«Вони - люди майбутнього, вони - не минулі…» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » «Вони - люди майбутнього, вони - не минулі…»
   

«Вони - люди майбутнього, вони - не минулі…»

У 2012 році виповнилося 90 років із дня народження українських літературознавців – світлого подружжя – Леоніда Миколайовича Коваленка (28 лютого 1922 – 10 липня 1983) та Ніни Луківни Калениченко (9 березня 1922 – 1 квітня 2008)
Олена Поліщук, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Надія Левчик, кандидат філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

Пам’яті Леоніда Коваленка

«Обдарував присутністю, побув
тут, серед нас, поусміхався людям.
І жоден шпиль не мавши за Парнас,
сміявся сміхом лагідним і мудрим.

Зробив останній у житті привал.
Його душа прокинеться в легенді.
Як він сміявся, як він жартував! –
життя проживши з кулею в легені.

Ось він іде – ніколи і ніде! –
Лікує слово сміхом від пристріту.
Сьогодні день – такий осінній день –
І Льоня усміхнувся з того світу
Ліна Костенко (1990 р.) 

Людина «фронтової міри»

Леонід Миколайович Коваленко – один із тих наукових співробітників  Інституту літератури, які творили людське, людяне обличчя нашої української науки в радянський час подвійних стандартів. У пам’яті багатьох зі свого покоління залишився без пафосу й перебільшення справжнім героєм, бо мав сміливість бути непідробно чесним, безкомпромісним і відвертим. «Він – боєць із переднього ряду в атаці, лицар, що з піднятим заборолом безоглядно кидається в бій. І один у полі воїн! – стверджує своєю наступальною поведінкою» – згадує свого старшого колегу, наукового наставника С.Кириченко. Спогади друзів та колег Л.Коваленка сповнені щирим захопленням живим хистом Леоніда Миколайовича до жарту, гумору. Його сміх був, коли того потребували обставини, справедливо гострим, допікав до живого – дієва зброя учорашнього воїна, фронтовика в мирний «немирний» час… Однак така позиція «гострослова» була своєрідною маскою, за якою ховалася зболена душа, неймовірно чутлива до фальшу й неправди. Про це свідчать і «Фронтовий щоденник», і «Солдатські спогади», і листи Леоніда Миколайовича до друзів війни. Так, у 1974 році в листі своїй фронтовій подрузі з Росії – Юлії Железовській – Л.Коваленко пише: «…меня давно не покидает странное чувство: годы войны – это моя настоящая жизнь, а все после нее – временное, не настоящее. Как будто я в госпитале или на переформировке, или в запасном полку. Завтра-послезавтра на “передок”, в настоящую жизнь, туда, где все ясно, истинно, недвусмысленно, четко, без подтекстов, ханжества, дешевой игры, демагогии, карьеризма, доносов, суеты сует и прочего нежизненного, фальшивого, не настоящего. Аномалия? Может быть. Но чувство это с годами не уходит, а усиливается. Поэтому так влечет меня ко всему фронтовому – друзьям, книгам, фильмам, воспоминаниям...».

«Обкладинка книжки Ми - люди майбутнього, ми - не минулі»

І «Фронтовий щоденник», і «Солдатські спогади» стали своєрідною спробою не тільки зберегти пам’ять про війну, лишити свій «документ боротьби». Це була спроба заглибитися в пам’ять нехай жорстокого, але чесного – без подвійних стандартів буття. Як згадує С.Кириченко, «…лишаючись “без публіки”, Льоня скидав комедійну личину, в його міркуваннях, щедрих розповідях, спогадах про пережите переважали інтонації смутні й зболені, перед загиблими на полі бою і в радянських катівнях почував власну високу відповідальність. Пригадати хоча б Коваленкову мандрівку на Соловки на самому початку 60-х – сам-один, з власної ініціативи, ніхто перед ним з України не прокладав у ті СЛОНи дороги, ще фактично нічого про долі відправлених туди українських письменників не було відомо. Він і поїхав заради цього: може, пощастить щось дізнатися – розпитати місцевих жителів, заглянути в архіви... Зрештою, просто походити тією землею, що стала, ймовірно, останнім притулком цвіту нашої культури». Таким щемким і гострим відчуттям відповідальності перед тими, хто загинув, аби жили ми, нинішні, болючим прагненням бути гідним пам’яті, жертви й подвигу загиблих пронизаний і «Фронтовий щоденник», і листи Леоніда Миколайовича, і, зокрема, «Солдатські спогади та оповіді»:

«Біль мій вічний

Простіть мені, що я живий, друзі-однополчани, товариші по фронтові, по армії, по всій Вітчизняній.

Не ховався, – як і ви, – од війни. Пішов у воєнкомат, хоч мене ще й не кликали. Любив свою землю. Я з чорноробів.

І ряст. І зорі над Подолом, над Глибочицею моєю.

Узяв алюмінієву чашку, сухарів, ложку – та й у 160-ту команду.

Мати плакали. А я злився. Бо душив, душив клубок свинцевий у горлі.

Пішов на фронт.

Як і ви, безсмертні.

Годував вошей. Промерзав до кісток – від холоду шкіра боліла. Облазив обморожений ніс. А потім пальці на ногах. А потім шматок щоки почорнів.

Скільки днів і ночей, і місяців просидів голодним! Буханка хліба перед очима – неначе сонце.

Гнив у Синявинському болоті.

По льоху ходив на Тоснинський “п’ятачок”. Вночі. Він прострілювався наскрізь з паршивого автомата. На брустверах трупи наших морячків.

Пішли туди всімох, а вернулися втрьох.

Як і ви, навіки вкарбовані в серці.

Стріляли в мене. Кришили осколками. Топили в багнюці. Душили димом і погаром.

Друзі виносили з вогню і смерті. Бинтували продірявлені груди. І я їх рятував. Бо були ми солдатами. Сірими. Рядовими.

Тяг товариша. Через болото. А в очах світ білий гаснув. Обидві легені тільки що пробили мені фріци.

Одлежувався у шпиталях. Різали, зшивали. І знову різали. Спинався на ноги. Тікав із  санбатів та запасних полків. На передову.

Як і ви, світлі.

Не був героєм. Танк наді мною не проходив. Не кидався під нього з гранатами. Бо не довелося. Так склалося.

Ви були відчайдушнішими за мене.

Боявся смерті. Ненавидів фріців. Тисячі тисяч куль, і снарядів, і бомб провили над моєю головою.

Нікому не хочеться помирати. А я ж був молодим! Серце розбухало від любові і надій. Та ніколи й нікого не послали замість мене під кулю і бомбу. Ішов сам. Хотів бути чесним. Таким, як ви, безсмертні.

Плакав мовчки в безлюдді, за вбитими. Був калікою. Кров’ю харкав. Пив усяку непотріб. Не тому, що п’яничка.

Давно, давно вже війна позаду, а я валяюся по шпиталях. То шість, то вісім, то одинадцять місяців. Глупої ночі спалахує мат чорний у палаті – хлопці ще воюють. Цих уже ніхто і ніколи не демобілізує. Тільки смерть.

Не було, немає дня, щоб не захлинався від болю: мільйони, гей мільйони могилок по всій, по усій Європі. Та ще й по Азії.

Навіть без фанерки. Безіменні.

А їх виглядають матері. І наречені. І дружини з дітьми.

А вони були красиві і дужі. Як весна.

Якби хоч піщинку покласти мені у той пам’ятник туги за вами, то був би щасливим до скону.

Простіть мені, що я живу.

Умирав і воскресав разом з вами. Та судилося пережити вас. Не винний я в цьому.

Ви, полеглі, принесли Перемогу, а не ми, живі.

Може, і не треба зараз отак. Бо сонце. Бо усміхнені молодята. Діти осіянні. І яблуні в цвіту.

Але ви мертві.

А я живий.

Простіть.

І ще раз простіть.

На віки вічні».

Дев’ятнадцятилітній, зі студентського життя (другий курс філологічного факультету Київського держуніверситету) Леонід Коваленко в липні 1941-го пішов на фронт… Воював на Карельському та Ленінградському, 1‑му Українському фронтах; двічі його було тяжко поранено – носив у грудях скалку від кулі, яка в одному з боїв потрапила в легеню… Нагороджений 12 орденами і медалями.

З 1945 року Л.Коваленко – знову студент Київського університету, а потім аспірант Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка, після закінчення аспірантури зарахований на посаду наукового співробітника інституту, де й працював до останніх днів.

Писати Л.Коваленко почав ще на фронті: публікував у армійських газетах «Удар по врагу» і «Знамя победы» кореспонденції та вірші. Друкував у повоєнній пресі також оповідання. Переважно ж його творчі інтереси пов’язувалися з критикою і літературознавством. Йому належить близько 300 наукових робіт, серед них – окремі книжкові видання («Владимир Попов», 1951; «Поет Андрій Малишко», 1957; «Андрій Головко», 1958; «Долаючи відстані й кордони», 1968; «Мовами світу», 1984; «Статті та нариси», 1987). Л.Коваленко –  автор багатьох розділів у «Історії української літератури» (1957), «Історії Києва» (1960), «Історії української радянської літератури» (1964), «Історії української літератури у 8-ми т.» (т. 8, 1971), «Истории советской многонациональной литературы» (т. 4, 1972), у виданні «Киев» (1979), автор статей в БСЭ, УРЕ, КЛЭ, «Шевченківському словнику» тощо. У 1957 – 1959 рр. – заступник головного редактора журналу «Радянське літературознавство».

Книжка «Коваленко Леонід "Ми – люди майбутнього, ми – не минулі". Статті, рецензії, щоденники, спогади, поезії, листи» (упорядники Н.Л.Калениченко, О.Б.Поліщук; вступ. слово М.Г.Жулинського; Видавничий дім «Андрій», 2008, 512 с.), видана зусиллями дружини Леоніда Миколайовича – Ніни Луківни Калениченко, дирекції Інституту літератури, наукових співробітників Віталія Дончика, Олени Поліщук, знайомить нас не лише із Леонідом Коваленком – науковцем. Окрім статей та рецензій вміщено у книжці листи до фронтових друзів. Увійшов до видання в повному обсязі фронтовий щоденник Л.Коваленка. Подано тут і солдатські спогади й оповіді, деякі поезії, що у них проявилася полум’яна, чуттєва вдача Леоніда Миколайовича, хист до образного, художнього слова.

Олена Поліщук, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

 

Кредо – працелюбство та професіоналізм

Донька талановитого архітектора Луки Калениченка – Ніна Луківна в 1948 р. закінчила університет і з 1953 р. розпочала трудову діяльність в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка. Уже перші наукові розвідки молодої дослідниці засвідчили велику ерудицію, здатність ставити й розв’язувати найскладніші наукові проблеми, глибину й філософську наснаженість думки, тверде опертя на фактографічний матеріал літературного процесу, незаперечну логіку й доказовість тверджень, прагнення бути у вирі найактуальніших проблем літературознавчої науки. У 1966 р. Н. Калениченко стала однією з перших жінок – докторів наук в Україні.

Ця зовні неквапливо-спокійна жінка з уважним поглядом променистих сірих очей в Інституті літератури завжди була для співробітників взірцем працелюбності й фахової обізнаності. Її перу належать і донині широко цитовані праці, які стосувалися не лише історії української літератури, а й багатьох теоретичних проблем: «Українська проза початку ХХ ст.» (1964), «Українська література ХІХ ст. Напрями. Течії» (1977), «Соціально-активна особистість в українській демократичній літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.» (1979), «Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. Напрями. Течії» (1983).

Ніна Луківна Калениченко (1980 р.)

Поряд із фундаментальними дослідженнями творчості відомих українських письменників – «Михайло Коцюбинський. Життя і творчість» (1956), «Великий сонцепоклонник» (1967), «М.М.Коцюбинський. Нариси життя і творчості» (1984) – вона відкрила для літературознавчої науки десятки призабутих імен українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століття, бо вважала, що творчість митців так званого другого ряду – не менш важливий чинник формування напрямів і течій літературного процесу епохи, ніж творчість визначних.

Ніна Луківна стала авторкою розділів до «Історії української літератури» у 8 томах (т. 4‑5, 1968‑1969), «Історії української літератури» у 2 томах (1988), розділів про українську літературу для «Історії світової літератури», що готувалась у Москві. Багато часу й зусиль доклала Н.Калениченко, готуючи до друку як упорядниця й відповідальний редактор декілька томів Зібрання творів І. Франка у 50 томах, а також «Твори» М. Коцюбинського в 6 (1961-1962) і 7 (1973-1975) томах. Студентам і школярам призначались її семінарії, популярні лекції з історії української літератури ХІХ – початку ХХ ст.

Н.Калениченко довелося працювати в нелегкі для розвою української науки й культури часи. Її блискуча доповідь «Проза Михайла Коцюбинського і суміжні види мистецтв», прочитана 1984 р. на науковій конференції в Чернігові, не могла свого часу бути надрукована з ідеологічних міркувань. Тому глибоко новаторське дослідження творчості видатного українського письменника-модерніста було опубліковане в журналі «Слово і Час» лише 2002 р. Зрештою, і на пенсію, повна творчих планів і задумів, Н.Калениченко пішла у 1987 р. не з власного бажання, а, як зазначила в заяві, «згідно з рішенням дирекції».

Доброзичливість, бажання підтримати, допомогти, поділитись досвідом відчували не лише співробітники Інституту літератури, де вона працювала, а й усі, хто бажав долучитись до науки про літературу. Чимало сучасних молодих науковців у дисертаційних роботах, статтях спираються на наукові висновки досліджень Н.Калениченко, продовжують розгортати її думки й тези. Завжди стримано-спокійна, вона, здавалося б, була цілковитою протилежністю своєму чоловікові – невгамовно-бунтівному Леоніду Миколайовичу Коваленку. Однак їхнє багаторічне сімейне життя, повага й шана в родині свідчили про взаєморозуміння, взаємодоповнення, плідну співпрацю на ниві розбудови літературознавчої науки й культури України.

Надія Левчик, кандидат філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України 

2012-05-21 12:16:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар