Винниченко i Сталiн: монолог, що так і не став діалогом - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Винниченко i Сталiн: монолог, що так і не став діалогом

Винниченко i Сталiн: монолог, що так і не став діалогом

Володимир Панченко

Попри наміри «обтруситися від політики» після своєї відставки з посади голови Директорії (лютий 1919 року), Володимир Винниченко продовжував не тільки стежити за тим, що відбувається в СРСР і в Європі, а й виношував різні політичні проекти, намагаючись якось вплинути на хід подій, передусім — в Україні.

Характерним у цьому сенсі був його довготривалий монолог, адресований Сталіну, — монолог, що так і не став діалогом українського політичного емігранта й радянського вождя...

 МОСКВА, 1920: ВИННИЧЕНКО СПОДІВАЄТЬСЯ «ОДЯГТИ БІЛЬШОВИЗМ В УКРАЇНСЬКУ ОДЕЖУ»

Ім’я Сталіна вперше з’являється в щоденнику Винниченка в червні 1920 року, коли вчорашній лідер Директорії, усвідомлюючи, що українська революція зазнала поразки, взявся здійснювати свій химерний план українізації більшовизму. Він вирушив до Москви, щоб від імені Закордонної групи УКП пропонувати Леніну співпрацю. Йшлося, вочевидь, про намір Винниченка очолити уряд радянської України і про залучення до керівництва республікою людей із його політичного оточення. Щоразу ця тема (Винниченко — прем’єр) виникала в розмові Винниченка з наркомом закордонних справ Російської Федерації Чичеріним, про що є запис у щоденнику від 3 червня 1920 р.: «Чичерін сказав мені, що призначення мене на чолі українського совєтського уряду означало б для них Каноссу».

Проте Ленін зустрічатися з Винниченком не забажав. А зустрічі й розмови з Троцьким, Каменєвим, Радеком, Зінов’євим, Дзержинським, Раковським свідчили, що послуги відставного українського політика більшовицьких вождів цікавили мало. По суті, його поспішили «спекатися», запропонувавши про людське око незначну посаду заступника голови українського Раднаркому і водночас наркома закордонних справ України (втім, в одній із автобіографічних нотаток Винниченко писав, що він «вже був навіть вступив у виконання обов’язків Голови Ради Народніх Комісарів»).

Достеменно можна стверджувати, що тоді, 1920 р., Винниченко зустрічався й зі Сталіним і що йшлося про національне питання. Про це свідчив сам Володимир Винниченко у «Відкритому листі Сталіну та членам Політбюро ВКП» (1935 р.), нагадуючи своєму основному адресатові про їхню давню зустріч у Москві: «Вы помните, товарищ Сталин, как в 1920 году вы мне говорили по поводу этого вопроса: «Да, они (члены правящего центра) еще не понимают всей важности вопроса, еще не пришли к правильному разрешению его. Но это непременно будет через несколько лет, жизнь заставит понять»» (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАНУ. — Фонд 171. — Од. зб. 274).

Сталін зумів справити на Винниченка враження. Недарма ж 26 липня 1926 року, дізнавшись про смерть Дзержинського, Винниченко записав у щоденнику: «Моє особисте враження від одного побачення з ним (Дзержинським. — В.П.) — найкраще з моїх вражінь від тих людей із РКП, що я тоді бачив. Од нього і Сталіна».

А загалом, історія політичного «експерименту» Винниченка 1920 року досить сумна, оскільки вона продемонструвала, наскільки глибокими й безнадійними були ілюзії учорашнього лідера Директорії: він явно заблукав між двох сосен. Хотів прислужитися «комуністичній революції» — а водночас мріяв про самостійну Україну (обов’язково соціалістичну!). Доктринер, який позиціонував себе як марксист, він залишався вірним ідеї класової боротьби і сподівався на «соціальну війну» в Україні, на те, що його, Винниченка, участь в уряді «принесе користь, бо розколе українство на два табори, /.../ ослабить петлюрівщину»!

Національні завдання, отже, як і раніше, підпорядковувалися соціальним, ставилися у залежність від ходу «комуністичної революції».

А водночас Винниченка не полишали тяжкі сумніви. Його насторожувала більшовицька практика, з характерними для неї великодержавницькими рефлексами. Тому в щоденнику раз у раз з’являлися записи, що свідчили про роздвоєність цього парадоксального українського марксиста: «Іти з руськими большевиками, — душити своїми руками свою націю, самого себе. Іти з петлюрівщиною, реакцією, — душити революцію, душити самого себе, душити те, що я вважаю добрим для всієї людськости»...

Дуалізм був знаком покоління українських політиків, яких винесло на гребінь подій 1917 — 1920-х рр., і нічого доброго для України він (дуалізм), звісно, принести не міг.

 «МУШУ НАПИСАТИ СТАЛІНОВІ...»

Живучи в еміграції, Володимир Винниченко уважно стежив за боротьбою Сталіна зі своїми політичними супротивниками. Більшість його щоденникових записів, у яких згадується Сталін, пов’язані саме з цією темою. Винниченко знав про т.зв. заповіт Леніна, не без зловтіхи коментував оцінки радянських вождів, що їх дав Ленін своїм соратникам, коли готувався до відходу. Його не залишали байдужим перипетії битви «Сталін — Троцький», як і загалом драматургія розправи Сталіна з опозицією. Стежив він і за чутками у французькій пресі про те, що Сталін начебто хворий на рак...

Інколи ім’я Сталіна виринає у зв’язку з намірами Винниченка повернутися в Україну. Такі плани виникали в нього не раз, зокрема 1926 року, коли наш земляк вів відповідні переговори з радянськими дипломатами (зокрема з послом СРСР у Франції Християном Раковським), добре розуміючи, що долю його вирішуватиме господар Кремля.

Масштаб своєї політичної постаті він, однак, дуже перебільшував. Своє можливе повернення обставляв нездійсненними умовами (участь в українському уряді, демонстрація радянською владою успіхів українізації, можливість у будь-який момент повернутися за кордон тощо). У цьому ж контексті з’являлися й думки про необхідність відкоригувати курс «московського большевизму» в бік справжнього соціалізму: Винниченко вважав, що для цього не обійтися без колективізації, яка має повернути робітникові почуття хазяїна (запис від 17 квітня 1926 року). Йшлося, очевидно, про те, що Винниченко згодом називатиме колектократією (владою колективу, кооперацією), проте буквально через кілька років слово «колективізація» набуде зловісного звучання, і Винниченко відмовиться від нього.

Насправді Винниченко-політик уже мало кого цікавив у СРСР; його повернення могли хіба що використати з пропагандистською метою. Проте Винниченкові все ще здавалося, що його слово має вагу. Інакше чим можна пояснити його цілком серйозні наміри «достукатися» до Сталіна? Як ось у квітні 1927 року: «Мушу написати Сталінові, сказати йому і його співвладарям, що недобре чинять з українською еміграцією і з Україною, штовхаючи її в обійми інтервенції. Та тут же й замовкає мій голос: хіба послухає Москва?»

Сумнів цілком резонний, проте Винниченка все одно не полишало відчуття власного «месіанства», і він таки звертався до Сталіна з листами.

Так було, зокрема,  1936 року.

 УКРАЇНІ — ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРОТЕКТОРАТ!

Уже в середині 1930-х екс-прем’єр УНР Володимир Винниченко побачив реальну загрозу величезного кровопролиття на теренах Європи. Тому й намагався якось втрутитися в хід подій. Обдумував можливості мобілізації закордонного українства під дахом Трудового Конгресу (сподіваючись, напевно, очолити його). Писав листи керівникам держав — головним гравцям, від яких залежало, бути чи не бути війні. Серед адресатів Винниченка був і Сталін.

У своєму листі, датованому липнем 1936 року, муженський самітник вирішив переконати Сталіна, що оптимальним способом відвернути війну могло б стати надання Україні європейського протекторату. Адже «українська карта» неминуче буде розіграна,  то ж чи не краще спробувати заздалегідь відібрати в Гітлера його козирі?

При цьому Винниченко висловлював упевненість, що в історичній перспективі Україна все одно рано чи пізно стане незалежною державою: «...нельзя вечно держать в насильственном союзе сорокамиллионный народ /.../, стечение всех исторических и современных, как международных, так и внутренних условий с железной необходимостью ведет Украину к государственной независимости. Трехсотлетнее пребывание ее под владычеством русского империализма (во всех его видоизменениях, как бы они себя не именовали) приходит к концу. Украине в составе этой самой единой неделимой России больше не бывать».

Далі буде

2015-11-26 01:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар