Український космос - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Український космос

Український космос

Сьогодні виповнюється 105 років з дня народження Сергія Корольова
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

У будь-якому західному довіднику з астронавтики ви знайдете чимало прізвищ визначних російських вчених і конструкторів та список їхніх досягнень в освоєнні космосу. Ці прізвища наведені там справедливо, заслуги теж вказані реальні. Тільки от проблема: чи й справді йдеться про «російських учених», чи з національною ідентифікацією цих достойників (тож і з «місцем прописки» їхніх досліджень) справа дещо складніша, ніж написано в довідниках?

...4 жовтня традиційно згадують: цього дня 1957 року був запущений перший штучний супутник Землі. Згадують і того, завдяки кому цей супутник став доконаним фактом: головного конструктора Сергія Корольова. У Росії — як російського конструктора, у нас — як визначного українця. Певні підстави є й для одних, і для інших тверджень. А ще й для згадки, що з п’ятірки найвизначніших, за твердженням західних експертів, конструкторів ракетної техніки в СРСР — Сергій Корольов, Михайло Ягель, Володимир Челомей, Валентин Глушко й Олександр Надирадзе — четверо були українцями, а п’ятий — грузином...

Хоча, звичайно, при цьому — як і взагалі при «датських», тобто прив’язаних до конкретних історичних дат згадках про тих чи інших уславлених діячів минулого — «за бортом» залишається головне: людина з усім драматизмом і неоднозначністю її долі. Недарма, очевидно, стільки критичних слів говориться і пишеться на адресу так званої народницької або ж просвітницької парадигми в публіцистиці.

Це зрозуміло: адже розказувати українцям про те, що вони пречудові та помітні в світовій історії хлопці — чи не означає це займатися банальною дидактикою, вихованням «простолюду» в «правильному» річищі, постійно підкреслюючи всесвітньо-історичну правоту українського духу й діла? А тим часом усе куди складніше, тим більше, коли йдеться про справді цікавих і примітних людей — і про вітчизняну історію останніх століть. Тут вистачає драматичних сюжетів, неоднозначних постатей і суперечливих учинків. Та за винятком «Дня» і двох-трьох журналів, на такий рівень оповіді про минуле не підіймаються. А жаль. Адже, скажімо, суперечність між національним самоусвідомленням і технократичною доцільністю мала наслідком драматичні колізії в житті Сергія Корольова.

Один із провідних біографів Корольова Михайло Ребров наводить такий факт: 1952 року конструктор власноруч востаннє пише автобіографію (наступні рази — машинопис, і тільки власний підпис). Він узагалі не вказує у ній свою національність. Дивина? Чи ні? 1952 року якраз посилено (вкотре вже!) полюють за «українськими буржуазними націоналістами». Саме в ті роки Леонід Брежнєв, який досі був за автобіографіями українцем, став росіянином. Корольов, котрий досі не приховував своєї українськості, просто не зазначив національність. А далі — машинописом — «росіянин». І водночас... Підполковник Олександр Войтенко перед призначенням на Байконур мав бесіду тет-а-тет з уже уславленим, хоча й засекреченим Корольовим. Той зустрів його словами: «Здоров, козаче! Українську мову знаєш?» Потім, уже на Байконурі, коли Войтенко став генералом, заступником начальника космодрому, вони з Корольовим майже підпільно розмовляли рідною мовою, співали українських пісень і мріяли про політ на Місяць.

Чи зрозуміє цей сюжет американець чи француз? З іншого боку, чи пробачить вітчизняний ультрапатріот Головному конструкторові те, що заради здійснення своїх мрій — польоту людини на орбіту Землі, а далі на Місяць та Марс — Сергій Корольов був готовий записатися хоч китайцем, а не тільки стати росіянином і членом КПРС (але так, щоб власноруч не викреслити себе з числа українства...)?

А от «людина №2» у радянській космонавтиці — Валентин Глушко, на чиїх двигунах злетіли й перший супутник, і перший космонавт, — той і в таборі ГУЛАГу, і після завжди обов’язково говорив про себе — «українець». Те ж саме підкреслено в біографії Глушка, написаній його молодшим сином. Мабуть, не випадково, хоча про любов до народних пісень тут не йдеться (а Павло Попович же співав на орбіті «Дивлюсь я на небо...» спеціально для Корольова!), можливо, тому, що Глушко був відданий класичній музиці (і в молодості вчився в Музичній академії Одеси по класу скрипки). Та головний сюжет життя Валентина Глушка інший: у 16 років він завершив рукопис своєї першої книги «Проблеми експлуатації планет». У цій книзі йдеться про космічну місію людства і накреслені основні етапи освоєння Місяця та планет Сонячної системи. Саме тоді, коли не те що ракети, а літаки були ще неабиякою екзотикою, юний Глушко поставив перед собою головні цілі життя і крок за кроком реалізовував їх, конструюючи все більш потужні ракетні двигуни. Крім того, у цій книзі містяться філософські роздуми про потребу поєднання науково-технічного прогресу з естетичними та етичними чинниками, які й сьогодні вражають глибиною та актуальністю.

Ось такими вони були, ті, кому Нобелівський комітет тоді, 1957 року, відразу після запуску першого штучного супутника, був готовий дати позачергові премії. У Кремля запитали: хто творці цього супутника? Ясна річ, що Корольов і Глушко стали б Нобелівськими лауреатами. Але Хрущов бундючно відповів, що творцем супутника є весь радянський народ. Очевидно, й ті сексоти, котрі свого часу ламали кістки Корольову та Глушку, ймовірно, пережили їх, маючи високі звання, пенсії та «бойові» нагороди...

Звичайно, оповідь — і не тільки тоді, коли йдеться про конструкторів космічної техніки — зосереджується на «виробничих» сюжетах їхнього життя. Але ж екзистенційні повороти — нічим не гірші, а, може, й цікавіші. Скажімо, сюжет «Сергій Корольов і жінки». Бо ж уславлений ракетник, який і в молодості був неабияким джигуном, після повернення з ГУЛАГу зробився заповзятим донжуаном. І в Німеччині, куди він потрапив вивчати передовий досвід команди фон Брауна, і на полігонах, і вже пізніше, у космічну добу, запустивши перший супутник. Мабуть, корені тут лежали в цілком природному бажанні людини, яка знову здобула волю, пройшовши страхітливі випробування (а після «відсидки» Корольову не було й 40 років), довести всім, і передусім собі самому, що він живий, він «справжній», він крутіший за інших. А й пізніше — це вже перетворилося ледь не на спорт, цілком зрозумілий серед чоловіків середнього віку — мовляв, ось на що здатен я, крім ракет (та й ракети як, властиво, фалічні символи в цьому контексті було б цікаво розглянути). І не сам тільки Корольов був таким...

А як стосовно модника (колеги його звали «стилягою»), чепуруна, також табірника Валентина Глушка? Зверніть увагу на дати народження його дітей: дочка Євгенія — 1938 рік, якраз тоді, коли самому Глушку виповнилося тридцять і він сидів у Бутирці; дочка Єлена — 1948 рік, після повернення з Німеччини; син Юрій — 1952 рік, коли батькові вже, як то кажуть, «за сорок»; і син Олександр — 1972 рік народження — самі рахуйте, скільки років тоді було щасливому батькові, академіку й двічі Герою соцпраці Валентину Глушку. Чесно скажу, що я особливо й не шукав відомості про те, скільки разів був одружений генеральний конструктор; як на мене, проблема в іншому: Глушко був настільки непересічною людиною, настільки відрізнявся від абсолютної більшості своїх колег невимушеним аристократизмом поведінки, що на жінок це справляло фантастичне враження. А як вам такий дріб’язок, як обов’язкова ідеально чиста й випрасувана хусточка в нагрудній кишені, навіть у зеківські роки?

Стосунки між Корольовим і Глушком — це теж простір для письма. Бо ж так само, як співпраця між ними значною мірою визначила феноменальні успіхи радянської космонавтики від 1957 року до середини 60-х (успіхи без відповідної техніко-технологічної бази, між іншим), так їхній пізніший конфлікт спричинив наступні провали, передусім — грандіозного Місячного проекту.

А чому б не відстежити детально проблему фаворитизму в совєтській системі на прикладі Володимира Челомея, котрий свідомо взяв до себе у КБ молодшого сина Микити Хрущова Сергія — людину, поза сумнівом, небезталанну, але ж — сина першого секретаря ЦК КПРС з усіма наслідками, які звідси випливали? І взагалі — Челомей у психологічному сенсі — антипод Корольова. Ось що писав про це космонавт і конструктор Костянтин Феоктистов: «Челомей... був, безумовно, непересічним інженером. Але він мав значний недолік — він був абсолютним диктатором у своєму КБ. Корольов теж був абсолютним диктатором. Але він не диктував нам технічні рішення (хіба тільки тоді, коли вони були цілком очевидні), тим більше не нав’язував ідей конструкції... Створювалося враження, що Челомей диктував у своєму КБ не тільки в організаційному плані, а й у виборі цілей, і в конкретних технічних рішеннях». Іншими словами, для одного власне «Я» значило надто багато, для іншого (котрий не менше, ніж його візаві, цінував самого себе) було цікавим працювати з цікавими людьми, бодай і молодими та наївними (чи, може, саме молодими і наївними, не затягненими у вир житейської суєти) — і цей інтерес перевищував усі інші міркування, і мав результатом блискучі конструкції...

І знов до історії першого супутника: схоже, Корольов свідомо дурив партію та уряд, під виглядом бойових ракет проектуючи ракетоносії для освоєння космосу та буквально вимолюючи право створити супутник і запустити в космос людину. Отже: 1954 року Корольов пише першу доповідну в Раду Міністрів СРСР «Про можливість створення першого штучного супутника Землі». Він хитрує: замість прямо сказати про свою ініціативу, починає з суто бюрократичного звороту «За вашою вказівкою...», потім подає переклади про підготовку супутника в США, потім доповідну свого колеги Тихомирова, і тільки потім — власні висновки. Радянський уряд мовчить. Через рік — нова доповідна, тепер уже в Академію наук, зустрічі з кураторами військової галузі — безрезультатно. І новий лист в ЦК КПРС про супутник — це вже 1956 рік.

Тільки цього року зрештою з’являється Постанова Радміну СРСР про створення супутника силами Академії наук. Причина такої зміни позиції проста: американці теж готуються до створення свого супутника, треба довести «переваги соціалізму». Що ж, якщо треба, доведемо, та головне — реальний результат для всього людства!

Уславлену ракету Р-7, яка виведе перший супутник на орбіту, Корольов створює як бойову міжконтинентальну, і при відвідинах Хрущовим Байконуру випрошує у нього дозволу на використання її для супутників, мовляв, це не завадить військовому використанню. Хрущов дає дозвіл. Але Академія наук зриває терміни підготовки супутника. Тоді Корольов дає команду створити перший супутник силами свого КБ за три місяці. Так само силами КБ створений і другий супутник — лише за чотири тижні. Тріумф космонавтики! Перші супутники! А ракета Р-7 як бойова балістична виявилася не дуже придатною для власне військових цілей — основою радянської ракетно-ядерної потуги стали ракети Михайла Янгеля, створені в Дніпропетровську. Тим часом Р-7 виявилася ідеальною основою, на базі якої побудовані ракетоносії для мирного дослідження космосу. На модифікованій «сімці» злетіли не тільки пілотовані кораблі, а й перші автоматичні станції до Місяця, Марсу, Венери. Досі РН «Союз», яку використовує Росія, — це глибока модифікація «сімки».

А висновок з усіх цих історій (і всього того величезного масиву фактажу, що залишився «за кадром»), як на мене, такий: українська історія, неймовірно цікава й надзвичайно «засмічена» колоніальними й тоталітарними міфами, «заселена» цікавими, суперечливими й водночас цілісними персонажами. І чи не головною проблемою (ледь не написав у директивному тоні — «основним завданням») для нашого суспільства у цьому плані є уявити собі історію людей у сув’язі з історією ідей. І на додачу — як НАШУ, а не чиюсь, не має значення, якої саме держави, історію.

Тоді, зрештою, й західні довідники подаватимуть правдиві дані.

2009-10-03 20:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар