Наш шлях до слова життя - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Наш шлях до слова життя

Наш шлях до слова життя

Дмитро Степовик

Поетичний цикл Тараса Шевченка «Псалми Давидові», його поема «Марія», вірш «Пророк», поетичні переспіви (Шевченко називав їх «подражаніями») уривків зі Старого Завіту («Осії. Глава 14», «Ісая. Глава 35», «Наслідування Єзекиїля. Глава 19», «Наслідування 11-го Псалма»), численні цитування Святого Письма в прозаїчних творах і в «Щоденнику», а також яскрава біблійна тематика в його образотворчому мистецтві (цикл малюнків сепією1 «Притча про блудного сина» та інші), — усе це свідчить про глибоке знання Тарасом Шевченком Біблії, його любов до Божої Книги, а також непорушну віру в Бога. Припущення, що щира релігійність Т. Шевченка вплинула на його молодшого колегу і приятеля Пантелеймона Куліша, має досить вагому підставу. Не виключається можливість їхнього спільного плану щодо повного перекладу Біблії українською мовою. Арешт і заслання Т. Шевченка царською владою на 10 років (за участь у таємному київському Кирило-Мефодіївському братстві) перешкодили здійсненню спільного задуму. Але велична ідея міцно закоренилася у свідомості Куліша.

Після смерті Шевченка 1861 року Куліш береться за здійснення українського перекладу Біблії, прекрасно розуміючи, які труднощі йому треба буде подолати. Насамперед, він усвідомлював, що в умовах переслідування української мови йому не вдасться надрукувати свій переклад на території Російської імперії. Проте він знав, що сім мільйонів його земляків живуть на західних теренах України. І хоча вони перебувають під пануванням Австро-Угорщини, на цих землях мова і культура українців розвиваються вільно. Саме цей фактор додавав йому впевненості в успішному завершенні та виданні перекладу Біблії українською мовою. Його сподівання на допомогу і сприяння галицьких українців у наступні роки повністю підтвердилися: здійснені ним переклади Біблії окремими частинами друкувалися у Львові і поширювалися не тільки в «підавстрійсько-угорській», але й у «підросійській» Україні, куди потай перевозилися через державний кордон.

Пантелеймон Куліш (1819 — 1897), родом із Чернігівщини, був відомим письменником, публіцистом, поетом, перекладачем. Оскільки Східна Україна входила до складу Російської імперії, він, природно, був громадянином Росії. Проте, відчуваючи на собі тягар більшої відповідальності після смерті великого українського поета Тараса Шевченка Куліш 1868 р. залишає у Варшаві прибуткову роботу та переїжджає до Венеції, щоб упритул, а не епізодично, зайнятися українським перекладом Нового Заповіту. На жаль, приступаючи до такої серйозної справи, Куліш не проконсультувався з Лондонським біблійним товариством, яке вже тоді координувало національні переклади Біблії. Він здійснив переклад не з давньогрецького оригінального тексту, а, головним чином, із церковнослов’янської мови та інших неоригінальних текстів. Рукопис перекладу був переданий для апробації сербському вченому, біблеїсту й мовознавцю Францу Міклошичу, який написав негативну рецензію і порадив надалі здійснювати переклад виключно з мови оригіналу.

Пантелеймон Куліш не розгубився і негайно приступив до вивчення грецької і давньоєврейської мов. Володіючи досвідом досягнення поставленої мети, він досить швидко опанував оригінальні мови Біблії і знову взявся до роботи. Для здійснення нового задуму Куліш переїхав до Відня.

Столиця Австро-Угорської імперії, до складу якої входила значна частина західноукраїнських земель, була великим європейським центром науки і культури. У тамтешніх бібліотеках і архівах можна було знайти необхідні відомості в галузі біблеїстики, історії, археології, мовознавства, теорії перекладу. Очевидно, саме з цих позицій Відень був обраний місцем для роботи над перекладом Біблії українською мовою.

Після своєї першої невдачі Куліш почав переклад уже з давньоєврейської, починаючи з перших книг Біблії. 1869 року був повністю готовий переклад П’ятикнижжя Мойсея, який цього ж року вийшов друком у Львові коштами місцевої української газети «Правда». З 1869 року до процесу перекладу Біблії, залучається друга особа — 24-річний українець з Галичини, вихованець Віденського університету, громадянин Австро-Угорщини Іван Пулюй. Обидва чоловіки належали до найчисленніших українських церков — Православної та Греко-католицької. Вони були громадянами двох держав, котрі поділили між собою Україну. Цих, здавалося б, зовсім різних людей поєднували шанобливість до Бога і любов до Його Слова, отримані з неба таланти, відкритість характеру, любов до Батьківщини і науки.

Дивовижно перетнулися їхні шляхи. На відміну від уродженця Східної України Пантелеймона Куліша, Іван Пулюй народився в Західній Україні, у селі Гримайлові, неподалік від Тернополя. З дитинства цікавився фізикою, проте за наполегливою вимогою батька вирушив до Відня вивчати богослов’я. Паралельно з богослов’ям Пулюй професійно цікавився фізикою: проводив різні досліди, і не тільки у Відні, але й у Празі та Страсбурзі. Фактично раніше за Конрада Рентгена, він відкрив невидимі промені, але не зумів вчасно запатентувати це епохальне відкриття у фізиці, тому вся слава першовідкривача дісталася німцеві Конрадові Рентгену.

Коли зустрічаються двоє талановитих людей у чужому місті, вони мають про що поговорити. Попри значну різницю у віці, письменницький досвід і популярність, Куліш побачив у юнакові помічника і співпрацівника в перекладі Біблії, про якого мріяв. Він твердо вирішив «не випускати з рук» цього тямущого, не по роках серйозного й кмітливого хлопця. Куліш відразу ж намітив для Пулюя роль у своєму проекті на благо українського народу.

Обоє перекладачів узяли за правило після завершення однієї з книг Нового Заповіту відразу друкувати її, не чекаючи закінчення усього проекту. Так, 1871 року у Відні вперше було надруковано Євангеліє від Матвія українською мовою. Слід зауважити, що в умовах неприйняття української мови в Російській імперії та суворого контролю Синодом РПЦ видань релігійної літератури, свої ранні переклади окремих біблійних книг Куліш видавав анонімно, не вказуючи свого імені як перекладача. Будучи громадянином Росії, він міг накликати на себе певні неприємні санкції з боку уряду та Церкви. Інакше було на батьківщині Пулюя. У Галичині українська мова була не тільки дозволена, але й заохочувалася. Проте чимало священиків у церковному богослужінні задовольнялися церковнослов’янською з українською вимовою. Вони також не поспішали запроваджувати українську літературну мову.

Того ж 1871 року у Львові був виданий «Псалтир» українською мовою. Після того як новообраний митрополит Греко-католицької церкви Йосип Сембратович офіційно підтримав переклад Біблії українською мовою, Куліш і Пулюй ніби дістали нове дихання; наступні частини Нового Завіту друкувалися вже із зазначенням прізвищ перекладачів. Вони були переконані: народ, котрий має Біблію рідною мовою, не може бути знищений; мова, якою перекладено Біблію, — безсмертна.

Отже, за чотири роки (1869 — 1872), проведені у Відні, Куліш і Пулюй здійснили переклад Нового Завіту з давньогрецької мови. Паралельно із цим, Куліш перекладав книги Старого Завіту. Закінчивши переклад, Пантелеймон Куліш із почуттям задоволення вирішив повернутися на Чернігівщину, на свій хутір Мотронівку. Він привіз із собою і дорогоцінний скарб — переклад Біблії, плануючи в цьому тихому куточку поступово редагувати його, готуючи до видання під егідою Лондонського біблійного товариства. Однак у житті часто так трапляється, що після закінчення великої напруженої праці людині хочеться розслабитися, зняти із себе тягар, покладений на свої плечі власними руками, і який з роками став частиною особистої долі. З часом почуття не до кінця виконаного обов’язку притуплюється і може статися непоправне.

Так трапилося й у житті Куліша. Кожний день приносив нові термінові справи, невідкладні замовлення. Літературне опрацювання перекладу з дня на день, з місяця на місяць, з року в рік відкладалося. Навіть коли на запрошення Пантелеймона Куліша та його дружини Ганни Барвінок улітку 1880 року до Мотронівки на відпочинок приїхав Іван Пулюй, колишні активні співробітники у святій справі говорили про що завгодно: про зірки на вечірньому небі, про героїв-козаків, про наукові дослідження гостя в галузі квантової фізики, тільки не про редагування книг Старого Завіту, яке відійшло на другий план. Видання залежалого рукопису Старого Завіту планувалося на невизначене майбутнє. Наступного 1881 року Куліш написав Пулюю усього кілька рядків: «Священне Писання нехай іде у світ із двома нашими іменами. Надрукуйте на титульній сторінці: Священне Писання Нового Завіту мовою русько-українською переклали разом П.Куліш і доктор І. Пулюй». Про Старий Завіт — знову ні слова. Так тривало до листопада 1885 року, коли у всепожираючому полум’ї пожежі, яка охопила будинок і господарські будівлі хутора Мотронівки, загинуло все майно Куліша, зокрема й дорогоцінний єдиний примірник рукопису перекладу Старого Завіту...

Хоча підпал майна Куліша вчинив його неймовірно заздрісний і жадібний орендар Зеленський, письменник до кінця своїх днів відчував особисту провину за це лихо. Він не знаходив жодного виправдання своїй 13-літній бездіяльності. Але Бог милостивий до своїх дітей. Він бачив розпач і прийняв каяття Куліша; Господь дав перекладачеві нове натхнення, нові сили і бажання ще раз узятися за переклад Старого Завіту. Цій святій добрій справі було присвячено 12 останніх років його життя — з 1885 по 1897 роки. Долаючи всілякі життєві труднощі і хвороби, він удруге переклав більшу частину Старого Завіту. Навчений гірким досвідом минулого, тепер Куліш був дуже уважний до здійснюваної праці, як зіницю ока оберігав святий Скарб. І все ж сім із тридцяти дев’яти книг Біблії залишилися неперекладеними.

Ще за життя, 1895 року, Куліш повідомив Лондонське біблійне товариство, що підготував переглянутий переклад Старого і Нового Завітів. Після його смерті рукопис був придбаний Чернігівським краєзнавчим музеєм, а потім викуплений видавцями для друку.

До шляхетної справи покійного Пантелеймона Куліша долучився відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький. Він був не лише визнаним літературним класиком, а й богословом, вихованцем Київської духовної Академії. Не залишився осторонь і Іван Пулюй. На той час він уже був маститим професором, деканом електротехнічного факультету Німецького Політехнічного інституту в Празі. Як ніхто інший, І. Пулюй найбільше був зацікавлений, щоб Свята Книга якнайшвидше вийшла у світ.

Незабаром настав щасливий «день народження» Кулішевої Біблії, як її одразу почали називати. За згодою Лондонського біблійного товариства і за повної його підтримки, 1903 року у Відні в друкарні Адольфа Гольцгаузена було видано першу, так довго очікувану християнами України, Біблію.

Пам’ять про таких людей, як Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй, Іван Нечуй-Левицький, і нині живе в серцях вдячних нащадків. Не забуде працю своїх обраних знарядь у справі спасіння людства й Автор Слова Життя — Всемогутній Вічний Бог.


1 Сепія — фарба для малювання коричневого кольору. Словом «сепія» називали також картини, написані цією фарбою.

Теги:
2016-12-16 02:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар