подробицях, які тобі не змальовували.

А от без такого життя-у-п’яти-поколіннях у людей виникають проблеми. Часом дуже непрості. І на особистому, і на спільнотному рівнях. Проблеми, які навіть описати складно, але вони «вискакують» на кожному кроці, й ми навіть не розуміємо, звідки вони. Бо ж коли розірвався зв’язок соціально-індивідуального часу, то порушується і тонка тканина психічного життя людини, її здатність до освоєння соціокультурних надбань — не лише суто національних, а, з одного боку, вселюдських, з іншого — родинних.

І це не просто абстрактні філософські розмисли. Впродовж останнього століття дію усього сонмища чинників, які безперестанно руйнують єдність людського життєвого світу (в усіх значеннях останнього поняття), відчула на собі, мабуть, кожна сім’я в Україні. Авторові цих рядків ще пощастило: він мав змогу безпосередньо спілкуватися зі своїми кревними не тільки за два, а й за три покоління до себе. З іншого боку, чи відповідало вповні це спілкування писаним і неписаним правилам і нормам спів-переживання, що про них пишуть теоретики? Чи був це відвертий і відкритий діалог? Ой, ні. Мій дід, Григорій Чалий, офіцер Червоної армії, був у числі тих 26 тисяч, які вийшли з Київського оточення (у полон потрапили, нагадаю, 665 тисяч совєтських бійців і командирів), а потім дістав поранення під Сталінградом. Він майже нічого не розповідав про ту війну. Казав: «Усе, що про війну пишуть, як її показують у фільмах (а були брежнєвські часи) — неправда, брехня. Все було значно страшніше, а як — вам краще того не знати». Тільки раз (коли я вже був студентом) у нього прохопилося: «Якби Гітлер не був такий дурний, усе б закінчилося за кілька місяців...».

І тільки зараз я його вповні розумію. А тоді — звідки узятися тому розумінню, тому відкритому діалогові? Він небезпідставно боявся за мене і моїх друзів, а ми, виховані на хоч і шістдесятницькому, але все ж совєтському ґрунті, не здатні були сприйняти істину про війну, справді страшнішу за все, що може створити уява — не тільки на емпіричному, чуттєвому рівні, а і на рівні, так би мовити, концептуальному, на рівні великої (тільки чим великої?) політики.

А моя прабабуся розповідала молодшим поколінням про часи, коли вона була гімназисткою, коли її з подругами запрошували на якісь свята «Міша та його друзі»... І коли з’ясувалося, що «Міша» — то був Коцюбинський, уже не було у кого розпитувати...

Я був тоді надто малий, щоби зацікавитися тими розповідями. Втім, а якби й був старшокласником? Школа перетворювала (боюся, що і зараз перетворює) зв’язок часів, причетність до живої, парадоксальної, особистісної вітчизняної історії (на рівні нації чи на рівні родини, не має значення) на щось формально-казенне, на суму гучних слів, а не екзистенційне переживання.

Хтось може, втім, сказати: хіба рівень Великої Історії через родинні спогади і родинне відчуття чогось настільки важливі? Були у тебе ті два покоління «до», от і радій! Але ж як відділити «особисте» від «історії», коли вони переплетені? Коли у однієї з моїх бабусь улюбленим письменником її молодості був Винниченко (його до певного часу друкували в УСРР) і вона напам’ять могла переповідати його романи, тоді як офіційно цього персонажа наче й не існувало? Коли інша бабуся встигла ще побачити по телевізору Майдан, проголосувати за Ющенка, але водночас і скептично попередити: «У 18-му році я дівчинкою теж підстрибувала й вигукувала: свобода! свобода!». І про Голодомор у нашій сім’ї, звісно, добре знали, але до певного часу не дуже й говорили — всі добре знали, звідки починалася стежка в табори...

Тоталітарна, а водночас і колоніальна система, в рамках якої жило українське суспільство, у більшій частині цього навіть не усвідомлюючи, наклала тяжкий відбиток на розгорнене у соціокультурному часі-просторі буття рядових громадян цього суспільства. І не лише фізичний, знищивши одних та сприявши загибелі інших, а й екзистенційно-особистісний, неприродно обмеживши, змінивши, скалічивши навіть поле родинного спілкування, не кажучи вже про стосунки між людьми на виробництві, у навчальних закладах, у війську, ба навіть на пенсії. Йдеться не лише про інтелігенцію, яка це все відчувала, зрозуміло, більш гостро; мільйони і мільйони т.зв. «пересічних» підданих Совєтської імперії відчували, говорячи словами Володимира Висоцького, що «всё не так, как надо». А чому «не так» — багато хто й досі не може самому собі пояснити.

Отож завданням (чи надзавданням) вітчизняної інтелектуальної спільноти, як на мене, є допомогти всім відчути та зрозуміти виміри життя тих поколінь, які були перед нами, власне, життя наших рідних, а відтак — і нашого життя. «Зв’язати вузлики» на волосині часу, щоб поєднати в певну цілісність своє минуле і сучасне, щоб дати можливість нашим читачам і слухачам — бодай опосередковано — пережити і прожити забуте, завішене запоною днів і років, або те, що наказано було забути. І все це зробити ненав’язливо, без зайвої профетичності, але і без тупого цинізму.

А ще — спробувати деміфологізувати історію і подивитися на колоніальну спадщину очима людей, вільних як від намагання істеричного «очищення» лав українства від «чужого» елементу, так і від лакейського «прогинання» перед колишньою метрополією. І при цьому уникнути спокуси оплакування гіркої долі України, яка, мовляв, тільки й робила, що знемагала під кормигою різноманітних загарбників. Але ж насправді Україна — попри все — жила і працювала, і ми, схоже, просто недооцінюємо себе; Оксана Забужко розповіла про випадок зі своєї практики викладання в одному з університетів США, коли студенти у відповідь на її розповідь про трагічну долю української культури в умовах тоталітаризму заявили, що українці — це унікальна нація: жодна інша за таких умов не вижила б і тим більше не зберегла би свою культуру і свою тожсамість.

Що ж стосується того, як ставитися до визначних українців колоніальної доби (під якими б прапорами і якими гаслами не виступала у цю добу метрополія), то тут, видається, варто придивитися до ірландської історії. У XVII столітті (чи не одночасно з поділом України між Річчю Посполитою і Московією) Ірландія стає англійською колонією; вона веде тяжку боротьбу за свої права, спершу під гаслами самоврядування (гомрулу), потім — повної незалежності. Цю незалежність у ХХ столітті Ірландія проголошує практично одночасно з Україною, але втримує її, на відміну від нас (не дивно — поруч немає тоталітарних агресорів). О’Брайен і О’Коннор, Фітцджеральд і Кейсі, Коннелі й Келлі, Керолл і Макгоуен — персонажі з такими прізвищами масово фігурують не лише у власне ірландській, а й у британській історії. І якщо йдеться про військовиків чи медиків Британської імперії, то вони з честю виконували свій обов’язок у найтяжчих умовах, і ніхто їх за це не таврує у рідній країні, з іншого боку, нікому не прийде в голову зневажати тих борців за незалежність, які співпрацювали у боротьбі проти Британії чи з революційною Францією, чи з кайзерівською Німеччиною. Історія — річ складна, і тому ні перше, ні друге не вважається «колаборацією»...

Власне, нічого ганебного в тому, щоб опинитися в стані колонії, не було. Надто вже складно й неоднозначно розгорталася світова історія, і не лише впродовж минулого століття. А от намагання описати й «теоретично» обґрунтувати колоніальний стан як щось ідеальне, довершене, конче потрібне народові, щоб розкрити свої якості, подавати імперію як щось «рідне» — це вже щось ненормальне, якщо не сказати більше. Час дивитися на себе, на свою історію, на її чільні постаті власними очима, а не очима метрополії, хоч би як те бачення було загорнуто у привабливі фантики «високої» російської культури з її потужним колоніальним і тоталітарним дискурсом. Тому, якщо ми хочемо, щоб Україна не була рабою відновленої вже імперії, слід дбати про нашу культурно-історичну самоідентифікацію. Дбати постійно, хоч би яким це комусь здавалося анахронічним у добу постмодерну (де він, той постмодерн, коли за справу беруться «кремлівські чекісти»?). Вибудовуючи знакові ряди власної культури і власної історії, одночасно «забираючи» у метрополії тих достойників, хто належить далеко не тільки їй, а часом — і зовсім не їй.

А ще варто відстежувати в історичних драмах ті «точки біфуркації», ті роздоріжжя й альтернативи, які донині залишаються актуальними, чи, принаймні, не повністю перейденими. Бо наявні зараз можливості нерідко корелюють із тими можливостями, які були раніше, тому те, якою буде Україна завтра, чого їй чекати від самої себе, напряму залежить від здатності української спільноти зрозуміти саму себе і зробити висновки з історії, близької та далекої. Щоб хоч якимось чином відновити, бодай і не в практиці живого спілкування, той майже втрачений зв’язок між поколіннями, ту «вертикальну» повноту людського життя, які зруйнувало ХХ століття.

2017-08-23 14:08:57
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар