Великий меценат - Україна Incognita
   

Великий меценат

Петро Вольвач

Попри колосальний внесок Василя Симиренка у розвиток української культури та модернізацію вітчизняної цукрової промисловості, його життя та діяльність лишаються поза увагою.

ПІДПРИЄМСТВА СИМИРЕНКІВ-ЯХНЕНКІВ: РОЗКВІТ І ДОВЕДЕННЯ ДО БАНКРУТСТВА

У 40-50 роки ХІХ століття українські підприємці Симиренки та Яхненки започаткували не лише в Україні, але і в колишній Російській імперії модерне промислове цукрове виробництво, машинобудування, створили в країні розгалужену та потужну мережу торгівлі цукром, пастилою та іншими кондитерськими виробами. Симиренки та Яхненки в умовах рабовласницької деспотичної Російської імперії створили і впровадили у життя на своїх численних підприємствах унікальну модель народного капіталізму. Промислово-торгівельна фірма братів Яхненків-Симиренків сприяла економічному та промисловому розвитку не лише Київщини, але й півдня України: Одеси, Херсонщини, Миколаєва.

Підприємці були великими патріотами України. Українська мова домінувала на всіх Симиренківсько-Яхненківських підприємствах, нею користувалися не лише робітники, але й заводські службовці та викладачі школи і технічного училища. Її використовували навіть у діловодстві. Така зухвалість непокоїла владисущу поліцію та охоронне відомство. До столичного жандармського  департаменту стали надходити тривожні повідомлення про небезпечне для імперії українофільство на підприємствах фірми.

Постійні доноси ускладнювали її підприємницьку діяльність, заважали залученню нових кредиторів. Кредитування фірми різко погіршилось після революційних подій у Польщі. До всіх проблем долучилися ще й внутрішні негаразди. Фатальні наслідки для подальшої діяльності потужної фірми мало також тяжке захворювання і передчасна смерть у 1861 році 43-річного Платона Симиренка. Упродовж майже 20 років він був її економічним ідеологом і талановитим керманичем. Через кілька років не стало його батька Федора Симиренка, організатора та її багаторічного керівника. Невдовзі помирають і інші засновники фірми  – Терентій і Степан Яхненки.

ВАСИЛЬ СИМИРЕНКО / ФОТО З САЙТА UK.WIKIPEDIA.ORG

Для керівництва Симиренківсько-Яхненківської фірми кредитори створили адміністрацію. Проте її нові керманичі виявилися малокомпетентними як у технічних, так і у фінансових справах. До того ж багато управлінців були нечисті на руку. Тому через шість років адміністрація торгово-промислового дому змушена була повернути Симиренківській родині право голосу. Для керівництва всіма справами фірми запросили молодшого брата Платона Симиренка Василя, який щойно закінчив Паризьку політехніку.

Молодий керівник, якому не виповнилося ще й 30 років, докладав колосальні зусилля, аби врятувати фірму. Місяцями він оббивав пороги петербурзьких можновладців, добиваючись кредитної підтримки родинного дітища. Але великодержавництво та генетичний шовінізм перемогли навіть економічні інтереси країн. Тоді ж уряд підтримав і посприяв будівництву – неподалік від залізничного вокзалу ст. Городище-Воронцови –  величезного цукрового заводу (родичів князя Воронцова, князя Балашова), як альтернативу Симиренківським підприємствам.

Колегіальне керівництво акціонерів вкрай погіршило фінансові справи фірми. Не без сприяння й охоронного відомства їй усвідомлено не надали державні кредити та цілеспрямовано довели до банкрутства.

З кінця 80-х років ХІХ ст. славетна фірма українських підприємців припинила своє існування. Для економіки, культури і науки України це була величезна втрата. Без роботи залишилося кілька тисяч високопрофесійних робітників і службовців. Припинили свою діяльність заводське технічне училище, школа, лікарня, робітнича їдальня, гуртожитки та крамниця. Життя на колись квітучій економічній осі України завмерло.

ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ СИМИРЕНКА

Василь Симиренко 1873 року з гідністю покинув керівництво вмираючої родинної фірми. Він розрахувався з усіма кредиторами, боргами та компаньйонами. Відмовився від своєї частки спадщини. На власні кошти молодий інженер купує в с. Сидорівка під Корсунем невеликий старий, занедбаний, казенний цукровий завод і розпочинає титанічну працю з його відродження.

Як пригадували його друзі, талановитий інженер, конструктор та винахідник постійно перебував на своєму підприємстві. Він як простий робітник встановлював обладнання, налагоджував машини та механізми. А у вільні години в спеціальній лабораторії вдосконалював технологію цукрового виробництва, навчав технічний персонал.

У Сидорівці Василь Симиренко побудував за власним проектом будинок, заклав дендропарк та посадив перший плодовий сад. До будинку та цукрового заводу підприємець виклав бруківку. Будинок і бруківка, яка пролягала через всю Сидорівку, збереглася й донині. Упродовж 40 років це мальовниче село й садиба Василя Симиренка була справжньою духовною столицею України.

ВАСИЛЬ СИМИРЕНКО НА ПОШТОВІЙ МАРЦІ 1996 РОКУ (ЛІВОРУЧ) / ФОТО З САЙТА UK.WIKIPEDIA.ORG

Через кілька років невтомної праці Сидорівський цукровий завод Василя Симиренка перетворився в один із найкращих і найприбутковіших підприємств не лише на Київщині, але й у всій Російській імперії.

Із перших днів успішної роботи модернізованого та відродженого Сидорівського цукрового заводу великий українець, майбутній меценат приймає доленосне рішення для української науки і культури. Підтримуючи родинні традиції, Василь Симиренко вирішує виділяти щорічно на цю справу 10% зі свого щорічного прибутку. Упродовж сорока років великий меценат жодного разу не порушив свою обітницю, котру дав ще у далекій молодості.

ПРИЧИНИ ЗАБУТТЯ

Попри колосальний внесок Василя Симиренка у розвиток української культури та модернізацію вітчизняної цукрової промисловості, життя та діяльність великого мецената, громадського діяча та видатного інженера-конструктора й донині лишається поза увагою дослідників. Помер він за два роки до лютневої революції та більшовицького перевороту в Петербурзі. Тому й роковини його народження, і смерть, в Україні жодного разу не вшановувалися. Після захоплення російськими окупантами Києва і встановлення більшовицького режиму в Україні його поховали на Аскольдовій могилі. Могилу окупанти сплюндрували, так, як знищили могили й героїчних захисників Крут, котрі на короткий час знайшли свій спочинок у цій священній київській землі.

Про роль Василя Симиренка в царині розвитку української культури більшовицькі історики воліли не згадувати. А після трагічного для всієї симиренківської родини 1933 року всі Симиренки потрапили під заборону.

На жаль, за всі роки незалежності України майже нічого не зроблено для того, щоб повернути в українську історію й культуру імя цієї видатної людини. Трапилося так, що про славетну родину Симиренків сучасна українська спільнота довідується лише з фундаментальних досліджень про нашого садівничого генія – Левка, племінника Василя Симиренка.

Хоч як прикро констатувати, але листи та численні звернення до можновладців за всі роки незалежності України щодо гідного вшанування памяті Василя Симиренка як оберега української культури і науки не знаходили ні розуміння, ні жодної підтримки.

Як симиренкознавець певну провину за це я перекладаю й на себе. Проте, перебуваючи вже другий рік під російською окупацією в Криму, я не міг взяти активну участь у поверненні із забуття цієї видатної людини та гідно вшанувати його пам'ять хоча б у цей ювілейний рік (180-річчя від дня народження Василя Симиренка та 100-річчя із дня смерті).

МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА ВАСИЛЮ СИМИРЕНКУ В БУДИНКУ, ЯКИЙ ВІН КУПИВ ДЛЯ НТШ У ЛЬВОВІ, ВУЛ. ВИННИЧЕНКА, 24 / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Безперечно, про це б мали подбати не лише високопосадовці з міністерства культури, але й наукові установи та громадські просвітницькі організації.

Добре, що Наукове товариство імені Шевченка, якому тривалий час Василь Симиренко надавав підтримку, вшанує пам'ять про свого видатного мецената. І не випадково симиренківська правнучка, громадянка Канади Тетяна Симиренко вже у перші роки незалежності України, приїхавши, передала значну частину архіву свого прадіда Науковій бібліотеці НТШ.

На перші роковини смерті Василя Симиренка відомий громадський діяч, політик і письменник Андрій Ніковський видрукував в одеському літописі «Степ» (1916), невеличку статтю «Памяті Василя Симиренка». Це була, мабуть, перша і єдина посмертна згадка про великого мецената. Завісу загадкового мовчання тогочасної націонал-демократичної преси дещо відкриває той же Андрій Ніковський, який не лише його добре знав мецената, але й тісно співпрацював із ним: «Нехай же імя його Василь Симиренко ще не раз згадується у нас, нехай віддадуть йому ту шану, що йому належить в ті часи, коли можна буде більше розповісти про діяльність небіжчика». Це застереження вельми поінформованої людини наводить на думку, що у часи страшних утисків і цькування української культури, українська громада не могла і не мала права відкрито говорити про доброчинну діяльність успішного українського підприємця. Як засвідчує його близький товариш і однодумець Євген Чикаленко: «Василь Федорович ніколи й нікому не оповідав і про власний шлях до своєї національної свідомості та матеріальному служінню Україні. Я не знаю, як він дійшов до української свідомості, але певно вона була в їх у родині, бо старший брат його, як відомо, видавав «Кобзаря» Т.Г. Шевченка… Потім знайомство і близість з професором Володимиром Антоновичем зміцнили і поглибили цю свідомість».

ВІХИ БІОГРАФІЇ

Василь Симиренко народився 7 березня 1835 року в багатодітній родині колишнього кріпака графів Воронцових Федора Симиренка та Насті Яхненко. У них було 22 дітей, вижило лише восьмеро. Василь був наймолодший. Всі його брати та сестри померли рано. Сам він дожив до 70 років. Початкову освіту, як і всі діти Симиренків та Яхненків, отримав удома, де добре вивчив кілька іноземних мов. Навчався також і у заводській школі та школі, створеній Яхненками поблизу Платонового хутора. Батько хотів дати майбутньому сину найкращу освіту і забезпечив йому навчання у Петербурзькому пансіоні Золоточа. Цей заклад давав також серйозні знання з технічних досліджень. Василь пішов шляхом, пройденим уже його старшим братом Платоном, котрий успішно закінчив Паризький політехнічний інститут і став технічним керівником фірми. Після завершення навчання перед талановитим інженером-конструктором відкрився перспективний шлях для роботи в пристойних наукових лабораторіях.

Проте передчасна смерть старшого брата Платона змусила молодого талановитого інженера відмовитися від заманливих пропозицій. Із болем та тривогою про свою подальшу долю він повертається на Батьківщину й залучається до вирішення невідкладних справ родинної фірми.

Світова наука втратила майбутнього видатного ученого, але вітчизняна цукрова галузь отримала високопрофесійного фахівця. Українська культура на кілька десятиліть придбала свого матеріального оберега. Тому саме ця сфера Василя Симиренка його діяльність і залишила найбільш глибокий слід у людській пам’яті та національній історії.

Можна стверджувати, що з середини 70-х років ХІХ століття до початку першої світової війни в Україні не відбулося жодного проекту, який би не підтримував великий меценат.

Зовнішні та моральні риси цієї людини найточніше і найрельєфніше визначив Андрій Нікольський. У першій посмертній статті про Василя Симиренка він писав: «З портрета дивиться на нас чепурна, по-європейському вдягнена людина, може бути і молодою, може бути і старого віку. Це – тип англійського міністра чи видатного техніка з Америки, це випадок європейської чи іншої новітньої культури, тільки не російської культури. Яка мала бути гарна і культурна манера поводження, яка м’яка і змістовна мова, яка глибока духовна вихована мало показувати усім, хто мав справи з цією людиною, що її портрет тут подається».

Спогади найближчих друзів Василя Симиренка: Євгена Чикаленка, Володимира Науменка, Андрія Ніковського, Володимира Антоновича, Володимира Леонтовича, Олександра Кістяківського – проливають світло на обсяги благочинності та всеосяжності підтримки меценатом українських програм.

У своїх спогадах про Василя Симиренка редактор найавторитетнішого і наймасовішого часопису «Київська старина» зізнавався, що й це популярне навіть за межами України видання упродовж багатьох років мало від нього величезну допомогу. Володимир Науменко зазначав: «Усі фінансові справи «Київської старини», яка існувала майже 25 років, велися через мене, як безпосереднього керівника часопису, і я маю можливість зовсім точно сказати, що на одну тільки справу видання Василь Симиренко видав за 35 тисяч карбованців».

Доступні для нас джерела засвідчують, що Василь Симиренко через створений ним фонд «Товариство допомоги літературі й науці» надавав фінансову підтримку багатьом українським письменникам, митцям, науковцям, громадським діячам. На його гроші здійснено видання праць Олександра Кістяківського, Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського. Є відомості й про те, що Михайла Драгоманова в еміграції фінансово підтримував саме Василь Симиренко. Він же надавав через свій фонд матеріальну підтримку Михайлові Коцюбинському, етнографічних та історичних досліджень Павла Чубинського, Михайла Грушевського, а також Миколі Лисенку та українським театральним групам.

1859 року, коли Тарас Шевченко відвідав Платонів та Храпалів хутори і брав участь у богослужінні на честь першої річниці родинної Симиренківської Свято-троїцької церкви, Василю пішов 25-й рік. Тож життєві шляхи Великого Кобзаря і майбутнього Великого мецената могли перетинатися. Про це свідчить надзвичайна увага мецената до творчої спадщини Тараса Шевченка. Адже Василь Симиренко здійснив кілька видань найповнішого видання «Кобзаря». Одне з них - це «Кобзар» 1909 року, упорядником якого був близький до Василя Симиренка учений і громадський діяч Доменицький.

Василь Симиренко добре усвідомлював, які наслідки могла б спричинити його щедра матеріальна підтримка всіх українських проектів та організацій. Олександр Латоцький у своїх спогадах «Сторінки минулого» зазначає: «За життя він забороняв будь-де хвалитися його субсидуваннями. Все це робилося так, що ім’я його залишалося десь у тумані, і багато хто з громадян київських знали тільки, що є якийсь жертводавець, але хто він залишалось для них загадкою. Знали цього жертводавця під іменем «Хорса», і вислів «Хорс засіяв» був рівнозначним тому, що дано на якусь справу нові кошти. Перелічити все те, що було зроблено Василем Симиренком для різних культурних закладів, і не маю спромоги, та й навряд чи хто зможе це зробити, бо участь його у справах, повторюю, завжди була мовчазна».

У своїх спогадах Євген Чикаленко пригадує: «Я познайомився з Василем Симиренком у М. Комаря в 1890 році в Одесі, коли він там був переїздом з-за кордону. Він, пам’ятаю, оповідав, що, на жаль, у Європі зовсім не знають нічого про Україну, а тому треба б ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавати відомості про український національний рух і для тої мети передав через Комаря Одеській громаді ще коло 5000 карбованців. Такими грошима Одеська громада почала Р. Семибратовичу для видання журнальчика на місцевій ниві».

СПІВПРАЦЯ З ЧУБИНСЬКИМ, ЛИСЕНКОМ, АНТОНОВИЧЕМ

Досить тісно співпрацював Василь Симиренко із видатним ученим і громадським діячем, автором українського національного гімну Павлом Чубинським. Аби підтримати його матеріально, підприємець залучив ученого до роботи в заводській адміністрації. Він став також одним із симиренківських акціонерів. Талановитий вчений швидко опанував технологію цукрового виробництва і став добрим управлінцем. В одному з листів Павло Чубинський писав: «З Василем Федоровичем живемо душа в душу. Один без одного нічого не робимо серйозного. Підлеглі старанно працюють. Взагалі я бачу, що тут я корисний…».

Без сумніву, що на кошти мецената Чубинський міг також здійснити свої широкомасштабні етнографічно-статистичні дослідження. Там же, у Городищі, працюючи на симиренківських підприємствах, вчений підготував свою славетну працю «труда» з експедиції в «юго-западный край».

Співпраця Павла Чубинського та Василя Симиренка пожвавила громадське і культурне життя на Черкащині. Підприємець, вічно заклопотаний господарськими справами та постійною модернізацією виробництва, безумовно, не мав часу на ні на організацію в Городищі «Технологічного товариства», різноманітних культурно-просвітницьких гуртків, ні на створення при заводах аматорського театру. Всі ці колосальної ваги національно-культурні заходи лягли на плечі Павла Чубинського. А Василь Симиренко, добре розуміючи їхнє значення для національно-патріотичного виховання, щедро підтримував ідеї матеріально. Є симиренківський слід у матеріальній підтримці першої української опери «Різдвяна ніч», яку здійснив Микола Лисенко та Павло Чубинський. Приїзд до Городища та до Сидорівки відомих театральних труп – це теж результат тісної колегіальної співпраці корифеїв української культури з великим меценатом.

Тема тісної дружби Василя Симиренка з генієм української музики Миколою Лисенком потребує глибоко дослідження. Як справедливо зазначив один із найавторитетніших дослідників життя та діяльності Павла Чубинського письменник Дмитро Чередиченко: «Микола Лисенко, який рідко кому присвячував свої твори, у своїй книзі «Музика до «Кобзаря» Тараса Шевченка» (Київ, 1904) поруч із назвою пісні  помістив такий напис: «Присвячую високошановному Василю Симиренку». Певно високої гідності був адресат, щоб заслужити такої честі», - зауважує дослідник.

Немає сумніву, що до Київської громади Василя Симиренка могли залучити як його родич, професор Олександр Кістяківський, так і Павло Чубинський, котрий працював у заводському управлінні. У подальшому меценат мав змогу спілкуватися з багатьма громадівцями. В середовищі організації Василя Симиренка завжди представляв професор історії Київського університету св. Володимира Володимир Антонович. З ним його ймовірно також познайомив Олександр Кістяківський.

Пізніше меценат та вчений подружились. Ця дружба двох видатних людей стала доленосною для української культури. Адже вони духовно так споріднилися, що професор Володимир Антонович став справжнім симиренківським духівником. Йому Василь Симиренко надав право розпоряджатися коштами, які він виділяв на українські справи. Без узгодження й обговорення з Володимиром Антоновичем не реалізувався жоден культурницький проект. Збереглася частка епістолії цих двох видатних особистостей. Її передала бібліотеці НТШ у Львові симиренківська правнучка, громадянка Канади та велика патріотка України Тетяна Симиренко. Історична і наукова діяльність цього листування надзвичайно висока. Сподіваємося, що колись воно стане доступне широкій громадськості.

ПІДТРИМКА ШКІЛЬНИЦТВА І НАУКИ

Варто зупинитися хоч трохи на фінансовій підтримці Василя Симиренка одного з найбільших національних проектів, здійснених громадівцями, - видання Словника української мови, відомого як словник Бориса Грінченка. Те, що в 90-ті роки ХІХ ст. підготовкою словника до видання опікувався журнал «Киевская старина» й особисто її редактор В. Науменко, свідчить, що цей проект не міг бути реалізованим без фінансованої підтримки Василя Симиренка. Старогромадівці не помилилися, коли завершення цієї загальнонаціональної справи доручили невтомному працьовитому й талановитому організаторові Борису Грінченку. Редакція «Киевской старины», котру, як уже про це говорилося, фінансував Василь Симиренко, 1902 року уклала з письменником угоду на видання «Словник української мови». За кілька років невтомної титанічної праці Борис Грінченко з дружиною Марією Загірною завершили йогопідготовку. Працю видатного вченого високо оцінювали вітчизняні та зарубіжні фахівці.

Говорячи про величезну роль Василя Симиренка у відродженні й розвитку української культури, освіти і науки, не можна оминути це кілька важливих напрямків, зокрема україномовного шкільництва та наукових досліджень. Саме цими напрямками опікувався створений меценатом фонд «Сприяння розвитку української культури і науки». Зазначені сфери діяльності симиренківського фонду також потребують серйозних досліджень.

Громадівці, просвітяни та Наукове товариство імені Шевченка до україномовної народної освіти вирішили йти через організацію розгалуженої мережі недільних шкіл. Причетність Василя Симиренка до створення мережі шкільних шкіл не викликає сумнівів. У своїй праці «О воскресных школах» колишній попечитель Київського навчального округу Микола Пугачов писав: «За заснування недільних шкіл взялися перші малороси, щирі прихильники Шевченка». Дослідник історії створення недільних шкіл в Україні письменник Дмитро Черендільченко зазначає: «Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 року на Подолі, через два тижні – друга на Желянській на новій строєній, тому і назвали її ново строєною, в кінці місяця й третя – Липках (Київ). Наступного року, як повідомляв Шевченкові М. Чалий, Тарасові знайомі й добродійники цукрозаводчики Кіндрат Яхненко і Платон Симиренко клопоталися про відкриття недільної школи при заводі в Городищі». Тож опікувалися недільними школами у Симиренків було родинною традицією. Тому Василь Симиренко не міг стояти осторонь від цієї національно важливої справи.

ПІДТРИМКА НТШ

Виняткове місце в благодійницькій діяльності Василя Симиренка посідає багаторічна підтримка Наукового товариства ім. Шевченка. Документальних матеріалів про цю співпрацю збереглося мало.

Свого часу лише чудом у підвальному приміщені центрального офісу товариства збереглася меморіальна київському інженеру Василю Симиренку, яка засвідчує, що великий меценат любив Україну і цінував високопатріотичну діяльність НТШ не лише до глибини душі, але й до глибини кишені. Добре знаючи про негативне ставлення більшовицького режиму до родини Симиренків, адміністрація будинку завбачливо зняла небезпечну меморіальну дошку і приховала її у підвальному приміщенні. Після відновлення діяльності НТШ наприкінці 80-х років меморіальну дошку повернули на її попереднє місце.

Тісна співпраця київського підприємця з Науковим товариством ім. Тараса Шевченка налагодилася, коли його керманичем став видатний вчений-історик, професор Михайло Грушевський. Він був учнем до найближчої до Василя Симиренка людини, його духівника професора Володимира Антоновича.

Фінансова підтримка Василем Симиренком діяльності Наукового товариства ім. Шевченка була всебічною. Вона не обмежувалася лише видавничими справами, але торкалася створення матеріальної бази Товариства.

Багато років Наукове товариство, яке фактично виросло у першу справжню загальноукраїнську Академію НАУ, не мало власного приміщення. Керманичі Товариства та українські депутати в австрійському парламенті не раз порушували це питання перед урядом. Врешті-решт уряд погодився виділити певні кошти на придбання Товариством приміщення у м. Львові. Проте їх виявилося замало, аби придбати належний офіс у центрі Львова. Відомо, що меценат для купівлі великого будинку для НТШ надав понад 100 тисяч золотих карбованців. Австрійський уряд також компенсував більше половини витрат, пов’язаних із придбанням офісу НТШ. Для самого Василя Симиренка і для підприємницької діяльності ця благочинна акція була вкрай небезпечною. Адже царський уряд всіляко протидіяв діяльності українських громадських організацій не лише в Україні, але й у зарубіжжі. Механізм передачі меценатських коштів і донині достеменно невідомий. Відповідь на це питання могли б дати урядові архіви колишньої Австро-Угорської імперії, або архіви НТШ, якщо вони збереглись.

Багаторічний юрисконсульт фірми і близький родич Симиренків професор Олександр Кістяківський у своєму щоденнику зазначав, що Василь Симиренко значну частину своїх коштів, відповідно до існуючого на той час міжнародного права, утримував за межами Росії. Саме це й дозволило меценатові та призначеному ним розпорядником коштів професорові Володимиру Антоновичу успішно здійснити цю важливу для української культури й науки банківську операцію.

Лишається нез’ясованою роль Василя Симиренка у формуванні демократичних політичних партій та утворенні української політичної еліти. Спогади сучасників і найближчих друзів та шанувальників мецената дають підстави, що й ця сфера не була йому чужою. Натяки про таку підтримку простежуються у щоденнику професора Олександра Кістяківського. Він зазначає, що Василь Симиренко через третіх осіб часто підтримував київських студентів, переслідуваних жандармерією. Ймовірність такої підтримки революційного студентського руху Василем Симиренком переконливо доводить факт перебування у сибірському засланні улюбленого племінника Левка та короткочасне ув’язнення у Київській в’язниці племінниці Марії.

Петро ВОЛЬВАЧ, академік Української академії екологічних наук, лауреат премії ім. Дмитра Нитченка, доктор філософії в галузі біології

Теги:
2016-01-11 23:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар