Улас Самчук як європейський мислитель - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Улас Самчук як європейський мислитель

Улас Самчук як європейський мислитель

20 лютого виповнилося б 108 років письменнику, творчість якого для багатьох українців лишалася «терра інкогніта»
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»

Однак його міркування, його «філософія» була і є для нас, українців, дуже важливими. Це було не останньою причиною того, чому в СРСР У. Самчук був під забороною. Улас Самчук (1905—1987) є автором епічних романів-трилогій «Волинь» та «Ост», низки інших прозових великоформатних творів. Хоча стилістично ці твори далеко не досконалі і викликають певний скепсис у літературознавців, однак їхня сила — в проникливій спостережливості автора, а також у своєрідній ідейності, філософії, котрі червоною ниткою проходять через ці твори.

Народився Улас Самчук у селі Дермань неподалік від Острога. Це село, незважаючи на різні перипетії, продовжувало зберігати сильні культурні традиції, що в своїй основі були українськими. У Дермані пройшли дитячі роки письменника. Коли йому було вісім років, батьки переїхали в село Тилявку, неподалік містечка Шумськ, оскільки тут могли відносно дешево придбати землю.

Зустріч: Іван Кавалерідзе та Улас Самчук

Батьки У. Самчука належали до заможних селян, що далося їм важкою працею. Письменник став співцем селянськості (особливо це стосувалося його епічних творів). Однак він був далеким від ідеалізації села. Вважав, що село має стати на шлях модернізації, не відмовляючись від своїх культурних традицій.

Середню освіту здобував у Кременецькій приватній українській гімназії. Тоді, а також перед тим, у часи громадянської війни, зазнав впливу більшовицької пропаганди. Навіть хотів емігрувати в СРСР, сподіваючись здобути там вищу освіту й стати радянським письменником. Але був затриманий при спробі нелегально перейти кордон.

У 1927 р., перебуваючи на службі в польській армії, втік до Німеччини. Оселився в Бреслау (Вроцлаві), де прожив близько двох років. Тут почався його шлях кшталтування як «людини Європи». У Бреслау він мав змогу не лише ознайомитися з досягненнями західноєвропейської цивілізації, а й зайнятися своєю освітою. Зокрема, вивчав німецьку класичну філософію. Кумиром У. Самчука стає Е. Кант. На цього філософа він часто посилається у своїх роботах.

З 1929 по 1941 рр. У. Самчук жив у Чехословаччині, де продовжив здобувати освіту. Там він зблизився з представниками української еміграції і остаточно перейшов на позиції українського націоналізму. Співпрацював із донцовським «Літературно-науковим вісником». У 1930-х роках

У. Самчук стає відомим як автор трилогії «Волинь», романів «Марія», «Кулак» та інших творів.

За часів німецької окупації 1941—1944 рр. повертається в Україну, на свою рідну Волинь. Маючи тісні контакти з українським націоналістичним підпіллям, все-таки вирішує діяти легально, сподіваючись, що така діяльність стане корисною для українського народу. У Рівному видає газету «Волинь», багато подорожує Україною, виступає в різних її містах з лекціями та читанням своїх творів. Звісно, У. Самчуку доводилося йти на співпрацю з окупантами. Однак на перше місце в своїй діяльності письменник ставив інтереси української нації. На цьому ґрунті в нього не раз виникали непорозуміння з німецькою владою. Письменник навіть був заарештований. Його могли розстріляти, як і багатьох Самчукових однодумців-соратників.

Після закінчення Другої світової війни У. Самчук опиняється в таборі для переміщених осіб на території Західної Німеччини. Тут стає організатором українського культурного життя, зокрема такої організації, як «Мистецький український рух» (МУР). У 1948 р. емігрує до Канади. Там продовжує активно працювати як письменник і публіцист. Хоча розуміє, що його творчість, відірвана від рідної землі, є певним чином ущербною. Помирає у далекій Канаді. На його надгробній плиті, поряд з іменем та датами життя, була викарбувана назва трилогії «Волинь» і її першої частини «Куди тече ця річка».

Три музи Уласа Самчука

Художню літературу У. Самчук трактував як «популярну філософію». Він розглядав власні епічні твори як виклад певних філософських ідей. Письменник виходив з того, що життя — це спільна гра його елементів, дуже часто взаємно протилежних. Водночас У. Самчук вважав, що «боротьба є справжнім феноменом життя». І вона «мусить бути керована не лише сліпим інстинктом як анархія діяння, а також свідомою волею, як організована функція». «Приблизно в засязі такого ідейного наставлення, — писав У. Самчук, — я будував свої творчі задуми, їх типаж і їх філософію. Перша книга моєї трилогії «Волинь» має вимовну назву «Куди тече та річка». Річка долі, річка пізнання, річка життя. І хотілося сказати це устами самого життя, устами дітей, устами матері, батька, устами неба, землі, птахів, звірят. Друга книга має назву «Війна і революція», тобто боротьба і ствердження себе на планеті, а третя — це «Батько і син», інакше продовження роду людського. А все це разом «Волинь», тобто земля предків, історія, місце на планеті, любов серця, містика душі і частина народу, загрожена чужим загарбником...».

Приблизно в такому ж філософському ключі трактує У. Самчук і свою «пізню» трилогію «Ост». Цікаво, що перша частина цього епічного твору іменується «Морозів хутір». Хутір стає «символом діючих ділових, господарсько активних людей», однак «розбитих і не зорієнтованих національно, соціально і політично». У певному сенсі це — символ України ХХ ст. Такий підхід ніби дає підстави бачити в особі У. Самчука продовжувача «хутірної філософії» Пантелеймона Куліша. Насправді це не так. Письменник не ідеалізує ні хутір, ні село. Хоча саме сільське (хутірське) життя серед природи є йому симпатичне.

У. Самчук виставляє значні претензії до української літератури, в т.ч. до її класиків. На його думку, в ній необхідно «звернутися до психології і філософії». Біда української літератури — в її слабкій філософічності, а також у звеличенні сумнівного етичного ідеалу «принижених та ображених». «...література українською мовою, — за його словами, — вражала також певною однобічністю понять філософських проблем свого простору. По-перше — вона була висловлена переважно мовою поезії з її ліричною, дуже чуттєвою концепцією дійсності, у якій все зводилося до одного фокусу емоцій, болю, співчуття, жалю, скарги і нарікань... З такого сенсуального наставлення витворився культ малих та вбогих з погордою до всього, що велике і багате, і тим створено дуже тенденційну концепцію добра і зла... Цей поділ соціальних чеснот перетворився в основну заповідь моральних засад чи не всієї літератури українською мовою, плекаючи в засаді нехіть і відразу до людини творчого і будучого типу. Відчуття поневолення возведено в чесноту добра, а тому що об’єктом цього стану було село, з нього витворено також своєрідний ідеал добра у протиставленні до міста, де, очевидно, зосереджено квінтесенцію зла...».

Гомер із Волині

Загалом У. Самчука можна вважати прихильником «прогресивного націоналізму», зорієнтованого не на традиції, а на досягнення світової культури. Це мав бути дієвий, динамічний націоналізм, що допоміг би українському народові подолати відсталість і вийти на передові рубежі в Європі та світі. Правда, сам У. Самчук вважав, що його філософія не вписується ні в які ідеологічно окреслені доктрини, в т.ч. й націоналізм. З цього приводу він писав: «Визначити ідейні спрямування цих моїх міркувань загальними, стандартними термінами, як націоналізм, соціалізм, реалізм чи романтизм, а чи навіть ідеалізм, було б не дуже точно. Мушу признатися, що, як-то казав Сковорода, «от юних дней я не знал любви» до таких же названих, визначених понять, як доктрини одного певного визначеного ґатунку. Мені завжди здавалося, що життя не має точно визначених категорій людської поведінки і що кожний людьми видуманий «ізм», байдуже якого забарвлення, буде лишень частиною, а не цілістю вимог і потреб життя людини». Такий підхід визначався світоглядними орієнтирами письменника. Зокрема, він зазначав: «Мені здавалося, що в природі Божій і людській є така величезна шкала відмінностей, що вибирати з них лише якусь одну, як єдино незаперечну, було б супротивно тій самій природі Божій і нерозумно природі людській». Тому У. Самчук воліє поєднувати доктрини, робити з них «коктейль»: «Консерватизм плюс прогрес, націоналізм плюс соціалізм, реалізм плюс романтизм, матеріалізм плюс ідеалізм — разом це формула, це синтез, рівновага, баланс плюса і мінуса, а також і добра і зла».

Можна навіть говорити про «постмодернізм» У. Самчука. Письменник ладний визнати, що кожна доктрина по-своєму є істинною — правда, лише частково. Однак він проти того, щоб робити доктринам вівтарі, а тим більше вбивати за них «людей іншої віри». Звідси ідеологічна терпимість письменника.

Філософські погляди У. Самчука значною мірою визначалися його поглядами на людину. Як видно з вищесказаного, він розглядав її в різних аспектах. Однак це не значить, що при характеристиці людини У. Самчук не виділяв якихось пріоритетів. Дискутуючи з письменниками соціалістичного спрямування, зазначав, що поділ «бідний-багатий далеко не все», це лиш «вузенький» і «далеко не суттєвий фрагмент однієї великої цілості людського Я». «Людина, — зазначає У. Самчук, — є дійсно твір також соціальний, але передусім є твір Божий, з дуже численними, складними завданнями і прикметами. Людина не лишень є бідна чи багата матеріально, вона може бути також бідна чи багата духовно, фізично, біологічно. І не лише соціальний клімат впливає на її формування, а й географічний, а також, і то в першу чергу, саме той, що його звемо духовним. Наша свідомість щойно тоді себе виправдає, коли вона буде обіймати усі ті складні процеси взаємовідношень процесів людських, які виповнюють універс живої і неживої природи».

Перебуваючи в багатоманітному світі, де йде гра різних елементів, людина опиняється в круговерті боротьби. Власне, боротьба — то життя: «...ніщо інше, як війна, характеризує суть життя. Боротьба — це перша передумова життя взагалі». Проте поняття боротьби трактується письменником дуже широко. Власне, боротьба — це дієвість. До того ж дієвість розумна, що дає можливість людині утверджувати себе на землі. У. Самчук пише: «...треба одного: свідомої, розумної, ініціативної людини. Так. Людини і більше нічого. Нам іноді кажуть: немає капіталу, тяжкі обставини. Вимовки. Капітал є річ, яка не падає з неба. Капітал здобувається. Умови ніде не бувають легкі». Далі письменник продовжує: «Наша Америка в нас під носом. На кожному кроці у нас джерело, з якого можна черпати золото.

Гляньмо на наші дороги. Це не дороги, це рови, повні вибоїв, які ви зустрінете хіба в Абіссінії. Гляньте на наші ріки. Це болота, які забирають нам сотні тисяч родючої землі, бо вони неврегульовані і не осушені. Гляньте на наші сільські господарства. Це переважно примітивні огнища, де з бідою існує сяке-таке життя». Здавалося, немало часу минуло відтоді, як сказано ці слова. Проте мало що змінилося.

У контексті такого розуміння боротьби цікавими видаються міркування У. Самчука про героїзм: «Дійсним героїзмом життя є витримати і перемогти у всіх обставинах. Без огляду на те, як і де вони складаються. Дійсним героїзмом є передусім холодно і речемо зважувати події, належно їх оцінювати й відповідно до цієї оцінки діяти, інакше кажучи, дійсним героїзмом є не стратити тієї основної риси, якою є наша внутрішня рівновага». Власне, письменник веде мову не про емоційний героїзм, а про героїзм розумний.

Однак не лише дієва, розумно-героїчна людина є ідеалом У. Самчука. Ця людина має мати ще такі важливі характеристики, як почуття гідності й національну свідомість. Власне, ці риси характеризують європейця: «Почувати себе людиною, — пише У. Самчук, — почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступуваннях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить стратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя». Щодо національної свідомості, то це, на думку У. Самчука, «...перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі... Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером...».

Власне, У. Самчук осмислює людину як представника національної спільноти: «...кожна особистість — це лише звено великого національного ланцюга, яка, будучи сама собою, не уявляє ніякої вартості». Маса, що не має національної свідомості, це — «чернь... безлика, без’язика юрба».

У своїх міркуваннях про національно свідому людину У. Самчук був далекий від консерватизму й показового патріотизму, чим часто грішили українські політичні та культурні діячі. У цьому контексті варто навести одне міркування письменника: «...ніколи не треба нам таких, які беруть дійсність не дійсну, а вимріяну, щоб опісля стати перед обличчям справжньої дійсності, розбити собі об якийсь мур лоба і випустити все з рук. Це не є люди, на яких можна покластися. Можуть вони бути патріотами. Можуть бути максимально чесними і порядними. Але всіх цих чеснот є далеко замало, щоб охопити життя у його різній цілості. Всі ці добрі чесноти — ніяка творчість. Це лише певний трафарет». Це вам нічого не нагадує?

Дуже цікавими є роздуми письменника про село й місто. Ведучи мову про консерватизм українських селян, він оцінює його позитивно в тому сенсі, що той допомагає утримувати народні традиції на селі. Але з другого боку, консерватизм веде до господарської й побутової відсталості. «Наше господарське знаряддя часто-густо зовсім примітивне, — пише У. Самчук. — Мало машин, мало моторової сили. Наша худоба — рогата й тяглова — переважно поганої раси, погано плекана... Наші сільські дороги й вулиці, як правило, суцільні багна, чи рови, по яких у певну добу року тяжко пройти. Гігієнічні умови нашого села винятково мізерні».

У. Самчук наполягає: село треба змінити, модернізувати, європеїзувати. Однак і це далеко не все. Якщо українці хочуть стати повноцінною нацією, то мають «завоювати міста»: «Передусім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто. Місто — це розум народу, і той розум мусить бути наш».

Письменник, до речі, критично ставиться до репрезентації образів села й міста в українській літературі. Ця репрезентація, на його думку, не є конструктивною. «...в уяві українського поета, — зазначає він, — тільки село є місцем, «де серце відпочине», бо воно «наше», а місто-город «німецьке, або турецьке, а може, то московське»... Однак тут маємо діло не з категоріями чужого чи свого, а з самим духовним наставленням, етичним мірилом і моральною вартістю. Це вислів ідеалу, за яким має формуватися моє Его, Я, а тим самим моє соціальне, політичне і господарське кредо, тобто вірування. Загально це вислів філософської концепції нашої людини».

Як бачимо, позиція У. Самчука щодо опозиції село-місто помітно відрізнялася від уявлень, що існували в українській літературі й українській культурі. Навіть сьогодні ці міркування про «завоювання» українцями міст не втратили свого значення.

Ще одним аспектом, де виявляються антропологічні погляди У. Самчука, є його критика більшовицької доктрини. Як уже зазначалося, письменник пережив «спокусу комунізму», перебуваючи певний час під впливом цієї ідеології. Він критикує більшовиків передусім за те, що вони «одномірно» розуміють людину, не приймаючи життя як гру елементів. «Лихо комунізму, — вказував У. Самчук, — не в тому, що він існує в «Капіталі» Маркса і мавзолеї Леніна на Красній площі Москви, а в тому, що його ісповідники переконані, що це виключність і разом з тим спасальні рецепти на всі людські недомагання. І саме в цьому їх слабкість, їх неспроможність і їх вбогість. Заперечуючи інакомислячих, вони тим самим заперечують і самих себе, бо відкидають співгру творчих елементів цілості життя. Вони не бачать мети життя взагалі, бо вони звели його до мізерії, п’ятирічок, жилплощі, а в разі відчаю — до кулі в потилицю. Терор заміняє їм віру, бо без терору вони не вірять, що їх ідеали здібні перемогти. А хто і як довго захоче вірити в терор?». Це вам теж нічого не нагадує?

Більшовицька практика, на думку письменника, робить людину «безликою», «знеособленою» істотою, яка не має розвинутого почуття гідності. Не дивно, що більшовики зорієнтовані на показну гігантоманію, яка ігнорує елементарні життєві потреби людини. «Конкретна большевицька сатрапія, — вважав У. Самчук, — постійно, систематично і майже цілево творила сама для себе замкнений круг певної культурно-цивілізаційної дійсності, і та дійсність ніяк не була Европою, але вона не була й Азією. Пів-Європа, пів-Азія... Роздвоєний психологічний комплекс і така сама його життєва практика... Снага «догнати і перегнати», снага здвигати піраміди, китайські мури... Снага показовості, без конкретної уяви про життєву мудрість, ефективність... Не було там дійсного бажання ліпше і доцільніше жити. А коли було, то затемнювалось безліччю дивовижних забобонів, яких завданням було знівечити найкращі початки. Не було там тієї найбільшої мудрості, яка характеризує європейця, що все, що робиться, мусить робитися розумно і цілево. Іноді видається дивним: нащо творити гіганти, коли все населення країни не має найдрібніших речей, найзвичайнішого побуту...». Гігантоманія, до речі, мала свій виражений антропологічний аспект. Її завданням було «оголомшити» й «розтрощити» людину, щоб та відчувала свою нікчемність перед «великими творіннями».

Отже, У. Самчук намагався осмислити актуальні проблеми українства, ті виклики, з якими українцям довелося зустрітися в ХХ ст. Це осмислення, як бачимо, й далі лишається для нас актуальним.

2012-02-19 23:23:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар