Як нащадки козаків Одесу будували... - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Як нащадки козаків Одесу будували...

Як нащадки козаків Одесу будували...

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент

Педалюючи, іноді недоречно, тезу про великий внесок в історію Одеси багатьох національностей, сучасний одеський істеблішмент та ЗМІ часто ігнорують внесок український. Добираючи аргументи для зміцнення позицій Одеси в межах української цивілізації, нам не слід забувати про один із основних: наприкінці XVIII — початку ХХ ст. сучасний портовий центр України був величезною мірою побудований саме українцями.

У наш час гонитви за позірною аристократичністю розмову про архітектурну Одесу слід починати зі згадки про сотні простих українських будівничих Одеси. 1797 року в царському наказі зазначалося, що українські козаки не лише оселилися на території колишньої фортеці Хаджибей (зокрема, Пересипу), а й «завели собі господарство та збудували власні будинки». За неповними даними одеських істориків І. та Г. Сапожникових, упродовж 1794 — 1820 років у Хаджибеї та Одесі мешкало 635 чорноморських козаків та їхніх родичів, що було аж ніяк не маленькою цифрою для на той час лише кількатисячного міста.

Автором проекту розбудови Одеси був вихідець із козацької старшини, статс-секретар Катерини ІІ Андріан Грибовський. Серед нащадків козаків згадаймо звичайного каменяра у приодеських хуторах та робітника мармурових майстерень Одеси Єлисея Слабченка, батька видатного українського історика Михайла Слабченка. Михайло згадував, що з дитинства допомагав батькові в його нелегкій праці.

У ЦЬОМУ БУДИНКУ НА ВУЛИЦІ РІШЕЛЬЄВСЬКІЙ, СТВОРЕНОМУ ЧЛЕНОМ «ПРОСВІТИ» ТА АРХІТЕКТОРОМ МІСЬКОЇ УПРАВИ ЛЕВОМ ПРОКОПОВИЧЕМ, РОЗМІЩУВАЛАСЯ ДРУКАРНЯ ЮХИМА ФЕСЕНКА. НАПРИКІНЦІ ХІХ — У ПЕРШІ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХХ стст. ТУТ, ЗОКРЕМА, ДРУКУВАЛИСЯ ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ГРОШІ. СЬОГОДНІ ЦЯ СПОРУДА, НА ЖАЛЬ, УТРАТИЛА СВІЙ АВТЕНТИЧНИЙ ВИГЛЯД. У НІЙ ВИ ВЖЕ НЕ ВПІЗНАЄТЕ ТВОРІННЯ ПРОКОПОВИЧА

Саме українське козацьке середовище дало Одесі її перших будівничих. Передусім ідеться про розгалужену династію Шостаків. Один із її представників Антін працював наприкінці ХVIII століття та в 1810-х роках військовим інженером на півдні України. Разом із Ф. Деволаном у 1793 р. він обстежив місцеві гавані та обрав місце для майбутнього міста.

На початку XIX ст. він жив у Одесі, як приватний будівельний підрядчик споруджував Великий мол в Одеському порту,

Рішельєвський ліцей у кварталі між Дерибасівською, Катерининською та Ланжеронівською вулицями.

Інший нащадок козаків, знаменитий скульптор, академік та професор Іван Мартос у 1823 — 1828 рр. створив для Одеси один із її сучасних символів — бронзову статую градоначальника Армана Рішельє. Сьогодні цей пам’ятник і пам’ятник імператриці Катерини ІІ, що неподалік, символізують два вектори розвитку міста: європейський та імперсько-азійський. Француз, який стоїть спиною до Катерини ІІ, неначе вказує сучасним одеситам, як поставиться до них Європа, якщо вони підуть за ідеями російської імператриці. Син І. Мартоса Олексій був одним із перших україноцентричних істориків ХІХ ст., палким прибічником реалізації планів І. Мазепи.

У другій половині ХІХ ст. естафету цих митців підхопили три українських архітектори. Пантелеймон Вікентійович Йодко працював на посадах архітектора Рішельєвського ліцею та Новоросійського університету. За його проектами в Одесі було споруджено Астрономічну обсерваторію, будинки на вулицях Старопортофранківській,

Коблевській, триповерховий флігель консисторії у дворі садиби на Софіївській та багато інших споруд. Частина будівель, спроектованих П. Йодко, не збереглася. Але будинок на вулиці Б. Хмельницького, 48 нагадує нам про українського архітектора й сьогодні.

Немало будинків у центрі Одеси, зокрема на вулицях Рішельєвській, Ямській, Єкатерининській, побудував Дмитро Васильович Тележинський.

ТАК САМО, ЯК НА ПОЧАТКУ ХХ ст., СЬОГОДНІ В ЦІЙ ВИШУКАНІЙ БУДІВЛІ НА ВУЛИЦІ ХЕРСОНСЬКІЙ ПРАЦЮЄ БІБЛІОТЕКА. КОЛИСЬ ВОНА НАЗИВАЛАСЯ МІСЬКОЮ ПУБЛІЧНОЮ. ТЕПЕР ЦЕ — ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА ІМЕНІ ГОРЬКОГО. ДО РЕЧІ, СВОГО ЧАСУ ТУТ ВІДБУЛАСЯ ЧИТАЦЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ «Дня»

А найбільший внесок в архітектуру Одеси серед українських архітекторів другої половини ХІХ ст. зробив Іван Фомич Яценко, позаштатний технік будівельного відділу Одеської міської управи (від 1888 р.). Серед десятків зведених ним споруд можна відзначити богоугодні центри, церкви, міську грязелікарню й дитячий курорт у парку на Хаджибеєвському лимані, житловий будинок редактора «Одесского листка» Навроцького на вулиці Ланжеронівській, готель «Версаль» на розі вул. Грецької та Красного провулка. Символічно, що І. Яценко побудував житловий будинок на одній із небагатьох вулиць Одеси, що маркували тут українську присутність, — Малоросійській.

Перша чверть ХХ ст. подарувала Одесі цілу плеяду видатних українських архітекторів. Серед них на особливу повагу заслуговують Федір Павлович Нестурх (Нештурха) та Яків Матвійович Пономаренко, які відкрито демонстрували свою відданість українській свідомості та культурі, що не заважало їм залишатися на провідних місцях суспільної ієрархії Одеси.

Федір Нестурх народився в Одесі в родині друкаря, нащадка українських козаків Нештурхів. Після навчання в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв та роботи на посаді міського архітектора Пскова у 1900 р. він повернувся до Одеси, де до 1902 р. працював інженером-контролером при міському голові, а з 1902-го по 1922 р. — головним міським архітектором. Він розробив обов’язкові постанови по будівельній частині для Одеси, прискіпливо вивчив усю проектну документацію для підвищення якості забудови (наприклад, 1911 р. розглянув 1100 заяв на будівництво й виконав 1100 доручень управи), організував технічний нагляд за приватним будівництвом і реорганізував нагляд за міським. Він знайомився із закордонним досвідом бібліотечного, лікарняного будівництва в Німеччині, зі спорудження ринків, боєнь, холодильників. Використовував форми необароко, модернізованих історичних стилів, неоренесансу тощо. На перелік споруд Ф. Нестурха в Одесі (більшість із них збереглася) можна було б витратити кілька сторінок, тому назвемо головні: Станція швидкої допомоги у Валіховському провулку, Міська публічна бібліотека на вулиці Херсонській, корпус психіатричної лікарні на Слобідці, морські ванни й купальні на Великому фонтані, міські купальні в Отраді, фруктовий пасаж на Привозі, корпус Вищих жіночих курсів на вулиці Торговій. Він будував міську освітлювальну станцію й міський газовий завод, після пожеж перебудовував театр Сибірякова (нинішній Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька) і брав участь у відбудові міського оперного театру. Він був учасником багатьох товариств (очолював архітектурний відділ Одеського відділення Російського технічного товариства, Одеське товариство архітекторів-художників), з’їздів, активно друкувався у пресі.

Федір Нестурх був одним із найактивніших діячів одеських українських культурологічних організацій, перших в Російській імперії — «Просвіти», «Українського клубу», «Української Хати», де виступав із доповідями, брав участь у музичних вечорах. Для свого соратника Івана Липи він спроектував та побудував лікарню в селі Дальник. Українську революцію 1917 року Ф. Нестурх, ясна річ, зустрів із піднесенням. Він був одним із тих, хто вважав, що Україна має розвиватися як самостійна держава. Зодчий мріяв звести будинок для Української національної бібліотеки, кращий, аніж раніше побудована ним споруда Публічної бібліотеки.

ЩОРОКУ НА ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ОДЕСИТИ УТВОРЮЮТЬ ЖИВИЙ «ВИШИВАНКОВИЙ ЛАНЦЮГ». ВІН ПРОСТЯГАЄТЬСЯ УЗДОВЖ ПОТЬОМКІНСЬКИХ СХОДІВ — ВІД ПАМ’ЯТНИКА ДЮКУ ДЕ РІШЕЛЬЄ. МАЛО КОМУ ВІДОМО, ЩО АВТОР ОДНОГО З ГОЛОВНИХ СИМВОЛІВ ОДЕСИ — ІВАН МАРТОС — БУВ НАЩАДКОМ КОЗАКІВ. Фото УНІАН

Перехожим, що проходять повз таблички з іменем Ф. Нестурха (особливою естетичністю вирізняється металевий меморіальний знак на одному з корпусів «Привозу»), варто пам’ятати про Федора Нестурха як про українця, який доклався до створення сучасного архітектурного образу Одеси. Натомість сьогодні міська влада встановлює на старовинних будинках Одеси таблички, на яких найчастіше вказані лише власники будинків, а не архітектори.

Син іконописця Яків Пономаренко окрім архітектурної присвятив себе й педагогічній діяльності в Одеському художньому училищі. Він застосовував стильові форми декоративного й раннього модерну. Саме він першим на півдні України почав звертатися до модернізованих форм українського національного зодчества. Найбільшим досягненням архітектора є побудова в 1912-1913 рр. першого в Одесі багатокорпусного житлового комплексу на початку вул. Пироговської. Я. Пономаренко пліч-о-пліч працював із Ф. Нестурхом не лише в мистецьких товариствах та міській управі, а й у згаданих українських товариствах, до керівництва яких він належав. Яскравою ілюстрацію приналежності митця до української культури є його україномовні листи до видатного українського київського художника та педагога Петра Холодного, міністра освіти в уряді УНР. Ці листи зберігаються в Київському інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Із них, зокрема, дізнаємося, що Я. Пономаренко планував звести пам’ятник на могилі зацькованого шовіністами та трагічно загиблого одеського українського історика-патріота Івана Бондаренка (детальніше про цього історика «День» писав у матеріалі «Місто самостійників», №112—113 від 1 липня 2011 року. — Ред.). Доля самого архітектора була подібною. В 1920-х рр. він був заарештований більшовиками й загинув у в’язниці. Задля знищення українського патріота, подібно до сучасних епігонів, тодішні українофоби пішли на втрату цінного спеціаліста.

Інший член «Просвіти» й архітектор міської управи Лев Федорович Прокопович відзначився здебільшого побудовою багатьох православних храмів (про що не слід забувати їхнім сучасним господарям — московським батюшкам, котрі активно проводять українофобську пропаганду). За його проектами були побудовані Пантелеймонівське Афонське подвір’я на Вокзальній площі, церква Григорія Богослова на вулиці Старопортофранківській, Іллінська церква Афонського подвір’я на вулиці Пушкінській, проведена реконструкція Спасо-Преображенського кафедрального собору. Будинок духовної семінарії — також його робота. Донедавна тут була бібліотека Одеської аграрної академії. Тепер, після рейдерського захоплення російських шовіністів із організації «Союз православных граждан», вона передана православній церкві Московського патріархату під храм. Будував Л. Прокопович і житлові будинки. Найбільшу увагу привертає двоповерховий будинок із мансардою на вулиці Рішельєвській, що став друкарнею Євтима Фесенка. Таким чином, він значною мірою прислужився розгортанню українського руху в Одесі, адже ця друкарня перетворилася на справжній матеріальний підмурок українства. Наприкінці ХІХ — в перші десятиліття ХХ ст. тут була видана левова частка української літератури. В 1918 р. тут друкувалися перші українські гроші.

Відомим став уродженець Одеси Юрій Мелетійович Дмитренко, архітектор та колега Я. Пономаренка та Л. Прокоповича по викладанню в Одеській рисувальній школі.

За проектами й під керівництвом Ю. Дмитренка збудовані церкви, благодійні будинки, читальні, трибуни іподрому, комплекс споруд психіатричної лікарні на Слобідці-Романівці, міська бактеріологічна станція на вул. Херсонській, Обліковий банк на розі вулиць Пушкінської та Грецької, готель «Лондонський» на Приморському бульварі. Він здійснював нагляд за зведенням Міського оперного театру. Юрій Дмитренко також є автором міської аудиторії для народних читань на вулиці Старопортофранківській. Донедавна тут була бібліотека імені І. Франка, однак почути з вуст її працівників українську мову було нереально, а частими гостями бібліотеки були українофоби на кшталт депутата-регіонала Косьміна, які дарували книгозбірні виключно російськомовну літературу. Зараз ситуацію «виправлено» — на бібліотеці встановлено меморіальну дошку купцю Г. Маразлі, його ж іменем невдовзі назвуть бібліотеку.

На відміну від адептів історичної русифікації Одеси, не вдаватимуся до замовчувань і згадаю про факт із творчої біографії Ю. Дмитренка, який не може бути предметом гордості з боку сучасних українців: наприкінці ХІХ ст. за його проектом був зведений пам’ятник Катерині ІІ. Саме той, який нещодавно був відновлений сучасними послідовниками реінтеграції України до складу Росії. Однак більшість сучасних одеситів не знають, а історики свідомо замовчують, непопулярний та невигідний для багатьох факт: 1917-го року, після Лютневої демократичної революції, той же Ю. Дмитренко разом із Я. Пономаренком та відомим одеським архітектором Б. Едуардсом відповідно до рішення міської Думи та управи позитивно вирішили питання щодо демонтажу пам’ятника як символу імперської Росії. На хвилі зростання демократичних настроїв пам’ятник вкрився шаром дотепних, щоправда іноді й нецензурних, виявлень народного гласу, часто з натяком на велелюбність імператриці. Грошей, як завжди, не вистачало, влада часто змінювалася. Тому пам’ятник від гріха подалі задрапірували. Й лише 1920 року більшовики знесли пам’ятник, по суті, втіливши рішення демократів 1917 року.

Українські мотиви прослідковуються також у творчості деяких одеських архітекторів-неукраїнців. Так, згаданий уродженець Одеси Б. Едуардс (його батько був англієць, а мати, можливо, була українкою) зробив пам’ятники видатному меценату української культури О.М. Полю у Кривому Розі, М. Гоголю — в Харкові, обеліск Богдану Хмельницькому — в фортеці Кодак, князю Святославу (у вигляді стели) — на Ненаситницькому порозі Дніпра, а також запорозьким козакам, що 1792 року переселилися на Кубань.

Ми згадали лише внесок українців у розбудову історичного центру Одеси до початку ХХ ст. Однак не слід забувати і про те, що й надалі Одеса великою мірою розбудовувалася зусиллями українських архітекторів та простих будівельників. Варто згадати лише про першого повоєнного головного архітектора Одеси Андрія Онисимовича Лисенка. Продовжується ця традиція й зараз.

У дискусіях сучасних можновладців із ненависними для них українськими націоналістами (а фактично всіма українцями) ми часто чуємо заклики шанувати історичні традиції, не переписувати історію, виконувати заповіти предків. Проте заглиблення в реальний історичний матеріал не завжди «виловлює» з історії те, що хочеться їм. Спотворена українофобією до непізнаваності, сучасна Одеса, коли окропити її правдивою історією, наче кричить: «Одеса була і буде українською!»


Переглянути Україна Incognita на карті більшого розміру

Теги: Одеса
2011-09-02 11:36:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар