Три музи Уласа Самчука - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Три музи Уласа Самчука

Три музи Уласа Самчука

Гомер українського життя XX століття
Дмитро ПАНЧУК, студент Національного університету «Острозька академія»

Дуже часто у ЗМІ та художній літературі зустрічаються оди героїзму і душевності української нації. Проте виникає питання: чи дійсно українці знають і шанують своїх героїв? чи знайомі з тими, хто збагачував їхню душу, формував сильний характер і почуття патріотизму?

До таких героїв можна з впевненістю віднести письменників періоду більшовицького засилля, котрі серед бруду «світлих» пролетарських ідей намагалися, незважаючи на жорстокий опір з боку влади, донести людям щире слово у всій його повноті й правдивості. У цій статті, зокрема, я хотів би зупинитися на такій непересічній особистості в історії України та української літератури, як Улас Самчук, котрого почасти називають Гомером українського життя ХХ століття. Доля Уласа Самчука — це доля українського письменника-еміґранта: напружена літературна праця, більш ніж десяток видрукуваних творів за кордоном і невідомість в Україні. Такому стану речей дуже «посприяла» фільтраційна радянська політика, що прагнула викоренити будь-яку самосвідомість радянської людини, тим паче — національну.

Улас Самчук народився в селі Дермань, що на Рівненщині, в сім’ї українських хліборобів. Навчався в Українському вільному університеті в Празі. В той же час активно включився в літературний і політичний процес довоєнної України. Так трагедія геноциду українського народу в 1932—1933 рр. стала тематичною основою його повісті «Марія». А в 1932 році був написаний соціально- політичний роман «Кулак», в якому автор викриває абсурдність насильницької колективізації. Одним з перлів українського літературного слова стала його трилогія «Волинь», розлоге епічне полотно про життя українського села в добу Першої світової війни, Жовтневої революції та початків більшовизму. Головний герой роману, хлопчина з Дерманя Володько Довбенко, проходить через усі соціальні та історичні потрясіння й проносить із собою незворушну віру в Україну та особливе призначення її людей на цій землі.

Куди б не закинула доля Уласа, головною темою його творчості була рідна земля та брати й сестри з України. «Нарід ми чи чернь?» — запитував письменник своїх сучасників. Статті Уласа Самчука будили нашу приспану історичну пам’ять, вселяли віру у власні сили. «Шлях в Україну не короткий, не прямий і не легкий... — писав письменник. — Він простує також через наші душі, через наші серця, наші нерви, наш розум. Розбудова нас самих, нашого духовного єства і нашого характеру — це розбудова України». Наскільки актуальні слова і для нашого сьогодення!

Другу частину свого життя Улас Самчук провів на чужині, у Канаді, саможертовно віддаючи себе літературній ниві. Мав багато труднощів, про що пише дружині у листі: «У нас тут живуть гарно, але не ті, що пишуть книги українською мовою. Я ж їх писав, пишу і буду до смерті писати, а це значить, що багачем не стану». Видавати свої твори автору теж було нелегко. Навіть сьогодні, в незалежній Україні, твори Уласа Самчука якщо й видаються — то в дуже незначних тиражах. Велика робота в цьому напрямі проводиться Національним університетом «Острозька академія», де вже було видано ювілейний випуск трилогії «Волинь» у 2005 році; а зараз готується до друку книжка унікальних спогадів письменника «На білому коні», котра до того видавався лише за кордоном.

В цілому, життя та творчість письменника ще дуже мало досліджені. Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року в Канаді. 20 лютого йому б виповнилося 102 роки.

«Тричі мені являлася любов», — ці слова, адресовані Ярославом Гораком Івану Франку, також співзвучні з історією життя Уласа Самчука. Зараз ви прочитаєте розповідь про тих, хто дарував письменнику його неоціненне натхнення і збагачував його життя красою.

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!

Олена Теліга «Мужчинам»

Магічне число три… Число божественності й гармонії, число довершеного творіння, число віри, надії й любові. Три жінки супроводжували Уласа Самчука на його життєвих стежках, навіки закарбувавши в душі письменника спільні нотки радості й журби. Цими музами стали для письменника його дві дружини — Марія Зоц і Тетяна Прахова-Чорна, а також «екзальтована та грайлива» Олена Теліга, про дружбу з якою чи не найчастіше згадує у своїх щоденниках Улас.

МАРІЯ

Марія Зоц народилася 21 березня 1909 року у яскравих, вільних барвах золотоніських хуторів, що своєю красою надихали серце не одного поета. Її батьки Василь Павлович Зоц, син засланого до Сибіру революціонера-народника, і Катерина Самійлівна Середа, козацького роду, померли майже в один час, навесні 1916 року. В семирічному віці Маруся, за клопотанням братів, потрапила до школи благородних дівиць при Красногорському монастирі. Після того як школу закрили, Марію під опіку взяв материн брат. Дядькова сім’я була багатодітною, і Марії доводилось дуже нелегко зі своєю мачухою, що завжди видумувала для падчерки щонайважчу роботу.

Стараннями старшого брата й опікуна Марії — Юрія — дівчині вдалося еміґрувати до Праги й отримати чеське громадянство, що на той час вважалося неможливим для радянських людей. Згодом намір Юрія одружитися став доленосним і для його сестри. А було все так. Юрієві потрібна була довідка про реєстрацію шлюбу, ось він і вирішив послати за нею Марію. Саме в той час у комітеті уряду працював Улас Самчук. Як згадує Марія: «…один день пішла, дав він мені довідку, приходжу додому. «А ти щось платила?» — цікавиться брат. —Ні, нічого мені не казали платити. «О-ої, — дає мені сто крон, сто крон — то були гроші. — Однеси, завтра ж однеси». Пішла я на другий день і знову застала його… Був то 1929 рік. Незабаром ми, так би мовити, й побрались». Одначе офіційно зареєструвати цей шлюб так і не вдалося, бо Улас не мав жодного громадянства, був «людиною світу без паспорта і візи», а церковний шлюб не міг існувати без офіційного… Так вони і жили, поєднувані випадковою долею і «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любовi, пристрастi» протягом 12 років.

Жили в Празі, на різних квартирах. Матеріально було дуже важко, і це не могло не вплинути на таку вразливу і, водночас, раціональну особистість, якою була Маруся. «Над нами постійно висіла загроза кризи, непевності і зривів», — пише Улас. З їжею вони ще якось зводили кінці з кінцями, а от одежі путньої не носили. Тут Марія пригадує один випадок у Празі, коли вони обоє прогулювались по місту; з ними ще був Іван Паламарчук (близький друг Уласа Самчука, ветеран армії УНР, загинув у боях за Хуст в березні 1939 року). Присіли десь перепочити, Улас підвівся, Марія схопилася за його стареньке пальто — рукав так і одірвався.

Як справедливо зазначає А. Жив’юк, своїм потужним стартом у світовій літературі Улас завдячує саме Марії Зоц. Доказом цьому виступає повість «Марія», яку автор мав намір присвятити своїй першій дружині. Однак вона переконала Уласа змінити свої наміри. «Матерям, що вмерли голодною смертю на Україні» звучало неначе реквієм змореному Голодомором українському народові. А згодом, у 1952 році, в Торонто Улас Самчук присвячує Марії друге видання своєї трилогії «Волинь»: «Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила, — Марії Зоц, з пошаною присвячую. Автор». І справді, Марія була першою людиною, якій Улас давав перечитувати свої літературні шедеври. У свою чергу вона його підтримувала і давала наснагу продовжувати писати. «Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви», — зізнається Улас у спогадах «На білому коні».

У 1939 році Улас і Марія разом пройшли через жахи війни в Закарпатті, коли угорські війська вчинили кількаденну розправу в місті Хуст. У збірнику спогадів учасників і свідків війни в Закарпатті збереглися унікальні свідчення Марії Зоц, що підписалася під псевдонімом Марії Самчукової. В такий-от спосіб Марія заявила публічно про свій шлюб з письменником, не боячись розправи з боку політиків.

Здавалося, закарпатська трагедія поєднала цю пару навіки. Однак з часом далися взнаки всюдисущі матеріальні проблеми, різниця у фахах, вдачі та життєвих інтересах. До того ж, Улас не міг забрати Марію до себе, в Україну, тому що вона мала чеське громадянство, котре дозволяло їй навчатися у Карловому університеті й відкривало широкі життєві горизонти на чужині. У їхній сім’ї також не було дітей. Усе це виливалося у всілякі побутові труднощі, «в різні умовності на подобу китайського муру і що зрушити їх силою однієї людини, протягом короткого часу, є справою неможливою».

Улас з головою поринув у політику, а початок Другої світової закинув його в Рівне, де він очолив редакцію газети «Волинь». Тут же, в Рівному, доля зводить Самчука з актрисою Кіностудії ім. О. Довженка Тетяною Праховою. Це стало фатальним для колись міцного сімейного союзу Уласа й Марії. Дружина відчувала лихе, але нічого не могла вдіяти, серце чоловіка вже належало іншій. Улас заспокоював, однак правду сказати не наважувався. Уласа терзали муки сумління, «бо вона (Марія Зоц. — Д.П. ) цього нічим не спровокувала і переживала дуже боляче».

Згодом Уласа заарештовують, а його вихід на свободу і досі залишається нерозгаданою таємницею. Як відомо, Марія відвідала митрополита Андрія Шептицького, і той пообіцяв зробити все можливе… На третій день Уласа відпустили. Проте він так ніколи і не дізнається про «лепту» першої дружини у своєму звільненні, хоча після того вони двічі зустрічалися у Львові. Як згадує Марія, «особливо болючою була розмова під час його першого приїзду» — то було прощання назавжди. Другий раз зустрілись випадково, на вулицях Львова, у різних компаніях. Їх навіть почали знайомити між собою…

Марія у Прагу вирішила більше не повертатися, замучили б спогади. Залишилася жити в радянському Львові. Тут за неї всерйоз взялося НКДБ, вивідуючи зв’язки з Уласом Самчуком і про його теперішнє місцеперебування. Протягом трьох років за Марією стежили і кожного тижня допитували. Залишили в спокої тільки після одруження з радянським фронтовиком Давидом Рахубою у 1947 році. Проте ностальгія за чоловіком не відступала. «Що мені не забудеться ніколи: коли йшли тричі по колу за священиком — мені перед очима Улас. І коли питається: «Ви обіцяли комусь вірність?» — я не можу цього забути, — Улас був біля мене…». Марія часто задумувалася про те, чи любив її Улас. «Тоді мені здавалося, що так, — зізнається Маруся. — Думаю, якби у нас були діти, а я їх ой як хотіла, то все було б інакше. А так… Він погнався за славою, не так за нею (Танею Праховою. — Д.П. ), як за славою…»

Лишень раз вони обмінялися листами, коли Самчук був у канадській еміграції. Просили вибачення одне в одного, згадували минуле життя, свої теперішні проблеми. В Марії здійснилася мрія — у неї народилося дві доньки і син. «Повний до тебе правдивої і щирої пошани», — закінчив свій останній лист до Марусі Улас Самчук.

ТЕТЯНА

16 серпня 1941 року в житті Уласа Самчука відбулося «прецікаве» знайомство зі знімальною групою людей Київської кіностудії в місті Рівному. Під керівництвом режисера Івана Кавалерідзе асистенткою з монтажу була Тетяна Прахова-Чорна, що саме працювала над зйомками картини «Пісня про Довбуша». Далі у своїх спогадах Улас Самчук ще кілька разів згадує Тетяну Прахову, її ролі у геніальній Довженковій «Землі», стрічці «Трансбалт» Білинського та ін. «Напружено-спокійна, внутрішньо схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастрових щоках. У ясночервоному светрі і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальну модель для картини стилю Ренуара — поєднання українсько-чорноморського і французько-провансальського типу», — так-от писав Улас Самчук про цю сильну духом жінку, що відразу запала йому в серце. — «Ми порозумілись взаємно. Ми зустрілися, познайомилися і стали друзями на довгі роки».

По її вигляду зовсім важко було сказати, що у неї вже майже дорослий син. Як би там не було, а в її прекрасних рисах Улас зустрів свою найбільшу любов і вірну супутницю на решту 50 років свого життя. Почуття, що спалахнуло між ними, було сильним і взаємним. Воно анітрохи не зважало на те, що Улас був одружений з Марією Зоц, яка на той час перебувала в Празі, а Таня була заміжньою.

Народилася Тетяна Прахова у 1ТАНЯ ПРАХОВА-ЧОРНА, ДРУЖИНА У. САМЧУКА, КИЇВ 903 році. По чоловікові, Адріану Прахову, вона належала до дуже знатної київської сім’ї меценатів та колекціонерів предметів мистецтва. Таня разом з чоловіком працювала на кіностудії: він — як звукооператор, а вона займалася монтажем. Її ім’я можна не раз зустріти в титрах, проглядаючи старі радянські кінофільми довоєнного періоду. Незважаючи на престиж акторської професії, Прахови жили в матеріальній скруті і перебивалися тимчасовими успіхами на роботі. Їхніх заробітків ледве вистачало, щоб якось прохарчуватися чи хоча б вдягатися у більш-менш пристойний одяг.

В Україні довгий час цю пару переслідувала розлука. Улас Самчук жив і працював у Рівному, в той час як Таня перебувала в Києві. Після свого від’їзду вона залишила кілька рядків для Уласа з вірша Олени Теліги:

Ти відходиш? Що ж, не плачу.
Не сумуй і ти, подорожній.
Хтось незнаний нам шлях призначив,
І спинити його вже не можна.

Зустрічі з Танею завжди були «хвилюючими, бентежливими, містерійними», — згадує Улас. «І ми чуємось давно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ним зобов’язаний». В Києві вони багато подорожували і відвідували друзів.

На час знайомства з Уласом Самчуком чоловік Тетяни був десь на фронті, син залишився вдома, а трирічну дочку Іринку ще в середині червня сестри Тані забрали до моря. Згодом вона (дочка) писатиме про Уласа і свою матір Тетяну: «Я безмежно горда тим, що всесвітньо відомому письменнику в його творчих та життєвих буднях допомагала моя мама майже 50 років. За цей час вони спізнали багато радості та горя. Вони не залишили після себе спільного родоводу. Але залишилася непересічна сторінка історії».

Пізньої осені 1942 року Улас Самчук і його дружина Тетяна Прахова-Чорна назавжди попрощалися з Рівним. Попереду — поневіряння в німецьких таборах «Ді-Пі», а згодом — переїзд до Канади у 1948 році й напружена плідна праця Уласа Самчука на літературній ниві.

Дружина Уласа Самчука Тетяна Прахова з дівочим прізвищем Чорна, яка на 2 роки 9 місяців і 8 днів пережила свого другого чоловіка і похована разом з ним, також заслуговує на особливе місце в пам’яті нащадків і шанувальників Уласа Самчука.

ОЛЕНА

«Своєрідним приреченням, фатумом» називає Улас Самчук свою зустріч з «варшав’янкою» Оленою Телігою. Це була, як її описує письменник, «елеґантна пані років тридцяти, з прекрасним темнобронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима». Зустріч відбулася у львівській кав’ярні із «запашною» назвою «Полтава» незадовго до початку війни. Улас у товаристві свого друга Чирського сидів за столиком й обговорював свої «театральні комбінації», коли до них підійшла знайома Чирського Олена. Як виявилося, ця жінка не була подібною до жодної з тих Олен, яких Улас знав і бачив доти. Цьому моменту письменник у своєму щоденнику присвячує кілька рядків з творчості поетеси:

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Боже в сльози перетопить,
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.

ОЛЕНА ТЕЛІГА А ось ця сама знаменита мить знайомства, яку Улас Самчук назавжди закарбував у своїй пам’яті:

«То це так виглядає Самчук?» — вимовляючи моє прізвище — Самчюк… —Ви, здається, розчаровані? — відповів я. «Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»… А між іншим… Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази…» —Для мене це несподіванка, — сказав я. «А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев…» —А це всього лиш Улас, — казав я далі». З того часу зав’язалася міцна і щира дружба між двома великими геніями української літератури ХХ століття.

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в селищі Іллінське, що під Москвою. Уже 17-річною еміґрувала в Чехію. Тоді, в 1925 році, вона з матір’ю та братом Сергієм вирушила до Чехії, де її батько Іван Шовгенів (колишній міністр шляхів в уряді УНР) був ректором Української господарської академії у Подебрадах. Дитинство Олени минуло в Москві та Петербурзі, а українською вона заговорила лише в 1932 році, в Чехії. З принципу. «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадує Олена бенкет російських монархістів. — Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «зарізяку на пузяку», «собачій язик»… Усі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

У Празі Олена закінчила історико-філологічне відділення Українського педінституту; тут же познайомилася зi своїм майбутнім чоловіком — кубанським козаком Михайлом Телігою. А вже через рік про неї заговорили як про талановиту поетесу. У 1929 році подружжя Теліг перебралося до Варшави. У Польщі Олені жилося нелегко, обходилася випадковими заробітками: працювала з музичними номерами у нічних кабаре, вчителькою початкових класів i навіть манекенницею.

Після того знайомства у львівській кав’ярні життя Уласа під впливом Олени сильно змінилося. У нього з’явився ще один близький друг, ще одна «велика несподіванка і відкриття». «Ми зустрічалися досить часто і в різних місцях, — згадує письменник, — я почав бувати у Теліг вдома, на вулиці Славкавській, 30… Ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями». Олена «барвисто і докладно» розповідала Уласу про свої пригоди, в тому числі — й любовні, котрих не могла довірити іншим людям. І це не дивно, бо Олена була дуже привабливою жінкою. Свого часу з’явилася навіть карикатура Едварда Козака, на якій зображена грайлива дівчина у стрічках, за якою біжить юрба парубків із девізом: «А за мною, молодою, сім пар хлопців чередою». Маючи бурхливу натуру, Олена часто гнівалася з приводу цієї карикатури, котра стала об’єктом дружніх жартів з боку Уласа. Однак Улас як ніхто інший розумів, що її поведінка в жодному разі не була «позою, легковажною кокетерією, даниною добі або бляшаною музикою» і що стати її другом було дано не кожному. Для письменника Олена завжди була «автентичною» особистістю як у своїх віршах, так і у своїй поведінці.

«А взагалі це було багате на емоції молоде товариство, а в моєму безладному скитальському побуті — це було чи не вперше, коли я був гостро заінтригований життям… Емоції, інтимні пристрасті, гра сердець і все разом у гарячому кліматі війни наснажувало та додавало забарвлення своєрідної жорстокої романтики», — пише Улас Самчук про товариство Олени Теліги й інших своїх друзів того періоду. Було б несправедливо стверджувати, що Улас і Олена жили душа в душу, навіть навпаки, — вони дуже розходилися у своїх поглядах, часто сварилися, але потім відразу мирилися. Улас Самчук наводить один епізод зi своїх стосунків з Оленою: «…хоча і доходило до такого, коли Олена не витримувала, вдаряла енергійно по столу своїм маленьким кулачком, заїкаючись від хвилювання, заявляла, що її «нога більше ніколи не ступить на цей поріг», але це «не ступить» не тривало довше, як одну ніч або кілька годин, бо вже другого ранку ми зустрічалися на нашій спільній веранді з докірливо кокетливими посмішками, щоб за хвилину сидіти за спільним столом, споживати сніданок і сміятися, так ніби буря вчорашнього вечора ще більше освіжала атмосферу нашої дружби».

Дуже близько Олена зійшлася і з майбутньою дружиною Уласа Самчука Танею Праховою. Як писав Улас: «Обидві різні, а разом чимось між собою споріднені, вони здружилися з першого дня знайомства. Вони багато часу проводили разом в розмовах, дарма що Таня не належить до дуже балакучих». Олена Теліга щиро вболівала за те, щоб поєднали свої долі закохані Таня та Улас. У своєму останньому листі з Києва, датованому 23 січня, Олена пише до Уласа: «Дорогий Друже! … Як я на Вас не гавкаю, але на мою приязнь Ви завжди маєте розраховувати, як і на мої обіцянки. З нею (Танею Праховою. — Д.П. ) я розмовляла на цікаву для Вас тему, не раз і не два. Все гаразд! Її відношення до Вас незмінне, вона лише хоче, щоб і Ваше було таке. Дуже хоче Вас бачити. Задоволені? Напевно! Отже цілуйте мені за це в своїх думках ручки і погасайте на радощах по своїй кімнаті. А пізніше напишіть їй гарного листа з найсердечнішими привітаннями для мене».

До речі, незважаючи на одночасне перебування в чеській еміграції Олени Теліги і першої дружини Уласа Самчука Марії Зоц, ці дві жінки не були знайомi між собою, хоча в них і було багато спільного, зокрема те, що вони обоє йшли проти соціальної течії життя. Як влучно зазначив А. Жив’юк: «Не важить, що одна з цих жінок поклала життя на вівтар політики, а друга ніколи не була в ній заангажована. Важить щось більше — материнський інстинкт жінки як найприродніша складова патріотизму».

Улас саме оформив усі документи для переїзду Олени до Рівного, аж раптом в лютому 1942 року з Києва надходить страшна звістка листом від Штуля: «Ради Бога — рятуйте! Наша мила, дорога, хороша Оленочка заарештована разом з іншими Вашими друзями і треба їх рятувати». І нарешті остання згадка. Знайомий Уласа Самчука, поручик Кох, який обіцяв привезти до Рівного Таню й Олену, привіз лише Таню. 21 лютого 1942 року Олену Телігу розстріляли фашисти разом з її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами в урочищі Бабин Яр, що біля Києва. Загалом, там позбавили життя понад 600 українських націоналістів. Із нотатки Уласа Олексійовича від 18 лютого 1942 року читаємо: «Цей день ми з Танею провели у спогадах про Олену. В її речах знайдено зшиток віршів, написаних її рукою, фотографії з друзями. Також наші знімки, зроблені під час мандрівки до Львова. Знайшли три грамофонні платівки, награні Михайлом на бандурі, які ми відразу, три рази, на їх пам’ять переграли на нашому патефоні. Мила, добра, хороша Олена. Шаную твою пам’ять».

«Всі наведені приклади не вичерпують різноманітності вдач великих душею жінок. Їх є безліч. Вони часто незнані ще, непомітні, десь у тіні, але вони є, і їх присутність чи то в минулому, чи в сучасному позначається дуже яскравим, дуже великим і дуже творчим буттям. Передовсім жінка-мати… Жінка-патріотка… Жінка-консерваторка добрих традицій. Жінка-творець поступу, жінка-натхнення і любов. Бачу і чую тебе, прекрасна, чула, велична у своїй жіночій природі, коли ти свідома свого призначення і коли ти передовсім і виключно ЖІНКА», — саме таким баченням жінки, СВОЄЇ жінки закінчує свій однойменний нарис Гомер українського життя ХХ сторіччя.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2007-02-10 16:31:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар