Тест на патріотизм - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Тест на патріотизм

Тест на патріотизм

Михайло Максимович - забутий аристократ духу
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

«Дурість, варварство та невігластво не поважає минулого, плазуючи лише перед теперішнім», — писав Олександр Пушкін, друг видатного українського вченого-енциклопедиста Михайла Максимовича. На жаль, доводиться констатувати, що людина, яка стільки зробила, аби українці усвідомили себе повноцінною нацією, можливо, перший із тих, хто став на захист «українськості» Київської Русі — ця непересічна постать (перший ректор Київського університету!) не тільки не пошанована належним чином зараз, але забута нашою інтелектуальною елітою. Отож, розписуємося у власному варварстві? Михайло Максимович довгий час вчився й працював у Москві, але він завжди залишався українцем, не поривав зв’язків із Батьківщиною, не став манкуртом. У 2004 році Михайлові Олександровичу Максимовичу виповнилося б 200 рокiв...

Щороку, а то й частіше, український бомонд отримує всілякі відзнаки, абсолютно не замислюючись, чи насправді ці «іграшки» чогось варті. Які, власне, критерії відбору задіяні? І хто саме повинен виділяти «кращих»? Якщо подивитися не в таку вже «сиву давнину», то ми можемо побачити там справжніх «творців духу народу». «День» на своїх тематичних сторінках («Історія та «Я», «Україна Incognita») постійно нагадує й розповідає про такі постаті — Симиренків, Терещенків, Чикаленка, Грушевського...

Щоб дізнатися у сучасників, які асоціації викликає в них ім’я М. Максимовича, кореспондент «Дня» вирішив звернутися до працівників університетської бібліотеки (зараз вона носить ім’я видатного вченого) та студентів. Так, не можна сказати, що науковці забули про першого ректора: є меморіальний кабінет М.Максимовича, видано цікаву книжку з прискіпливо підібраною бібліографією його праць із різних галузей знань, готується новий барельєф видатного українця; бібліотеку відремонтовано за допомогою спонсорів і виглядає вона просто чудово всередині й ззовні. Студенти Національного університету на запитання: «Хто ж такий М. Максимович і де він похований?» — знизували плечима (у 10 метрах, біля центрального входу знаходиться меморіальна дошка з портретом вченого) і в кращому разі відповідали: «На Байковому цвинтарі» чи «десь у Києві»...

МИХАЙЛОВА ГОРА І ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО АЛЬПІНІЗМУ

Щоліта, в розпал парламентських канікул, найбільш «рухливі» українські політики піднімаються на Говерлу, головну вершину Карпат. Сходження ці передбачають певну публічність акції. Сама Говерла виявляється лише екзотичним тлом, на якому виголошуються заяви, озвучуються заздалегідь заготовлені політичні оцінки. Гори декорують, оздоблюють політичний ландшафт України...

А ось на Михайловій горі гості (та ще з політичних чи наукових Олімпів!) велика рідкість. Куди їй до карпатського «двохтисячника»! Зелений пагорб над Дніпром, непомітне з автострад соснове царство над Прохорівкою — селом, що тулиться до великої Ріки... Звідси зовсім не далеко до Канева, до Тарасової Гори. Здається, вони — гора Тарасова й гора Михайлова — бачать одна одну крізь блакитну дніпровську млу й тихо про щось розмовляють, як розмовляють у Шевченкових баладах степові могили...

Скромна і призабута незалежною Україною Михайлова гора є однією з наших національних духовних святинь. Вона тому й Михайлова, що понад тридцять років, аж до самої смерті, тут жив і творив професор Михайло Олександрович Максимович (1804—1873). Чехи назвали б його «будителем» — цим словом наші західні сусіди- слов’яни вшановують тих, хто в страшних обставинах гніту й приниження не давав приспати свою націю, усе робив, щоб утвердити її культуру, гідність, славу. Максимович, писав М. Драгоманов, «цілий історично-філологічний заклад і, вкупі з тим, живий народний чоловік». Доля поділила життя Михайла Олександровича на дві половини. Спочатку блискуча кар’єра вченого у Московському університеті, дружба з В. Одоєвським, О. Пушкіним, В. Жуковським, П. Кулішем, О. Бодянським, М.Гоголем. Т.Шевченком, у 30-річному віці — посада ректора у щойно відкритому Київському університеті імені Святого Володимира, — а потім... 1841 року М.О Максимович назавжди поселяється в хаті на Михайловій горі, подарованій йому дідом...

До Прохорівки я їхав автобусом через Канів. А можна добиратися сюди з Києва й Бориспiльським шосе: доїхати треба до Софіївки, відомої на автостраді кулінарної «столиці», й відразу повернути праворуч. Через якихось 20 хвилин ви будете на Михайловій горі. Навмисне згадую про можливі маршрути, бо їх забули не тільки вітчизняні політичні «альпіністи», а й навіть ті, хто не мав би ніякого права забувати. На Михаиловій горі мені сказали, що гостей із Київського університету ім. Т. Шевченка тут не бачили вже років із десять. На могилі першого ректора цього університету! 

БОТАНІК СЕРЕД «ЛЮБОМУДРІВ»

Син Олександра і Гликерії Максимовичів був, поза всяким сумнівом, вундеркіндом. Щось особливе таки дісталося йому від Бога. Недарма дехто з гімназійних учителів, помітивши ранню Михайликову пристрасть до збирання флори по новгород-сіверських гаях, яругах та монастирських садах, казав: бути йому московським професором ботаніки.

Різнобічність наукових захоплень Михайла Максимовича, яка пізніше дивуватиме його друзів, опиралася на фамільну традицію. П’ятеро Тимковських — рідних братів його матері — потрапили до енциклопедії Брокгауза і Ефрона! Були вони професорами, високими державними службовцями, майже всі мали літературний хист. Рід Тимковських виколисався у придніпровських лісостепах. Неподалік від Золотоноші був колись хутір Тимківщина, куди не раз і в малі, і в зрілі свої літа приїздив Максимович. Там він пізнав ази грамоти: у Благовіщенському жіночому монастирі черниця Варсонофія пройшла з ним, тоді ще хлопчиком, Граматику, Часословець і Псалтир...

«Моя родимая Калифорния, сиречь Золотоноша», — любовно-іронічно напише Михайло Олександрович в одному з листів незадовго до кінця свого життя. Магнетичну силу цієї землі він особливо гостро відчує в Москві.

Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії 15-річний Михайло опинився в московській квартирі свого дядька, професора Романа Тимковського. Проте, під його опікою він був лише кілька місяців, невдовзі дядько помер, і Михайло став тепер уже казенно-коштним студентом словесного відділення Московського університету. І все ж головною його любов’ю залишалася ботаніка. Та сама жага пізнання таємниць природи, яка штовхала новгород-сіверського гімназиста в мандри по садах та ярах, робила його тут, у білокам’яній, одержимим і цілеспрямованим. «Весь досуг мой от лекций я посвящал любимой своей науке. Неутомимо обходил я Воробьевы горы и другие окрестности Москвы, собирая себе московскую флору», — згадував пізніше Максимович. Він знайомиться з університетськими ботаніками, і, зрештою, переходить на фізико- математичне відділення. Кумир юного Максимовича — професор фізики, мінералогії та сільського господарства, доктор медицини Михайло Павлов. Він щойно повернувся з-за кордону, де засвоїв натурфілософські ідеї та трансцендентальний ідеалізм Ф.Шеллінга. Власне, Павлов, а перед ним ще уродженець Борзни Данило Кавунник-Велланський, випускник Петербурзької медико-хірургічної академії, і були першими, хто відкрив інтелектуальній Росії 1820-х Шеллінга. Цей момент вельми суттєвий для розуміння внутрішньої біографії Максимовича: його становлення припало на час величезної популярності шеллінгіанства в Росії. Недавній збирач наконечників стародавніх стріл на берегах біля Прохорівки та новгород-сіверської флори опинився в самому епіцентрі того інтелектуального руху, що утворився під впливом ідей німецького філософа.

1823 року в Москві виникло літературне товариство, з якого невдовзі постало «Общество любомудрия», очолене апологетом Шеллінга князем В.Одоєвським. У Росії почалася доба романтизму, і Шеллінг з його протиставленням просвітницькому раціоналізмові, з його відкриттям душі людської, яка тужить, коли тріумфує матеріальне, з його чутливістю до моральних зобов’язань і поетичних можливостей філософії, виявився для покоління російських романтиків СВОЇМ, ще більшою мірою своїм, аніж у себе на батьківщині.

Росія не так давно перемогла Наполеона, вона готова була перевести свій зачарований погляд з інтелектуальної Франції на інтелектуальну Німеччину. «Умом Россию не понять»... Поет і дипломат Ф.Тютчев, який дружив і з Ф.Шеллінгом, написав ці слова з почуттям гордості за Росію, протиставляючи ту свою гордість здивуванню європейця з Заходу. Захід утомився; пересичений, раціоналістичний, технізований, він духовно бідніє, втрачає грунт під ногами, — вважали «любомудри». В.Одоєвський, автор повісті «Русские ночи», закликав Захід відкрити для себе «славянский Восток» і збагатитися ним, оскільки саме слов’янство, Росія з її «особливою статтю» і є «останньою надією» цивілізації, резервуаром духовності й моральної незіпсованості. Шеллінг мимоволі дав першопоштовх російському «слов’янофільству». Втім — тільки першопоштовх, бо подальший його шлях визначався вже іншими зірками...

Саме В.Одоєвський запросив до кола «любомудрів» і Михайла Максимовича, якого натурфілософія Ф.Шеллінга не залишила байдужим. Після завершення навчання молодого ботаніка залишили для служби в університеті. Жив він у ботанічному саду. Починаючи з 1823 року, став часто друкуватися як дослідник «растительного царства» та зоолог (хоча водночас записався слухати лекції на медичному відділенні!). «Главные основания зоологии», видані М. Максимовичем у 1824 р., були помічені В.Одоєвським, який відгукнувся на вихід книги статтею в журналі «Сын отечества», а потім відшукав автора в його «кандидатських нумерах», запросив до себе додому... Так природознавець М. Максимович опинився в літературних колах... Праця вченого була настільки продуктивною, що вже в 1827 р. виходить його ґрунтовне дослідження «О системах растительного царства» («где ботаническое знание преисполнилось учения натурально философского», — коментував автор зміст своєї монографії в пізнішій «Автобиографии»). Цю роботу він захистив як магістерську дисертацію (Серед присутніх на захисті був і популярний польський поет-романтик Адам Міцкевич). Наступного року з’являється підручник М. Максимовича «Основания ботаники. Оргатология растений», в 1833 р. виходять «Размышления о природе». 29-річний Максимович отримує ступінь доктора біологічних наук...

Йому радили «не філософствувати» в працях про рослинний і тваринний світ, залишатися «просто» ботаніком чи зоологом. А він того ж 1833 року друкує на сторінках журналу «Телескоп», редагованому його другом М. Надєждіним, «Письмо о философии», в якому стверджує, що «ботаніка, зоологія, фізика, так само є філософія, як і логіка, естетика, психологія», що «предметом філософії може бути будь-який предмет, який підлягає нашому пізнанню»! У міркуваннях Максимовича легко помітити шеллінгіанський «слід». Вій теж сумнівається в можливостях раціонального пізнання: «Розум сам по собі не дає живого знання, повного переконання: його стихія — сумнів...»

А далі в автора «Письма...» з’являється апологія серця й душі. «В серці міститься переконання; від теплоти почуття воно залежить; і тільки в союзі з цією теплотою світло розуму дає іскри і полум’я живого знання. Душа своїм почуттям проникає в найнепрозоріші глибини буття, в таємниці життя, недоступні для самого лиш розуму...»

«Письмо о философии» М.Максимовича нещодавно передруковано в двотомній антології «Україна: філософський спадок століть» («Хроніка-2000, вип. 37—38) поруч із давньою статтею Павла Грабовського про Д. Кавунника-Велланського. Таким чином вони знову зустрілися, двоє завзятих шеллінгіанців з України, один із яких (Велланський) був, за словами П. Грабовського, «першим філософом у Росії в столітті ХIХ», другий же (Максимович) осмислював ті філософські начала, без яких важко уявити російський і український романтизм 1820— 1840 рр. Сповнений загадок і таємниць світ потребує інтуїтивно-емоційного, ірраціонального пізнання, стверджував М. Максимович, — надто ж коли йдеться про безмежно складний, суперечливий, внутрішньо безконечний світ людини...

Такі думки — звідти, з «Общества любомудров» 1820-х; де М. Максимович почувався легко, як це буває в колі однодумців. Його обминули непрості еволюційні метаморфози московських «слов’янофілів». Їх боротьба із «западничеством» ще попереду. Просто у Максимовича дружні людські стосунки з О. Хом’яковим, С. Аксаковим, братами Киреєвськими... Поруч із ними Михайло Олександрович не так «слов’янофіл», як славіст...

ДОДОМУ, В КИЇВ. ПЕРШИЙ РЕКТОР УНІВЕРСИТЕТУ

Серед його приятелів тієї пори бачимо і Миколу Гоголя. 23 грудня 1833 року Гоголь писав Пушкіну: «Кстати, ко мне пишет Максимович, что он хочет оставить Московский университет и ехать в Киевский. Ему вреден климат. Это хорошо. Я его люблю. У него в «Естественной истории» есть много хорошего, по крайней мере, ничего похожего на галиматью Надеждина...»

Гоголь і сам рвався в Київ. Хворий, із обкутаною хустками шиєю, він скаржився друзям, що Петербург йому набрид своїм кліматом. Хоча не в самих лишень пронизливих петербурзьких туманах була справа. З північної столиці Миколу Васильовича гнала уява: він бачив себе за кафедрою у древньому Києві, де незабаром мав відкритися університет.

Першим ректором університету призначили професора Максимовича. Клімат кліматом, а головне те, що його, як і Гоголя, нестримно потягло додому. Після смерті матері він відчув «томительную тоску по родине». І ось траплялася щаслива нагода жити на рідній землі, не пориваючи з наукою! Імператор Микола I розпорядився, щоб до складу університету входили два факультет — філософський і юридичний. Тоді, 1834 року, був це зовсім невеликий заклад, у якому навчалося 60 студентів. Університету належало на практиці утверджувати «православие, самодержавие, народность», як те й передбачала знаменита формула міністра освіти Росiї С.Уварова. Саме такою була національна ідея Російської імперії.

Слід пам’ятати, що Київський університет відкрили невдовзі після придушення польського повстання 1830—1831 років й закриття багатьох польських шкіл, які до того домінували на Поділлі, Волині, Київщині... Він мав стати форпостом «общерусизма» на берегах Дніпра. (Втім, серед викладачів нового університету було чимало поляків; римське право, наприклад, читав брат Адама Міцкевича). М.Максимовичу довелося займатися налагодженням навчального процесу, господарськими питаннями, в разі відсутності попечителя Київської навчальної округи Брадке виконувати його обов’язки, тричі на тиждень проводити засідання університетської ради і ще тричі — засідання правління... Так тривало 15 місяців. У грудні 1835 р. Михайло Олександрович подав у відставку з посади ректора. Передусім — через серйозні проблеми iз здоров’ям. Ще в 25-річному віці йому відмовило праве око, тепер же із зором стало зовсім кепсько. До всього додався жорстокий ревматизм...

І все-таки, здоров’я здоров’ям, а деякі листи й «казенні» папери М. Максимовича дають підстави думати, що йому знайома була колізія між обов’язком адміністратора і покликанням ученого. Пізніше він настійно проситиме, щоб його не обирали «в должности, сопряженные с заседаниями», — і чи тільки в ревматизмі була справа? Можливо, жило в його душі те вільнолюбне сковородинівське начало, яке веліло втікати від спокус світу, йдучи назустріч поклику сродної праці? (Цікаво, між іншим, що село Коврай, де — як писав філософ В.Ерн — Григорій Сковорода 1758 року «решительно осознал свою исконную, первичную устремленность к спасительной пристани», розташувалося зовсім неподалік від Золотоноші й Прохорівки)... Складаючи ректорські обов’язки, Максимович сказав, що три півріччя, які минули з часу затвердження його на посаді, були «самым лучшим восноминанием» его «гражданской жизни». «Я, конечно, никогда уже не мог бы сказать ничего лучшего, как то, что я был первым ректором университета св. Владимира»...

Тепер він мав зосередитися на науці й педагогічній роботі. Переїжджаючи з Москви, Максимович сподівався, що викладатиме в Києві ботаніку або ж зоологію, у крайньому випадку — фізику. Проте обставини змусили його перекваліфіковуватися на філолога, що, втім, для автора багатьох московських літературних журналів та альманахів, видавця збірки «Малороссийские песни» (1827 р.) цілковитою несподіванкою не було. «Да, мы господина Максимовича давно считаем нашим литератором», — сказав якось про нього Пушкін...

У Київському університеті професор Максимович читав російську словесність. Ще в Москві він займався дослідженням «Слова о полку Ігоревім». 1839 року з-під його пера вийшла «История древней русской словесности». Але в тому то й річ, що Михайло Олександрович був щедро обдарованою натурою: він мiг дозволити собі «розкидатися». Ще живучи в Москві, цей ботанік від Бога видав кілька випусків альманаху «Денница», захопився збиранням фольклору. Його збірка «Малороссийские песни» відіграла неабияку роль в історії українського романтизму. 1834 року з’явилося нове, доповнене її видання. П.Куліш писав, що коли він, новгород-сіверський гімназист,прочитав «книжку сю», вона стала для нього «первою над усіма іншими». Доба романтизму взагалі характерна пробудженням національного самоусвідомлення, широким інтересом до витоків історії, до фольклору й мов слов’янських (і не лише слов’янських) народів. Що ж до «Малоросії» з її екзотикою, героїчною й загадковою історією, красою природи, то в 1820—1830 роках в російській і польській літературах запанувала справжня «україноманія». Збірка Максимовича тільки підлила «масла» у вогонь.

З Максимовича почалася українська фольклористика як наука. У передмові до збірки («О малороссийских народних песнях») її укладач, наголосивши на самобутності й багатстві української народної пісенної творчості, вперше подав класифікацію пісень, а водночас дуже цікаво проаналізував їх особливості у зіставленні з піснями російськими.

Пристрасть до фольклору, здається, не залишить Максимовича ніколи. Проте з 1837 р. він усе більше захоплюється дослідженням історії. В його особі маємо одного з кращих знавців історії Києва: це місто — в середині XIX століття не таке вже й велике, всього з 50-тисячним населенням — Михайло Олександрович любив, а, люблячи, обходив усі його найпотаємніші закутки, пагорби, оглянув і по можливості дослідив пам’ятки старовини. Він був чудовим гідом для своїх друзів, які в середині 1830-х навідували Київ — М.Гоголя, М.Надєждіна, М.Погодіна, П.Киреєвського...

Серед тих, хто приходив вечорами до будинку Максимовича, був і вільний слухач університету Пантелеймон Куліш. Крім пристрасті до «народоизучения», їх об’єднувало ще й те, що Куліш навчався в тій же новгород-сіверській гімназії, де колись здобував освіту й сам Максимович. Михайло Олександрович чимало зробив у ту пору для талановитого й амбітного Пантелеймона, а от пізніше їхні стосунки захмаряться досить серйозно. Максимовича багато що дратуватиме в Кулішевих писаннях... Варто згадати також близьке знайомство і співпрацю М.Максимовича з ректором духовної академії Інокентієм Борисовим. За їх участю 1843 року при київському губернаторі було створено «Временную комиссию для разбора древних актов», яка зайнялася збиранням і виданням пам’яток старовини... Професором університету М.Максимович залишався до 1841 року. А потім змушений був — знову через хвороби — подати у відставку і поселитися на Михайловій горі.

САМОТНІСТЬ

Не забуваймо, що в цю пору йому всього 37 років! Уряд призначив колишньому ректорові й професорові щорічну пенсію — 762 рублі, і з того моменту бере початок сумна історія подвижництва серед скрути й самотності.

Максимович поселився на горі у звичайній хаті (будинок він збудує значно пізніше). Найбільшою цінністю в ній була зелена скриня, у якій учений зберігав свій архів. Важко уявити, як жилося б тут самотньому холостяку, якби не його сестра: вона взяла на себе, по суті, всі домашні клопоти. Кінці ледве сходилися з кінцями. Пенсії не вистачало. Виручали часом гонорари за «Книгу Наума о великом Божием мире», які присилав із Москви професор Осип Бодянський: ця книжечка, що користувалася незмінним успіхом і витримала 11 видань, була його годувальницею. «Богатство — не мой удел, но я должен признаться, что и бедность мне наскучила», — жартував не раз Михайло Олександрович.

До 1845 р. він ще з’являвся за кафедрою у Київському університеті, але вже не як штатний професор, а як вільнонайманий: побоюючись розлучитися з пенсією, працював за угодою з навчальним округом. Дехто з друзів Максимовича вважав це фатальною помилкою. І справді, з 1846 р. йому постійно відмовляли у клопотанні про прийняття на службу. Та й сам він охолов до педагогічної роботи: «Около 20 лет преподавая разные науки, я утратил охоту к этому делу, да и самая рысь или сила преподавательськая довольно уже истаскалась...»

Але й «скудная проза буколической жизни» на Михайловій горі набридала, особливо взимку. Тому він час від часу виїздить до Києва або до Москви, живе там по кілька місяців, працює в архівах і бібліотеках. Губернатор І. Фундуклей якось запросив ученого відредагувати книгу «Обозрение Києва в отношении к древностям». Іншого разу покликали до Москви: треба було попрацювати з рукописами історика М. Погодіна, взяти участь у виданні журналу «Русская беседа»...

Він багато пише і друкується; справді демонструючи «замечательную производительность». Один із постійних його кореспондентів — професор О. Бодянський, секретар Імператорського товариства історії і старожитностей російських. Їх об’єднувала любов до «слов’янщини», до пам’яток української історії. О.Бодянський надсилав у Прохорівку томи своїх «Чтений...», де друкувалися «История русов», козацькі літописи. А М.Максимович «примудрився» видати три випуски альманаху «Киевлянин» і два — «Украинца»! Мріяв навіть перетворити «Киевлянин» у журнал і для цього готовий був... продати Михайлову гору...

Від великих досліджень він відійшов, пишучи переважно наукові етюди й статті з історії. Нерідко його праці пишуться з полемічних приводів, у формі відкритих листів до опонентів. У них Максимович сперечається з прихильниками норманської теорії походження Русі, доводить самобутність української мови, викладає свою точку зору на історію Коліївщини, Козаччини, на постать Богдана Хмельницького... Опоненти Максимовича — Погодін, Соловйов, Костомаров, Куліш... Свою наукову позицію Михайло Олександрович пояснював так: «У вас (в Великороссии) многие смотрят на всю русскую землю с московской высоты Ивана Великого; здесь (в Малороссии) иные глядят на нее с запорожской, поэтической Савур-могилы; моя точка зрения на всю єдиную русскую землю над Днепром — с высоты Старокиевской, с холма Андрея Первозванного...»

1853 року померла сестра Максимовича. Невдовзі він одружився. «Я все на Горе Михайловой... стал наконец женат, — писав в Одесу архієпископу І.Борисову.— ... Я женился на дочери той украинки, о смерти которой я упоминал в последнем письме к Вам, писанном года за два... В прошлую осень лишился моей сестры-питомицы, и с нею ушло от меня все уже из прежней жизни моей в здешней стороне... Новая спутница жизни моей доброе дитя, и я люблю ее; но мне и при ней скучно здесь в настоящее время, что я сижу на горе бездейственным домонтарем, — а теперь еще более скучно, ибо еще крепче прикован к горе тою же железною цепью нужды, — а дума так и рвется к Черному морю...» В цю пору Максимович мав намір поселитися в Одесі. Не судилося...

Влітку 1859 року Михайлову гору відвідав Тарас Шевченко. В ту пору він був зайнятий думками про влаштування власного домашнього гнізда, і приклад старого Максимовича не міг не запалювати його мрії про затишок. «И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно!», — записав він у щоденнику після зустрічі в Москві з подружжям Максимовичів. Чи ж дивно, що в листах до Марії Василівни Тарас Шевченко просив її знайти для нього «молоду княгиню»? Звичайно, таку, як сама Марія Василівна — «милое, прекрасное создание... чистый, нетронутый тип моей землячки» («Щоденник»). На Михайловій горі поет написав поему «Марія». Тут і досі стоїть «дуб Шевченка», під яким він любив відпочивати... Через два роки Максимовичі хоронитимуть Тараса на канівській горі...

Життя ж самого Максимовича навесні 1860 р. осяє радість народження сина Олексія. «Ну вже хлоп’ятко в мене, — тішився він, — дай-то Господи йому ізрости таким гарним та прехорошим, як уродилось: то вже буде Українець на славу...». Підрісши, Олексій навчатиметься у Першій київській гімназії, а ось далі сліди його губляться.

Заслуги М.Максимовича перед наукою визнають Московський та Новоросійський університети, обравши його своїм почесним членом, а 1871 року 50-річний ювілей науково-літературної діяльності вченого відзначають у Києві. З цієї нагоди Михайлові Олександровичу навіть видали 3000 рублів, які він досить швидко витратив: усе пішло на святкування ювілею, деякі «предмети розкоші» для сім’ї та ще на дві прощальні поїздки в Москву й Петербург у 1872 р.

Максимович розумів, що жити йому залишилося недовго. Він зробив останні розпорядження, замовив домовину, показав місце для могили, і 10 листопада 1873 р. у своєму будинку на Михайловій горі тихо відійшов у вічність. Великого зібрання своїх праць у трьох томах він уже не побачив...

POST SCRIPTUM

Михайло Олександрович розпорядився, щоб його поховали неподалік від будинку. На пам’ятнику викарбовано: «Помянухъ дни древния... Въ творениях руку твоєю поучахся». Чи й справді «поучахся»? Пам’ятник стоїть похилившись, і нікому немає до того діла. Будинок М.Максимовича згорів наприкінці 1970-х. Тоді тут ще активно функціонував санаторій, корпуси якого тепер стоять порожні. За кілька років перед проголошенням незалежності України існували проекти відбудови будинку вченого і впорядкування території. Ось я гортаю сторінки проектної документації, яку директор напівмертвого санаторію тримає в шухляді свого стола. Чи дійдуть колись до неї руки будівельників?

Максимович поки що НІЧИЙ. Самовідданий трудівник на забур’яненій національній ниві, він добре знав, хто такі і що таке українці. Якось написав О.Бодянському: «В специальном то развитии украинских потребностей и сладость, и интерес моего труда — для меня и нашей братии». Він жив сильним і благородним патріотичним почуттям — для багатьох його «правнуків» у незалежній Україні це малозрозуміла професорська химера.

2011-11-22 11:37:12
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар