«Я вернусь до своєї Вітчизни, коли нам, Українському народові, буде повернено право на свободу...» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Я вернусь до своєї Вітчизни, коли нам, Українському народові, буде повернено право на свободу...»

«Я вернусь до своєї Вітчизни, коли нам, Українському народові, буде повернено право на свободу...»

До 105-ї річниці з дня народження
Світлана БОЖКО, спеціально для «Дня»

Іван Багряний — автор світових бестселерів «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» , які давно знали і шанували на Заході. В Україні його твори довгий час були заборонені. Тільки після проголошення незалежності України творчість письменника «розсекретили»: вийшли друком його романи, а на 95- ліття Багряного йому було присуджено Шевченківську премію (посмертно). Його твори включені до шкільної програми з української літератури.

Здавалося, що буде гідно вшановано і 100-ліття відомого письменника. За розпорядженням Президента України мали відбутися традиційні ювілейні урочистості у столиці, просвітницькі та культурно-мистецькі заходи у Сумській та Харківській областях, тематичні конференції, круглі столи, літературні читання, планувалося карбування та введення в обіг ювілейної монети, випуск поштової марки і конверта в серії «Видатні діячі України». Народні депутати Володимир Яворівський, Левко Лук'яненко та Лесь Танюк пішли ще далі, запропонувавши Верховній Раді назвати іменем Івана Багряного вулиці в Києві, Охтирці та Сумах, відкрити музей в родинній садибі письменника...

Які там монети і марки, вулиці та музеї? Нардепи навіть літературні вечори заборонили проводити. Зачувши прізвище Багряного, комуністи, соціалісти та регіонали проявили нечувану солідарність. Більшістю голосів (за виключенням кількох соціалістів) проголосували проти святкування ювілею письменника, підтримавши думку комуніста В. Матвєєва, що Іван Багряний — «ворог народу».

Першими відреагувала на це нечуване невігластво інтелігенція Львова. «Якщо Багряний — ворог народу, то й ми всі тепер знову ними є», — написали літератори Ірина та Ігор Калинець й інші колишні політв'язні у відкритому листі до Віктора Ющенка та громадськості.

«НЕПРАВИЛЬНА БІОГРАФІЯ»

Іван Багряний (справжнє прізвище — Лозов'ягін) народився 2 жовтня 1906 року в Охтирці на Полтавщині, тепер Сумщина, в родині муляра. Писати вірші він почав ще в школі.

Під прізвищем Іван Багряний у літературних журналах 1925 року вийшли друком його перші вірші. Потім він навчався у Київському художньому інституті. У той же час розпочалася його активна літературна діяльність — Багряний належав до літературного об'єднання МАРС (Майстерня революційного слова), членами якого були талановиті поети й письменники Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний та багато інших, котрі були репресовані на початку 1930-х років.

Перша книга поезій Багряного «До меж заказаних» вийшла друком 1929 року і відразу привернула увагу читача, по-перше, поетичним даром автора, а, по-друге, відчайдушною сміливістю, з якою він нещадно критикував поетів, котрі вихваляють радянську владу і за ордени продають національну честь: «Родившись з крилами, не вчились ви літати, родившись гордими, навчились плазувати». Звичайно, радянська цензура не змогла пройти повз це. Неприємності з владою у І. Багряного посилюються після спроби опублікувати поему «Аве Марія», під заголовком якої була присвята: «Вічним бунтарям і протестантам, хто родився рабом і хоче бути ним, всім скривдженим і моїй матері крик свого серця присвячую». Поема була заборонена. Така ж участь очікувала і книжку поезій «У поті чола» та написаний прозою роман «Марево».

1932 року Івана Багряного заарештовують за «політичний самостійницький український ухил в літературі» і засуджують на заслання у Сибір. Все, що трапилося з ним пізніше, письменник частково описав у романах «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» — втечу із заслання, два роки блукань серед українського люду в Зеленому Клину на Далекому Сході. Там він зустрів свою першу дружину — Антоніну Дмитрівну Зосимову. 1936 року в подружжя народився первісток — Борис. А потім... Ось як розповідав сам Багряний про свої подальші випробування (запис зроблено його другом, літератором Григорієм Костюком): «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВД. Арешт, суд і вирок: за втечу із заслання — три роки вже ув'язнення в таборі. Так я потрапив у Баклаг (Байкало-Амурський лагер). Відгаратав три роки. Звільнившись, офіційно поїхав до Охтирки. Охтирка не була під забороною. Сяк-так крутився. Раптом — новий арешт. І року не був на волі». У харківській в'язниці у нього відкрився туберкульоз, хворого письменника 1940 року звільняють під нагляд.

Під час Другої світової війни, опинившись на окупованій території, він працює муляром-декоратором у Харкові, видає українську газету «Голос Охтирщини». Як постраждалий від сталінських політичних репресій, Багряний міг би здобути в окупаційної влади особисто для себе якихось привілеїв, але він швидко пересвідчився у геноцидному характері фашистського визволення. Їде на Галичину, де шукає та знаходить контакти з українським визвольним рухом. Але його допомога — дещо незвичайна — він пише для УПА пропагандистські антифашистські листівки, сатиричні та бойові пісні, бере участь у створенні української Головної Визвольної Ради. Ховаючись по конспіративних квартирах, працює над романом «Тигролови». З наближенням фронту переїздить до Австрії, відтак — до Німеччини, і зупиняється в таборі переміщених осіб в Новому Ульмі.

Антоніна Зосимова разом з сином Борисом та донькою Наталкою залишилися в Охтирці. Про те, що сказали на прощання один одному ці двоє і чи було взагалі це прощання і слова прощення, тепер ніхто не розповість... В еміграції він одружився вдруге. Галина Тригуб народила йому двох дітей: сина Нестора і доньку Мирославу. Незважаючи на хвороби, злидні, важкі умови емігрантського життя ( чи потрібні були Німеччині українські патріоти? Звичайно ж, ні), письменник розгорнув активну політичну діяльність: створює та очолює Українську революційно- демократичну партію (УРДП), яка ставила за мету боротьбу за незалежну демократичну Україну. Політичну діяльність поєднує з творчістю. На чужині виходить збірка його поезій «Золотий бумеранг», сатирична поема «Антон Біда — герой труда», повість «Огненне коло», готує іншу — «Людина біжить над прірвою», яка була видана вже після смерті письменника. Критики за кордоном схвально відгукувалися на всі його твори. У творчій спадщині Івана Багряного — сотні публіцистичних статей, доповідей, памфлетів.

Він пам'ятав усе: кривавий кошмар дитинства, коли на його очах більшовицький винищувальний загін замордував його 92-літнього діда-пасічника тільки за те, що «був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», друзів-літераторів, знищених у катівнях НКВД та в сталінських концтаборах, цензуру, яка вбивала не просто твори, а життя, і глумливу, лицемірну пропаганду, яка стверджувала, що в СРСР — людина над усе. Мабуть, підсумком цих спогадів і роздумів став опублікований 1946 року памфлет «Чому я не хочу вертатись в СРСР?», який був перекладений майже всіма європейськими мовами. У ньому є такі пророчі слова: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький... Коли нам, українському народові, буде повернене право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості».

ОСОБИСТА ДРАМА

1956 року, якраз на десятиріччя памфлету «Чому я не хочу вертатися в СРСР?», радянська влада підготувала «подарунок» Івану Багряному. Спецрейсом до Москви доставили солдата строкової служби Бориса Зосимова. Після кількох репетицій перед мікрофоном, комсомолець, відмінник бойової і політичної підготовки, виголосив вирок батькові-ворогові народу. Відповідь не забарилася і вона теж була публічною: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Їм так і не судилося зустрітися, щоб дізнатися, хто кого зрадив у цьому житті.

70-річний Борис Іванович Зосимов так і живе все життя в Охтирці. Він один із тих, хто разом з депутатами виступає проти відзначення 100-ліття Івана Багряного, а тим більше — перейменування однієї з вулиць Охтирки на його честь. Журналістам, які дошкуляють йому запитаннями, відповідає ввічливо, раз і назавжди завченими фразами: «Улюблених творів Івана Багряного у мене немає, бо я їх не читав. Поглядів його не поділяю, не розумію, чому з ним так носяться. Я — за національну Україну, а не за буржуазно-націоналістичну, яку проповідував Іван Багряний».

У підручнику «Української літератури» за 11 клас, у главі, присвяченій І. Багряному, є сентиментальна історія про те, що начебто перед смертю письменник наказав своєму синові Нестору поїхати в Україну, знайти старшого брата Бориса і сестру Наталю та допомогти їм, якщо вони потребують допомоги. Хороша історія, повчальна. Особливо для молоді. Але насправді це вигадка. Діти Івана Багряного від другого шлюбу (Нестор та Роксолана) дізналися про українську рідню від матері вже після смерті батька. Нестор і Роксолана бували в Україні двічі. Але поріднення, до якого нас привчила популярна телепрограма «Жди меня», — не вийшло.

СИН ЗА БАТЬКА

З сином письменника Нестором Багряним ми зустрілися під час його приїзду до Києва. Він вільно спілкується українською, однак «шепелявий» акцент видає в ньому «представника діаспори».

Саме цьому Несторику в епістолярній спадщині батька залишилися найніжніші, найцікавіші листи.

СИН ПИСЬМЕННИКА НЕСТОР БАГРЯНИЙ У КИЄВІ

«26 листопада 1958р.

Галю і Несторику!

І ось я пливу вже цілий день великим кораблем. Дивлюсь тут на цілу армію різних дітлахів і думаю, що добре би було, якби ми всі отак мандрували. Корабель дуже комфортабельний, тобто вигідний і розкішний. І здоровенний, як величезний будинок. Народу тут їде з пару тисяч. Море увесь час спокійне і якесь ліниве...

Несторику! Як будеш чемний і хороший, як будеш добре вчитися, добре слухати маму, добре їсти, добре і вчасно робити рахунки й інші «ауфгабе», добре спати — словом, як будеш кругом добрий і бравий хлопчик, то конче поїдемо наступного літа на такім інтереснім пароплаві. Тут навіть у волейбол можна грати. Уяви собі — море кругом, пароплав пливе, як скажений, сяє сонце, віє вітрище, а ми граємо у волейбол!.. От я не знаю тільки, якщо впаде раптом м'яч у воду, то як його діставати, бо згори до води так далеко, приблизно, як з монстеру до площі, де гуляють пішки голуби...

Привіт!

Пригортаю обох!»

— Пане Несторе, ви були дитиною, коли батько пішов із життя. Яким він вам запам'ятався?

— Коли пригадую батька, то бачу його за письмовим столом. Він сидить у своїй маленькій кімнатці спиною до дверей і щось пише. Завжди задуманий, але він був дотепний. Багато гуляв зі мною і, пам'ятаю, завжди намагався якомога вичерпніше відповісти на всі мої дитячі запитання. Батько був на всі руки майстер. Знав, як цвяха у стіну забити, як гайку закрутити, міг навіть радіо полагодити. У нас удома ніколи не рипіли двері, не було поламаних речей, бо все — від черевиків до меблів — батько ремонтував сам. Він казав, що навчився всьому в засланні, бо треба було вижити.

Взагалі ж удома батько бував рідко. Він дуже хворів на туберкульоз і цукровий діабет, тому дуже багато часу перебував у лікарнях або санаторіях. Навіть коли народилася моя сестра, йому лікарі не дозволили бути дома. То я бігав до батька і кожний день розповідав, яка Роксолана гарненька, які в неї маленькі і тендітні ручки, ніжки. Мені тоді було 10 років. А ще через три роки батько помер.

— Він розповідав вам про своє життя в Україні чи вважав, що ви замалий для тих розповідей?

— Я був замалий. Але потім багато розказувала мама. Чимало я дізнався з батьківських творів. Єдине, що татко з мамою довгий час боронили від нас — це правду про його першу сім'ю, що залишилася в Україні. Усе життя від мене приховували, що в мене є ще брат і сестра. Мабуть, батьки боялися, що я не так зрозумію цей факт. А потім мама, певно, не хотіла цією правдою скривдити образ тата, який склався у моїй пам'яті. Багато років я вважав, що Багряний — то наше справжнє прізвище, навіть не здогадувався, що ми Лозов'ягіни.

— Роман «Тигролови», що побачив світ в еміграції, був дуже популярний на Заході. Його перекладали німецькою, англійською мовами. А чи принесла літературна діяльність батька благополуччя та добробут вашій сім'ї?

— Не дуже. Роман «Тигролови» видавався в Німеччині тричі, але тато отримав гонорар усього раз, тому що авторські права залишилися у видавця. Переклад книги німецькою мені здається не дуже вдалим, як і англійською. У США та Англії, роман скоротили і дещо змінили сюжетну лінію. У Німеччині книга вийшла навіть під іншою назвою — «Закон тайги». Мені здається, що в іншомовному варіанті роман багато втратив. Оригінал кращий.

Нашу сім'ю годувала не літературна праця батька, а журналістська. Він багато писав статей для «Українських вістей», інших україномовних видань. Але гонорари були невеликі. Жили дуже скрутно. У нас була невеличка квартира із трьох кімнат — у двох мешкали ми з мамою і сестрою. А третя, ще менша, була помешканням хворого батька.

— Відомо, що Іван Багряний закінчив Київський художній інститут. Лише диплом не встиг захистити. А чи малював він у Німеччині?

— Ні, олійними фарбами ніколи не малював, тільки іноді брав до рук олівця та робив невеличкі малюночки на полях своїх рукописів. До речі, батько ілюстрував дитячу книжку «Телефон» Корнія Чуковського, яка вийшла українською ще на початку 50-х років у Німеччині.

— Як склалася доля вашої сім'ї після смерті батька?

— Ми зазнали великої матеріальної скрути. Я навчався в інтернаті. Добрі люди оплатили моє перебування і навчання там. Ще підлітком дуже комплексував від того, що не мав своїх кишенькових грошей. Поруч вчилися діти заможних батьків (лікарів, юристів, а я був бідним). Тому з юнацьких років не соромився фізичної роботи: паркани фарбував, машини мив, на бензозаправці працював і в крамниці був продавцем. Потім я захопився музикою, грав на гітарі в ансамблі. Ми виступали здебільшого на вечірках американських солдатів, які непогано платили. Потім, коли мені виповнилося 20 років, я влаштувався звукооператором на радіо «Свобода». Працював з поляками, чехами, американцями (допоки радіо не переїхало з Німеччини до Чехії). Довгий час був безробітним, тому що якщо десь і з'являлася вакансія, то перевагу надавали молодому кандидату на посаду...

«МИ Є. БУЛИ. І БУДЕМО МИ»...

— У мене є доросла донька Лариса, хоча дружина була німкенею, вона не заперечувала проти цього імені, — продовжує Нестор Багряний. — Сестра студіювала славістику в університеті, закінчила магістратуру. Але в Німеччині важко знайти роботу за таким екзотичним фахом. Тож її життя теж зовсім не просте.

Мати після смерті батька відразу пішла працювати в дитячий будинок. Там перебували діти тих німців, предки яких ще за часи царизму опинилися на території Росії. У них усіх були німецькі прізвища Мюллер, Майер, але німецької мови вони не знали. Пенсія за віком у мами була мізерна — оскільки невеликий стаж роботи...

— Який твір Івана Багряного є вашим найулюбленішим?

— Це, безумовно, «Тигролови». Вважаю його найкращим пригодницьким твором, який стоїть в одному ряду з творами Майн Ріда і Джека Лондона. А от «Сад Гетсиманський» мені дуже важко читати, бо знаю, що тяжкі випробування, які в ньому описані, пережив мій батько. Я пишаюся його мужністю і водночас дуже шкодую, що життя цієї талановитої, одержимої любов'ю до України людини було знівечене комуністичною владою.

***

Іван Багряний помер 25 серпня 1963 року на 58-му році життя. Похований у Новому Ульмі, в Німеччині. Напис, який зробили рідні й друзі на його могилі, був девізом його життя: «Ми є. Були. І будемо ми. Й Вітчизна наша з нами».

2006-11-10 17:51:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар