Трагедія другої Речі Посполитої - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Грабовський » Трагедія другої Речі Посполитої
Сергій Грабовський

Трагедія другої Речі Посполитої

та її сучасне відлуння

У першій половині ХХ століття Польща пройшла складні та трагічні шляхи. Спочатку вона була роздерта на частини між трьома імперіями, але нескорена, налаштована на відновлення незалежності, з іміджем «розіп’ятого Христа Європи». Потім постала відновлена Польська держава, друга Річ Посполита. І практично одразу вона заявила про себе як про претендентку на роль лідера Центрально-Східної Європи з типово імперіалістичними замашками, двічі — у 1922 і 1938 роках — анексувавши чужі території. Затим її знову роздерли дві імперії — нацистська та більшовицька, поляки героїчно опиралися ворогам, але сили були нерівні. Далі виникає «підпільна Польща», власне, підпільна друга Річ Посполита, яка продовжує довоєнні традиції. І нарешті, Польща стає тоталітарною державою, комуністичним сателітом Кремля.

Як же і чому сталася ця історична катастрофа, як і чому країна високої культури та народної звитяги, відновивши у 1918-му аж через століття незалежність, впала в 1939-му буквально за місяць під натиском агресорів, ставши розмінною монетою у великій геополітичній грі, а потім — попри суб’єктивне бажання абсолютної більшості нації, — об’єктивно виявилася виконавицею волі Кремля в боротьбі проти сил національного визволення України та Литви, і, нарешті, затим — безправним кремлівським сателітом?

Як на мене, головною причиною цього виявилося правило, яким керувалися майже всі лідери другої Речі Посполитої (у міжвоєнний період і в еміграції на чужині) щодо своїх національних меншин і навколишніх держав: «політика — це не більше, ніж продовження війни іншими засобами». Іншими словами, друга Річ Посполита вела безупинні колоніальні війни, «гарячі» та «холодні», з метою територіального розширення та втримання загарбаних земель.

Ці війни тривали навіть тоді, коли її терени були окуповані нацистами: Польська держава мала стояти незламно навіть там, де етнічних поляків було не більше, ніж 15—20%. Така політика в міжвоєнний час зробила якщо не відкритими ворогами, то недругами другої Речі Посполитої майже всі навколишні народи й етнічні меншини у самій державі (крім хіба що білорусів, чия національна самосвідомість ще не вповні сформувалася, і полонізованих євреїв). Під час Другої світової війни уряд в еміграції діяв так само, використовуючи підвладні йому партизансько-підпільні сили не тільки для боротьби з нацистами, а й для справжніх колоніальних експедицій на ще недавно підвладні Варшаві литовські й українські землі. Використавши це, Кремль провів багатоходову геополітичну комбінацію, наслідком чого стали фактична втрата Польщею незалежності, перетворення її на радянський протекторат і разом з тим масові репресії в самій країні.

Польська суспільна думка наполегливо шукала причини катастрофи і врешті-решт змогла сформулювати їх і донести до широкого загалу. Відтак у 1990-х здавалося, що в посткомуністичній Польщі відбулася незворотна переоцінка багатьох сюжетів часів другої Речі Посполитої, а особливо дій її влади. Зроблено це було передусім завдяки зусиллям Єжи Ґедройця, зібраних ним навколо еміграційного часопису «Культура» визначних інтелектуалів, і, звісно, молодого освіченого покоління поляків, вихованого ними (а ще — більшості провідників «Солідарності», тієї самої, «класичної», бо «Культура» масово потрапляла до комуністичної Польщі і її читали ледь не всі).

Проте сталося не так, як гадалося. Причини змін у соціально-політичних та інтелектуальних настановах більшості поляків — це окрема тема, тут же зазначу тільки три з них: загальна яловість української державної політики в сенсі всебічного обстоювання національних інтересів (в тому числі за допомогою мас-медіа й художньої літератури, кінематографа й Інтернету, причому як усередині країни, так і за кордоном), потужна й щоденна робота російських спецслужб (що набула нового розмаху в Польщі одразу ж після української помаранчевої революції з метою зробити непримиренними ворогами українських і польських патріотів) і відхід у Вічність цілого ряду авторитетних інтелектуальних і моральних лідерів нації — від згаданого вже Ґедройця до Івана Павла ІІ. Результат загальновідомий, включно з фільмом «Волинь» і скепсисом більшості поляків щодо дружби з Україною.

Під оглядом соціальної психології звернення нових поколінь поляків до часів другої Речі Посполитої, ба більше — ґлорифікація цих часів — річ зрозуміла. Адже у ХХ столітті Польща пройшла два справді визначних історичних періоди — період відновлення незалежності та розбудови держави, який розпочався ще за Першої світової війни та завершився під час Другої світової війни, та період перемоги «Солідарності» над комуністичною системою. Але провідні діячі «Солідарності» були і в більшості своїй досі є сучасниками нинішніх поколінь поляків, з усіма своїми ґанджами, з усім від’ємним своїм багажем (чесноти в певних випадках згадуються значно менше). Видається, не в останню чергу внаслідок цього того заряду істинного демократизму та національної самокритичності, який дала Польщі «Солідарність», вистачило тільки на 20—25 років, до перших років ХХІ століття. Комуністичні легенди про поляків у Другій світовій війні (згадаймо колись популярний телесеріал «Чотири танкісти та пес», який був складовою цих легенд) реанімувати було нікому, та й не існувало відповідного соціального об’єкта, якому можна було би «впорснути» ці легенди — надто далеко пройшла Польща шляхом реформ. Залишилася міжвоєнна доба і часи Другої світової війни, але останні — не під комуністичним оглядом, а з позиції уряду на еміграції і збройних формувань, які продовжували державно-політичну лінію другої Речі Посполитої — лінію загалом імперіалістичну та колонізаторську. З усіма її гострими проблемами та катастрофічними ситуаціями, які з дистанції часу багатьом наразі здаються чимось незначним і випадковим.

Насправді ж підсумки державно-політичного життя другої Речі Посполитої вмістили в себе поряд із безсумнівними успіхами у розбудові держави та національній модернізації ті провали та провалля, наслідком яких стало перетворення теренів цієї держави на «криваві землі» (Тімоті Снайдер), а власне Польщі — на радянський протекторат.

Що ж робити в цій ситуації, які шляхи порозуміння мостити з польською елітою, переважна частина якої, схоже, наразі органічно нездатна ставитися до українців інакше ніж з позиції «старшого брата» чи то «старшої сестри»? Як на мене (крім усього іншого), варто, відгукнувшись на заклик польських депутатів до колег із Верховної Ради й усієї української інтелектуальної спільноти, ретельно розглянути й переосмислити минуле, передусім першу половину ХХ століття. Причому ці розгляд і переосмислення будуть значно більш неприємними для поляків, ніж для українців. Бо не Україна загарбала польські землі, не Українська держава зраджувала незалежну Польщу, не українці займалися колонізацією польських теренів (хоча радянська імперія їх у цій ролі використовувала — так само, як використовувала поляків як колонізаторів, крім іншого, й тих німецьких земель, які ніколи Речі Посполитій не належали). Йдеться про речі, вже багато разів осмислені й обговорені на сторінках польської «Культури» та української «Сучасності», а з початком 1990-х — у вільних мас-медіа та під час особистих контактів інтелектуалів обох країн. Автор цих рядків у середині 1990-х був присутній у Кракові на конференції, де брали участь Нобелівський лауреат з літератури Чеслав Мілош і знаний дисидент і посутньо християнський філософ Євген Сверстюк. Їм було про що переговорити — і кілька днів вони провели у тихих бесідах. Антагонізму між двома мислителями не було й бути не могло — проте тепер з нами немає ані Мілоша, ані Сверстюка...

Чи ж будуть утрачені їхнє взаєморозуміння та взаємоповага?

2016-10-13 16:56:53
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар