Вікентій Шандор: є це найтяжча дорога… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Андрій Ребрик » Вікентій Шандор: є це найтяжча дорога…
Андрій Ребрик

Голова Закарпатського обласного осередку Пласту-НСОУ, член Головної Пластової Булави, філолог

Вікентій Шандор: є це найтяжча дорога…

«...народ живе працею, серцем і мозком своїх відданих одиниць...»
12 жовтня 2012 року Вікентію Шандору виповнилося 105 років від дня народження.

 
Д-р Вікентій Шандор народився 12 жовтня 1907 року в селі Баранинці під Ужгородом.
 
Виїмкова вкоріненість в ґрунт закарпатської проблематики з юначих літ й до останнього подиху є, поза сумнівом, визначальною в долі Вікентія Шандора. Українська державотворча справа й українська національна ідея, які поглинули усе його життя, ним розумілися, ним послідовно утверджувалися, починаючи із Закарпаття й через Закарпаття в цілому світі. Незважаючи на існуючу тенденцію недооцінювання малих країн та малих регіонів, д-р Вікентій Шандор виразно бачив Закарпаття «вікном України в Дунайський басейн і ворітьми до решти Центральної та Західної Європи». 
 
Це його засадичне переконання прослідковуємо і в часі державотворчих змагань 30-х років, коли йому випала місія представляти уряд Карпатської України в Празі, й у подальших процесах вирішення долі Європи й України в роках окупації та повоєнного переділу, й у всій діяльності на еміґрації. Дослідників політичної історії України чекає чимало несподіваних відкриттів при детальнішому вивченні матеріалів ініційованої й фактично веденої д-ром Вікентієм Шандором роботи Пан-Американської Української Конференції, як і Українського Конгресового Комітету Америки, його особистої діяльності в Генеральному Секретаріаті Об’єднаних Націй, зрештою – в уряді УНР в екзилі, Карпатському Союзі і т. д., і т. д.
 
 
Д-р Вікентій Шандор був блискуче освіченою, надзвичайно ерудованою й прозірливою людиною. Навчався в Ужгородській торговельній школі й Мукачівській Торговельній Академії, Карловому університеті в Празі, університеті ім. Ґете в Франкфурті (Німеччина), Колумбійському університеті та Українському Технічному Інституті в Нью-Йорку. Був фаховим юристом, економістом й політологом. Вікентія Шандора іменовано почесним доктором права й політології Ужгородського національного університету й обрано Почесним членом Закарпатського крайового товариства «Просвіта». В його доробку поважне дослідження «Закарпаття. Історико-правний нарис від ІХ ст. до 1920» (1992), десятки ґрунтовних доповідей та виступів на конференціях, сотні політологічних та публіцистичних статей у періодичних виданнях. Можливістю настільки повно реалізувати свої наукові та творчі потенції Вікентій Шандор великою мірою завдячував доброму ангелу-хоронителю – дружині Оксані Січинській,  разом з якою пройшли по життю цілих шість десятків років, пережили тяжкі, болючі й безжальні удари долі, але й щастя зажили сповна. Надійною опорою була для нього й сестра Маргарета Баботова з Пряшева, заслугою якої є фахова підготовка спогадів брата – останнього представника уряду Карпатської України – до друку.
 
Два томи «Споминів» д-ра Вікентія Шандора запропонували науковцям й широкому читацькому загалу докорінно новий підхід у трактуванні суспільно-політичних процесів Центральної і Східної Європи першої половини ХХ століття, знову ж – через призму Закарпаття. Закономірно, що фундаментальну працю Вікентія Шандора про Карпатську Україну видано англійською мовою Українським науковим інститутом Гарвардського університету – «Карпатська Україна у двадцятому сторіччі: політична і правова історія» (1997). В останні роки В. Шандор працював над третім томом «Споминів», предметом яких було ідеологічне та політичне життя української еміграції другої половини ХХ століття та державотворчі змагання сучасної України. З волі автора ця праця мала бути опублікована посмертно, але все ще не дійшла до видавця.
 
У ювілейній згадці про свого вчителя й наставника Олексу Приходька Вікентій Шандор зауважив, що великі зміни в національно-культурному та політичному житті Карпатської України на шляхах ХХ століття стали можливими «завдяки жертвенній та витривалій праці одиниць». І далі: «Тут вповні підтверджується засада, що народ живе працею, серцем і мозком своїх відданих одиниць».
 
Ці слова беззастережно відносимо нині на конто д-ра Вікентія Шандора, його світлої пам’яті.

*
"Є це найтяжча дорога"
 
Національну й політичну роль Закарпаття в Центрально-Східній Европі вже від давніх-давен визначали гори Карпати. Засада, що не можна робити політику, ігноруючи географію, дає чимало доказів її практичного примінення. Крім інших причин політичного і мілітарного характеру, і ця геополітична обставина відіграла певну роль, що Закарпаття попало від Київської Руси під окупацію Угорщини.
 
Хоча в початках Київський княжий двір був спорідненим із угорським та мав на нього релігійний і культурний вплив, то ця спорідненість в історичному аспекті не розвинулась в дальших століттях в добросусідську чи навіть родинну дружбу. Причиною, мабуть, було те, що обидва народи у своїм дальшім розвитку керувались відмінною державною філософією. Русини-українці демократичною, а угорці – феодальною із сильним централізмом. Така система з певними змінами тривала в Угоршині до кінця Першої світової війни.
 
Центральне географічне положення Закарпаття на мапі Европи відігравало поважну стратегічну роль для Угорщини. Це й було властивою причиною того, що Угорщина при своїм розпаді в 1918 р. старалась за всяку ціну задержати собі Закарпаття, цю «стратегічну перлину».
 
Керувати чужими народами належить до великого політичного вміння, яким мадяри не грішать. Вони своєю агресивною вдачею зуміли вдержатись при житті в слов’янськім морі, але не зуміли зискати собі серед слов’ян приязні, що наглядно показалось в 1918 та 1939 рр.
 
Після приєднання краю до Чехословаччини настали в нашім народі великі зміни. Чехи принесли інший стиль та форму державної системи, демократичного духа, нарід це відчув і позитивно сприймав. Демократичний стиль життя відповідає життєвій філософії нашого народу.
 
Задля правди треба ствердити, що Чехословаччина із всіх держав в Европі найкраще поставилась до української еміграції після Першої світової війни. Вона довгі роки утримувала Український Вільний Університет в Празі, Українську Господарську Академію в Подєбрадах, Педагогічний Інститут в Празі, Українську Гімназію та ін. А студіююче еміграційне студентство зі всіх українських земель діставало в Чехословаччині на університетах приблизно до років економічної депресії стипендії й кінчало студії. В Чехословаччині студіювало більше студентів з Галичини, як, наприклад, у Варшаві. В практичному житті виглядало якось так, що можна було бути українцем в Празі, але не в Ужгороді.
 
Чехословаччина виконала свої автономні зобов’язання щойно конституційним законом ч. 328, Збірник законів і розпоряджень з 22 листопада 1938 р. зміною дотеперішньої централістичної форми держави на федеративну трьох народів: чехів, словаків і русинів-українців.
 
Віденським диктатом Німеччини та Італії дня 2 листопада 1938 р. відірвано від Карпатської України головне місто Ужгород і дальші два міста – Мукачів і Берегово, чим поперетинано в краю залізниці та комунікаційні шляхи. До всіх обмежень, зв’язаних із таким станом, нарід поставився з вирозумінням й помагав своєму урядові поборювати початкові труднощі.
 
Є правдою, що Німеччина Гітлера робила розголос українській справі у світі, та було це виключно у власнім загарбницькім інтересі Гітлера. В Україні бачив Гітлер не політичного союзника, а тільки життєвий простір, «Лебенсраум» для Німеччини. Хоча умови життя українців в Совєтському Союзі були добре відомі Німеччині, вона ніколи не виступала в обороні українського народу. Навіть в справі голоду в Україні в рр. 1932-33 Ґеббельс в 1936 р. в промові на з’їзді партії в Нюренберґу говорив з докором на адресу большевизму, що голодом винищує російський нарід, хоча добре знав, що голодував народ український. Поведінка державних органів Гітлера в Україні під час Другої світової війни є яскравим доказом його нелюдського й ворожого ставлення до України й українського народу та його визвольної справи. Була це европейська преса, головним чином англійська й французька, та дипломатичний світ, що тоді уважали Карпатську Україну зародком для створення соборної і незалежної Української держави.
 
Дня 14 березня 1939 р. в полудневих годинах Словаччина проголосила повну незалежність, а зразу за нею і уряд Карпатської України проголосив незалежність. На телефонічне доручення прем’єр-міністра Карпатської України о. Авґустина Волошина, її Представник в Празі повідомив про цей акт окремою нотифікацією амбасадорам поодиноких держав: ЗСА, Англії, Франції, Німеччині, Югославії, Польщі, Румунії і телефонічно бувшому Центральному уряду в Празі. Наступного дня Сойм Карпатської України затвердив це проголошення незалежности та прийняв відповідні закони. Передаючи Мадярщині Карпатську Україну, Гітлер разом з нею дорого продав і українську справу Сталінові та ціною української справи уклав із Сталіном в 1939 р. договір про ненапад.
 
Безкомпромісовою боротьбою Гітлера проти комунізму в Німеччині створювалось в світі вражіння, що перший удар буде проти Совєтського Союзу, що не сталось. Сталін, відчуваючи для себе небезпеку, відкинув особистий престиж, на що він був дуже чутливий, та покористувався простою життєвою філософією: якщо ідеш зі своїм ворогом коло безодні, і щоб він тебе до неї не кинув, то візьми його дружньо попід руку. І так коштом української справи обидва вони спільно пройшли попід руку коло безодні.
 
Після окупації Карпатської України Мадярщиною в березні 1939 р. американський журналіст Роберт Паркер, запитав прем’єр-міністра Мадярщини графа Павла Телекі, чи зайняття Карпатської України Мадярщиною сталось за згодою Гітлера, чи проти його волі. Телекі відповів: «Кажучи відкрито, нам було сказано займати… Це була ціна, яку заплатив Гітлер за право говорити зі Сталіном. Після того, як ми забрали Підкарпатську Україну, як доказ Гітлер дав слово Сталінові, що Німеччина не є більше зацікавлена планом з російською Україною. Фюрер наголосив, що включення території (Карпатської України – В. Ш.) до Мадярщини, відмова від української збройної сили, розігнання українського уряду вказує, що Россія не має чого його боятися».
 
І так українська справа знову грала (вже не вперше) визначну стратегічну й економічну роль в Центрально-Східній Европі та в політичних комбінаціях великодержав. Саме таку важливу роль України Москва, а з нею і її прихильники в західному світі свідомо приховували та замовчували, уважаючи українську справу внутрішньою справою Москви.
 
Приєднання Карпатської України до Української ССР в 1944-45 роках уможливило Сталіну здійснювати контроль над Центральною Европою.
 
Екзильний уряд Чехословаччини і його президент д-р Едвард Бенеш перевели підготовчу справу приєднання без відома колишнього уряду Карпатської України, якого п’ять членів були в той час на еміграції й доступні для евентуальної консультації. До самого приєднання колишній уряд Карпатської України в той час не заняв становища. Це сталось щойно в 1972 р. в ЗСА на З’їзді членів уряду й Сойму Карпатської України, Представника уряду в Празі, та чисельного земляцтва з ЗСА та Канади – Братства Карпатської Січи, скликанім Карпатським Союзом в ЗСА. На нім прийнято наступну резолюцію: «В процесі історичного розвитку українського народу, в якому національна територія України була розділена і довгими віками окупована сусідніми державами, приєднання Карпатської України до України вважаємо доконаним історичним фактом, який відповідає віковим змаганням українського народу до національної та суверенно-державної соборности».
 
Державно-визвольна справа України є одною з найбільших досі політично невирішених проблем Европи. Своїм стратегічним положенням та економічною силою займає Україна ключеву політичну позицію в просторі Центрально-Східньої Европи. Тому не є випадком, що обидві світові війни велися у великій мірі на державній території України та задля неї. Котрий з агресорів забезпечив за собою посідання України, виходив переможцем.
 
Карпатська Україна є невід’ємною частиною незалежної української держави. Це визначає її вагу, бо через неї стає Україна членом центральноевропейських держав та має доступ до Дунайського басейну і на Балкан. Україна, яка майже триста років веде свою державно-визвольну боротьбу, стане в цім просторі стабілізуючим мировим чинником та створить порушену після Другої світової війни політичну рівновагу сил в Европі.
Архітектом політичного упорядкування Европи після Першої світової війни був прем’єр-міністр Франції Джордж Клемансо, ЯКИЙ поставився проти визнання державного статусу за Україною. Клемансо знайшов підтримку в Американській Місії на Мирову конференцію, а саме у президента Вудро Вілсона. На упорядкування Центрально-Східної Европи висунув Клемансо свою концепцію – створення ланцюга держав від Фінландії по Грецію, як заборола проти просякання комунізму до Европи та проти можливости майбутньої атаки Німеччини на Схід. Як життя показало, концепція Клеманса не витримала іспиту історії власне через те, що в ній бракувало незалежної Української держави.
 
Метою Мирової конференції було об’єднати розділені досі народи, що вона осягнула в Чехословаччині, Польщі, Югославії та Румунії. І як на глум долі, державна територія України була Мировою конференцією розділена між чотирма державами: СССР, Польща, Чехословаччина й Румунія.
 
Замість підтримати Україну в її боротьбі проти большевизму, Мирова конференція завела проти неї гостру блокаду, що навіть за золото не було можна довозити в Україну ліків проти тифу, який тисячами нищив населення й армію, котра боролась проти смертельного ворога цілого волелюбного людства. Німеччина й Австро-Угорщина, які були визнані спричинниками світової війни, за що мали бути в змислі рішення Мирової конференції покарані, ніколи не зазнали такої нелюдської та негуманної блокади.
 
Протягом сімдесятлітнього панування російського большевизму в Україні знаходився цей режим багато разів перед розвалом в тяжкій кризі, і завше знаходився «хтось», що його рятував. Велику прислугу большевицькій системі робили саме ті міжнародні чинники, що свідомо заперечували або приховували всякого роду злочинні вияви цієї системи, зокрема в Україні, та їх виправдовували.
 
Не можна вважати нормальним явищем штучні голодомори, масове фізичне винищування української інтелігенції й селянства засланням у північні пустки, де люди гинули, розстрілювання культурних діячів, знищенння українських церков – православної і греко-католицької, єпископів, священиків, вірних, палення стародавніх бібліотек і нищення церковних будинків України з XI ст. й багато інших траґедій. Все це не знаходило потрібного відгомону в европейських та світових політичних, культурних, гуманних і часто навіть церковних колах. В Америці одинокий пресовий концерн Віліяма Рандолфа Герста в Каліфорнії послідовно атакував большевицьку систему, Сталін старався дипломатичною дорогою цей голос заглушити або припинити, але це йому не вдалось. Вина є і в нас самих, що ми ці злочини не розкривали вчасно і систематично та з належною силою не представляли їх світові в нашій інтерпретації, а могли!
 
Вороги української державности працюють у три зміни і не грішать моральними оглядами та почуттям людської справедливости, і це їм значно улегшує їхню чорну працю. Легше видумувати нові неправди, як обороняти стару правду, бо правду можна сказати тільки одним способом, а неправду – многими.
 
Уважаємо, що не помиляємось, коли ствердимо, що невизнання державного статусу для України Мировою конференцією в Парижі є в своїх наслідках найбільшою політичною помилкою першої половини XX ст. Ця помилка дала ґрунт для Другої світової війни з усіма її наслідками, як окупацію половини Европи Совєтами, В’єтнам, Корею, Кубу, Авґаністан, Нікараґуа та ін. А по відношенню до України Антанта сама в зародку надщербила власну політичну засаду «права народів на самовизначення».
 
Світ прагне миру, який буде забезпечений в Центрально-Східній Европі тільки при існуванні соборної Української держави. Вона ослабить російсько-совєтського агресора та скріпить оборонну спроможність існуючих між обома агресорами ланцюг держав, чим буде виправлена помилка Мирової конференції.
 
Історія не йде манівцями, її не можна зупинити, бо вона має свої строгі закони, за порушення яких немилосердно мститься. Зате вона дає кожному народові нагоду в певний переломовий час його історії взяти керму свого життя у власні руки. Історія не обійшла ані український народ.
 
Історики твердять, що держави будуються століттями, а програються за один день. З цього виходить, що український нарід в своїй визвольній боротьбі не був в минулому на той один день належно приготований. Надходить доба, в якій історія знову поставить нас перед іспитом політичної зрілости. Буде дуже багато залежати від нас самих: чи і як ми на той «воскресний» день приготовані. До того «воскресного» дня можемо дійти тільки об’єднаними силами, створенням одного центрального політичного авторитету, отже, одного речника нашої справи у вільному світі. Ми можемо роз’єднано йти, але можемо тільки об’єднано побідити. Брак одного речника нашої справи сьогодні негативно відбивається у вільному світі.
 
Державно-визвольні процеси інших народів доказують, що народи доходять до остаточної перемоги тільки через свою власну силу. Є це найтяжча дорога, в якій кожний політичний діяч мусить бути в рівновазі зі своїм сумлінням та відчувати на собі відповідальність за націю. Маючи чотири роки досвіду консолідаційних переговорів з рамени Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі з українськими політичними партіями, смію твердити, що нема між ними засадничого державницького характеру перешкод, що оправдували би наше сучасне політичне роз‘єднання. В еміграційній дійсності жадна політична партія чи рух не має підстав приписувати собі абсолютну правду та в ім’я тої власної правди поборювати своїх політичних опонентів на шкоду загальної справи.
 
Сучасний стан нашої справи вимагає не тільки національної й економічної обнови, але й морально-релігійної, що робить нашу визвольну боротьбу особливо складною. Для її успіху всі сили нації мусять бути зосереджені в однім центральнім авторитеті, який повинен бути спільним речником народу в міжнароднім політичнім світі. Це є можливе тим більше, що всі політичні партії в’яже одна соборно-державна ідея, та жадна з них не є спроможна сама перебрати провід визвольної боротьби й нести за нього повну відповідальність.
Ми або зрозуміємо вимоги доби, в якій живемо, або будемо діяти роз’єднано, чим можемо дати початок до дальших катастроф нашого народу з непередбачуваними наслідками. Історія дає нам знову можливість, не легковажмо її законами і не порушуймо їх.
 
Навчені історичним досвідом минулого, в сучасній критичній добі мусимо всі одностайно і однозгідно заявити й доказати світові, що Україна ставить свої вимоги до державного незалежного життя на тій самій основі Божого – природного й міжнародного права, якими користуються всі вільні народи світу, включно до великих потуг, та що Україна не хоче бути й не буде виїмком з цього правила.
2012-10-17 16:55:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар