Василь Шульгін і його місце в історії України - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Андрій Безсмертний-Анзіміров » Василь Шульгін і його місце в історії України
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Василь Шульгін і його місце в історії України

13 січня 1878 року народився український поміщик, редактор правої газети «Киевлянин» і публіцист Василь Віталійович Шульгін (1878-1976), російський політичний і громадський діяч українського походження, захисник М. Бейліса. Депутат другої, третьої і четвертої Державних дум. З дворян Волинської губернії. Батько рано помер, хлопчика виховував вітчим, український вчений-економіст Дмитро Іванович Піхно. 

Один з організаторів та ідеологів Білого руху. Російсько-український націоналіст і монархіст. В юності був антисемітом (політичним, тобто через те, що в лівих партіях було занадто багато євреїв). Після Жовтневого перевороту жив в еміграції. У 1944 захоплений Червоною Армією в Югославії. Останні роки провів в СРСР, в ГУЛАГу і володимирському засланні, куди до нього їздили багато москвичів, серед них і я, який врешті-решт став його хрещеним сином. 

Шульгін був москвофілом, хоча все життя вважав себе «малоросом» (принципово не вживав слова «Україна», іменуючи її «Малоросією», а її населення «малоросами»). На сторінках «Киевлянина» Шульгін багаторазово висловлювався в тому дусі, що окремої української нації не існує і Малоросія - природна і невід'ємна частина Росії. Автор антиукраїнської книги «Украинствующие и мы» (франц. назва - «Le plus grand mensonge du XXe siècle. L'Ukraine», 1939) та книги про євреїв «Що нам в них не подобається» (1929-30), що вважається антисемітською і почасти такою є. Лише до кінця життя все це виявилося для нього ні чим іншим, як помилками молодості.

Можуть поставити запитання: чому ж ця людина важлива для України? По-перше, тому, що всі українці, незалежно від їхніх політичних поглядів повинні належати і належать Україні. Україна нікому не зобов'язана ними поступатися. Неважливо, якою мовою писали Гоголь і Чехов, Ахматова та Короленко. Важливо те, що вони були українцями, любили Україну, являли у своїй творчості глибину української душі. Точно так само і з українськими політиками. Українець може бути прихильником Москви; це його право. Але навіть при такій позиції він навряд чи здатен перестати бути українцем і може на своєму посту, свідомо чи несвідомо, зробити для України набагато більше добра, ніж якби цей пост обіймав не-українець.

Що ж зробив для України Василь Шульгін?

УЧАСТЬ У СПРАВІ БЕЙЛІСА

23 вересня 1913 року в Києві розпочався найгучніший із судових процесів в царській Росії - процес за звинуваченням єврея Менделя Бейліса в ритуальному вбивстві 12 березня 1911 року 12-річного учня підготовчого класу Києво-Софійського духовного училища Андрійка Ющинського. Цей процес супроводжувався активною антисемітської кампанією, яку негласно підтримував сам імператор Микола II. Чорносотенна газета «Двоголовий орел» писала: «Якщо Бейліс і не винен, то його місце все одно на каторзі», а урядове «Русское знамя» відкрито закликало вбивати євреїв.

Але події розвивалися зовсім не так, як хотіла влада. Українська, а за нею і російська, громадськість встала на захист несправедливо звинуваченого. Серед співробітників київської прокуратури не знайшлося жодного охочого бути державним обвинувачем, тому його довелося надсилати з Москви. Серед адвокатів, що захищали Бейліса, були українці А. Зарудний і Д. Григорович-Барський. У Києві широко поширювалися листівки демократичних українських партій. Багато видатних українських та російських громадських діячів та письменників виступили на захист Бейліса. Серед них були В. Короленко, М.Грушевський, С.Єфремов (Охріменко), В.Вернадський, одна з піонерок українського жіночого руху Софія Русова, В. Немирович-Данченко, А.Шептицький, М. Туган-Барановський, М. Горький, О. Блок, О. Купрін, М. Арцибашев, Віра Засулич, А. Потресов, П. Мілюков, художник А. Бенуа та інші.

І ось що вражає. Здавалося б, консерватор, переконаний монархіст і антисеміт, Шульгін з першого ж дня суду почав публікацію в «Киевлянине» серії статей з різкою критикою звинувачення. Подумайте про це! Завдяки українцю Шульгіну, єдиною консервативної газетою на всю величезну Російську імперію, що захищала Бейліса, була газета «Киевлянин»! Хіба це не символічно?

Вже на третій день судового процесу у справі М. Бейліса, 27 вересня 1913 року, в редакційній статті «Киевлянина» Шульгин написав: «Не треба бути юристом, треба бути просто розсудливою людиною, щоб зрозуміти, що звинувачення проти Бейліса є лепет, який будь-який захисник розіб'є жартома. І мимоволі стає прикро за київську прокуратуру і за всю російську юстицію, яка наважилася виступити на суд усього світу з таким убогим багажем».

Шульгін з дружиною

В цій статті він також стверджував, що поліцейським зверху торочилося у що б то не стало знайти «жида», що, зі слів слідчого, для слідства головне - довести існування ритуальних убивств, а не винність Бейліса, і, дослівно: «Ви самі робите людське жертвопринесення, ... Ви поставилися до Бейліса, як до кролика, якого кладуть на вівісекційний стіл». Номер газети був конфіскований, а Шульгін засуджений до тримісячного тюремного ув'язнення і великого штрафу.

Слід нагадати, що антисемітська влада свідомо маніпулювала відбором присяжних засідателів, намагаючись призначити в цю групу малоосвічених киян, налаштованих проти євреїв. Поліцейський чиновник Дьяченко доповідав владі, що, хоча «докази проти Бейліса дуже слабкі, але обвинувачення поставлено пристойно; сірий склад присяжних може звинуватити, зважаючи на племінну ворожнечу». Однак влада, розраховувати на обвинувальний вирок, прорахувалася. Прості українці (П. Клименко, М. Кутовий, О. Олійник, І. Перепелиця, Ф. Савенко, І. Соколовський, М. Тертичний та ін.) виявилися чесними людьми. Вони не піддалися на антисемітську пропаганду, якій їх піддавали, і визнали Бейліса невинним. Виправдання киянами Бейліса стало моральною поразкою російського імперського уряду, який виявився серйозно скомпрометованим в очах всього світу. І в цьому була і заслуга українця Шульгіна.

ПЛАН ПОВНОГО СКАСУВАННЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ ЄВРЕЇВ

У Державній Думі Шульгін і його фракція «прогресивних націоналістів» виступали за планомірне скасування смуги осілості і зняття всіх інших обмежень з євреїв, аж до повної її скасування в 1920 році. З його промови в Думі: «Всі обмеження і висилки, яким піддають євреїв, приносять одну тільки шкоду; розпорядження ці повні всяких дурниць і протиріч, і питання це тим більше серйозне, що поліція, завдяки обмеженням, живе серед Діаспори на хабарах, одержуваних нею від євреїв». Така позиція Шульгіна послужила приводом для його критики більш радикальними націоналістами, які звинувачували його в особистій фінансовій зацікавленості від єврейського капіталу, зокрема, Меньшиков назвав його «єврейським яничаром» у своїй статті «Маленький Золя», а Марков кричав на Шульгина і його фракцію націоналістів-прогресистів: «на вас на всіх бейлісові ярмулки!» І Шульгін цим пишався.

ЗРЕЧЕННЯ МИКОЛИ II 

Під час Лютневої революції Шульгін надав Україні і Росії ще одну неоціненну послугу, тим, що прийняв зречення з рук всеросійського імператора Миколи II. Характерно, що Тимчасовий комітет Державної думи в найскладніший момент революції послав наполягти на зреченні царя саме українця В. Шульгіна та російської старообрядця О. Гучкова - представників пригноблених меншин. За спогадами графині Н. Брасової, перед зустріччю з імператором Шульгін «навмисне не голився і надів найбрудніший піджак, коли їхав до Царя, щоб різкіше підкреслити своє знущання над ним». Один з членів царської свити підійшов до Шульгіна і сказав: «цього "піджачка" ми вам не забудемо ...».

Шульгін не тільки прийняв зречення Миколи, але і вмовив відректися його молодшого брата Михайла (Гучков вважав, що Михайло повинен був стати новим імператором), раз і назавжди покінчив таким чином з деградованої російською монархією.

Зрозуміло, не слід перебільшувати роль Шульгіна та його української самосвідомості. Але й применшити її неможливо. Так, він був вихований як москвофіл. Але антиукраїнцем він був лише в тому сенсі, що всі українські партії здавалися йому занадто лівими. З іншого боку, саме завдяки своїй українській самосвідомості Шульгін став одним з ідеологів російського лівого націоналізму - точно так само, як і його друг і соратник по Білому руху, інший «малоросійський патріот» і російський монархіст Анатолій Савенко, якого українська історіографія справедливо вважає однією з найбільш суперечливих постатей української політичної історії перших десятиліть 20 століття. У тому, що всі найбільш світлі і прийнятні вожді російського націоналізму були українцями, я бачу непорушну силу українського духу. Ще більшими лібералами були соратники і друзі Шульгіна Никанор Савич і Павло Крупенский, український поміщик з Північної Бессарабії (Хотин). До кінця життя Шульгін став переконаним правим лібералом і повністю позбувся і свого антисемітизму, і своєї любові до Москви.

«Незалежна, але вкрай русифікована Україна є кращим для нас варіантом, ніж Україна в складі Російської імперії з пануванням на її території української мови і культури. Це ті чинники, які здатні призвести до повного її сходження з орбіти наших інтересів», - колись писав Шульгін. Під час однієї з наших численних бесід я запитав Василя Віталійовича, чому він так писав. Він відповів, що його москвофільство було викликано виключно періодом імперій. Незалежна Україна розглядалася ним та іншими москвофілами, як сателіт Австро-Угорщини. Тому він вважав за краще в ту епоху бачити незалежну Україну «хоча б русифікованою», тобто не ворожою Росії. Після чого зізнався, що давно переглянув свої позиції і що, залишаючись монархістом, він не може не визнати, що Україна дорога йому більше, ніж Росія. До речі, сумував він наприкінці життя теж тільки за Україною.

Мені думається, що за захист Бейліса, в якому Шульгін, по суті справи, врятував честь і Києва та України, за ідею припинення дискримінації євреїв, за зречення Миколи II Шульгіну можна багато пробачити.

Якби не розмови з Шульгіним, я б не зміг так рано в житті стати прихильником саме незалежної України. Життєвий шлях Шульгіна показує, що всупереч усім його монархічним і імперським переконанням він помер українцем. У його душі перемогла не Росія, а Україна. Не можна забувати і того, що всі українські москвофіли-монархісти хоча б виступали за ліберальну імперію, що об'єднує всі три східнослов'янські нації. Нинішні противники української незалежності - це навіть не українці, а набрід, засланий Сталіним в Україну для заселення земель, що звільнилися в результаті Голодомору та депортації кримських татар. Їм потрібна Україна без українців і Білорусь без білорусів. Це чистої води п'ята колона москальського сталінофашизму.

Україна, попри все, розквітає саме як незалежна країна з пануванням на її території української мови і культури. Від того, що деякі великі українці писали по-російськи, точно так само, як і деякі великі ірландці і шотландці писали по-англійськи, ні ті, ні інші не перестали бути самими собою. Це доводить лише особливий талант цих націй виживати і боротися у всіх формах і будь-якою ціною.

2015-01-14 14:55:27
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар