Право на Крим

У депортації. Боротьба за відновлення прав

8 червня в Узбекистан прибув останній ешелон із кримськими татарами. Загалом до цієї республіки було депортовано 33 775 сімей у складі 151 529 осіб. Померлими в дорозі у відомстві Берії вважали 191 переселенця. Інші джерела вказують – 2 тис., дослідник А. Наберухін стверджує, що людські втрати під час транспортування виселених становили 7889 осіб. 31 555 кримських татар вивезли до РРСФР та Казахстану. В операції задіяли 23 тис. бійців військ НКВС та 9 тис. працівників оперативного складу органів НКВС–НКДБ. Зважаючи на виявлений ними “героїзм”, Берія 5 липня 1944 р. надіслав Сталіну подання про нагородження її учасників орденами й медалями, не забувши при цьому залізничників, які забезпечили перевезення “спецконтингенту”.

Нагороди отримали й ті, хто виконав післяопераційну “зачистку” Криму. Прозвітувавши Сталіну про поголовне вивезення кримських татар, керівники НКВС–НКДБ не захотіли визнати, що чимало їх із різних причин не потрапили під депортаційну “мітлу”. Дотримуючись апробованих у 1940–1941 рр. традицій з розстрілу польських офіцерів, масакри в’язнів західноукраїнських тюрем, усіх виявлених татар винищували, зокрема жінок та дітей. На Арабатській Стрілці уникли депортації мешканці рибальського селища. Їх завантажили на баржі, відбуксирували далеко в море й затопили.

У виселених кримських татар вилучили понад 80 тис. будинків, понад 34 тис. присадибних ділянок, близько 500 тис. голів худоби, запаси продовольства, будівельних матеріалів, сільгосппродукції. Ліквідовано 1151 бібліотеку у школах, колгоспах, райцентрах, містах, а також 112 особистих книгозбірень.

Однак реальна кількість залишених будівель, земель та майна суттєво відрізнялася від зареєстрованої, що дало можливість секретарям райкомів партії, головам райвиконкомів, керівникам райфінвідділів, іншим посадовцям привласнити або за безцінь придбати будинки, пасіки, меблі, цінності, худобу, зерно тощо.

4 липня 1944 р. НКВС СРСР доповів Державному Комітету Оборони про закінчення виселення з Криму 225 009 осіб, серед яких 183 155 кримських татар, 12 422 болгар, 15 040 греків, 9621 вірменина, 1119 німців та 3652 особи, які мали іноземне громадянство (турецьке, грецьке, іранське тощо). Вже наступного дня Берія телеграфував Сталіну, що всі спецпоселенці “розміщені у задовільних житлових умовах”. Насправді ж, навіть наприкінці 1944 р. в Узбецькій РСР понад 35 % депортованих не мали житла й перебували просто неба. Найскладніше становище спостерігалося в колгоспах і радгоспах, де бракувало 13 600 будинків. Навіть 1947 р. придатну для мешкання площу (2,5 кв. м. на особу) мали тільки 70,3 % сімей, а земельними ділянками для городів (основне джерело виживання) були забезпечені лише 69,6 % сімей. За пізнішими підрахунками кримськотатарського національного руху та міжнародних правозахисних організацій у перших півтора року в умовах спецпоселень загинуло 46,2 % кримських татар. Навіть за сфальсифікованими документами КДБ Узбецької РСР смертність кримських татар становила 38 %.

Для контролю за діяльністю, поведінкою та переміщеннями поселенців Раднарком СРСР 8 січня 1945 р. затвердив таємне “Положення про спецкомендатури НКВС”, які отримали широкі повноваження нарівні з оперативними працівниками. В ухваленій того ж дня постанові Раднаркому “Про правове становище спецпоселенців” зазначалося, що самовільний вихід за межі району розселення розглядається як втеча і тягне за собою кримінальну відповідальність. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р. санкції за порушення режиму спецпоселення стали ще жорсткішими. Зокрема, зазначалося, що переселення у віддалені райони СРСР кримських татар, чеченців, німців тощо “проведене навічно, без права повернення їх до попередніх місць проживання”. Самоправний виїзд із місць поселення підлягав покаранню у 20 років каторжних робіт. За сприяння втечі, переховування втікачів, видачу дозволів на повернення виселених до місць колишнього мешкання та допомогу їх облаштуванню належало позбавлення волі на 5 років. Щоправда, 13 липня 1954 р. указ від 26 листопада 1948 р. було скасовано.

Щоби стерти навіть з пам’яті наступних поколінь кримськотатарський характер півострова, зокрема й топоніміку Криму, Президія Верховної Ради РРФСР вже 14 грудня 1944 р. ухвалила Указ “Про перейменування районів і районних центрів Кримської АРСР”, згідно з яким 13 районів одержали типово радянські назви. Так, м. Карасубазар стало Білогорськом, с. Ак-Шеих – Раздольним, Биюк-Онлар – Октярьським, інші – Приморським, Первомайським, Чорноморським, Совєтським, Красногвардійським. Ще одним, але вже таємним, указом 21 серпня 1945 р. були перейменовані сільради Криму, а 18 травня 1948 р. змінили наймення ще 1115 населених пунктів, із них понад 900 кримськотатарських.

Становище кримських татар у спецпоселеннях мало всі ознаки закріпачення. Мешкали вони в бараках, подібних до концтабірних, у прибудовах, халупах, які належали підприємствам, на котрих змушені були важко працювати. Діти були позбавлені національних шкіл, народ – закладів культури, преси, культових споруд, правдивої історії, традицій. Люди масово помирали від голоду, каторжної праці, епідемій. Так тривало довгих 12 років. Надії на зміну підневільного режиму зародилися після ХХ з’їзду КПРС, засудження культу особи Сталіна та його наслідків. 28 квітня 1956 р. з’явився негласний Указ Президії Верховної Ради СРСР про зняття з спецпоселень депортованих народів та звільнення їх від адміністративного нагляду. Однак другий його пункт фактично нівелював показне відновлення справедливості. Адже він забороняв повернення конфіскованого майна та переїзд депортованих до місць колишнього мешкання. При видачі паспортів від кожного вимагали розписки про дотримання згаданої заборони.

Щобільше, Рада Міністрів УРСР таємною постановою від 15 грудня 1956 р. “визнала недоцільним розселення” кримських татар та інших депортованих на території Херсонської, Запорізької, Миколаївської та Одеської областей і зобов’язала виконкоми обласних, міських і районних Рад депутатів трудящих припинити прийом тих, хто повертається з місць спецпоселення, а тих, які вже проживають у зазначених областях, “розселити в інших областях республіки, а також за межами УРСР, вкупі з тими, які ще не повернулися, але мають повернутися”.

Недолугість реабілітаційного указу та певна послабленість репресивного режиму стимулювали виникнення масового руху кримських татар за відновлення національних прав та повернення на Батьківщину. Формою його реалізації стало проведення петиційних кампаній. Звернення до вищих партійних та державних інституцій були лояльними та уклінно-прохальними. Спершу дякували за колишню (до 1944 р.) турботу про долю народу, відтак констатували відданість радянському ладові, “рідній” партії та урядові, а закінчували петицію впевненістю, що наслідки культу особи Сталіна будуть подолані, порушення ленінської національної політики, зокрема щодо кримських татар, будуть усунуті й вони зможуть повернутися на прабатьківські землі. Організаційні структури цього руху виникали стихійно, єдиного керівного центру не існувало. Територія поселень вкрилася мережею ініціативних груп, які укладали згадані петиції, збирали підписи та кошти для делегування уповноважених до Москви. Про обшир цієї роботи свідчить те, що, наприклад, 1966 р. під зверненням до XXIII з’їзду КПРС підписалися близько 120 тис. кримських татар. Подібної масовості не знав жоден із національних, релігійних чи правозахисних рухів у СРСР.

Однак вже з початком 1960-х років розпочалося кримінальне переслідування організаторів та учасників петиційних кампаній і національного руху загалом. Переконливий приклад репресій щодо активістів боротьби за відновлення прав корінного етносу Криму – доля лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва. Народився він у селищі Ай-Серез Судакського району 13 листопада 1943 р. Шестимісячним депортований з родиною в Узбецьку РСР. У листопаді 1961 р. взяв участь у створенні Спілки кримськотатарської молоді, за що в березні 1962 р. позбувся праці на авіазаводі й потрапив під нагляд КДБ. 1965 р. відрахований з третього курсу Ташкентського інституту іригації та механізації сільського господарства за участь у кримськотатарському русі, поширення серед студентів рукопису “Короткий історичний нарис тюркської культури в Криму в XIII–XVIII ст.” та відмову від вступу до комсомолу. Хотіли покарати ще й службою в армії, але до війська йти відмовився, адже відсутність у нього прав і батьківщини позбавляє й обов’язків. Через це 19 травня 1966 р. одержав перший реченець – півтора року ув’язнення. Після звільнення зблизився з московськими правозахисниками, зокрема з українцем генералом Петром Григоренком. Був активним учасником і організатором акцій протесту кримських татар у Москві, підписував документи проти переслідування інакодумців, окупації Чехословаччини радянськими військами в 1968 р. У травні 1969 р. спільно з Генріхом Алтуняном з Харкова та Леонідом Плющем з Києва став співзасновником “Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР”. 3 вересня Джемілєва заарештували і разом з Іллєю Габаєм засудили на 3 роки концтаборів. Судили його за участь у національному та правозахисному русі 7 разів, відбув 15 років ув’язнення. У квітні 1987 р. його обрали членом Центральної ініціативної групи національного руху кримських татар, у травні 1989 р. – головою Центральної Ради новоствореної “Організації кримськотатарського національного руху” (ОКНР). Від червня 1991 р. й до жовтня 2013 р. він голова вищого виконавчого органу кримських татар – Меджлісу кримськотатарського народу, який обирається національним з’їздом – Курултаєм.

Згаданий Ілля Габай під час суду у своєму останньому слові так аргументував злочинність виселення кримських татар із Батьківщини: “Якби справді татари перейшли на бік німців, це було би трагічною помилкою народу, але не давало б нікому права розпоряджатися їхньою батьківщиною. Адже не прийшло ж нікому в голову зайнятися переселенням румунів, угорців, італійців чи, зрештою, німців”.

Після усунення від влади М. Хрущова й сходження на компартійний олімп Л. Брежнєва петиційна кампанія кримських татар набула нових обрисів. Компліментарно-прохацький тон звернень до державних чинників і очільників змінився на критично-аналітичний. Осуду підлягала національна політика уряду, а депортацію назвали відповідним терміном – “геноцид”. Задля організації демонстрацій та мітингів використовували різні пам’ятні дати, наприклад, дні народження Леніна, пам’ятники якому були в кожному місті й селі. Після покладання квітів та вінків під виглядом вдячності Іллічу за Декрет 1921 р. про створення Кримської АРСР, промовці скаржилися на відхід наступників від декларованої офіціозом політики рівноправ’я усіх націй і народностей СРСР, на страждання репресованого, позбавленого батьківщини кримськотатарського народу. Масові траурні заходи відбувалися кожної річниці злочинної депортації – 18 травня. Поминали тих, хто згинув у дорозі й місцях поселень, а вночі сміливці вивішували чорні й національні прапори на державних та громадських установах. Для “законної” розправи з опозиційним і, зокрема, національним рухом кримських татар восени 1966 р. до кримінальних кодексів республік було внесено статтю 190 (у РРФСР), 187 (в УРСР) тощо у трьох частинах: “Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад”, “Глум над Державним гербом або прапором”, “Організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок” із санкціями до 3 років ув’язнення. Кримських татар викликали в міліцію, зачитували ці статті й вимагали розписок про ознайомлення з ними, сподіваючись унеможливити масові акції протесту.

Натомість рух набув нового розмаху. Загалом протягом 1956–1973 рр. до вищих інституцій надіслано 66 загальнонаціональних документів із 4 млн підписів. Наслідок – обіцянки, які давали під час зустрічей з делегаціями кримських татар Ю. Андропов, А. Мікоян (1965), М. Георгадзе (1966), інші очільники держави, але виконання обіцяного люди так і не дочекалися. Зате репресії були реальністю. Це, зокрема, 33 виключення з КПРС і близько 100 – з комсомолу, декілька тисяч обшуків, десятки тисяч допитів і “бесід” у КДБ, понад 20 великих “побоїщ” силами міліції та військ із застосуванням брандспойтів, димових шашок, дубинок, 8 масових облав і конвойованих виселень кримських татар із Москви, 32 масових конвойованих виселення (близько 6 тис. осіб) із Криму, антитатарське цькування на батьківщині, понад 50 судових процесів та понад 200 засуджених. 

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України