TOP-книг, які варто прочитати - Україна Incognita
Україна Incognita » TOP-книг, які варто прочитати

TOP-книг, які варто прочитати

Що єднає Київ та Софію? Перше, що спадає на думку – віра та азбука. Буква Аз із створеної Кирилом та Мефодієм болгарської глаголиці набуває значення символу. Адже вона має у основі хрест. Це спонукає шукати глибше, де з’ясовується що собор Софії у столиці Болгарії, подібно до Ая-Софії в Константинополі, є хрестоподібною базилікою, і таким чином є ніби двоюрідною сестрою Софії Київської. Тож Аз не випадковий, а цілком закономірний символ на початку відновлення нашої родинності із Болгарією.
Історія України розпочинається не 25 років тому і навіть не з 1654 року, в чому намагалась переконати нас колоніальна історіографія. Книга «Корона, або Спадщина Королівства Руського» має на меті переосмислити витоки і саму природу української державності. Це наша спроба поставити надважливе питання – з якого етапу Україна починає своє «літочислення»? Можливо, від київського князя Святослава, який у 971 році уклав мирний договір з візантійським імператором Іоанном Цимісхієм?
Візантія й Давня Русь – Україна. Козацька Україна та Османська імперія… Теми й досі не цілком досліджені. Проте вдумливе їх вивчення в контексті нашої української історії дає ключі до розуміння багатьох справді актуальних сьогодні речей. Там, у Візантії – корені нашого християнства, культури Київської Русі. Там, у Османській імперії – витоки нашого козацького руху, наших драм, трагедій, перемог і здобутків. Це – не лише минуле. Про все це – у нашій книзі «Повернення в Царгород».
Спочатку, однак, варто сказати кілька слів про автора новітньої інтерпретації історії України. У наукових колах добре знають Сергія Плохія — випускника Дніпровського університету, фахівця з української історії XVII — XVIII ст. У 1990 році у віці 33 років він захистив докторську дисертацію, від 1991 року жив і працював у Едмонтоні (Канада), а з 2007 року став директором Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). Спектр його інтересів у останні роки надзвичайно розширився й тепер охоплює всі періоди вітчизняної історії — від Русі до незалежної України. Він не дослідник «білих плям» в усьому цьому діапазоні, а талановитий інтерпретатор наративу, створюваного зусиллями останнього покоління фахівців. Його «Браму Європи...» слід порівнювати з попередніми синтезами вітчизняної історії.
До 120-річчя від народження Євгена Маланюка. Харизматичного поета, ерудованого і спостережливого критика, есеїста, безперечного претендента на лідерство в еміграційній частині української літератури першої половини ХХ ст. До цієї дати у видавництві «Смолоскип» побачила світ чималенька збірка вибраних творів Євгена Маланюка. Уклала її відома дослідниця Олеся Омельчук: прикметно, що з-поміж попередніх упорядкованих нею книжок є, зокрема, також вибране Валер’яна Поліщука, що свідчить про широту професійних інтересів літературознавиці.
Ігор Гирич пропонує читачеві статті кількох типів, що структуровані у декілька розділів. Перший із них можна назвати найбільш ґрунтовним, адже він стосується архівної спадщини Михайла Грушевського. Тут вміщено характеристику його щоденників (що показують автора людиною, яка вміє тримати обрану лінію та концепцію, але є досить нервовою та вразливою), рукописів історичних праць, художніх творів майбутнього політика (чи багато українців знають, що Грушевський писав вірші й прозу?) та інших рукописів.
Насправді таких книжок мало б бути значно більше, десятки й сотні — історій повстанців, воїнів УПА. Але до мемуарів дожив мало хто з бійців. Тому спогади учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни Марії Савчин «Тисяча доріг» — це своєрідне багатоголосся з того світу. У анотації до нинішнього перевидання майже одразу зазначено, що Марія «будучи дружиною Василя Галаси («Орлана») — заступника Провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 р. Провідника ОУН Волині та Полісся, — зустрічалася з багатьма повстанцями, виконувала відповідальні доручення, не раз потрапляла в трагічні ситуації, коли вирішувалася не тільки її доля, а й доля товаришів по боротьбі».
Тема революційного насильства — не єдина в книжці. Смертельно хворий Фанон поспішає висловитися не тільки щодо революційного процесу, але й щодо нових незалежних держав. Він не вірить у прогресивну роль місцевої, національної буржуазії. Сторінки, що розкривають її паразитарну сутність (глава «Прикрі пригоди національної свідомості»), разом із розділом щодо насилля, є найсильнішими у книжці. Буржуазія колоніальних держав — на відміну від західної — не здатна організувати виробництво, не в змозі розвивати економіку, неспроможна рухати суспільство вперед. Що вона може, так це паразитувати, красти та вислужуватися перед своїми колишніми господарями-колонізаторами.
Відчай і жах тут перемішується з парадоксами буденного мислення, в якому людині не хочеться вірити в найгірше вже навіть тоді, коли все ясно. Психологізм — одна з головних рис цих віршів Маріанни Кіяновської. Він робить книжку «Бабин Яр. Голосами» очікувано важкою. До її сприйняття, читання потрібно бути готовими. По-перше, звісно, емоційно. По-друге, інформаційно — в історії масових розстрілів у Бабиному Яру варто орієнтуватися. Хоча можливий також обернений варіант: прочитати книжку й зацікавитись історичними подробицями трагедії.
Як окремій людині властиво згадувати поворотні моменти життя, знову й знову подумки повертаючись до використаних або упущених можливостей (а може, ту чи ту дію варто було б зараз переграти?) — так і цілій національній спільноті було б не зайве «активовувати» пам’ять народу, цей невичерпний ресурс колективної мудрості, заради вивчення і розуміння критично необхідних уроків життя не індивідуального, а національного.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар