Україна як «колонія європейського типу» - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Україна як «колонія європейського типу»

Україна як «колонія європейського типу»

Сергій Грабовський

Дискусії про те, який статус реально мала Україна у складі Російської імперії, а потім у складі СРСР, ніколи не носили суто теоретичного характеру, і розпочалися вони не сьогодні. Ще наприкінці ХІХ століття спершу Юліан Бачинський, а потім Іван Франко вели мову про «уярмлену Україну», об’єкт визиску двох імперій, між якими вона була поділена. У ті ж роки й пізніше Леся Українка у своїх філософських драмах під різними ракурсами осмислює дихотомію «імперія — провінція» як щодо власне України, так і в історичному європейському контексті. Вслід за тим українські націонал-комуністи Сергій Мазлах і Василь Шахрай у книзі «До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною)» (1919) чітко охарактеризували відносини Росії й України в межах Російської імперії: «...Сі зв’язки і стосунки були аналогічні зв’язкам і стосункам між «метрополією» і «колонією». Не дурно ж література з національного питання говорила про «анексію» Росією між другими країнами і України». Вони ж зробили висновок, що нормальний розвиток України можливий за подолання її колоніального стану, за «конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, самостійний державно-політичний організм».

Схожі погляди мали й інші націонал-комуністи на теренах колишньої Російської імперії. Для них усесвітня революція виступала інструментом, який дав би змогу здійснити національну модернізацію, «добудову» своєї нації з тим, щоб вона могла на рівних увійти в майбутню спільноту вільних народів. В Україні націонал-комуністи вважали, що становлення комуністичного ладу призведе до знищення як соціального, так і національного гноблення, що Україна й Росія мають стати рівноправними державами та що комунізм не потрібно уніфікувати за російським зразком і будувати за вказівками Москви. У ті часи така настанова була типовою для всіх різновидів націонал-комунізму в колоніальних країнах — від В’єтнаму до Грузії, від Абіссінії до Татарстану. Ця ідейна течія мала яскраво виражений антиколоніальний характер. І тільки в другій половині ХХ століття націонал-комунізм почав вироджуватися, догматизуватися, і в країнах, де він переміг, перетворився на один із різновидів тоталітаризму.

ДНІПРОГЕС — ПОТУЖНИЙ СИМВОЛ «СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ». ПРОТЕ ВОЛОБУЄВ ЯСНО БАЧИВ, ЩО ЦЯ ЛЕГЕНДАРНА БУДОВА НАСПРАВДІ ПРИХОВУЄ ФАКТ ЕКОНОМІЧНОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ УРСР

У 1920-х російські більшовики, які ставили за мету світову революцію та Всесвітню республіку рад зі столицею у Москві, змушені були піти на певні компроміси і з націонал-комуністами, в тому числі українськими, і з селянством (скасування продрозкладки та перехід до НЕПу), і зі «старою» інтелігенцією. Тож Радянська Україна в ці часи набула статусу більш-менш автономного «партійного протекторату» в межах СРСР. Наслідком стали бурхливі процеси національної модернізації в усіх сферах. Але в другій половині 1920-х в керівництві ВКП(б) та Комінтерну (фактично це було те ж саме) в силу провалу спроб ініціювати комуністичні революції у цілій низці країн (від Німеччини до Китаю, від Бразилії до Індонезії) перемагає лінія на здійснення «революції ззовні», на ліквідацію «капіталістичного оточення» за допомогою багнетів Червоної армії. І не лише багнетів, а танків, літаків і бойових кораблів. Це неминуче задавало курс на згортання НЕПу і перехід до директивної економіки, на прискорену індустріалізацію для перетворення СРСР на єдиний потужний військово-промисловий комплекс і на граничну централізацію та мілітаризацію всіх сфер життя в Радянському Союзі.

За цих обставин українські націонал-комуністи почали відчувати, що колоніальні часи повертаються, а відтак на порядок денний постало питання глибшого осмислення феномену колоніалізму та методів протидії йому. Чи не найбільш розгорнуте і детальне політико-економічне обґрунтування статусу України як однієї з «колоній європейського типу» дав у 1928 році молодий тоді дослідник Михайло Волобуєв-Артемов у статті «До проблеми української економіки», надрукованій «у порядку дискусії» в журналі «Більшовик України» (№2-3).

Написана ця значна за обсягом (понад 4 др. арк.) стаття була 1927 року, коли ще можливе було публічне обговорення партійного курсу, коли точилася дискусія, присвячена підготовці першого п’ятирічного плану. У зв’язку з цим актуальним стало питання: як саме розглядатиметься в ньому УСРР, як плануватиметься її розвиток, якими будуть українські перспективи?

На думку націонал-комуністів, Радянська Україна являла собою єдиний господарський комплекс, що, однак, ігнорували і російські економісти, і московські керівні установи (зокрема Держплан СРСР), які взагалі уникали самої назви «Україна». Волобуєв писав: «Деякі економісти взагалі уникають вживати назву Україна. Замість того віддають перевагу назвам «Південь», «Південний район» або, додержуючись термінології Держпляну СРСР: «Південно-Західній», «Південно-Гірничо-Промисловий». Нерідко зустрічаємо навіть тепер «Південь Европейської Росії», «Південно-Російське Господарство». На думку українського економіста, це була інерція російського колоніалізму. Відтак предметом пильної уваги Михайла Волобуєва стали фази розвитку колоніальної політики царату в Україні до жовтня 1917 року і спростування концепту повної єдності дореволюційної економіки Російської імперії.

МИХАЙЛО ВОЛОБУЄВ У 20-Х РОКАХ

На його думку, ця економіка була єдиною на імперіалістичній основі, але, з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній, вона являла собою комплекс національних економік двох типів. «Єдність руської та української економіки плюс до того інші руські («азіятські та европейські колонії») давала те, що звуть «єдиною російською економікою»». У зв’язку з цим значна частина статті Волобуєва присвячена неадекватності розуміння «колоній» лише як «заморських територій» десь в Азії чи Африці та феномену «колонії європейського типу». Економіст посилав, зокрема, на тексти знаного російського історика-марксиста Покровського, який стверджував, що Росія була однією з найбільших колоніальних імперій, але водночас і критикував його за те, що той «не згадує про такі колонії царської Росії, як Польща, Фінляндія, Україна», оскільки «щодо всіх цих країн не можна обмежуватись визначенням їхньої економічної ролі як ринку сировини». Тим часом в економічному і культурному плані деякі колонії можуть бути розвиненішими за метрополію. «Вся плутанина виникає через те, що вважають, ніби колонія має бути обов’язково відсталішою порівняно з метрополією, і що колоніяльна політика обмежується лише «експлуатацією відсталого господарства колонії».

Показавши на численних фактах, що Росія з часів Петра І цілеспрямовано перетворювала «малоросійські губернії» на колоніальні володіння, руйнуючи цілісність і знижуючи рівень розвиненості української економіки, Волобуєв вийшов на зумовлене об’єктивними потребами імперії перетворення України на «колонію європейського типу». Він писав: «Безперечно, форми зв’язку між метрополією та колоніями европейського типу відмінні від зв’язків метрополії з колоніями типу азіятського. В останньому випадкові маємо ми справу з експлуатацією відсталих господарських форм передовою капіталістичною економікою, в першому ж і господарство колонії є капіталістичне».

Продовжуючи ці розмисли, Волобуєв зазначив, що в тодішньому світі колоній суто азіатського типу стає менше: «Яскравий приклад тому Індія, де розвиток національного капіталізму змінює поволі і політичні форми залежности. Як на приклад переходової форми можна вказати хоч би Азербайджан — колонію царської Росії». Це зумовлено пришвидшеним економічним розвитком цих колоній завдяки інтенсифікації використання їхніх ресурсів метрополіями.

Розвиток усесвітнього ринку не скасовує цілісні економічні структури у національно-державних межах. По-перше, світовий ринок пронизаний суперечностями й антагонізмами; по-друге, деякі частини цього ринку ще проходять із певним запізненням стадію «національного оформлення». «Захопивши і визискуючи багатонаціональний терен інших країн, імперіялістична метрополія не знищує, однак, і не може знищити центробіжних тенденцій пригнічених національних організмів». При цьому етнографічний чинник у становленні такого організму не завжди є вирішальним, особливо коли йдеться про Європу. «Колонія европейського типу — це капіталістично оформлений господарський організм». Але розвиток цього організму істотно деформується метрополією, «суть наслідків колоніяльної залежности для колонії «европейського типу» полягає передусім у відхиленні розвитку продукційних сил на користь економіки метрополії». Тобто цілісний економічний організм унаслідок тиску та команд «згори» змушений працювати не в своїх інтересах, а його структура помітно деформується, одним із наслідків чого є деструкція робочої сили.

Волобуєв наголошував, що коли п’ятирічний план не розглядатиме Україну як окрему економічну одиницю і позбавлятиме її інвестицій на користь російських промислових регіонів, якщо розриватимуться ланцюжки внутрішньої кооперації, якщо «викачуватиметься» кваліфікована робоча сила, то Україна знову перетвориться на колонію, не набуде статусу рівноправної соціалістичної республіки, якою вона теоретично має бути, та не матиме перспектив справді ефективної інтеграції до майбутньої світової соціалістичної економіки. А далі йшов висновок, який виходив за межі суто економічного підходу: «Ліквідація «провінціяльного становища» нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку продукційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її як просту суму районів єдиної неподільної економіки».

Ясна річ, що такі погляди не могли не бути невдовзі оцінені як «націоналістичний ухил», а їхній автор не міг не бути репресований. Та це інша тема. Тут же зазначу, що в теоретичних розвідках українських мислителів минулого можна знайти чимало цікавого для сьогодення. Адже в Україні наприкінці ХІХ — у першій третині ХХ століття існував потужний інтелектуальний напрям, який не зводив проблему колоніалізму до расового чинника, як це модно сьогодні на Заході, чи до етнолінгвістичного чинника, як це модно в нинішній Україні. Видається, саме такий комплексний, багатофакторний підхід до проблеми колоніалізму наразі є найактуальнішим. Саме він дозволяє розвіяти сумніви в тому, що Україна в минулому мала колоніальний статус, а нині є постколоніальною державою, а відтак показує шлях осмислення й розв’язання цілої низки сьогоднішніх проблем.

Теги:
2018-03-02 00:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар