В’ячеслав Чорновіл: спогади про лідера нації - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » В’ячеслав Чорновіл: спогади про лідера нації

В’ячеслав Чорновіл: спогади про лідера нації

24 грудня 2012 року визначному державному діячеві б виповнилося 75 років
Анна ДОВГОШЕЙ, «Полтавщина» (poltava.pl.ua)

Історія не знає умовного способу. Але якби В’ячеслав Чорновіл залишився живим після аварії 25 березня 1999 року, то новітня історія України точно була б іншою. Такої думки дотримується колишній голова Полтавського крайового осередку Народного Руху України (2005 – 2009), а нині керівник обласної організації партії «За Україну!» Олег Пустовгар. З нагоди дня народження В’ячеслава Максимовича він поділився своїми спогадами про нього.

«ЕКСТРЕМІСТ» БУВАВ У ГАДЯЧІ

–  Пане Олеже, як ви познайомилися із Чорноволом?

– Спочатку це було заочне знайомство.  Я ходив до 11 класу. Якраз почала роботу Верховна Рада часів УРСР. Та сама Верховна Рада, що увійшла в історію, ухваливши Декларацію про державний суверенітет України, а потім – Акт про незалежність. У тій Верховній Раді діяла потужна опозиція – Народна рада, у складі якої було багато політиків з Народного Руху, серед яких вирізнявся Чорновіл.

Ви знаєте, мені запам’яталося висловлювання першого секретаря Гадяцького райкому Компартії Петренка, який його таврував на районному радіо як «екстреміста». І мені стало просто цікаво: що за слово таке, чому так називають? Просто його тодішні виступи в Народній раді завжди були із чіткою вимогою щодо незалежності України. У тім і полягав «екстремізм» Чорновола, хоча сьогодні таке визначення цього поняття звучить смішно. До речі,«Народний Рух України за перебудову» (так спочатку називалася ця організація) був наприкінці 1980-х неоднорідною структурою, куди входили як представники демократичної платформи  КПРС, тобто ті, хто підтримував політику «перебудови» Горбачова, так і політв’язні комуністичних концтаборів. Тобто у 1989 – 1990 роках далеко не всі чільні рухівці однозначно  домагалися незалежності, на відміну від Чорновола.

– З якого приводу була ваша перша розмова із Чорноволом?

– У 1992 році, коли я вже був делегатом обласної конференції Руху від Гадяцького осередку, за рекомендацією Миколи Кульчинського і Зої Коваленко, потрапив у школу молодого політика. Там перед нами виступали багато політиків різного спрямування, серед них був і Чорновіл. Після одного його виступу я підійшов до В’ячеслава Максимовича і запросив його до Гадяча. Він сказав, що подумає і спробує приїхати. Мене вразило те, що він раптом став говорити про історію міста. Запитав, чи я знаю, що Гадяч – це гетьманська столиця, рідний край Драгоманова, батьківщина Олени Пчілки. Тобто чисто по-людськи до мене поставився. Не було у ньому ніякої зверхності й пихатості, що притаманна сьогодні багатьом політикам чи то вождям, хоч провладним, хоч опозиційним.

– Вячеслав Максимович для вас багато значив?

– Мій світоглядний стержень формувався під впливом Чорновола.

 

РОЗВОЗИВ СМАКОЛИКИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ

– Якою він був людиною?

– Найперше – толерантною. Є такий Інститут країн СНД, заснований Костянтином Затуліним, відомим російським політиком, який проголошує територіальні претензії до України. Його філію в Україні очолює Владімір Корнілов, котрого часто можна побачити на «Інтері». А в ті роки він був представником організації «Интердвижение Донбасса», що ставила за мету відокремлення Донбасу від України, не сприймала ідею незалежності України. Так ось, під час одного з виступів Чорновола у школі молодого політика Корнілов задавав йому просто хамські питання. Це не можна було назвати дискусією, це було саме хамство. Мене вразило, наскільки В’ячеслав Максимович спокійно і з гумором говорив, як «розклав по полицях» свого опонента. Коли у телепередачах сьогодні зіштовхуються Корнілов з Іриною Фаріон, не можна почути ні одного, ні другу. Чорновіл у дискусіях був дуже толерантним.

Але, мабуть, найголовніше у Чорноволі, це те, що він просто любив людей і це проявлялося у всіх його вчинках. У 1993 році я переїхав по Полтави і працював прес-секретарем обласної організації Руху. А тоді сформувалася журналістська тусовка полтавців, які навчалися у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. 1990-ті роки були голодні й небагаті, тож батьки та друзі молодих журналістів передавали їм їстівне у столицю. Зараз це сприймається з посмішкою і трохи чудно, але вони спокійно могли підійти до Чорновола і попросити його про передачки. Його машина була забита смаколиками, які він завозив у гуртожитки. Сьогодні складно уявити, щоб хто-небудь із партійних вождів будь-якого спрямування міг собі таке дозволити.

– Але він міг собі дозволити імпульсивні речі. Відомий випадок, коли він зламав мікрофон Олександра Ткаченка, заступника голови Верховної Ради.

– Так, але Ткаченко тоді намагався протягнути Україну в Парламентську асамблею СНД. А за зламаний мікрофон Чорновіл потім заплатив із своєї кишені. Мені пригадується інша історія з мікрофоном, показова у плані ставлення В’ячеслава Максимовича до людей і неприємних ситуацій. У 1996 – 1997 роках я був керівником управи – виконавчого органу обласної організації Руху. Потрібно було організувати зустріч у Глобиному. Там не було рухівців, але була група прихильників. І вони поставили вимогу: приїде Чорновіл – створимо осередок. Ми орендували залу в районному будинку культури. Мене запевнили, що все буде добре, але виступати В’ячеславу Максимовичу довелося без мікрофона. Чи то була провокація  районної влади, чи то керівництва закладу, чи просто випадковість, але факт залишається фактом. Чорновіл навіть голос посадив, кілька годин промовляючи майже на півтисячну залу, хоча там була тиша. Після заходу я підійшов до нього перепросити за інцидент: усе-таки він – член Парламентської асамблеї Ради Європи, людина, за яку кожен п’ятий українець проголосував на президентських виборах у 1991-му (тоді 25% громадян України проголосувало за нього, але могло бути й більше, адже значну кількість голосів відтягнули на себе Ігор Юхновський і Левко Лук’яненко). А він мені каже: «Та нічого, але ви повинні розуміти, Олеже, що ми Україну зможемо збудувати, якщо будемо організованими людьми. Ми в цьому програємо комуністам-апаратникам. Потрібно було перевірити мікрофони».

– Чорновіл збирав повні зали на Полтавщині з вашою допомогою?

– Зараз існує таке поняття у партій, як «підвіз»: коли приїжджає політик-вождь, то звозять людей, можливо, його прихильників, а, можливо, якісь інші категорії людей, щоб він перед ними виступив. У 1990-ті роки, коли Чорновіл був лідером опозиції, я таке навіть не міг собі уявити. Достатньо було дати оголошення на радіо й на ТБ – і була повна зала. У Полтаві тоді найбільша була у кінотеатрі «Полтава»  (зараз приміщення Палацу дозвілля «Листопад»). 1300 осіб там уміщається, але люди у проходах стояли, щоб послухати Чорновола. І на кожній зустрічі бували комуністи або прихильники КПУ, які намагалися влаштувати провокації. Запам’яталася зустріч у Пирятині, коли один такий чоловік дозволяв собі дуже різко говорити з Чорноволом, а після зустрічі підійшов і подякував.

- Про харизму Чорновола говорять до сих пір і його прихильники, й опоненти.

– Так, у В’ячеслава Максимовича були такий інтелект і емоції, які дозволяли йому впливати на велику кількість людей, викликаючи у них довіру і переконання. Він це знав. Але він також цих людей ще й любив.

 

СИНТЕЗ ХАРИЗМИ І СКРОМНОСТІ

– У 1997 році Чорновіл запросив мене поїхати на українсько-польський форум в Перемишлі, це етнічні українські землі. Його організувала партія реформаторів у Польщі – Unia Wolności («Унія Свободи»), яку створили Лєшек Бальцерович і Ханна Сухоцька. І В’ячеслав Максимович запитав, чи є в мене квиток. Квитка не було не тільки в мене, тому всю молодь він запросив до себе в бус і ми поїхали разом. По дорозі заїхали у Львів. КГБісти тоді поширювали чутки, що у Чорновола, мовляв, там маєток. Чесно кажучи, зараз навряд чи так живе керівник якої-небудь податкової середньої ланки. У Чорновола був одноповерховий скромний будинок із гарним парканом, але не таким, яким зараз одгороджуються від людей чинуші. У будинку тільки найнеобхідніше. Людина жила не заради матеріальних благ.

Коли доїхали до Перемишля, Чорновіл показав нам цвинтар воїнів УНР, інтернованих до Польщі. Ми просто проїжджали повз. Розповів тоді про армію Петлюри, чому вона опинилася у Польщі. Там українці з різних регіонів України лежать.

– У чому ще проявлялась скромність Чорновола в побуті?

– Із 1994 року він ходив в сірому плащі – пристойному, але одному і тому ж. У Києві жив на квартирі. Коли приїжджав до Полтави, то зупинявся у Миколи Кульчинського у його двокімнатній квартирі на вулиці Героїв Сталінграду. Не було такого, що замовляли йому готель. Крім того, він не гребував піти у просту родину, яка запрошувала в гості. Знаєте, Чорновіл страшенно любив гриби – будь-які. У 1997-му була чергова зустріч в Гадячі. Це зараз політиків ведуть в ресторан, а тоді кожен хотів до себе запросити В’ячеслава Максимовича. У Гадячі його пригощала родина Юревичів. Він десь три тарілки грибів ум’яв і незчувся, йому аж незручно було.

– А вам не здається, що традиція залишатися на хаті у друзів – це звичка радянських і пострадянських людей?

– Ні, думаю, це просто ставлення до людей. Якось у нас була запланована зустріч у Полтаві на 19:00. А Чорновіл у той самий день прилітав із Парламентської асамблеї Ради Європи. І так сталося, що літак запізнився. Але В’ячеслав Максимович без відпочинку відразу ж після приземлення у Борисполі сів у машину і поїхав до нас. Десь дві години люди його чекали. Він не міг їм відмовити, шануючи їх, як і вони його. Можливо, тому на всіх його зустрічах були аншлаги.

– Повторюся, харизматичний чоловік був.

– Так. У мене було враження, що людина світло навколо себе випромінює. Він з усіма знаходив спільну мову. Наприклад, дуже часто бував у Кременчуці й, окрім традиційних зустрічей, приїздив на підприємства. Він виступав українською, робітники задавали питання російською, прекрасно сприймали Чорновола, аплодували йому.

Я помічав, що після зустрічей десь 90% аудиторії виходило переконаними у тому, що він говорив. Його харизму можна порівняти, мабуть, із харизмою Махатми Ганді, Вацлава Гавела, Леха Валенси. Але вони прийшли до влади, а він не встиг.

– До речі, про мови – як Чорновіл ставився до російської?

– Він був людиною поміркованих національно-демократичних проглядів, хоча на нього вішали ярлик «екстреміста». Він сповідував ідею української політичної нації, тобто неважливо, якого етнічного походження громадянин України, головне – щоб він був українцем по духу, патріотом цієї землі. Наприклад, Пилип Орлик мав чеське походження, Дмитро Донцов – російське, Олена Теліга теж , Максим Рильський чи В’ячеслав Липинський – польське. Але ж вони українці по духу!

До речі, В’ячеслав Максимович переконав фракцію Руху  піти на компроміс і проголосувати за ту норму в Конституції, яка гарантує вільний розвиток російської та інших мов національних меншин.

 

ЖУРНАЛІСТ, ФУНДАТОР СОЦІОЛОГІЧНОЇ НАУКИ, КАДРОВИК

 – Великі всенародні рухи у різних країнах розпадалися, виконавши свою мету. Тому Чорновіл правильно і стратегічно зробив, перетворивши Рух на партію. Час це підтвердив. Якою партією був НРУ при Чорноволові? Ідейною. Запам’ятався з’їзд «Молодого Руху» після того, як партія  здобула друге місце на парламентських виборах. Чорновіл сказав  молодим рухівцям, що вони «повинні бути оберегом українського шляху». І зараз це дуже актуально, щоб була така сила, яка б захищала державність. Ідейність полягала ще й у тому, що прихильникам не платили за партійну роботу. У 1997 році збирали підписи, аби партія могла взяли участь у виборах. Потрібно було у 2/3 областей по 25 тисяч зібрати, у нас було тільки 17. Чорновіл телефонував, переживав, але не могло бути мови про те, щоб платити підписантам і активістам Руху.

– А сьогодні не тільки гроші за партійну роботу платяться, на заходи зібрати людей без «добових» практично неможливо.

– Так, проплачені мітинги – нині біда всіх партій, треба це визнати чесно. А тоді й близько такого не було, все було на ідейних засадах. Чорновіл був нашим натхненником й ініціатором багатьох цікавих проектів. Наприклад, став засновником і редактором газети «Час-Тайм». Але він її створив не як вузькопартійне видання. У ті часи ця 16-сторінкова газета була рівня сьогоднішніх інтелектуальних видань «День» і «Дзеркало тижня». На нараді прес-секретарів, які стали першими дописувачами до неї, Чорновіл наголошував: поменше треба писати про партійне життя, більше про те, що хвилює людей (тоді це, приміром, становлення фермерства, розпаювання землі, формування середнього класу). Рухівська газета стала популярною. Крім того, із видання «Час-Тайм» вийшли такі чудові публіцисти, як Сергій Грабовський та Ігор Лосєв. При газеті було й видавництво «Час», яке публікувало письменників, тепер знаних навіть за кордоном. Наприклад, перші книги Юрія Андруховича вперше видавалися саме там.

Хотів би згадати і про соціологію. Ця наука як така, з’явилася у нас завдяки Чорноволу. В СРСР потреби у ній не було, бо була одна партія як державна структура. А діаспорі нашій була цікава українська соціологія. І вона була готова дати гроші на її розвиток під порядну людину, під Чорновола. Таким чином була створена незалежна соціологічна установа «Демократичні ініціативи». Я до речі, там півроку працював, тоді її очолював Сергій Одарич, нині мер Черкас. З 1998 року результати соцдосліджень «Демініціатив» збігаються з результатами виборів з поправкою +/-2%, тому вона для мене й нині найавторитетніша соцустанова.

Окрім того, Чорновіл був далекоглядною людиною у плані навчання партійних кадрів. Після нього жодна національно-демократична партія не спромоглася на щось подібне. Він створив Інститут державності та демократії, який діяв у приміщенні Руху, де читали лекції поважні науковці. Фактично всі голови районних організацій пройшли через певний вишкіл, починаючи від базових понять про те , що нас об’єднує (ідеології партії) і закінчуючи вмінням підготувати депутатське звернення чи запит.

Чорновіл не забував і про міжнародну роботу. Зараз цьому не сильно приділяють увагу партії будь-якого спрямування. А Чорновіл підтримував стосунки із закордонними демократичними силами, з партіями консервативного напрямку. Так, він товаришував із Маргарет Тетчер, багато їхніх спільних фотографій нині можна побачити в Інтернеті. Вона його дуже поважала. Існував проект – навчання рухівців у школі молодого політика в Лондоні. Мені теж пощастило там побувати. Чорновіл бачив свою місію у вихованні молоді, заохоченні партійного активу.

– А зараз не так?

– Зараз є поняття «політичний проект». Це щось зі сфери бізнесу, коли написав бізнес-план, вклав гроші – й отримав віддачу. А Чорновіл розумів, що партія повинна бути ідеологічною, тобто спільнотою  людей, об’єднаних одними цінностями, а не грошима чи чимось іншим. А нині партії – це політичні проекти, заточені під певні фінансово-промислові групи.

 ВІД СМЕРТІ ЧОРНОВОЛА ВИГРАВ КУЧМА

– Розколу Руху тодішня влада сприяла всіма силами. У 1993 році Рух став партією. У 1994-му, коли була мажоритарна система виборів, він єдиний сформував свою фракцію у Верховній Раді. А сумарно за всіх кандидатів Руху проголосувало тоді 2 млн. виборців. Уже в 1998 році, коли була змішана система виборів, прихильників було 2,5 млн. Наближалися президентські вибори – 1999, в яких Чорновіл був реальним кандидатом на перемогу. Влада робила все, щоб він не брав у них участь, адже починав формуватися олігархат, якому був потрібний Кучма. Тоді рухівці виявляли владних засланців. Я їх ідентифікував близько сорока. Вони весь час задавали одне і те саме питання: чи йтиме Чорновіл у президенти? Адже готувалася схема «Кучма-демократ проти страшної загрози державності комуніста Симоненка». Якби проти Кучми вийшов Чорновіл, Леонід Данилович сприймався б, ким він був: представником олігархату, який народжується.

 – І коли, по-вашому, хтось віддав наказ про ліквідацію Чорновола?

– За чотири дні до вбивства він обмовився, що готовий йти у президенти. Думаю, тоді було прийнято рішення його прибрати, і це не лише моя думка.

– Кому насамперед була вигідна смерть Чорновола?

– Це було вигідно владі. Рух тоді був на злеті й набирав обертів. Смерть Чорновола поглибила розкол у нашій партії. Ми не можемо назвати конкретного замовника, але президентові Кучмі це було вигідно. Власне, у цій справі багато темних плям – найкраще їх висвітлив у своїй книзі «Майже все про загибель В’ячеслава Чорновола» полковник Микола Степаненко.

– Як ви дізналися про загибель В’ячеслава Максимовича?

– Із проводового радіо. Знаєте, поруч з офісом Руху був штаб комуністів. І вони були першими, хто прийшов висловити нам співчуття, хто залишив враження про Чорновола у книзі спогадів, хто приніс гроші, щоб ми могли поїхати на похорон. Вони його ненавиділи, але страшенно поважали за незламність – 25 років по тюрмах.

Вразив сам похорон В’ячеслава Максимовича. Тисячі автобусів, понад 100 тисяч людей тільки за даними міліції. Кілометр шляху перед домовиною був укритий квітами. Я б порівняв цю подію із перепохованням Шевченка. Люди, які навіть не знали особисто Чорновола, плакали, бо його смерть стала горем нації.

– Я десь у спогадах іншого соратника Чорновола читала, що такі люди, як він, народжуються раз на 100 років.

– Так. Я щасливий, що спілкувався з цією людиною. У 1990-их роках це було моєю роботою. А зараз я розумію, що спілкувався з великою людиною.

 

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар