Українськими місцями Парижа - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Українськими місцями Парижа

Українськими місцями Парижа

Христина Бондарєва, Львів-Париж-Львів

Подорожувальник, утрапивши до скарбниці Заходу – Парижа - зустрічається із труднощами розподілу свого часу. Адже знакових місць тут – сила-силенна: чи не кожна центральна вуличка гідна стати об’єктом для дослідження. Частиною цього розмаїття є український спадок, пов'язаний передусім із життям наших співвітчизників у еміграції. Тут можна посидіти у сквері Тараса Шевченка поруч із храмом святого Володимира, навідатись до музею Симона Петлюри чи помандрувати до паризького передмістя у Сарсель, де роками витворювалася «Енциклопедія українознавства».

Отаман

Бібліотека імені Симона Петлюри розташована у 20 паризькому окрузі на вулиці Палестін. Шлях до неї можна долати у метро до станції Jourdain, але не менш цікаво дістатись туди своїм ходом. Палестін – бічна вулиці Белвіль, що пролягає в однойменному кварталі. У Парижі його жартома називають Вавилонвіль, адже заселений переважно емігрантами, починаючи з 20-их років минулого століття – переважно вірменами, греками і поляками, а згодом – алжирцями і тунісцями.

Перший поверх займає капличка святого Симона. Тут збираються на богослужіння, а також проводять недільні школи для дітей із вивченням Закону Божого, української мови та українознавства. На дошці оголошень – розклад заходів, повідомлення про виставку українського скульптора Пінзеля в Луврі і зовсім побутові записки, на кшталт «відповідальний серйозний мужчина шукає роботу».

Панахида на могилі Симона Петлюри

Бібліотека і музей Симона Петлюри розмістилися на другому поверсі будинку. Ними опікуються Ярослава Йосипишин, донька соратника Петлюри Петра Йосипишина, що керував бібліотекою протягом 30 років, та Дарія Мельникович, яка емігрувала з України під час Другої світової війни. Обидві працюють на волонтерських засадах, що не було б можливим, якби жінки не отримували пенсії. Пані Ярослава – директор, за нею організаторська робота, пані Дарія – бібліотекар, працює з книгами.

У фондах бібліотеки – понад 30 тисяч назв. Могло б бути набагато більше, але під час війни значну частину фондів конфіскувало гестапо. Як не парадоксально, але, за словами пані Йосипишин, нашкодив бібліотеці її попередній директор. Вважав, що для зміцнення незалежності треба передати усі книги в Україну, тому й роздавав їх усім, хто приходив до бібліотеки. У результаті чимало екземплярів із бібліотечними штемпелями опинилися у Києві на Петрівці.

Здебільшого науковці тут шукають того, чого немає в Україні. Наприклад, унікальні видання діаспори 1940-их років чи єдиний примірник видання «Антикомуніст». Послугами бібліотеки активно користуються студенти й науковці з України, Франції, Німеччини, Нідерландів. Книг на руки тут, звичайно, не отримати, бо надто часто вони дістають ноги. А ось детальну інформацію про необхідні видання чи навіть їхню фотокопію – залюбки. 

Унікальним за своїми експонатами є музей Петлюри. У кімнатці, де вкрай рідко спалахує світло, адже гості з’являються не так часто, зберігаються особисті речі головного отамана УНР – пояс, пряжка, пальто, волосся і сорочка, в якій його було смертельно поранено. Є тут і сертифікати на право проживання пані отаманової та доньки Лесі у Франції, відзнаки Зимового походу, хрест оборони Львова  і копія хреста Симона Петлюри.

Смертельні постріли Симон Петлюра отримав на вулиці Расін, звідки його одразу доправили до лікарні «Шаріте». Тут же знаходиться колишня каплиця госпіталю, яка 1942 року була передана українській громаді УГКЦ. На вході до храму святого Володимира Великого – дві таблиці французькою та українською мовами зі словами: «Симон Петлюра, Голова Української Народної Республіки, головний Отаман Українських збройних сил, важко ранений – на вулиці Расіна в Парижі – ворогом української державности. Був перенесений до лічниці «Шаріте», в склад якої входила оця церква і отут помер 25 травня 1926 року». Всередині церкви є маленька ніша з хрестом, де стояло ліжко, на якому помер отаман. Похований він у самому центрі Парижа на цвинтарі Монпарнас, де щорічно у день його смерті відправляють панахиду. 

У тіні Шевченка

Будівля храму святого Володимира Великого розташована на розі вулички Сен-Пер та бульвару Сен-Жермен. Саме в цей бульвар, переповнений  кав’ярнями та книгарнями, впирається невеличкий сквер Тараса Шевченка, де з 1978 року встановлено пам’ятник поетові. Якщо з півгодини посидіти на лавці під деревами, одразу зауважуєш, яким динамічним у цьому місці є Париж. Бульвар є головною транспортною артерією на лівому березі Сени.

На фасаді храму – фігура античного покровителя медицини Ескулапа, адже у приміщенні церкви тривалий час діяли клінічна школа і Медична Академія, згодом – медичний факультет. У 1960-му році, коли Папа Римський створив Апостольський екзархат для українців у Франції, церква святого Володимира Великого стала його осередком і отримала статус Собору.  Нині до її парафії належать близько 500 родин з Парижа й околиць, а відтак храм є місцем збору чи не всієї української діаспори у місті. При церкві діють курси французької мови для новоприбулих людей з України, а для дітей – недільні заняття з української мови, історії, географії, звичаїв. Щорічно парафіяни відправляють богослужіння у Соборі Паризької Богоматері за жертвами Голодомору 1932-1933 років, а у травні їдуть до монастиря у Санлісі, який заснувала королева Франції Анна Ярославна. 

Сарсель

20 хвилин потягом із Парижа через Сен-Дені, місто поховання французьких королів, – і ви у Сарселі, 60-тисячному місті та муніципалітеті. Дістатися до нього можна й автобусом, їдучи у північному напрямі від Парижа. Це займе трохи більше часу, але разом з тим отримаєте нагоду познайомитися із околицями французької столиці.

Сарсель, що розміщений приблизно за 20 кілометрів від Парижа, тривалий час асоціювався із діяльністю осередку Наукового товариства імені Шевченка у Європі. Починаючи з 1950-их років, для української еміграції він був символом культурного і наукового розвитку за межами України. Обійстя, у якому науковці могли би спокійно працювати, придбали у 1949 році. Вчені жили скромно, в однокімнатних приміщеннях. Але оскільки більшість із них приїхали із Ді-Пі таборів, ніхто не скаржився на житлові умови. У порівняння з таборовими бараками кімнати в Сарселі були значно комфортнішими.

Будинок НТШ у Сарселі

Останні 10 років за садибою доглядає секретар НТШ у Сарселі Анна-Марія Довганюк. Нині вона сама живе у величезному триповерховому будинку, в якому раніше вирувало академічне життя. Гостинно приймає відвідувачів, супроводжує їх до всіх закутків кам’яниці. Найохочіше показує сад, який самотужки доглядає. Вирощує огірки, капусту, влітку зриває черешні, а восени збирає горіхи. «Тут було велике обійстя для того, щоб вчені не тільки працювали, а й могли вийти на свіже повітря. Кожен мав свою лавочку, щоб читати. Тут росло повно квітів. Працювали і відпочивали. Хто моркву садив, а хто квіти, – відображає ретроспективу Анна-Марія. – Нині я з напівгумором, напівсльозами, як Леся Українка, сміюся, щоб не плакати. Приїжджайте до мене на черешні».

Привід для сліз таки є, адже одразу після здобуття Україною незалежності НТШ переїхало до Львова, а будинок поволі почав занепадати. Нинішній голова наукового товариства у Сарселі Стефан Дуніковський ледь не з відчаєм розповідає, що має займатися трубами, стінами, лампочками, замість того, аби братися до наукової роботи. Адвокат за фахом, уродженець Франції, каже, що й головою його обрали тільки тому, що нікого більше було вибрати: «Мати високі посади – честь для всіх, але для мене це дуже скромно, бо нічого не можу тут робити». Очоливши товариство, він пообіцяв, що слів «продаж цього будинку» ніхто не почує.

Енциклопедя українознавства

Сьогодні просторі кабінети, бібліотеку, коридори обвиває павутиння. У домашню капличку, освячену Патріархом Йосифом Сліпим, Анна-Марія радить заходити обережно: стіни ось-ось можуть розвалитися. Фактично непрочитані сьогодні є книги у бібліотеці НТШ. Один зі стелажів наповнений справді унікальними записками наукового товариства. «Якщо хтось хоче 10 разів стати доктором наук й академіком, то за три місяці це можна легко зробити, дослідивши ці матеріали», – напівжартома-напівсерйозно розповідає Анна-Марія. На столику – друкарська машинка, з якої вийшов у світ перший том енциклопедії, – експонат №1 до  майбутнього музею.

У бібліотеці-архіві НТШ

Робота над «Енциклопедією українознавства» і її поява була справжнім явищем не тільки для усієї діаспори, а й для України. Ресурси для видання енциклопедії її редактор Володимир Кубійович відшукував по цілому світу. Радянська пропаганда, зокрема, твердила, що енциклопедія виходила за американські гроші. Це було фактично правдою, тільки, як у своїх спогадах згадує член НТШ Іван Кошелівець, «не за ті гроші, на які натякали російські пропагандисти, а за добровільні пожертви українського громадянства з Північно-Американських штатів і Канади». Систему збору коштів необхідно було налагоджувати особисто, а відтак відвідувати усі українські осередки. Вважають, що сарсельська «Енциклопедія українознавства» спровокувала видання «Української радянської енциклопедії». Мовляв, українці не мають читати емігрантської нечисті, тому треба запропонувати їм альтернативу.

Теги:
2012-12-22 11:10:09
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар