Хранитель вітряка - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Хранитель вітряка

Хранитель вітряка

Гута ще не втратила надію на рімейк свята першого млива
Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День», Славутський район, Хмельницька область

Старий вітряк, наче птах-велетень. Ще віддалік чути, як риплять під холодним зимовим вітром його натруджені крила. Літній мірошник Володимир Павлюк каже: «Мені вже 80, а він, тобто вітряк, ще давніший. Подібний до цього є ще тільки у Пироговому, де знаходиться музей старожитностей просто неба. А було їх, було. Он і у сусідній Гориці ще донедавна був. Та й загув. Цей — останній».

Володимир Федорович достеменно не знає, якого ж то «року народження» вітряк. Пригадує, що молов цей млин у Сенігові — селі, що розташовано за кілометрів дев’ять чи десять від його рідної Гути. «Там було два вітряки. Й от якось у Сенігові вирішили розібрати одного і використати для будівництва корівника. А в нас не було жодного. Тоді й зробили, як тепер кажуть, бартер. Вони нашим — млина, а наші їхнім — двадцять п’ять центнерів сіна. То було, як кажуть, ще за царя Тимка, у 1937-у», — розповідає Володимир Павлюк.

Млин стоїть на складених навхрест великих дубових брусах, що не вкопані у землю. Отже, благополучно, без пригод «переїхав» 70 років тому із Сенігова до Гути. Про «перше життя» об’єкта господарського призначення історія не залишила певної інформації. Що ж до «другого життя», то відомо, що у Гуті перше мливо одержав німець на прізвище Ругель. «Недовго молов. Бо його однієї ночі «узяли» як ворога народу. Потім тут порядкувала його, Ругеля, дружина. Такий лихий період був. Тоді й батька мого «взяли» і ще сімох із Гути. Із Хоровця також багато зазнали репресій, та й із Пашуків... За що ж постраждав батько? Стельмахував у колгоспі. Три місяці його утримували в тюрмі, а що сталося потім, не знаємо й по цей день. По війні тільки повідомили нам, що помер від крупозного запалення легенів. Де? Коли?.. Нічого невідомо», — бідкається літній співрозмовник.

Багато чого «пам’ятає» оцей вітряк. От тільки нічого не розкаже. Натомість дає поживу для послужливої уяви. Вона ж, уява, «малює» сцени колгоспного життя у різні періоди. Коли були повні комори... Коли з комор, як кажуть у народі, навіть миші тікали. Вітряк «пережив» Голодомор, окупацію, повоєнну відбудову... «У сорок четвертому, коли німця погнали, червоні командири вирішили розібрати вітряк на бліндажі. Тодішній голова колгоспу відправився до райкому партії, аби врятувати вітряка. А там? Нагнівалися. Запитують суворо: невже шкода якогось вітряка в ім’я перемоги над ворогом?! Тоді, кажуть, розбирай корівника. І розібрали,» — тихо мовить літній мельник.

З давніх-давен люди мололи зерно на борошно. Ще від Трипільської доби у наші дні«прийшли» традиційні жорна. Аж поки далекі-близькі предки не почали запрягати природні сили — воду в річках, вітер у полях. Вже у ХIХ столітті водяні млини і вітряки були чи не у кожному селі. Гута відносно далека від річки, якій було б «під силу» приводити у дію жорна. Отож вибору не було. Вітряк...

Одначе питання — який саме вітряк? Цей, що у Гуті, повертається за вітром усім своїм великим корпусом. А ще були, як популярно пояснив нам Володимир Федорович, такі, що поверталися за напрямком вітру лише крилами.

Володимир Павлюк веде до вітряка, наче до храму. Риплять круті дерев’яні сходи. Он що, виявляється, в інтер’єрі. «Усе збереглося, нічого не втратили,— мовить, — ківш, до якого засипають зерно, вал, що приводиться в рух від обертання крил, камінь, бачите, великий і тяжкий — десь із тонну ваги має».

Вітряк служив вірою і правдою людям аж до 2003-го. Звісно ж, без жодних фінансових затрат на електроенергію. «Тепер треба тільки камінь накувати і мели, млин, зерно на хліб людям. Все є: сито, ваги... Як тільки доручили мені у колгоспі цю справу, все полагодили з хлопцями. Підлогу відремонтували, сита нові зробили. Навіщо, запитуєте, сита? Щоб зробити першосортне борошно! А як же, треба не раз і не два перемолоти, аби досягти високого стандарту. Жінки мололи, ліпили вареники, хліб пекли — дякували за борошно. Вала, бачите, нового зробили. Затягли тросом. Це вже після буревію, що лютував у 1993-у. Тоді верха зірвало, крила потрощило і тріски віднесло на метрів тридцять доокіл. А крила міцні були. Колись їх майстрували з дозрілої сивої ялини, взимку зрубаної», — розповідає Володимир Федорович із почуттям виконаного обов’язку. Й радіє з того, що давно вже підкорена вершина інженерної думки, втілена у млин руками і хистом майстрів, яких уже давно немає серед нас, актуальна й у ці дні.

«Люди одного вимагають: щоб запустили вітряка. Бо відколи заклякли його крила, змушені були молоти у Хоровці, що за п’ять кілометрів від Гути. У Хоровці вітер, звісно ж, не беруть в упряжку. Електродвигуна запускають», — говорить про «панівні» у Гуті настрої секретар сільської ради Людмила Янчук.

Секретар щиро поділяє турботи 28-річного депутата сільради Андрія Савицького. А той? Вирішив, скориставшись оцим раритетом, вітряком, перетворити, здавалося б, забуту Богом і людьми Гуту на всесвітній туристичний центр. Навіть популярніший, ніж Пирогово. І знайшов однодумців у селі. Вони, привітавши його задум, заходилися збирати і зносити до вітряка різні старожитності.

Серед побутових речей, що були у повсякденному вжитку, а тепер стали поки що незапитаними експонатами, — глечик, макітра, баняк, діжка, верстат для ткацтва... «Де ще таке побачиш? Тільки тут», — упевнений Андрій Савицький.

А скільки тієї Гути? 235 душ «спискового складу» села, що поставило 98 хат осторонь від великих доріг. Якщо їхати до Гути з Хмельницького чи Рівного, то Славуту, райцентр, не обминути. «Автобус зі Славути йде до Гути двічі на день», — наполягає на тому, що село не загубилося у цьому світі, секретар Людмила Янчук. Говорить, що Гута, хоч і мала, але зберегла чи не всю соціальну сферу: «Маємо крамницю, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб».

От тільки 17 учнів щодня їдуть із Гути по науку до школи у Хоровці. «Шкільним автобусом їдуть», — Людмила Янчук акцентує увагу на тому, що процес цивілізації не обминув це мале село. І все, мовляв, на тлі мальовничої природи. «Ліси довкола «тримають» життєдайний озоновий шар планети. Якби всі вели здоровий спосіб життя, то були б довгожителями», — переконана Людмила Миколаївна.

А Андрій Савицький, як кажуть у народі, спить і бачить нескінченний потік туристів — зайнятий народознавством і самоідентифікацією, розважається у Гуті та на її околицях. Звісно ж, завдяки організаторам. Вони покажуть гостям, де у лісі гриби, ягоди, цілющі трави. Йтимуть місцями минулої бойової слави — довкола села до війни дзоти збудували. Пропонуватимуть риболовлю, кінні й піші прогулянки...

І все це, звісно ж, буде обертатись довкола вітряка, до ремонту якого Андрій Савицький і його друзі вже доклали багато зусиль. Аби, мовляв, гості могли спостерігати, як зерно перетворюється на борошно.

Одначе тут-таки виникла проблема, якої чомусь не передбачили ініціатори перевтілення Гути на туристичну Мекку. Вітряк — на балансі місцевого приватного селянського підприємства імені Тимірязєва. Чийсь майновий пай, хоча поки що й не персоніфікований. Балансова вартість — 4 тисячі гривень. Хто ж за «спасибі» віддасть? Чи то в ініціаторів таких грошей немає, аби заплатити? Чи то є, та планують спрямувати для інших потреб?..

Вони ж бо розуміють, що вітряк — то цікавий об’єкт, та йому, туристові, ще й сервіс у повній мірі забезпечити треба. Аби, даруйте, не показувати йому на стежку за хатою... І ще розуміють, що таки треба рятувати Гуту від остаточного занепаду. Як саме? «Якщо люди будуть мати до чого руки докласти, то село не пропаде,» — вважає Андрій Савицький.

Отож вітряк — остання надія на «всеохоплюючу» трудову зайнятість працездатного населення Гути.

А що про те люди кажуть? «Нам, кажуть, аби лише вітряк зерно на борошно молов», — повертається до раніше порушеної теми секретар сільської ради Людмила Янчук. Аби, мовляв, не їздити до млина у Хоровці.

Всі сподіваються на рімейк свята першого млива у Гуті. Хоча, як кажуть, кожен Іван має свій бізнес- план...

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2007-03-21 13:19:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар