«Він вирізнявся особливою твердістю світобачення» - Україна Incognita
Про проект | Контакти | Мапа сайту
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Він вирізнявся особливою твердістю світобачення»

«Він вирізнявся особливою твердістю світобачення»

Пам’яті Валер’яна Підмогильного
Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук

Ім’я талановитого українського письменника, великого майстра художнього слова, одного з найінтелігентніших наших літераторів, без творчого доробку якого історія української літератури виглядає неповною, по-справжньому лише починають для себе відкривати на його Батьківщині. Хоча Валер’ян Підмогильний зовсім молодим, тридцятичотирирічним, був вилучений із літературного процесу та з життя, в літопису українського письменства 20-30 років ХХ століття він полишив свій помітний слід. Здобуток письменника - чималий, багатогранний і неповторний - є значним надбанням в національній літературній скарбниці. Має рацію авторитетний літературознавець і критик Юрій Шерех (Шевельов), стверджуючи: «Серед свого покоління Підмогильний вирізнявся особливою твердістю світобачення. Менше за інших він упадав у лірику. Він був одним, може, єдиним, справді великим українським прозаїком». Така собі суб’єктивна об’єктивність автора, а дізнатися цікаво, чи не так? 


Коли підступав до цієї статті, взяв удома з полиці потрібний том, щоб подивитися: що конкретно про В. Підмогильного сказано в першій багатотомній українській енциклопедії. Марно шукати в УРЕ правдиву розповідь про письменника. Ви не повірите, але в розміщеній там біографічній довідці (том 11, с. 191) чорним по білому надруковано, що Валер’ян Підмогильний пішов із життя 19 грудня 1941 року. Насправді ж його було вбито вночі 3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох, куди привезли на розстріл цвіт української інтелігенції - 165 синів України, недавніх політв’язнів Соловецької тюрми. Від оцих гірких і пекучих фактів неможливо просто відмахнутися. Адже що не кажіть, а тема кривавих репресій, вчинених у 30-х роках проти українства, не може бути закрита.

Я принаймні поділяю точку зору пані Оксани Забужко, яка, виступаючи в «Дні» (№18-19, 3-4 лютого 2012), назвала 75-ті роковини масових розстрілів української інтелігенції в Сандармосі однією з головних меморіальних подій 2012 року. Так, ми повинні віддати шану людям із цієї когорти навдивовижу талановитих українців, розумних, вродливих і незламних... А тому правильно зробила редакція всеукраїнського часопису, вирішивши допомогти читачеві розкрити для себе утаємничені сторінки цієї трагедії, скоєної сталінським режимом. У кожного покоління своя відповідальність, і серед усіх обов’язків один спільний - пам’ятати все, що було до нас. Якщо не ми збережемо цю пам’ять, якщо не ми - то хто ж... Дуже хотілося б, щоб саме з цих позицій оцінювалися й матеріали в «Дні» під рубрикою «2012-й - «Список Сандармоху». Ця ініціатива газети відкриває нові можливості в реконструкції минулого, дозволяє показати історію в особах та особу в історії через життєпис людей, які волею долі формували й уособлювали цілі напрями культурної та наукової діяльності.

Письменник із покоління, що билося під Крутами

Народився Валер’ян Петрович Підмогильний 2 лютого 1901 року в с. Чаплі на Катеринославщині в родині селянина. Батько його помер рано, тому сином опікувалась матір. Вона дуже серйозно і відповідально поставилася до виховання й освіти хлопчика. Від неї він успадкував велику працьовитість і любов до народознавства. Мати прищепила синові любов до народних пісень, казок, української мови, виховала повагу до рідної землі, традицій і звичаїв українського народу, бо добре розуміла, «не може бути історії без обліку цінностей, створених предками». Перші знання Валер’ян здобув у школі при місцевій церкві. Із самого дитинства окреслилося певне коло захоплень майбутнього письменника - хлопець багато читав книжок, які брав у вчителів і знайомих, почав писати власні вірші й оповідання, вирізнявся неабиякими здібностями до навчання, опанування іноземних мов, вродженою інтелігентністю. Вчився на відмінно, вбираючи в себе нові знання, мов губка.

У 1910 році він став у Катеринославі учнем реального училища, після закінчення якого 1918 року вступив до місцевого університету. Та обставини склалися так, що невдовзі в умовах матеріальної скрути В. Підмогильний покинув навчання. Десь тоді, взимку 1919 року, йому пощастило влаштуватись у відділ народної освіти на посаду секретаря секції художньої пропаганди. З цього часу й починається педагогічна та літературна діяльність обдарованого юнака, який успішно поєднував працю вчителя з роботою в київських видавництвах. Його дебютом у художній літературі вважаються написані саме в цей час оповідання «Гайдамака», «Добрий Бог», «На селі», «Пророк», «Старець», «Ваня». Вже першою збіркою оповідань, що побачила світ під заголовком «Твори. Том I», Валер’ян Підмогильний відразу дав себе пізнати читачам як новий талант в українському письменстві. Ця збірка, переконаний письменник Валерій Шевчук, може по праву вважатися однією з найцікавіших книжок, що вийшли в буремні роки революції й громадянської війни. Проаналізувавши відгуки на неї, літературознавець Олена Лещенко зазначає: «Актуальна й на сьогодні рецензія С. Єфремова (вчителя В. Підмогильного) під назвою «Поет чарів ночі», яка дає ключ до розуміння мінорного сприйняття життя молодим автором: В. Підмогильний бачить дійсність такою, якою вона є насправді, він не хоче її прикрашати, але разом з тим і не стає байдужим спостерігачем, а вбирає все в свою душу. С. Єфремов (він виступив під псевдонімом В. Юноша) звертає увагу на оригінальність молодого письменника - вона бачиться йому в тому, що той обрав не типову позицію - бути «на варті страждання», а не радості людської». Без сумніву, це нелегко. Напевно, саме це мав на увазі Григорій Тютюнник, коли застерігав: «Якщо хочеш бути письменником, готуй напальник для серця, щоб видержало й не розірвалося». Ще одним виявом такої позиції автора стали нові оповідання - «Смерть», «Собака», «Проблема хліба», «За день», «Минуле», «Кохання» та ряд інших, що з’явилися пізніше.

Наступні роки були чи не найкращими в його сповненому тривог житті. В 1921 році Валер’ян Петрович оселився в курортному містечку Ворзелі, де одружився з донькою місцевого священика. Не маючи змоги жити з літературних праць, заробляв на життя уроками української мови в трудовій школі. Через рік у Валер’яна Підмогильного та Катерини Червінько народжується син, якого назвали Романом. Тоді ж вийшла книжка оповідань «В епідемічному бараці», що сприяло появі нових шанувальників його таланту. З переїздом 1923 року до Києва В. Підмогильний продовжив свою активну літературну діяльність, надзвичайно плідну й успішну, враховуючи вік письменника. Спочатку він викладав у 3-й залізничній школі, потім працював у видавництві «Книгоспілка», журналі «Життя й революція». Валер’ян Підмогильний був неординарною особистістю, його любили й поважали, до нього прислухалися. Людей до себе притягував не тільки ерудицією, знанням іноземних мов, а й моральною чистотою, мудрістю. На перший погляд здавався м’якою людиною, але в полеміці на світоглядні питання виявляв дивовижну твердість. У літературній спадщині письменника помітна любов до філософії як великої загальнолюдської цінності, зокрема прагнення осмислювати світ у дусі ідей та естетики екзистенціалізму.

З роками поступово зростав творчий доробок В. Підмогильного. Він друкується за кордоном у журналі «Нова Україна» (Прага), а у своїй країні - на сторінках збірників «Вир революції», «Жовтень». У 1922 році в харківському часопису «Шляхи Мистецтва» виходить його повість «Остап Шаптала», де прозаїк відобразив події громадянської війни, відносини міста й села у відбудовчий період, побут інтелігенції. Невдовзі в тому ж таки Харкові її випустять окремою книжкою. А через рік журнал «Нова громада» надрукує оповідання письменника «Син», яке, за оцінкою літературознавців, вважається «одним із найболючіших і найбільш вражаючих творів В.Підмогильного». Скласти думку про його художню цінність можна вже хоча б із такого переконливого факту: незабаром це оповідання перевидадуть «Книгоспілка» (1925) й «Державне видавництво України» (1930). І це було, можливо, найбільшим щастям автора.

Відтоді виходять прозові твори, в яких молодий письменник розкрив на повну силу свої здібності. Немає можливості говорити про все, що написано ним протягом неповних сімнадцяти років, та є всі підстави стверджувати: спостерігаючи, як людей завертіла круговерть нового життя, В. Підмогильний глибоко відчув сильну потребу відгукнутися художнім словом на бурхливі події, що відбувалися довкола. Поява його оповідань, повістей і романів тісно пов’язана з історичними змінами, що відбувалися в житті українського суспільства. Письменник на власні очі бачив знущання і злочини сталінського режиму проти свого народу, був свідком Голодомору 1932-1933 років, того, як в Україні проводилася лінія на викорінення всього національного. Ідеологічний терор сплановано накочувався на українську культуру, науку, духовність, на вчених, письменників, митців.

Несприйняття тодішньої дійсності та ідеології, вболівання за долю українства визначили страдницьку долю В. Підмогильного. Письменник не міг обминути трагедії українського народу в своїх творах, що відразу брали на замітку ідеологічно зорієнтовані критики. Для цього автора притаманне те, що на першому місці в його прозі стоять не події, а людина, внутрішній стан її душі. Чимало художніх здобутків митця є зразком соціально-психологічного твору, де письменник майстерно розкриває психологічний стан персонажів, їх переживання та думки. Дар правдивого спостерігання життя, уміння тримати увагу читача у напруженні протягом усього літературного твору, без перебільшень, є характерною рисою творчості Валер’яна Підмогильного. В нових своїх творах він постає перед читачем уже сформованим майстром реалістичного стилю. В 1924 році в журналі «Червоний шлях» вийшла ще одна збірка оповідань письменника «Військовий літун», яка згодом переросте в книжку «Проблема хліба» - її фахівці називають однією з найкращих новелістичних книжок української літератури ХХ століття. Предметом помітного зацікавлення стала також повість Підмогильного «Третя революція» (1926). Кожен твір цього автора - це безприкладна творча праця, згусток нервів письменника, трагедія душі, вистраждана в слові.

Будучи одним із небагатьох письменників, які розповідали про життя інтелігенції в період громадянської війни й післяреволюційних років з її болями, намаганням не втрачати грунт під ногами, якось пристосуватися до нових умов буття, Підмогильний зміг продемонструвати не лише об’єктивність художнього письма, а й відтворити гостроту нових життєвих колізій, показати, що вони не можуть відбуватися безболісно. Вершиною творчості письменника справедливо вважається роман «Місто», який 1928 року побачив світ у Харкові. Твір відзначається нещадною правдивістю у змалюванні життя юнака з села в тенетах великого мегаполіса, по суті живого хижого організму, де на його долю випало багато страждань та печалей. Книжка ця швидко розкуповувалася, бо її автор знав найтонкіші нюанси народного життя. Популярність роману «Місто» була такою, що його відразу ж наступного року перевидали. В наш час твір цей рекомендовано до вивчення шкільною програмою з української літератури. Принагідно хочу також зазначити: Валер’ян Підмогильний є автором ще одного роману - «Невеличка драма», який вийшов у 1929 році.

Життєвий шлях не стелився легко перед ним; пестієм долі не був він ніколи, і літературна діяльність В. Підмогильного наприкінці 1920-х - початку 1930-х років проходила в дуже тяжких умовах, зумовлених зміною політичного клімату в СРСР. Встановлення тотального контролю радянської влади над сферою культури, поява, зокрема, постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» суттєво погіршили політичну атмосферу в країні. Розпочатий сталінським режимом похід проти інакомислячих закінчився для Валер’яна Підмогильного втратою членства у складі редколегії «Життя і революція», він також був позбавлений можливості друкуватися. Треба віддати належне мужності письменника, який із душевним болем переносив усі труднощі того періоду, однак працювати не полишав. За таких непростих обставин В. Підмогильний у 1931 році переїхав до Харкова, тодішньої столиці, де продемонстрував, що окрім письменницького таланту в нього ще були неабиякі здібності до перекладу. Там митець поринув у вир перекладацької справи, завдяки якій не тільки здобув визнання як професійний перекладач, а й був прийнятий на роботу у видавництво «Рух» консультантом з іноземної літератури. Упродовж кількох наступних років випускає трактат «Про Людину» знаного французького філософа-просвітника XVIII ст. К. Гельвеція, двотомник творів Д. Дідро, перекладає українською мовою класику - О. Бальзака, Г. Мопассана, А. Франса та інших всесвітньо відомих письменників. Мав чимале задоволення від цієї роботи, бо бачив: перекладати - це означає читати самого себе.

Та, безперечно, це лише ескіз зробленого В. Підмогильним. Незважаючи на свій доробок як талановитого письменника, він на початку 30-х років зазнає гонінь і переслідувань із боку органів НКВС УРСР: його заносять у реєстр «ворожих», паплюжать у виступах офіційних критиків, серед яких, на превеликий жаль, виявлялися й деякі письменники. Коли замислюєшся над мотивами таких виступів, у яких істину було зґвалтовано брехнею, пригадуєш сентенцію історика Дмитра Дорошенка, який у зв’язку з репресіями проти українських патріотів після поразки І. Мазепи і появою разом із тим з-поміж українців прислужників царизму писав: «Але мало чим кращі були від чужинців і деякі українці, які випливли на поверхню в ці сумні часи. В часи страшного терору з одного боку й переляку та упадку духа - з другого, звичайно дуже легко шириться серед громадянства й упадок моралі. Люди, неперебірливі в засадах для досягнення кар’єри, різні авантюристи, підіймають у такі часи голову й на загальному нещасті будують своє щастя». Варто пам’ятати завжди про це, адже людина створена, щоб думати!
8 грудня 1934 року, коли опальний письменник перебував у Заньківському будинку творчості під Харковом, його як «особливо шкідливий елемент» було заарештовано. Потрапив під каральний прес, у його справі починається слідство. За абсурдним звинуваченням у тому, що він «є учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила собі за мету організацію терору на керівників партії». В. Підмогильний мужньо й гідно витримав слідство й сам процес. Під час допитів Валер’ян Петрович рішуче відкидав висунуті проти нього обвинувачення в приналежності до міфічного «контрреволюційного підпілля». Як свідчать достовірні друковані джерела, щодо цього він навіть написав слідчому офіційну заяву, в якій зазначав: «Беручи до уваги, що, за Вашою заявою, матеріал у моїй справі достатній для віддання мене до суду... я даю таке сумарне зізнання:
1. Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу.

2. Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив.

3. Про існування подібних організацій, про їх діяльність або про діяльність осіб, зв’язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах.

4. Тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі».

Суд Військової колегії Верховного Суду СРСР, який 7-28 березня 1935 року на закритому засіданні без свідків і захисників розглядав справу В. Підмогильного № 0024, засудив українського письменника до 10 років ув’язнення. А через деякий час, уже на Соловках, куди він прибув 9 червня 1935 року, за постановою «трійки» - до розстрілу. Вирок, як уже вище зазначалося, виконано 3 листопада 1937 року.

Напевне, не я один, коли читав у газеті «День» хвилюючі до глибини душі публікації Миколи Хрієнка «Курс - на Соловецькі острови» та «Ніч серед могил у Сандармосі» про жорстокі методи мордування, знищення і вбивства людей, уявивши моторошну картину останнього їхнього шляху на Голгофу, промовив: «Боже! За що ж їх так?»

А й справді: «За що?» Сумно, але земний шлях В. Підмогильного, який мав право на європейське визнання, завершився двома страшними папірцями - уособленням вироків, що були сфальсифіковані щодо письменника, як і багатьох його побратимів-жертв репресій 1930-х років. Реабілітований посмертно 4 серпня 1956 року рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР за відсутністю в його діях складу злочину.

Українському суспільству ще належить гідно оцінити національне й культурне значення літературної творчості Валер’яна Підмогильного. В часи, коли Україна стала незалежною, вона особливо має пишатися тим, що і в часи неволі, виникнення та існування в СРСР тоталітарної системи не давали зупинитися розвитку української літератури такі сподвижники, як В. Підмогильний, які зображали дійсність у своїх художніх творах без макіяжу та прикрас, через що цією системою вони були знищені. За визнанням об’єктивних літературознавців, «до недавнього часу над ним тяжіла далека від істини вульгарно-соціологічна оцінка, і дослідникам його творчості - В. Мельнику, Р. Мовчан, В. Шевчуку - довелося докласти чимало зусиль, аби повернути читачеві й добре ім’я вилученого із літературного процесу письменника, і його твори». Створеного Валер’яном Підмогильним забуття поглинути не може. Як відданий син свого народу та вправний майстер художнього слова все своє недовге життя й весь талант він присвятив українству, збагаченню його культури, літератури. Тому повернення Підмогильного сьогодні видається мені актом найвищої справедливості й зміцнює переконання, що є все-таки правда на землі й кожному врешті-решт воздається «за діла його».

Творчістю цього майстра точної реалістичної прози могла б пишатися будь-яка національна література. В Україні лише починають серйозно вивчати художній доробок письменника, який у спадок власному народу залишив свої численні літературні твори. У всякому разі, це необхідно робити. Переконаний, він ще дасть роботу багатьом дослідникам. На підставі глибокого аналізу його творчості літературний критик Михайло Доленго дійшов висновку: «Валер’ян Підмогильний дає класично яскраві зразки зовсім іншого емоціонального тону творчості - тону типового не для буржуазної й не для трудової групи, а специфічно властивого для інтелігенції як міжкласової групи...» Що ж, інтелектуальний прозаїк успішно продовжив традиції Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Володимира Винниченка, які вважали за необхідне писати книжки для інтелігенції. Одне слово, письменник знайшов в українській літературі свій індивідуальний художній світ. Нащадки мають належно оцінити зроблене ним, бо талант - рідкість і його треба оберігати.

Світло душі твоїй, Валер’яне Петровичу! Слава - твоєму імені...

2012-04-13 11:12:00

   

Матеріали

Анна Левчук

Сергій Грабовський

Андрій Безсмертний-Анзіміров


Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар