Українсько-білоруський «буржуазний націоналіст» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Українсько-білоруський «буржуазний націоналіст»
   

Українсько-білоруський «буржуазний націоналіст»

Сергій ЛАЩЕНКО, Львів

Вадим Усельонок — цікавий хлопець. За фахом він історик, деякий час працював учителем у сільській школі. Судячи з прізвища, стовідсотковий білорус, а проте, проживши все свідоме життя на Берестейщині, Вадим уважає себе... українцем. Цю обставину він пояснює так:

— Мій батько — з Вітебщини, а мама — з Берестейщини, з Іванівського району. Цей район межує з Україною, і наша місцева говірка майже не відрізняється від тієї української мови, якою розмовляють люди на Волині. Якби не одна-дві поїздки на Волинь, то я, певно, досі вважав би себе білорусом, як і більшість моїх односельців. А ще якось знайшов томик Тараса Шевченка на горищі в баби. Зрозумів, що великий Кобзар говорив майже так, як говорять берестейці у наших селах. У містах у нас уже давно домінує російська мова... Я і в школі казав учням, що ми — українці, а не білоруси. Зі школи мене дуже швидко «вижили», бо моя принципова позиція щодо мови не влаштовувала начальство. Спочатку я пробував говорити з учнями й вчителями на перервах білоруською (адже історію викладав цією мовою!), проте скоро зрозумів, що в білоруській освіті переважають двоїсті стандарти. Якщо свій предмет ще можна вести державною білоруською мовою, то для позакласного спілкування є друга державна мова — російська. Тож я виявився одночасно і українським, і білоруським «буржуазним націоналістом»... Українським, бо стверджував, що південь Берестейщини — це українська етнічна територія. А білоруським, тому що люблю цю мову і вважаю, що в Білорусі саме вона має бути єдиною державною. Для збереження українства достатньо було б просто викладати українську мову як окремий шкільний предмет. Наскільки я знаю, угорці, румуни й болгари в Україні мають можливість вивчати свою мову.

Вадим Усельонок згодом відчув себе справжнім дисидентом. У школі працювати більше не зміг, поїхав до Бреста і влаштувався на будову. Там також розмовляв українською, точніше, говіркою свого села. До літературного ідеалу його мова все ще не дотягує, та й того, що є, достатньо для чіпляння на нього ярликів. Особливо прикро, що «хохлом» його називали не лише приїжджі росіяни, а й деякі українці, заробітчани з Волині... Вадима Усельонка без перебільшення вже можна називати берестейським Стусом чи Олексою Тихим, настільки твердим горішком він виявився. Траплялося, доводилося навкулачки обстоювати своє право розмовляти мовою предків по лінії матері.

Останніми роками колишній учитель історії намагається проводити відпустку в Україні. Уже побував у Києві та Львові, а цієї осені вперше побачив Коломию, Чернівці, Рахів і Ужгород.

— У Коломию я приїхав у дуже вдалий час, — каже Вадим. — Там якраз відбувався обласний фольклорно-етнографічний фестиваль «Покутські джерела». Ніколи ще не чув так багато українських пісень прямо зі сцени. Прикро, що в Білорусі такі твори нечасто почуєш, а тут таке розмаїття! Побував у гостях у Мирослава Симчича, колишнього сотенного УПА, який воював до 1948 року, а потім відсидів у сталінських таборах 32 роки. Сфотографуватися в центрі міста на фоні пам’ятника воїнам УПА. Скульптор робив фігуру повстанця саме з молодого Симчича, адже збереглося декілька фотографій того часу. За що я поважаю українців, то це за їхню бунтарську, повстанську натуру! Білорусам трохи не вистачає цієї непоступливості, твердості. Тому поїздки в Західну Україну мене так надихають!

Також мені дуже сподобалася і природа Карпат, і люди цього краю. У Рахові познайомився з одним гуцулом, який ще за Союзу, навчаючись у Києві, скрізь розмовляв українською. Конспектуючи лекції, він подумки робив переклад, і на аркуш лягав уже український текст. Одна викладачка якось навіть порвала його «неканонічний» конспект, проте цей гуцул виявився таким же впертим, як і я. Він переписав усе наново, але знову ж українською! Мабуть, врятувала його горбачовська відлига, бо такого рано чи пізно посадили б... І, знаєте, я був просто зворушений, коли Микола, мій новий знайомий, пригощаючи мене смачною вечерею, раптом заспівав своїм гарним голосом: «Вы шуміце, шуміце нада мною бярозы». Ось, виявляється, які цікаві люди трапляються в українській глибинці! Враження таке, ніби зустрів побратима.

Знаєте, на віддалі, може, трохи більше почав цінувати білоруське. Але коли повертався додому, то відчув, що й українськість наповнює мене по вінця! Це дуже сильне відчуття, його важко передати словами...


2011-11-04 09:07:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар