У «стороні Корсунській»... - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » У «стороні Корсунській»...

У «стороні Корсунській»...

Володимир Ричка

Візантійське місто Херсон (античний Херсонес) було важливим торговельно-економічним і стратегічним центром візантійських володінь у південно-західному Криму. Відносини Київської Русі з цим визначним культурно-політичним центром Візантії становлять яскраву, проте маловідому сторінку історії українського Середньовіччя. Неабиякою була його символотворча роль у справі навернення у християнство київського князя Володимира та організації церковно-культурного життя в середньовічному Києві. Його образ «місця пам’яті» Володимирового хрещення в ранньомодерній українській церковній публіцистиці з перебігом часу було прибрано до рук і присвоєно чужинцями. Як все починалося?

КИЇВ ТА КОРСУНЬ

У старокиївському літописанні Херсонес виступає під назвою Корсунь, а прилегла до нього територія Надчорноморщини — Корсунською стороною («Корсуньст й страною»). Херсоніти-корсуняни господарювали не тільки в Криму. Вони влаштовували свої риболовецькі факторії й у пониззі Дніпра. Намагаючись забезпечити для торговельних флотилій руських купців безпечний вихід до Чорного моря, ці порубіжні землі прагнула контролювати й Київська держава, що нерідко спричиняло збройні конфлікти між Руссю та «Корсуньст  й страною». Їхньому врегулюванню було покладено початок укладеною 945 р. угодою між київським князем Ігорем та візантійським імператором Константином VII Багрянородним: «Про Корсунську сторону. Скільки ж є городів у тій частині землі Грецької, хай не мають права на них князі руські. Хай воює князь руський у тих сторонах, — а та сторона не покоряється нам, — і тоді, якщо попросить війська од нас (греків. — В. Р.), князь руський, ми дамо йому, скільки йому буде треба... А якщо виявлять руси корсунян, які рибу ловлять в усті Дніпра — хай не чинять їм ніякого лиха. І хай не мають права руси зимувати в усті Дніпра, Білобережжі, коло острова святого Елеферія, а коли наступить осінь, хай ідуть вони у доми свої в Русь».

Також в угоді було передбачено, що в разі появи «в стороні Корсунській» войовничих чорних болгар руському князеві належало їх не пускати, бо вони можуть завдати шкоди і його країні. Руські ж купці, судячи з контексту угоди, зберігали право вільної торгівлі в Криму. Вони облаштували свій торговий дім у Корсуні ще, як доводять дослідники, наприкінці ІХ ст. У середині Х ст. торговельні й політичні відносини Київської Русі з візантійським Херсоном-Корсунем були регламентовані законодавчо і набули системного характеру.

Питання спірних територій у Причорномор’ї було обумовлено також у русько-візантійській угоді 971 р. Київський князь Святослав Ігоревич підтвердив у ній обіцянку свого батька відмовитися від зазіхань на візантійські володіння, зокрема в Криму: «...Ніколи ж не буду я замишляти на землю вашу, ні збирати людей проти неї, ні приводити інший народ на землю вашу і скільки є країв під владою грецькою, ні на волость Корсунську і на городи її, скільки їх є, ні на землю Болгарську. А якщо інший хто-небудь замислить на землю вашу, то я буду противником йому і буду битися з ним, як і клявся я цесарям грецьким, а зі мною бояри і Русь вся».

ОБЛОГА ХЕРСОНЕСА ВІЙСЬКАМИ ВОЛОДИМИРА. МІНІАТЮРА ІЗ РАДЗИВІЛЛІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ. НАЙГОЛОВНІШЕ, ЩО ВОЛОДИМИР БУВ РУСЬКИМ (УКРАЇНСЬКИМ) КНЯЗЕМ, — ОТЖЕ, ЙДЕТЬСЯ ПРО ПОВОРОТНИЙ МОМЕНТ ІСТОРІЇ САМЕ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

За правління князя Володимира Святославича (978 — 1015 рр.) зв’язки Київської Русі з цим причорноморським містом набули свого найвищого піднесення. У давньоруських писемних джерелах їхній перебіг міститься в суперечливих повідомленнях літописів та агіографічних творів. Центральною подією у змальованій давньоруськими книжниками мозаїчній картині навернення Русі у християнство виступає збройний похід Володимира на Корсунь. Під 988 р. «Повість минулих літ» — грандіозний літописний твір початку ХІІ ст., який є головним джерелом для теми нашого дослідження, оповідає: «Пішов Володимир з військом на Корсунь, град грецький».

Далі літописець детально описує довготривалу облогу міста, її труднощі й винахідливість Володимира, який, перерізавши труби, якими до виснажених корсунян надходила вода, змусив останніх відкрити брами його війську. Заволодівши градом, Володимир з невгамовним войовничим запалом продовжує стукати у грецькі двері: «Послав Володимир послів до цесарів Василія та Костянтина, говорячи: «Оце город ваш славний я взяв. Чував я що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо не оддасте її за мене, то вчиню вашому городу (Константинополю) те, що й цьому вчинив». Після хрещення та шлюбу з грецькою царівною, яка таки прибула до Корсуня, Володимир передав це місто як «віно» своєму шуринові Василію ІІ, а сам з тріумфом повернувся до Києва, де відбулося навернення у християнство підданих його країни.

В іншому давньоруському творі — «Пам’яті і похвалі князю Володимиру» Якова Мніха, що є новгородською компіляцією середини ХІІІ ст., яку було складено під час канонізації Володимира за княжіння Олександра Невського, подається дещо відмінне від літописних звісток свідчення: «На друге літо після хрещення [Володимир] до порогів ходив, а на третє Корсунь город взяв». Історики минулого доклали чимало інтелектуальних зусиль, щоби усунути суперечності та протиріччя різних оповідей про Володимирове хрещення, мотивів і шляхів, які приводять його у Корсунь. Запропонована О. Шахматовим 1906 р. реконструкція повісті про хрещення Володимира в Корсуні, яку він назвав «Корсунською легендою», незважаючи на привабливу дотепність авторських комбінацій, вміщених у цій публікації, не розв’язала проблеми остаточно. Вона здійняла цілу зливу критичних зауважень і покликала до життя низку нових гіпотетичних побудов «реалістичного» відтворення хронології та перебігу подій.

З-поміж таких історичних реконструкцій чи не найбільш мотивованою є схема, запропонована в низці публікацій польським істориком Анджеєм Поппе. Корсунській експедиції Володимира, доводить учений, передувала укладена у вересні 987 р. між Києвом і Константинополем русько-візантійська союзницька угода. Правляча тоді у Візантії імператорська династія саме переживала вкрай нелегкі часи й потребувала невідкладної збройної допомоги. Імператорські війська влітку 986 р. зазнали поразки в битві з болгарами біля ущелини Траянові врата, а в грудні того ж року частина військової аристократії здійняла повстання. Очолив заколотників полководець Варда Фока, який проголосив себе імператором. Все це й змусило імператора Василія ІІ (976 — 1025 рр.) шукати військової підтримки Київської Русі.

На переговорах у Києві Володимир погодився надати військову допомогу Візантії, але в обмін за цю допомогу просив руки доньки покійного імператора Романа ІІ — принцеси Анни. Годі собі уявити сум’яття імператорського правлячого дому, спричинене таким зухвальством північного «скіфа». Двома десятиліттями раніше до однієї з дочок Романа ІІ сватав свого сина могутній германський імператор Оттон І, однак йому було відмовлено. За інших умов дістав би, звісна річ, одкоша й Володимир. Але ж київський князь пообіцяв негайно відправити до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби із заколотниками й навернутися разом з народом Русі у християнство. Володимир і сам прагнув прилучити Київську Русь до християнської сім’ї народів тогочасного світу, безперечним сувереном (батьком) якої був візантійський імператор. Для молодих «варварських» народів не було іншого шляху вступити в цю сім’ю цивілізованих народів, аніж зректися свого язичницького минулого. Завдяки родинному спорідненню Володимира з візантійським імператорським домом цей шлях можна було подолати набагато швидше і з неабиякою політичною вигодою для Києва.

Зціпивши зуби, Василій ІІ мусив пообіцяти Володимирові віддати за нього свою сестру Анну. Арабо-християнський історик Йахйа (Ях’я) Антіохійський близько 1066 р. писав: «І уклали вони між собою угоду про свояцтво і одружився цар русів на сестрі царя Василя після того, як він поставив йому умову, аби він хрестився і охрестився увесь народ його країни». Володимир дотримав слова й відправив до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби із заколотниками. Останній налічував шість тисяч добірних воїнів і був одним із найдієздатніших військових з’єднань. Це Володимирове військо врятувало Македонську династію від узурпатора Варди Фоки, розгромивши його в битві під Константинополем навесні 989 р. Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, які перекинулися на бік політичних супротивників візантійського імператора Василя ІІ та його брата Константина.

«Повість минулих літ» поєднала дві версії про місце хрещення Володимира: одна пов’язує його із запрошенням до Києва представників різних віросповідань та «вибором» віри, а друга — з Корсунем. Давньоруський книжник віддав перевагу останній. Либонь, тому він намагався збагатити свою оповідь «документальними» реаліями, які мають стосунок до корсунської топографії: «Охрестився ж він (Володимир. — Авт.) у церкві святого Василія, і єсть церква та в городі Корсуні, стоїть вона на високому місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни; палата Володимирова стоїть окрай церкви і до сьогодні, а цесарицина палата — за олтарем». Проте, зрозуміло, що перед нами не застиглі сліди безпосередніх спостережень автора за реальною топографією візантійського міста, а радше літературна комбінація, створена на основі переформатування візуально знайомих йому київських реалій, зокрема комплексу будівель княжого двору «города Володимира».

Сумніви стосовно того, що Володимир хрестився в Корсуні, висловлювали ще за часів створення «Повісті минулих літ». У цьому й зізнається сам старокиївський книжник, зауважуючи, що одні його сучасники називають місцем хрещення Володимира Київ, інші — Василів, а ще інші — «инако скажють». Так само й історики пізніших епох визнавали хрещення Володимира в Корсуні «не історичним» фактом. Проте ймовірно, що Володимир у Корсуні став катехуменом, тобто оглашенним християнином. Згідно з канонами грецького Євгологія, візантійський обряд хрещення передбачав тривалий період оглашення істинами християнського вчення. Перше оглашення являло собою підготовчий ступінь на шляху до хрещення. Воно передбачало, що вкляклого на колінах перед церковним порогом корсунського храму князя священик мав би тричі осінити хрестом і прочитати над ним молитву, аби Бог дарував йому благословення, просвітлення духу і зору. Перше оглашення, або prima signatio, давало можливість брати участь у церковній службі і, що найголовніше, вступати у повноцінне спілкування з християнами.

Навряд щоб Володимир чекав на закінчення сорокаденного строку першого оглашення в Корсуні. Статус «неохрещеного християнина» він набув уже в Києві або по дорозі додому. Тут, у колі корсунського і царгородського духовенства, він і прийняв, вірогідно, друге оглашення. Зазвичай воно припадало на другу і третю неділю Великого посту і тривало чотири седмиці, на Святу П’ятницю. Під час богослужіння, яке правилося цього дня між обідньою і надвечір’ям, урочисто проголошувалося завершення оглашення і приходив «задокументований підписом з Христом час урятування». Наділений таким «документом» Володимир разом із корсунським та царгородським духовенством розпочав хрещення підданих своєї країни у водах Дніпра.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

Теги:
2017-09-22 02:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар