У звільненому Києві - Україна Incognita
   

У звільненому Києві

Аделіна ГРИЦЕНКО

(Продовження спогадів, квітень 1944 - 9 травня 1945 рр.). Початок - у статті  "Моє перше «знайомство» з війною: синій ситцевий сарафанчик і бабусині уроки евакуації"

З евакуації ми повернулися до Києва за рік до закінчення Великої Вітчизняної війни, у середині квітня 1944 року. Бомбардування тривали ще до кінця червня. Одне з останніх я запам'ятала добре, бо через спеку спала на балконі і мама розбудила мене, затягуючи до кімнати разом із матрацом.

Після повернення до Києва ми спочатку  жили у нашого родича дядька Михайла в комунальній квартирі десь у 70-х номерах вулиці Володимирської. У нашій кімнатці меблів ніяких не було. І знову стала у нагоді  балія - велика кругла металева ємність, яка пройшла з нами всю евакуацію. Під час війни вона виявилася найбільш  незамінною річчю: в ній прали, милися, перевозили господарські дрібні речі, а поставивши на валізу, її використовували як стіл.

Фото Олександра Липківського, кінець 1940-х рр. Студенти театрального інституту розбирають руїни на розі Хрещатика та Інститутської. Найвища будівля у центрі - 12-поверховий будинок Гінзбурга (1910-1912), який у рік свого зведення став найвищим «хмарочосом» не тільки Києва, а й усієї Російської імперії. Будинок, як і інші будівлі на Хрещатику та прилеглих вулицях, був підірваний 24 вересня 1941року. Його руїни розібрали, тепер на цьому місці - готель «Україна» (раніше «Москва»). На звороті світлини  - зроблений чорнилом напис тих років, напевно, автором знімка або кимось із його однокурсників: «Це кращі дні в житті цих людей!».

Перші кілька місяців у Києві для нас виявилися непростими. Навіть воду нам, як і більшості киян у той час, нерідко доводилося відрами набирати  з вуличних водогінних колодязів. Становище нашої родини особливо ускладнило те, що буквально через десять днів після повернення з евакуації мама народила мою молодшу сестричку Люсю. Місяць, проведений у дорозі з Приуральського Воткінська до Києва - по суті, ще зимою, у звичайному товарному вагоні-теплушці - не минув даремно. У Жовтневій лікарні, де мама народжувала, не було ні тепла, ні світла, а весна була холодна. У неї почався післяпологовий сепсис (зараження крові). Професор Лур'є, який приймав пологи, сказав, що єдина надія на порятунок у тому, аби  за наявності необхідних ліків забезпечити їй півлітра яєчного лікеру раз на два дні. Вважалося, що цей засіб сприяє кровотворенню. Але що це означало тоді? Йшла війна, ні про які загальнодоступні магазини не могло бути й мови. За картками отримували лише найнеобхідніше для підтримки життя. Як і у всі часи, порятунок вдалося знайти на базарі - а саме, на Бессарабці. Тоді, крім Критого базару, вздовж всієї вулиці Басейної тяглися відкриті базарні ряди. Згодом, у 50-ті роки, уздовж цієї вулиці був висаджений бульвар (у 2006-2007 рр. його знищили, проклавши на його місці додаткові смуги для руху транспорту), а базарні ряди перемістилися у бік теперішнього Палацу спорту.

Фото Олександра Липківського, кінець 1940-х рр.. Студенти театрального інституту на розбиранні руїн будинку Гінзбурга.

Отже, для приготування яєчного лікеру кожні два дні потрібно було 5 яєць, півлітра горілки, два лимони і вершки. Все перераховане було на вагу золота. Врятували нас тільки немаленькі гроші, виручені перед від'їздом з Воткінська за вирощену нами з бабусею картоплю. Їдучи звідти, ми її майже всю продали, бо забрати з собою, звісно, не могли, крім невеликої кількості для харчування в дорозі. На ці гроші планували забезпечити собі хоч якісь умови для проживання у Києві на новому місці. Адже все нажите до війни майно повністю пропало. Гроші пішли на лікування і цілющий лікер, зате маму вдалося врятувати. Причому основна відповідальність була на мені... Тато пропадав на роботі - режим був суворий, працювали й ночами, адже потрібно було хоч якось налагодити життєдіяльність міських комунальних служб. Бабуся ж ще в дорозі підхопила запалення легенів. Всі турботи і про дім, і про маму у лікарні лягли на мої плечі, а мені тоді не було ще й чотирнадцяти. Лікер готувала бабуся, але я повинна була роздобути всі потрібні продукти і потім віднести напій до лікарні. А тим часом я сама захворіла, ще й одночасно на кір і скарлатину. Деякий час я у такому стані продовжувала відвідувати маму і новонароджену сестричку Люсю в лікарні. Причому мене пускали до пологового відділення! Лікарі були впевнені, що мама не виживе. Але все обійшлося, і я навіть нікого не заразила.

Влітку 1944 року батькові виділили дві кімнати у комунальній квартирі з п'ятьома сусідами в добротному будинку початку ХХ століття під номером 17-б (нині - 19) по Михайлівській вулиці. Але тоді не тільки в нашому будинку, але і в інших будівлях у центрі міста ще на довгі роки зберігалося пічне опалення. Готували їжу і гріли воду для різних потреб на примусах і керогазах - у комунальній кухні на п'ять родин. Спільною ванною користувалися тільки для прання, щоразу ретельно відмиваючи її після сусідів. 1946 року будівлю лазні на Мало-Житомирській нарешті звільнили від німецьких військовополонених, зайнятих на відновлювальних роботах, які розміщувалися там з кінця 1943 р, і ми хоча б раз на тиждень стали відвідувати цей заклад.

Фото Олександра Липківського, кінець 1940-х рр.. Однокурсниці по театральному інституту упорядковують парк Шевченка. На задньому плані - згорілий Червоний корпус університету.

З меблями у нас як і раніше було негусто. У дальній з двох суміжних кімнат було лише залізне батьківська ліжко, поруч стояли столик і декілька стільців. Одразу за дверима, біля пічки-грубки, стояла  шафа, а за нею - бабусине ліжко. У прохідній кімнаті з балконом, що вважалася за сумісництвом парадною «залою», жила я. У кутку стояло моє ліжко і поряд з ним - платтяна шафа. На неї, коли у нас збиралася моя університетська компанія і починалися танці, мама ховала кімнатні квіти - особливо, коли танцювали вальс. Біля балкона стояв старий диван зі спинкою, яка закінчувалася поличкою з дзеркальцями. Спинку прикрашала вишита доріжка - на її тлі на світлинах того часу мої домочадці й чисельні друзі. Центральне місце у кімнаті займав місткий овальний розсувний стіл. Адже й до мене, і до батьків нерідко приходили друзі. Скромне частування (вінегрет, картопелька, оселедчик, іноді трохи сала, дешеве вино) не заважало спілкуванню, яке хоч ненадовго дозволяло відволіктися від тягот військового часу.

Місто, особливо центр, лежав у руїнах, які нам, школярам, а згодом студентам, довелося розбирати нарівні з дорослими ще майже десять років. Бо тільки до середини 50-х років розгорнулося масштабне відновлення в першу чергу Хрещатика. Для розв’язання цього складного завдання було навіть створено спеціальний трест «Хрещатикбуд».
На парному боці Хрещатика, як відомо, після війни вціліло тільки кілька будинків у кварталі між бульваром Шевченка і вулицею Леніна (тепер - Б. Хмельницького) і ЦУМ, який горів, але підірваний не був. Сумна доля спіткала його вже в наш час - якраз йде його «реконструкція» (нібито «зі збереженням фасаду») під черговий торгово-розважальний центр. На непарному ж боці Хрещатика в цьому кварталі після війни залишилися придатними для відновлення тільки декілька будиночків поблизу Бессарабки. Район Майдану Незалежності, вулиць Городецького (до революції - Миколаївської, а за радянської влади - Карла Маркса), Інститутської (раніше - Жовтневої революції) від Хрещатика до теперішнього верхнього виходу з метро «Хрещатик» тоді ще лежав у суцільних руїнах. Це відтворено і на світлинах  кінця 1940-х років з нашого сімейного архіву. Серед студентів театрального інституту, які розбирали руїни, був і мій майбутній чоловік Олександр Липківський, режисер кіно і телебачення. Своїм фотоапаратом студент Сашко зробив кілька кадрів, які тепер вже є історичними: ось його однокурсники з лопатами в руках на Інститутській біля руїн будинку Гінзбурга (фото 1, 2), у парку Шевченка перед університетом (фото 3). А на цій світлині (фото 4) - сам фотограф, який всівся у ківш екскаватора. До речі, він був рідним онуком першого митрополита Української автокефальної церкви Василя Липківського, розстріляного 1937 року, і сином народної артистки Катерини Осмяловської - актриси театру Франка, виконавиці головної ролі у фільмі «Наталка-Полтавка» (1936, реж. Іван Кавалерідзе).

Учні моєї 57-ї жіночої школи за рознарядками райкому комсомолу розбирали руїни на стику Прорізної та Хрещатика... Тут будинки під час вибухів немовби «склалися» з обох боків, і перший час можна було пройти тільки протоптаною в центрі стежкою. Під час робіт вона поступово розширювалася. Був повністю зруйнований і квартал, обмежений Хрещатиком, Прорізною, Володимирською та Софійською вулицями. Адже до війни на місці теперішнього Будинку архітектора на Ново-Пушкінській (нині - Грінченка) в тилу будівлі телебачення знаходився дуже красивий ансамбль Музичного провулка з консерваторією, яка містилася там же. До речі, після війни і майже до кінця 50-х років консерваторія розташовувалася на Ярославовому валу, біля Львівської площі. Ця старовинна будівля тепер належить Театральному інституту імені Карпенка-Карого. А консерваторія міститься в частково відновленій будівлі колишнього готелю «Континенталь».

Студент Сашко Липківський позує для фото у ковші екскаватора біля руїн будинку Гінзбурга.

Мені особливо запам'яталося, як під час розбирання руїн одного з магазинів на розі Прорізної та Хрещатика з його підвалів витягли велику кількість абсолютно цілого порцелянового посуду. Різноманітні знахідки виявлялися і в інших місцях. Що цікаво, працюючи серед руїн, ніхто з нас якось не замислювався над тим, що там можуть залишатися не знешкоджені саперами міни та авіабомби. І їх таки знаходили. Та й досі знаходять - згадаймо хоча б про нещодавнє виявлення великої кількості снарядів у парку Шевченка навпроти університету, де під час оборони Києва розташовувалися артилерійські батареї. Але нам просто пощастило, ніхто не підірвався.

Трохи оговтавшись після домашніх негараздів, я почала ходити до школи, адже закінчувалася четверта чверть шостого класу. На весь центр після звільнення Києва восени 1943 року і до весни 1944 роки, наскільки я пам'ятаю, налагодили роботу тільки однієї школи № 44 на вулиці Саксаганського. Доки ми жили у дядька Михайла  в кінці Володимирської, ходити туди було близько, але після переїзду на Михайлівську дорога стала далекою. Серед прикмет київського життя останнього року війни дуже чітко пам'ятаю, як ми з однокласницею Галею Забелло, яка жила на Костьольній, йшли зі школи повз Оперу і неодмінно зупинялися біля старовинної аптеки, яка містилася у маленькому двоповерховому будиночку на розі Володимирської і Леніна (тепер на цьому місці - знаменитий своєю потворністю академічний будинок і в ньому - аптека номер 1). Щоправда, затримувалися ми тут тільки тоді, коли у нас були гроші, які нам давали на сніданки. Біля входу до аптеки майже завжди стояла повнотіла тітка, яка продавала домашнє морозиво. Тепер такого немає: у маленький металевий циліндрик-поршень на дно закладалася вафелька, потім ложкою дама заповнювала циліндрик морозивом, накривала його зверху ще однієї вафелькою і виштовхувала, висовуючи нижню площину циліндрика. Виходила маленька, обмежена кругленькими вафельками грудочка морозива. Нічого смачнішого для нас тоді не було. А може, нам просто так здавалося у ті суворі роки. Гроші на ці ласощі доводилося збирати, бо  коштували порції, здається, 15 і 25 карбованців. Зарплати ж були невеликими. Такий спосіб приготування морозива тепер можна побачити лише в деяких довоєнних фільмах. Далі йти було вже веселіше, враховуючи, що відійшовши від школи, Галя знімала свої симпатичні черевички, що залишилися з довоєнного часу, тепер вже для неї маленькі, і продовжувала шлях додому босоніж.

Майже щодня після школи ми з Галею вирушали з дому з дитячими візочками на Володимирську гірку. Я «пасла» сестру Люсю, а Галя - свою племінницю Ніну. Поступово ми звикли до косих поглядів на адресу «молодих матусь» - тоді  у місті траплялися дамочки, які обзавелися дітьми під час окупації. Найчастіше ми гуляли на тій частині гірки, яку пізніше знесли під час будівництва музею Леніна (тепер - Український дім). Там був чудовий тінистий дитячий майданчик, а поблизу, на схилі гірки навпроти Філармонії,  - літній кінотеатр, який почав працювати, здається, в перші роки після війни. Перші рядів десять розташовувалися під дахом, тому фільми тут демонстрували навіть удень і за поганої погоди. З появою музею Леніна кінотеатр зник, і приблизно на його місці відкрили літнє кафе. Але й воно проіснувало зовсім недовго: було ліквідовано при облаштуванні на схилі фонтанів (десь у 80-х роках).

Незабаром, вже в першому півріччі сьомого класу, ми перейшли до 67-ї школи на Ірининській, напроти сходів, які спускаються до Михайлівського провулку. Тепер це одна з будівель КДБ, але в ній збережено старий фасад. Вчилися ми в 67-й школі всього дві чверті, бо  вже напередодні 1945-го нарешті отримали  відновлену полоненими німцями і підготовлену, за нашої участі, до навчального процесу 57-му школу на Прорізній, у дворі тоді центрального київського кінотеатру «Комсомолець України». Нині у цьому будинку розмістився Молодіжний театр.

8-Б клас 57-ї середньої жіночої школи м. Києва, 17 травня 1946 р., у центрі в білій сукні - автор статті Аделіна Гриценко у віці 16-ти років.

Незважаючи на труднощі воєнного, а потім і післявоєнного часу шкільні роки я завжди згадую з задоволенням. Клас у нас був невеликий - 14-15 осіб. Світлин  1944-1945 рр. у мене немає, але є знімок, зроблений за  рік після закінчення війни. На ньому - практично весь наш 8-й «Б» 57-ї школи з учителями (фото 5). У першому ряду в центрі - директриса О. Максимчук, біля неї, справа від неї (з букетом) - Зінаїда Григорівна, дружина знаменитого українського письменника Івана Микитенка, яка викладала українську мову та літературу і була нашим класним керівником... Школа тоді була жіноча, що, однак, не заважало нам дружити і влаштовувати спільні вечори з хлопцями з сусідньої 92-ї чоловічої школи на вул. Леніна. Зараз у цьому будинку - літературний музей, а до революції там була  знаменита колегія Павла Галагана, для якої споруду й було побудовано. До сфери наших інтересів потрапляли і курсанти училища ВПС (військово-повітряних сил), розташованого поруч, яких ми називали «вентиляторами». Курсанти ж артилерійських училищ іменувалися «бананами» - за жовті погони. Війна ще тривала, і випускники цих училищ поповнювали останній призов у діючу армію. Згадайте хоча б фільм «В бой идут одни «старики».

Ще до закінчення війни поступово поновлювалася робота різних шкільних гуртків і самодіяльності. Мало не найбільше нам подобалася студія бальних танців - не дивно, адже на її заняття ми запрошували партнерів - або «вентиляторів», або хлопчаків із 92-ї школи. В останню, до речі, ми також ходили до драмгуртка, яким керували провідні тоді актори Російської драми - Любов Шах і Росцій. Останній був таким собі уламком зниклого київського дворянства. Ставили «Машеньку» Анфіногенова, і я була однією з виконавиць головної ролі. Після репетицій залишалися потанцювати і поспілкуватися. А на свята, особливо на Новий рік, у Палаці піонерів, який тоді вже перемістився з будівлі колишнього Купецького зібрання, де почала функціонувати Філармонія, в колишню садибу Київського генерал-губернатора біля Будинку Червоної Армії (нині - Будинок офіцерів) на вулиці Кірова (нині - Грушевського), проходили справжні костюмовані бали. На зустрічі 1945-го Нового року ми з моїм партнером навіть отримали приз за краще виконання вальсу - живого півня! Бабуся моя його приготувала, а наша компанія із задоволенням з'їла.

З подій останнього року війни врізалося в пам'ять, як 16 серпня 1944-го щойно частково розчищеною бруківкою Хрещатика та сусідніх вулиць під конвоєм озброєних міліціонерів і солдатів конвойних військ НКВС пройшов немовби останній «парад» німецьких окупантів. Серед них були й ті, хто ще недавно знищував радянських військовополонених у Дарницькому концтаборі і вершив криваву розправу в Бабиному Яру, зробивши цю назву відомою для всього світу. Нескінченну похмуру колону людей у мишачо-сірій формі ми з дівчатами спостерігали в районі площі Калініна (тепер - Майдан Незалежності). Згідно з даними офіційної статистики, того дня вулицями Києва пройшли майже 37 тисяч полонених німців, зокрема 549 офіцерів, по 10 осіб у ряду. Довжина колони сягала 5 км і пересувалася вона майже 5 годин вулицями Артема, Великою Житомирською, потім вийшла на Володимирську (тоді - вул. Короленка), перетнула Софійську площу, спустилася на Майдан (площа Калініна), а потім рушила зруйнованим Хрещатиком, бульваром Шевченка і проспектом Перемоги (тоді - Брест-Литовське шосе). Охороняли військовополонених фактично від ненависті населення і, особливо - від вороже налаштованих поранених біля госпіталів. Спостерігали за пересуванням військовополонених як мінімум 170 тис. киян. Після закінчення цього «параду» полонених завантажили у залізничні ешелони і відправили на шахти Донбасу, в Запоріжжя на підприємства Наркомату чорної металургії, на відновлення Миколаївського порту і суднобудівного заводу та інших підприємств. У Києві на відновленні міста працювало 4800 військовополонених, а наприкінці серпня 1944 року керівництво УРСР постановило збільшити їхню кількість до семи тисяч.

Після проходження колони військовополонених вулиці Києва були очищені сміттєзбиральними і вимиті поливальними машинами. Полонені офіцери, члени нацистської партії і всі підозрювані у військових злочинах були повернуті до Чернігівського і Грязовецького таборів. Пізніше, по закінченню війни, здається, в січні 1946 року, після суду над військовими злочинцями дванадцять з них були засуджені до страти через повішення. Шибениці встановили  на площі Калініна (Майдан Незалежності), там, де зараз «парник» торгового центру «Глобус» навпроти поштамту. Тоді цей простір перебував у тилу зруйнованої Думи. Шибениці ми з подружками бачили, а от дивитися на страту, коли там зібралася багатотисячна юрба, не пішли. Знали тільки з газет, що засуджених привезли на вантажівках з опущеними бортами просто під шибениці, наділи на них петлі, а потім вантажівки від'їхали. Трупи висіли на площі кілька днів. Ми і тоді, і потім, ще досить довго, обходили площу стороною, поки весь цей жах не забувся.

Найбільш яскраві спогади залишилися, звичайно ж, від святкування Перемоги. 9 травня, одразу ж після отримання звістки про закінчення війни, ми з подружками Галею і Розою побігли на Софійську площу, де залишилися на всю ніч. Такого тріумфу, загального єднання і радості зі сльозами на очах в такій величезній масі людей мені більше ніколи не доводилося бачити. Деякі мемуаристи нарікають, що тоді у Києві, на відміну від Москви, не було офіційного салюту. І дійсно, при всій гостроті моєї професійної пам'яті в ній цей факт не зафіксований. Але коли я згадую ту ніч, у вухах виникають звуки загального тріумфу, крики «ура» і безперервні постріли з усіх видів зброї, що часом перекривають шум величезного скупчення народу. Ця травнева ніч пролетіла як одна мить і врізалася в пам'ять на все життя.

Теги:
2013-06-11 16:27:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар