Тсс... Не сполохніть тишу Паркової дороги № 5 - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Тсс... Не сполохніть тишу Паркової дороги № 5

Тсс... Не сполохніть тишу Паркової дороги № 5

Людмила Засєда

Як відомо, листопад — хлопчина нудний, але ж сьогодні лише жовтень... і ще вранці, вирушаючи в дорогу, помітила маленький натяк на сонце. Щоправда, відразу ж небо засльозилося дощем, якщо ж боязко намагався визирнути промінець, осінь починала бурмотіти, мовляв, непристойно, не за віком... і швидко накидала хмари. Коли ж день зовсім перестав церемонитися — ураз все промокло як хлющ: і плащ разом зі мною, і блокнот, а ручка зовсім перестала виконувати службові обов’язки. Так і застигли, але лише на мить. Якщо задумали маршрут, то погода, за якої люблять гуляти, можливо, й не зовсім нормальна, не привід щось змінювати.

Ми якраз з ненормальних, і, дійшовши до мети, зачепившись поглядом за декадентські відтінки лаванди, першого салату, літнього неба, які ще вгадувалися в оголено-незахищених і полинялих стільцях, що зберегли амфітеатровський розмах улюбленого залу просто неба, названого киянами «Зеленко», кинулися вниз, на дно циркуля. Він, обійнятий залишками кріпосної стіни ХIХ століття, викликав співзвуччя, розуміння, що відводить від захоплення. Адже зруйновані задвірки чекають ніжності і співчуття до їхньої людської агонії. Раптом Сергій закричав: «Стій, не ворушися!». Я навіть здригнулася, подумала, що давня, втомлена і поранена далеко не випещеним життям стіна руйнується, або жовта київська особливо цінна цеглина летить в мій бік, власне, мені й половинки вистачило б.

ТАК НАПРИКІНЦІ ХІХ СТОРІЧЧЯ ВИГЛЯДАЛИ СХИЛИ ДНІПРА.  ФОРТЕЧНІ СПОРУДИ, ЩО ЇХ ВИДНО НА СТАРОМУ ФОТО, ТЯГНУЛИСЯ ДО МИКІЛЬСКИХ ВОРОТ, ЯКІ Й ЗАРАЗ МОЖНА БАЧИТИ БІЛЯ МЕТРО «АРСЕНАЛЬНА». А ОТ ПОДІЛЬСЬКІ ВОРОТА, ЩО СТОЯЛИ БІЛЯ САМОЇ РІКИ І ЯКІ ЧУДОВО ВИДНО НА ЗНІМКУ, БУЛИ ЗНИЩЕНІ ДЕСЬ 1947 РОКУ. МІЖ МИКІЛЬСЬКИМИ ТА ПОДІЛЬСЬКИМИ ВОРОТАМИ ПРОЛЯГАЛО ГЛИБОКЕ УРВИЩЕ, ЯКЕ БУЛО ПЕРЕКРИТЕ ДВОМА ОБОРОННИМИ ПІДПІРНИМИ СТІНАМИ. ПІД ОДНІЄЮ З НИХ 1949 РОКУ СПОРУДИЛИ ЗЕЛЕНИЙ ТЕАТР


Виявилось, що холодний осінній кленовий лист застряг у моєму мокрому волоссі, а П’ятериков момент цінує. Він просто клацнув об’єктивом, і ми, згрупувавшись, приготувалися до лазіння, щоправда, не скелелазіння, до повзання, обтрушування, загравання з акустикою в повній тиші і безлюдді. Непомітно почали згадувати, як раніше виглядала сцена, хто де любив сидіти, а з 80-х я, скажімо, тут не була... і зараз, через стільки років, містична харизма, яка в дні веселі і видовищні не так і відчувалася, підхопила, закружляла, повела...


ТАК ВИГЛЯДАВ ЗЕЛЕНИЙ ТЕАТР 1993 РОКУ

Звісно, у архітекторів, інженерів, тлумачів паранормальних явищ, диггерів, екстремалів, романтиків своє розуміння цього чудового куточка, архівна довідка чітко фіксує, що в середині ХIХ століття з метою зміцнення Печерської фортеці було перекрито Провалля в районі нинішньої Арсенальної площі, утворивши рельєф і майбутньої міської обновки. У багатьох публікаціях містичних історій, які оточують «Зеленку», ніби перебирають увагу на себе, але театр любили і люблять за інше — тут панував особливий настрій передчуття, коли всі денні проблеми і клопіт відкидалися, а розбурхувало чекання хвилюючого своєрідного аперитиву, який при гулянні буває більш багатообіцяючим, ніж основна страва, але тут все було інакше, без розчарувань.

Мені здається, що всі фільми, побачені тут, були цікавими, самостійний вибір місця з вічним погляданням на небо — буде дощ чи ні, додавало інтриги, особливої чарівливості бардівській пісні або класичній музиці в таких живописних нерукотворних і рукотворних декораціях, підсилювали шарм, якого, як відомо, забагато не буває, а тут, упевнена, він оселився назавжди. Навіть зараз, у занепаді, хоч принижуючого суцільного бруду все ж немає, враховуючи те, що тут дні і ночі відкриті ворота, він красивий.

СЬОГОДНІ ЗЕЛЕНИЙ ТЕАТР ВРАЖАЄ ЗАПУСТІННЯМ, РОЗРУХОЮ Й ВТАЄМНИЧЕНІСТЮ. І ЦЕ НА ТЛІ ДЕКОРАЦІЙ ЧУДОВОЇ НАВКОЛИШНЬОЇ ПРИРОДИ, РОЗКВІТЧАНОЇ СОКОВИТИМИ ОСІННІМИ БАРВАМИ. ЛЮМИЛА ЗАСЄДА НАВІТЬ ЗАЛЮБКИ ПОГОДИЛАСЯ СФОТОГРАФУВАТИСЯ ПІД БАГРЯНИМ ЛИСТЯМ, ЩО ОГОРНУЛО ФОРТЕЧНУ СТІНУ

Нещодавно, кілька років тому, тут вирувало якесь клубне життя, та й зрозуміло, цей театр не гідний більшого. У 80-і роки, а побудований він біля кріпосної стіни 1949 року, до речі, моя мама, як і багато її ровесників, тут переглядали із захватом різні трофейні фільми, було зроблено чергову реконструкцію, але якось непомітно прийшли інші часи, і більш багаті видовища прискорили передчасну кончину неповторної «Зеленки» з її ароматами літнього листя, з її грайливим вітерцем, та і в цьому піднебесному залі так уміли щасливо сміятися, що здавалося — все тут вічно: і молодість, і щастя. Нині ж і театру, якого, власне, давно немає, і, безумовно, утомленій кріпосній стіні потрібна нова молода енергія, вона прибере холодок від протягу прохідного двору, який обкрадає місто черговою нереалізованою, а отже, втраченою можливістю. Такими руїнами з легендами та історією не розкидаються, вони мають і хочуть працювати.

Зазирнувши до галереї, поглянувши прямо в бійниці, з яких не було зроблено жодного пострілу, захопилася — зведено все було за чіткими правилами, все передбачено і нічого не випущено з виду, навіть трохи моторошно стало. Газета «Киевлянин» 1898 року так описала одну подію: «Дня 6 січня рядовий Виноградов ніс караульну службу і рівно опівночі раптово все караульне приміщення було розбуджено через стрілянину з рушниці. Кинувшись на пост, поручик Жеромський і двоє рядових побачили вартового, який стріляє і кричить: «Чингисхан, Чингисхан». Поручик дав наказ скрутити караульного, вирішивши, що він з’їхав з глузду. Цікаво, що та ж сама газета буквально через місяць здивувала, повідомивши, що вже Жеромський на Хрещатику бешкетував і кричав, розмахуючи шаблею: «Чингисхан. Рятуйтеся!». Ще стверджують, що чавунні труби, прокладені тут інші дренажні пристрої, назавжди законсервували якийсь зловісний гул, який, начебто, багато хто чув. Театр і горів, і хворів разом зі стіною, так і понині ледве жевріють, тулячись одне до одного. Пустивши коріння на розломі багатьох змін, ці сьогоднішні розвалини сповна відчули, що найстрашніша піхота — це байдужість, яка особливо легко крокує по лежачих, і поки не пізно, поки ще можливо, необхідно звести збиток до мінімуму, не дати зсувам з’їсти цю київську красу, що поверне до «Зеленого театру» не натовп, а публіку — і почне вона складати свій букет вражень, свою нову історію. Зелений театр завжди був особливо демократичним, він не для снобів, що люблять м’які крісла та ложі. Тут не чванилися коштовностями і не вміли сперечатися, чий духівник більш духовний. Тут вбирали певний магнетичний сигнал від сивої давнини — любіть своє, цінуйте і Дніпровські схили, і запах мокрої осені... і дивуйтеся, що вічно жовта київська цеглина досі серед фаворитів.

ЗЕЛЕНИЙ ТЕАТР НА ПОЧАТКУ 1950-Х РОКІВ

Особливо вразливі (пригадала) стверджують, що в цих місцях блукає ХТОСЬ у капюшоні, і з ним потрібно неодмінно привітатися, щоб не розгнівати. Щоправда, жіноча інтуїція, яка завжди на бадьорому старті, підказала мені інші слова, і в інтер’єрі, що нагадує древній грецький театр, загадковому привидові нашептала: «Ти неповторний, ти — єдиний, таких більше немає». Кому з чоловіків, скажіть, може таке не сподобатися, незалежно — в капюшоні він чи без.

«Що ти там бурмочеш», — здивувався П’ятериков. «Це — особисте, вважай за символічний поцілунок киянки, а кому — не скажу. Моя таємниця».

P.S. Коли ми зустрінемося наступного разу, можливо, й схаменеться бабине літо, або надумає випасти перший сніг, не важливо. Пішохідна прогулянка ніколи не буває тьмяною, до того ж наша завжди без протокольних пропорцій і бездоганних симетрій, тому і не загрожує опинитися на місці очікування. Де захочемо, там і опинимось, свій поворот не пропустимо.

Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА, спеціально для «Дня»

Теги: Київ
2016-11-11 16:00:00

   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар