Великомученик із Пришивальні - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Великомученик із Пришивальні
   

Великомученик із Пришивальні

Алла Диба (з Гоциків-Будкевичів), Наталія Сорокун (з Радецьких-Будкевичів)

Світлій пам’яті бабусі Анни Василівни

Радецької (з Будкевичів, 1878 – 27.12.1953)

та її чоловіка Григорія Васильовича

Радецького (15.XI.1876 – 22. III.1938)

Ми з Наталочкою – сестри. Наші з нею батьки – двоюрідні брати, а її бабуся Анна була рідною сестричкою моєї бабусі по батькові Людмили. І Наталоччин батько-священик Микола Радецький колись хрестив мене, а Наталчина мама – матушка Катерина стала хрещеною. Наші сім’ї завжди дружили, тим паче, що у дядька Колі, крім нас, близьких родичів більше не залишилося. Я, звичайно, знала, що хтось із братів дядька Колі утопився малим у ставку в с. Пришивальня на Фастівщині, де вони довший час мешкали. Сліди його брата Василя загубилися на дорогах Другої світової війни. Маму його ще пам’ятаю – бабуся Анна померла у нас в Бучі 1953-го. Ми з нею щиро приятелювали – літня, змучена жінка й маленька, тоді дво- трирічна дівчинка…

Дідуся Григорія не знали навіть його власні онуки. Пошепки розповідалося про те, що його, священика, заарештували у 1930-х… Заповітною мрією нашого брата Юри Радецького було відновлення дідової церкви у селі Пришивальні на Фастівщині та увічнення пам’яті нашого репресованого діда. Але несподівана смерть не дала йому закінчити задуманого. Георгій Радецький помер 15 червня 2008 року на семидесятому році життя. І сьогодні ми, його сестри, намагаємося продовжити те, чим так переймався незабутній брат. Ця публікація – важливий етап на шляху відновлення історичної справедливості, нашої любові і вдячності.

Моя незабутня подружка

Спогадую себе маленькою дівчинкою у рідній моїй Бучі. Мені ще не виповнилося навіть трьох років. Щодня я приходила до кімнати своєї бабусі, таткової мами Людмили Гоцик (у дівоцтві Будкевич) в нашому родинному будинку. Тоді у неї мешкала її старша сестра Анна Радецька (Будкевич) – літня жінка з темними, гладко зачесаними й, очевидно, зібраними в гульку косами, худенька, невеличка, із дуже печальними очима. Знаю (так відчувала), що вона мені, дитині, дуже раділа, притуляла мене до себе, і ми з нею подовгу про щось розмовляли. Чи дуже вправно говорила на той час я? Чи це вона про щось мені охоче розповідала?

Слідча справа Григорія Радецького. Виписка з акту про розстріл.

Чому саме я постійно була поруч із нею в ту осінню пору життя? Чи вставала вона тоді з ліжка, бо пам’ятаю її тільки лежачи? Дитяча пам’ять чомусь зафіксувала саме дуже печальну й самотню жінку. Хоча поруч була рідна сестра (може, моя не дуже-то лагідна бабуся Людмила небагато уваги їй приділяла?), племінники з сім’ями. Досить часто приїздив із Києва дядько Микола Радецький з дружиною Катериною і дітьми Юрою та Наталочкою.

Я довго не могла ще зрозуміти її безпросвітну печаль. Згодом моя старенька подружка спочила на Бучанському кладовищі. Це була для мене найперша втрата рідної людини. Й від 27 грудня 1953 року вже майже шість десятиліть я простую до її скромної могили, вклоняючись пам’яті цієї жінки.

Попівна і матушка Анна

Довго не знала про неї нічогісінько, хіба що це рідна бабуся сестрички Наталочки. Згодом долучилися якісь дрібні деталі – у сім’ї Анниних батьків було щонайменше троє дівчаток (саме трьох дівчаток-підлітків бачимо на родинній світлині), але від своєї бабусі Людмили, яка померла у 1968 році, ніколи не чула навіть імені третьої дівчинки Будкевичів і того, куди ж вона згодом поділася (померла? виїхала закордон? пропала без вісті?). Довгий час не  знали ми й імені прабабусі-матушки, дружини отця Василя Будкевича. На її фото з особової справи бабусі Людмили як службовця Управління Південно-Західної залізниці вказано, що це «мать госпожи Будкевич»… А нещодавно прочитали в послужному списку чоловіка бабусі Анни, отця Григорія, ім’я його тещі – Ольга Андріївна. Будьмо ж знайомі, бабусю Олю!..

Слідча справа Григорія Радецького. Вирок Трійки НКВС.

Анна закінчила гімназію і навіть додатковий, учительський клас. Стала народною вчителькою. Досить рано одружилася із молодим священиком Григорієм Радецьким. На світлинах він вродливий, кучерявий, з дуже розумними очима. У їхньому шлюбі було п’ятеро дітей. З дитинства запам’ятала дуже ніжні варіанти імен тих хлопчиків – Васютик (Василь), Гришутик (Григорій). Наталочка знає ще про Бориса і Павла. В родині згадували, що Гришутик помер начебто від апендициту. Павлусь помер у Києві й був похований під опорною стіною на Байковому кладовищі. Хтось потонув… Василь 1941 року пішов на фронт і його сліди назавжди загубилися на дорогах Другої світової… У Пришивальні ще довго жила Василева дружина Надія, і Наталочка з батьком зупинялися у неї, коли приїздили до рідного села. У Василя був син Аркадій, який з дружиною Анною Василівною Радецькою мешкав на Мінському масиві у Києві. Працював слідчим Київського міського ДАІ, пропав безвісти 19 грудня 1975 року. Його тіло знайшли тільки в травні наступного року, а у грудні отець Миколай Радецький одержав дозвіл відспівати вбитого племінника. Після нього нащадків не залишалося.

Піп-партизан

Напередодні війни Микола Радецький вже закінчив школу й три курси медінституту. Був одруженим, працював фельдшером на швидкій допомозі, мав старшого сина Юру. Тітонька Катерина, моя майбутня хрещена, також перейшла на четвертий курс КПІ. До діючої армії дядько не потрапив, а позаяк залишився на окупованій фашистами території, то мав десь працювати. Кияни тоді дуже голодували. Тяжко захворів маленький син. Тож Микола Григорович дав обітницю про те, що, якщо малий видужає, то він стане священиком. Хлопчик вижив і дядько висвятився на священика, забрав родину й поїхав до села Пришивальня на Фастівщині, де пройшло його дитинство, де мав колись приход його батько-священик і звідки його забрали до в’язниці пекельного 1937 року. Саме від батька передалися Миколі знання й навики служителя релігійного культу. У селі добре пам’ятали отця Григорія, і його авторитет багато в чому допоміг особистісному становленню сина.

Отець Григорій Радецький.

Микола Григорович вдень служив у церкві та лікував хворих односельців, а вночі до нього часто навідувалися партизани з навколишніх лісів і він часто оперував поранених. Щохвилини міг бути розстріляним німцями. Та й його партизанство ще довго не визнавалося офіційно, бо ж хіба міг піп партизанити, а партизан бути попом? Після Перемоги подружжя вирішить, що у першу чергу закінчуватиме навчання чоловік, глава родини. Микола Григорович пройшов повний курс медінституту, вже навіть одержав призначення на роботу кудись аж на Урал, але, зрештою, йому, потомственному священику, не дали одержати диплом, заборонивши складати «священний» предмет – науковий комунізм.

На пошуки брата… до Африки

Бригадир тракторної бригади колгоспу «Прогрес» у Пришивальні Володимир Горчинський 1968 року пригадував зокрема таке: «У Радецкого было два сына – Николай и Василий. Василий незадолго до начала Отечественной войны утонул в речке Ирпень неподалеку от с. Пришивальня. Николай в период Отечественной войны и в период временной оккупации проживал в с. Пришивальня, работал в селе в качестве фельдшера. Сейчас он проживает в гор. Киеве, со слов сельчан мне известно, что он в какой-то церкви служит попом» [Слідча справа Григорія Радецького, арк.45 зворот – 46]. Щодо Василя Радецького свідок помилявся. Утонув тоді, можливо, Григорій (Гришутик), старший син священика.

Ми знаємо також, що дядько Микола 1965 року навіть мав намір їхати священиком в Уганду (поїздка не відбулася тільки тому, що за радянськими приписами на час своєї місії батьки не мали права брати з собою дітей, і дядина від поїздки категорично відмовилась). А Микола Григорович мріяв поїхати закордон для того, щоб зробити спробу розшукати брата Василя, який пропав без вісті й, звичайно ж, міг потрапити в полон та залишитись на Заході. З цією ж метою М.Г. Радецький пізніше згодився поїхати до Канади в складі української делегації, вважаючи, що коли усі закордонні газети напишуть про це, то брат, де б він не був, прочитає і відгукнеться. З тієї поїздки дядько повернувся дуже пригніченим: «Не відгукнувся до мене Василь, значить, точно загинув», – сумно промовив він.

«Скоро прийдуть з-за кордону і звільнять нас…»

Отож були вона гарною й дружною сім’єю. Любили рідну Пришивальню, люди з великою повагою відгукувалися про Радецьких. Але прийшов Жовтневий переворот 1917 року. Нова влада взялася зачиняти церкви й грабувати їх. Сільський священик Радецький з родиною був виселений з церковного дому, у нього забрали церковні землі, які обробляла сім’я, щоб виростити собі якусь картоплину й морквину для харчування, а отець Григорій був позбавлений права на працю й на оплату своєї праці.

І тоді одна з прихожанок (звали цю славну жінку Антоніна Фрич) узяла їх до себе квартирантами. Але навіть у ці голодні часи від Радецького-старшого почали вимагати сплати якихось обов’язкових податків. Позаяк отець Григорій заплатити нічого не міг, то навіть був заарештованим і засудженим. Але того разу «умовно». Пізніше перший арешт зіграє з ним лихий жарт – у його слідчій справі, яку нам із сестрою вдалося розшукати в Центральному Державному архіві Громадських Об’єднань України, те покарання стало однією з підстав до наступного арешту.

Анна та Григорій Радецькі з синами Миколою, Григорієм і Василем. 1925 р.

Адже така юридична категорія, як презумпція невинуватості в СРСР не діяла, а свідчення проти обвинуваченого часто вибивалися у свідків здебільшого залякуванням, а хтось, можливо, вирішив таким чином вислужитися перед владою, то можна собі уявити, яка ціна тих «доказів». Ламаний гріш, як говорилося у старі часи. А за радянських часів той «ламаний гріш» часом коштував невинно обвинуваченому життя. Так сталося і з Григорієм Радецьким.

Отець Григорій потрапив до таємних списків НКВС. Тоді ж почали опитуватися односельці, аби задокументалізувати хоч якісь «підстави» для арешту. І з’являються красномовні свідчення про те, що на молебнях отець Григорій начебто стверджує, що «мол выборы и тайные но для бога тайны нет». Также у себя на квартире часто собирал колхозников где доказывал, что большевики отрицают веру в бога и потому бог их покарает або скоро прийдут из-за границы и ос[в]ободят нас от ига большевиков, а те кто будут честно работать в колхозах и бороться за мощность сов. власти будут строго наказаны» [протокол допиту працівника фастівської артілі ім. Кірова Льва Карельштейна від 25 листопада 1937 року, арк.22 зворот – 23]. Цікаво було б дізнатися, коли це і за яких обставин Лев Хаскелевич побував на службі у отця Радецького? До речі, жоден з допитаних працівниками держбезпеки односельців Григорія Радецького ніякого Карельштейна не знав і у вічі не бачив.

Григорій, Анна, Микола та Василь Радецькі. 1927 р.

І чи бували коли-небудь на церковних службах оці завзяті комсомольці, які браво запафторювали священика до тюремного пекла:

«Таємно

Витяг з протоколу.

Кущової КСМ наради комсоргів Дідовщанського куща.

Від 17/XI – 37 р.

«Про антирелігійну роботу»

КСМ кущовою нарадою комсоргів встановлено, що в селі Пришивальня не дивлячись на те, що церква фактично закрита, – піп Радецький у себе в хаті відкрив церкву забравши з церкви реліквії провадить вінчання, христіння – під цим прикриттям провадив антирадянську агітацію а саме: про те, що голосування до Верховної Ради СРСР хоч і таємне, але для бога тайни не має. Він також агітує проти вивчення Сталінського виборчого закону та Сталінської конституції. Агітує проти колгоспного ладу з тим щоб колгоспники не з’являлись голосувати в день виборів до Верховної Ради СРСР 12-го груд[ня]. Піп Радецький завербувавши до себе громадян сусідніх районів проводить агітацію проти позики «оборо[на»] СРСР.

А тому за всі згадані факти кущова нарадата[1] постановила довести до відома РВ НКВС.

В.о. Секретаря РКЛКСМУ Само[род[2]]» [ЦДАГОУ, ф.263, оп.1, коробка 1439, од. зберігання №57914,арк..9 – 9 зворот]. Документ засвідчено печаткою Фастівського райкому ЛКСМУ.

Наступний документ не менш промовистий:

«Характеристика

На Радецького Ригора

Васильовича проте

шчо такий прибув у село

пришивальну в 1904 році

на посаду попа.

Підчас революціі він переховував в себе на квартірі різні банди Питлюровців, Гайового Богатеренка, Німців та иншіх

Крім того підчас колектівізаціі агітував протів колгоспів, агітуе протів позики особливо оборони СРСР

Крім того збірае всебе наквартірі жінок агітуе протів виборів, і натому кутку де він живе нарід не сходиця вивчат положеня про вибори

Сам ходить по хатах займаеця розкладницькою роботою каже це власть довго небуде вона зміниця. і всежтаки треба Молиця богу христить дітей і до нього наквартіру носять дітей христить з чотирох районів Іпід відом христіня до нього приізжають різні чужді Елементи по селу він рахуеця як чуждий Елемент який вридить нашому Строітельству

Голова ср [підпис Ландмана]

Секретар [підпис Скурського]»

Завірено печаткою Пришивальницької сільради. Вгорі ліворуч над основним текстом штамп сільради та вписана дата – [?[3]]3 листопада 1937 року [арк. 10 – 10 зворот].  Як бачимо, названий документ написано напівграмотно, так само малограмотні записи протоколів допитів заарештованого і свідків, здійснені працівниками НКВС 1937 року. Часто в цих документах прізвище арештованого звучить і як Родецький, і Градецький, ім’я – Григорій і Ригор. У деяких документах присутні обидва варіанти, коли у «Обвинительном заключении» звинувачується Радецький, слідча справа Радецького [арк.24], а у в’язниці перебуває Градецький [арк.25 цього ж документа].

«Піп Радецький Р.В. займається розкладницькою роботою…»

У своїх свідченнях допитана співробітниками НКВС односельці 1937 року стверджували, що священик Григорій Радецький вів активну пропаганду проти радянської влади, колгоспів, виборів, сталінської конституції, начебто вмовляв не ходити на роботу і навіть дітям на навчання до школи. На допитах отець Григорій усіх цих звинувачень не визнав, підтвердивши тільки те, що не втомлюється служити Богові і мріє про те, щоб у селі знову діяла церква. Але ніякі факти, ніякі заперечення на організаторів і виконавців репресій не діяли. А тих, хто міг би сказати про отця Радецького добре й посутнє слово взагалі не допитували у 1937-му. Їхні свідчення знадобились вже тільки в 1968 році, коли син отця Григорія Микола знову почав добиватися правди щодо батька. Тоді, до речі, свідків вперше запитали про те, чи розуміють вони російську, бо у 1937-му про це не було й мови. Отож мешканка Пришивальні, прихожанка церкви Святого Георгія Уляна Педченко, яка була знайома зі священиком більше трьох десятиліть і яку він свого часу вінчав, хрестив її сімох дітей, відспівував померлого в час Голодомору чоловіка, посвідчила зокрема таке: «Я помню случай, когда в период коллективизации, когда в нашем селе создавался колхоз, я не хотела вступать в колхоз, у меня были свои лошади, я хотела вести хозяйство единолично. Радецкий же тогда в беседе со мной сказал мне, чтобы я вступила в колхоз и работала хорошо. Он говорил, что колхоз хорошее дело и нужно вступать в колхоз» [арк.54 зворот]. Ми не знаємо сьогодні, чи прихожанка вирішила таким чином захистити священика, чи ж то він свого часу так застерігав багатодітну вдову, яка могла добряче постраждати за свій спротив.

Церква Святого Георгія у селі Пришивальня на Фастівщині. Праворуч за деревами – дім священика. Фото Георгія Радецького.1973 р.

Отця Григорія звинувачували у зв’язках з усілякими бандами, в тому, що він іноді приймає вдома якихось сумнівних незнайомців (цікаво, чи не було серед них нашої бабусі Людмили з родиною, прадіда Василя з дружиною Ольгою?). Уляна Іллівна натомість розповіла: «В период Гражданской войны, когда через наше село проходили части Красной Армии, то на квартире у Радецкого останавливались красноармейцы. Я жила по соседству с Радецким и видела как хорошо он принимал красноармейцев. Жена Радецкого готовила красноармейцам пищу, хорошо кормила их. Останавливались ли на квартире у Радецкого какие-либо белогвардейцы в период Гражданской войны, я не знаю, лично мне видеть этого не приходилось. О связи Радецкого с белыми бандами мне ничего не известно» [арк.54].

У 1937 та 1968 роках органами держбезпеки у зв’язку з арештом Г.В. Радецького були опитані такі односельці священика: секретар сільради с. Пришивальня Федір Скурський; член сільради с. Пришивальня Олександр Грабовський; комсомолець, колгоспник  колгоспу ім. Леніна в с. Пришивальня Володимир Горчинський; комсомолець, колгоспник колгоспу ім. Леніна у с. Пришвальня, пізніше бригадир тракторної бригади Костянтин Грабовський; завідувач школи в с. Пришивальня Дмитро Гуменюк; сусідка Радецьких Уляна Педченко; брат квартирної хазяйки Радецьких Йосип Фрич.

Цікаво, наприклад, те, що у слідчій справі протоколи допитів одних і тих же осіб, датовані 1937 і 1968 роками дуже різняться між собою. Ось, для порівняння, свідчення директора школи у селі Пришивальня Дмитра Гуменюка, пізніше пенсіонера:

23 листопада 1937року: «Мне известно, что поп Радецкий проводил агитацию среди крестьян колхозников что бы они не выходили наработу вколхоз потому, что колхози скоро развалятся и снова будет единоличный строй. Поп Радецкий собирал вокруг себя колхозников особенно женщин и агитировал чтобы они не изучали положения о виборах до Верховной ради СССР а также и сталинской конституции. Поп Радецкий занимается тайным крещением детей особенно в 1937 г. до его едуть с других районов люди как Тишевского – Брусиловского, Коримкского для хрещения детей. поп Радецкий связан с другими неизвесными людями которые тайным образом часто ездять до его на квартиру. поп Радецкий подговаривает школьников чтобы они не ходили в школу в религиозни дни: поп Радецкий подговаривает крестьян-колхозников чтобы они не голосували в день выборов до Верховной Ради СССР и чтобы совсем на выборы не шли. Поп Радецкий проводит агитацию среди крестьян колхозников чтобы они неподписивали на зайом обороноспроможности СССР и лучше эти деньги пустить на строительство церкви» [арк.14 зворот – 15].

 

2 серпня 1968 року: «Антисоветских высказываний с его стороны я не слышал. Ни от кого я не слыхал также проводил ли Радецкий агитацию против выборов в органы советской власти, подписки на госзаймы и других мероприятий советской власти. Близко сопркасаться с ним мне не приходилось, личных счетов между нами не было. Осенью 1937 года, месяца не помню, меня вызывали в Фастов в райотдел НКВД и допрашивали в качестве свидетеля в отношении Радецкого. Насколько мне помнится, я тогда на допросе говорил то же самое, что и сегодня. Однако конкретного содержания своих показаний за тот период не помню» [арк.47 зворот – 48].

 

Але яким же чином страшні звинувачення з’явилися в протоколах допитів односельців у 1937 році? Гуменюк, як і інші земляки Радецького, пояснив це таким чином: «Содержания же показаний, записанных от мого имени в предъявленном мне протоколе за 1937 год, в части проведения Радецким антисоветской деятельности я не подтверждаю. Я тогда на допросе не говорил, что Радецкий проводил среди колхозников агитацию за невыход на работу в колхоз. Не говорил также я и о том, что Радецкий агитировал колхозников не изучать положення о выборах в Верховный Совет СССР и конституцию, не участвовать в выборах в Верховный Совет СССР, не подписываться на госзаймы. Мне об этом совершеенно нничего не известно и записи эти в предъявленном мне протоколе были записаны допрашивавшим меня следователем не с моих слов. Из каких источников были взяты следователем эти данные, я не знаю. Допрашивавший меня в 1937 году следователь записал мои показания в искаженном виде. Как я сейчас припоминаю, следователь дал тогда мне протокол на подпись, не зачитывая его. Сам я также не читал протокол допроса меня в качестве свидетеля тогда. Мне думалось, что следователь записал правильно в протокол мои показания, а, как я узнал сейчас, он это сделал искаженно. Если бы я знал, что мои показания были записаны так искаженно, то не подписал бы тогда протокол. Ничего мне не  известно также о том, приходили ли к Радецкому какие-либо подозрительные люди и чтобы он агитировал школьников не ходить в школу в дни религиозных праздников» [арк. 48 – 50]. Невідомо правда, чи заперечували б свідки «злочини» Радецького у 1937 році, безперечно боячись за своє життя й благополуччя й зважаючи на власне алібі, «поскольку думал, что органам НКВД виднее, и они больше знают» [протокол допиту колишнього секретаря сільради с. Пришивальня Федора Скурського від 5 серпня 1968 року, арк.42], як пояснювали вони свою поведінку пізніше.

Мабуть, вже час назвати тих, хто фабрикував слідчу справу священика Радецького, спрямовуючи його до власної страдницької Голгофи. Ось ті, хто заарештовував й знищував Григорія Радецького: співробітник Фастівського відділення НКВС Дашинський; оперуповноважений Фастівського РОМ НКВС Шмілевський; прокурор Фастівського району Яровинський; начальник РОМ НКВС, молодший лейтенант міліції Лінков; начальник РО НКВС, лейтенант держбезпеки Заліт; секретар Трійки НКВС, яка виносила вирок Альтзіцер; комендант КОУ НКВС (мабуть, це саме він виконав вирок) Воробйов; начальник 1-го спец. відділу КОУ НКВС Купирін; голова Пришивальницької сільради Юхим Ландман; комсорг Володимир Лютий; комсомолець з Фастова, працівник артілі ім. Кірова Лев Карельштейн; виконуючий обов’язки секретаря РКСМУ Самород (або Самодід).

Слідча справа Григорія Радецького. Клопотання Миколи Радецького про перегляд справи батька. 1968 рік.

Отож за вироком однієї зі сумнозвісних Трійок Григорія Радецького спершу було заарештовано й запроторено до київської в’язниці, згодом його мали відправити до виправно-трудового табору на десять років [арк.27]. Сім’ї навіть повідомлять, що він десь у тому міфічному таборі помре 1942 року від гнійного плевриту [арк.61 зворот]. Насправді ж, як свідчить виписка з протоколу №202 від 9 березня 1938 року, засвідчена печаткою НКВС і підписом секретаря Трійки Альтзіцера, було вирішено: «РАДЕЦКОГО Григория Васильевича – РАССТРЕЛЯТЬ Лично принадлежащее ему имущество КОНФИСКОВАТЬ» [арк.28].

Недбало відірваний шматочок паперу під назвою «Выписка из акта» свідчить: «ПРИГОВОР ТРОЙКИ УНКВД Киевской области от «9» Марта 1938 г. над осужденным к расстрелу Радецкий Григорий Васильевич 1876 г.[4] приведен в исполнение «22» Марта 1938 г. в «23» часов» [арк.29]. Підпис коменданта КОУ НКВД Воробйова та трикутний штамп, як у бланку лікарняного… Отець Григорій був розстріляний майже опівночі в День сорока мучеників, ставши також великомучеником за віру.

 «Батько – робітник, загинув на фронті…»

Відлуння того арешту ще довго переслідуватиме нащадків отця Григорія, бо скільки довелось витримати його синові Миколі!.. А онуки отця Григорія Юрко й Наталочка свого часу мали великі  проблеми з одержанням освіти у зв’язку з наявністю в родині священиків, та ще й «ворогів народу». Юра (Георгій) Радецький зробив багато спроб для вступу до технікуму, а коли намагався стати студентом університету, то мусив збрехати в анкеті, що його мама – проста селянка, а батько був робітником і загинув на війні. Не дуже-то уважні таємні служби завважили це тільки на останньому курсі, коли вже писався диплом і вирішувалося питання з аспірантурою. Науковий керівник брата мав тоді великі неприємності, й багато років по тому не спілкувався з Юрою. А у 1990-ті хтось йому сказав, що тодішній міністр оборони Віталій Радецький начебто наш родич, і, зустрівши Юру, колишній науковий керівник вперше за довгі роки дуже приязно заговорив до брата.

Наталочка по закінченні школи, як і я, зробила спробу вступу на філфак, але, навіть не маючи жодної помилки у творі, одержала двійку й не була допущена до наступних іспитів. Як пояснили дядькові Миколі  – «не був би він священиком»… Освіту Наталочка одержувала вже змінивши прізвище при одруженні, й свій університет (економічний) закінчувала одночасно зі старшою дочкою.

 «Что-то вас слишком много – у нас столько места в лагере нет!»

У вересні 1932 року  Сталін проголосив «безбожну п’ятирічку», коли до 1937 року в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і різні зовнішні прояви релігійності. Отож почалося «виконання плану». Готувалися відповідні списки, проводилися арешти. Здебільшого тут страждала інтелігенція. Згадаймо хоча б «оперу СВУ під музику ДПУ», політичні фарси із розстрілами «ворогів народу» до усіляких роковин, свят, ювілеїв. А у своєму інтерв’ю газеті київській «Бульвар» багаторічний в’язень радянських тюрем і таборів Володимир Буковський засвідчив зокрема таке:  «Мне Петя Якир […] рассказывал, как конвой вел колонну зеков. Вдруг кто-то из конвоиров закричал: «Что-то вас слишком много – у нас столько места в лагере нет!», и они начали из автоматов прямо по колонне стрелять. Кто успел лечь, выжил, а  те постреляли и говорят: «Т-а-а-ак, вставайте, пошли» («Бульвар Гордона», №32 (380), серпень 2012, с.9).

Знаємо тепер, як цинічно знищили видатного музикознавця Дмитра Ревуцького, який в день можливого арешту тяжко хворів, тому був застрелений прямо в ліжку. А так само прикутого до ліжка постінсультного краєзнавця й громадського діяча Іполита Зборовського таки винесли з хати на ношах, щоб за декілька днів  добити – розстріляти, аби 1956 року повідомити дружині про те, «що її чоловік нібито помер 1942 року від інфаркту в таборі» (дослідження Федора Шевчука «З Бурятії до України», опубліковане в газеті «День» від 17 – 18 серпня 2012 року, с. 10).

Слідча справа Григорія Радецького. Обкладинка.

У своїх незакінчених свідченнях-спогадах брат Юра писав: «Одним з пунктів цієї комуняцької ідеї було знищення релігії, яка по їх поняттях була «опіумом для народу». Так за рознарядкою, що прийшла з обласного відділу НКВС Фастівському районному відділу було наказано заарештувати для подальшого знищення 10 священиків (попів), а так як в районі їх було всього 9, а наказ обов’язково треба виконать і  перевиконать, для відзначення і заохочення по службі вірних ленінців-енкаведистів (авангарду партії ВКП(б)), то двох ляків записали попами і таким чином Фастівський відділ НКВС арештував та здав у в’язницю на тортури аж 11 ворогів трудового народу […]».

Замість епілога

…Коли 1910 року одружилися дідусь Митрофан і бабуся Людмила, то прадідусь Василь подарував їм кошти на квартиру в Києві, а незабаром молодята придбали ще й земельну ділянку в Бучі, де почали будувати дачу. І в той же період бабуся Анна з чоловіком Григорієм купили землю поруч – між нашою родинною садибою й подвір’ям сім’ї художника Мурашка, але побудуватися там Радецьким не судилося – почалась Перша світова війна, потім Жовтневий переворот, далі Громадянська війна. Прийшла нова влада, коли все перевернулося з ніг на голову. Конфіскували київську квартиру подружжя Гоциків. І Радецькі вирішили залишитися у вже звичній і рідній для них Пришивальні. Ніхто тоді навіть у жахливому сні не міг побачити чи якимось неймовірним чином передбачити те, за яких трагічних обставин Анна оселиться в омріяній ними колись Бучі.

Якось наш брат Юра Радецький надумався відвідати село Пришивальню. На фастівському вокзалі товариш звернув увагу брата на жалюгідного безхатька, який примостився під дальньою лавою.

 – Знаєш, хто це? – запитав.

 – Хто?

–  Той чоловік, який відправив Твого діда на розстріл. Бог і смерті не дає, і життя його вже не життя, як бачиш…

Чи не Юхимом Ландманом, Самородом (Самодідом) або Володимиром Лютим був колись той фастівський безхатько? Юра зачаєно вдивлявся в брудну, занехаяну постать, яка вовтузилася посеред купи лахміття, немов ховаючись від ненависті й зневаги його очей. Односельці впевнені, що ні в страшні роки репресій, ні у війну їхнє село не постраждало саме дякуючи благословенню і страдницькій смерті отця Григорія. Адже не було знищено жодної будівлі, не загинула жодна людина. Рідкісний випадок у нашій багатостраждальній Україні!

Коли отця Григорія вели його останньою в житті дорогою від Пришивальні до Фастова, він, зійшовши на верхівку гори, попросив своїх катів на якусь мить зупинитися, повернувся обличчям в бік рідного села і осяяв його хрестним знаменем, прочитав молитву й коротко сказав: «Ходімо!..», зробивши рішучий крок у свою вічність…

Про це розповідали братові Юрі пришивальницькі односельці баба Зіна (її прізвища брат, на жаль, не зафіксував) і баба Текля Созонюк. Ось той братів запис: «Однак в 1937 р. за дідом прийшли двоє рядових – комсомольці НКВС, з гвинтівками на плечах, для арешту і провадженню в Фастів «особливо небезпечного злочинця» о. Григорія, батька п’ятьох синів, які разом з дружиню, моєю бабусею Анною Василєвною Радецькою (уродженою Буткевич[5] з Волині) проживали в селі Пришивальня, де в церкві Св. Георгія дід служив приходським священиком.

Арештувавши «злочинця», рядові герої-комсомольці НКВС з гвинтівками наперевіс повели бідолагу за 12 км здавать (під росписку) в Фастівську тюрму. Пройшовши через село і піднявшись на пагорб, що на лівому березі р. Ірпінь, з якого видно все село, о. Григорій попросив хлопців зупинитись. Подивившись востаннє на рідне село, дід благословив село і його селян – Во віки віків і на Віки вічні! Більше о. Григорія ніхто з родичів не бачив.

Благословення села виявилося пророчим, [адже] під час Другої світової війни (1941 – 1945р.р.) жодна бомба на село не впала, ні одна хата не була спалена або зруйнована. Дерев’яна церква, дякувати Богові, теж вціліла, аж до […] Хрущовського періоду боротьби з релігією […]». Тоді ж завзяті комсомольці спалили дерев’яну церкву Петра і Павла на старому Бучанському кладовищі, де покояться наші з Наталочкою бабусі Анна і Людмила. А світлої пам’яті дідусь Григорій навіть права на могилу в радянської влади не заробив. Нехай же першим його пам’ятником стане ця стаття і наша щира поминальна молитва, яку сьогодні творимо ми, його правнуки й праправнуки. Вічна пам’ять!


[1] Так у тексті документа.

[2] Чи Самодід?

[3] Очевидно, має бути 23 листопада

[4] Ім’я та рік народження вписані пізніше у готовий машинопис

[5] Так в автографі. Маємо в різних документах різне написання – і «Будкевич», і «Буткевич».

Теги:
2013-03-19 12:17:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар