Волинь’43: трагедія, а не «зброя» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Грабовський » Волинь’43: трагедія, а не «зброя»
Сергій Грабовський

Волинь’43: трагедія, а не «зброя»

Чи стануть відносини України і Польщі справді рівноправними, без претензій на виняткове становище й історичну «пухнастість»?

І серед політиків, і серед інтелектуалів України вистачає тих, хто не вважає потрібним узагалі якось реагувати на резолюції Сенату та Сейму Польщі щодо «вшанування жертв геноциду (термін ludobojstwie перекладається саме як геноцид, і не інакше), вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Речі Посполитої під час Другої світової війни. Мовляв, то історія... То минуле... То політичні ігрища... То не має стосунку до сьогодення... То посварить нас із нашими головними союзниками у Європі... В жодному разі не можна якось різко поводити себе з поляками — і так далі, і таке інше.

Як на мене, ті, хто стоїть на цій позиції, не враховують цілу низку важливих об’єктивних чинників, від яких залежать не тільки польсько-українські взаємини, а й немалою мірою вся ситуація в Центрально-Східній Європі.

Передусім, польська національна самосвідомість завжди була та залишається нині глибоко історичною. Це зрозуміло: коли перша Річ Посполита втратила наприкінці XVIII століття свою незалежність, полякам треба було на щось опертися у своїй боротьбі за свободу. Це опертя вони знайшли в минулих звитягах, ясна річ, романтизованих й ідеалізованих, та в символічному образі Польщі як «розіп’ятого Христа Європи». А і перше, і друге прямо пов’язані з історією, давньою та новою. Ба більше: поляки в останні століття почували себе — і небезпідставно — співтворцями Великої Історії. Що ж, якби не опертя на цю потужну традицію, то не було б під час Другої світової війни такого могутнього Руху Опору, власне, не було би польської «підпільної держави».

Тому, якщо розглядати у цьому контексті згадані резолюції, то вони (як і вся нинішня, відверто кажучи, істерика в Польщі щодо «звірств українських націоналістів») стосуються зовсім не минулого, а сучасного та майбутнього.

Окрім того, у сучасній Польщі всіляко глорифікується друга Річ Посполита (1918—1945), яка виступає у політичних проповідях і масовій свідомості як ледь не недосяжний взірець усіх чеснот; традиції Єжи Ґедройця, Чеслава Мілоша і Лешека Колаковського, які вельми критично ставилися до цієї історичної форми існування Польської держави та завдяки своєму інтелектуальному й моральному авторитету відповідно зорієнтували у 1960—1990-х польську еліту, сьогодні — попри позірний пієтет до них — зіпхнуті на маргінес.

Тим часом друга Річ Посполита, тобто відновлена після столітнього поділу між Російською, Германською та Австро-Угорською імперіями Польська держава, була далеко не «білою та пухнастою», як її полюбляють наразі зображувати. Щойно згаданий Лешек Колаковський відзначав «жахливу політику щодо національних меншин у період міжвоєнного двадцятиліття», яку запровадила офіційна Варшава. Зауважу принагідно, що й відповідь на цю жахливу політику з боку тих, хто відчував її на собі впродовж усього чи майже всього свідомого життя, не могла не бути також жахливою. Бо ж друга Річ Посполита з моменту свого народження у 1918 році розпочала суто колоніальну війну проти ЗУНР, а 1919 року — проти Литви і Чехословаччини. Далі, окупувавши значні білоруські, литовські й українські землі, друга Річ Посполита вела на них політику активної полонізації, яка включала, поміж іншого, й переселення туди етнічних поляків з числа «надійних» громадян, так званих «осадників». А те, що це були саме окуповані колонізаторами землі, наочно засвідчує факт існування «лінії Керзона», встановленої в 1919—1920 роках як східний кордон Польщі главами держав Антанти (тих держав, до речі, без яких Річ Посполита не відновила би свою незалежність).

І, нарешті, в обох резолюціях декілька разів уживаються поняття «креси» й похідні від нього. То ж виходить, що Волинь і Галичина — не українські етнічні землі, що, до речі, було зафіксовано тією ж «лінією Керзона», а східні прикордонні території Речі Посполитої. Чи то другої, чи то нинішньої, третьої, яка в особі своїх лідерів і більшості польської еліти мислить себе воскресінням тієї величної державної будови, яка існувала в міжвоєнні роки. Це знов-таки, не історія як така, а актуальна політика.

Отож із цих і низки інших причин я погоджуюсь із професором Леонідом Зашкільняком, що не можна робити вигляд, наче все в порядку, а водночас не слід самим впадати в істерику. «Наша відповідь на польську постанову повинна бути поміркованою та виваженою, без звинувачень і якихось неадекватних дій, — зазначив Зашкільняк. — По-перше, це має бути постанова Верховної Ради про те, що прийняті польським Сеймом документи є невиваженими і дають односторонню оцінку подій українсько-польських відносин у період Другої світової війни. По-друге, в цьому документі треба сказати про те, що українська сторона і український національний рух у цілому не ставив питання винищення польського населення на Волині та Галичині, а про його усунення чи витіснення у зв’язку з війною, яка розгорілась».  І при цьому варто обов’язково вказати на колоніальний характер політики другої Речі Посполитої, причому не тільки щодо України, а і щодо Литви, Чехії та Білорусі, і також на те, що в період Другої світової війни польські військові формування не лише захищати поляків від зарізяк-українців, а й діяли тими самими методами, проводячи етнічні чистки на Холмщині, Берестейщині та Львівщині. Що ж стосується Волині, то там польські формування намагалися вести справжню колоніальну війну, щоб утримати цю територію (близько 80% населення якої становили українці) в межах відновленої Речі Посполитої, яка мала постати у старих кордонах. За чинних обставин констатація факту колоніальної експансії та колоніальних воєн другої Речі Посполитої (не лише проти українців) стане політико-правовим запобіжником проти спроб вимагати від України відшкодування за акти геноциду, які неодмінно почнуться ближчим часом. А довести цей факт можна як посиланнями на європейських діячів масштабу Ллойд-Джорджа та Черчілля, так і відповідними документами Антанти й самої Речі Посполитої. Бо питання наразі стоїть так: чи визнають українські політики й інтелектуали третю Річ Посполиту таким собі новим «старшим братом», який матиме право вказувати українцям, що є правда, а що ні, чи відносини України з Польською державою та її народом стануть справді рівноправними, без претензій на виняткове становище й історичну «пухнастість» з обох боків.

2016-08-12 16:45:04
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар