200 років неканонічному Шевченку » Статті

Відречення від кохання: «...за ключ, нею загублений»

Останнім часом із Кобзаря поволі спадає облуда полум’яного революціонера-демократа, такого собі поета-схимника-пророка, який кожне своє слово, вчинок, рядок, зрештою, все своє життя ніби приміряв до майбутньої хрестоматії з української радянської літератури. Тому очевидні, колись заборонені, а сьогодні «розархівовані» факти є для нас справжнім одкровенням. Виявляється, він кохав. Виявляється, ревнував. Виявляється, охолодав у своїх почуттях. Виявляється, закохувався знов. Як усі нормальні люди. Як і ми з вами.

...Кріпачка Ликера Полусмак відіграла в житті Тараса Шевченка воістину фатальну роль. Вони зустрілися 1860 року в Петербурзі, далеко від рідної землі: українська дівчина й український поет. Вона служила в панів, знайомих Шевченка, він навідувався до них у гості. ...Це було третє, після заслання, вільне поетове літо. Як згодом з’ясувалося, третє і — останнє. Либонь, душа чула, що дні пораховано. І дозволила собі востаннє закохатися.

Різне про них казали, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» лаяли за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не йняв віри, що Тарас, знаменитий батько Тарас, та й полюбився з простою служницею.

Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього вітру принесли холод в їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали. І хоча Ликера Полусмак була вже самостійною у своїх учинках (завдяки клопотанню поета її було відпущено на волю), і хоч мала власне помешкання, яке їй винайняв той же Шевченко, і хоч кпини панів останнім часом були менш колючими — як-не-як Ликера Полусмак от-от мала стати Ликерою Шевченко, трагічний кінець невпинно наближався. Надто втомленим був наречений. Надто юною була наречена. Авжеж, 19-річна дівчина не зуміла втримати біля себе неприкаяного поета, не подужала його складних почуттів. Одне слово, не вберегла Тараса. Ба, дехто формулює жорсткіше — занапастила.

Він одрікся від неї в листопаді. Що стало останньою краплею — достеменно не відомо. Більшість дослідників сходяться на думці, що скоріш за все то було «...фліртування, залицяння Ликери до когось іншого...» (О. Дорошкевич). Факти свідчать, що Шевченко в ці дні перебував у цілковитому розпачі. «А те, що осталося в Ликери (йдеться про його дарунки. — Авт.), спаліть, та й годі!». Або: «Крім речей, котрі я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб., за ключ, нею загублений, — 1 руб.», — пише він у листах до своїх знайомих Н. Забіли та М. Макарова. А ще через сто днів поета не стало...

Вона знайшла того ключа. Запізно, але знайшла. Пошуки тривали довго. Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла заміж за перукаря, такого собі Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують, чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство утримувати самотужки. А коли діти зіп’ялися на ноги, стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка таки зважилася. Розуміла-бо: там ключ до всього — і до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі, їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася сюди назавжди.

Близько десяти років — аж до своєї смерті 1917-го — Ликера Полусмак мешкала в Каневі. Містечкові діти так її й прозивали: «Тарасова наречена». Уся в траурі, вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям, годинами просиджувала біля могили, плакала. Ось запис із тогочасної книги відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».

Утім, і тут, біля самісінької усипальниці Кобзаря, її наздоганяла людська огуда. Казали, буцім 70-річна «наречена» приїхала до Канева, аби нажебрати багато грошей. Казали, що хоче погрітися на старості літ у променях Шевченкової слави. Казали, що вона просто грає свою роль покаяльниці. Багато чого казали. Либонь у кожній плітці була дещиця правди. Можливо, якийсь мізер їй і перепадав. Але яких великих грошей за того (та й за нинішнього) часу можна нажебрати у цім святім місці? Наша газета нещодавно писала («День» №6 від 15 січня ц. р.), що працівники музею Т.Г. Шевченка в Каневі наприкінці 90-х мусять узимку власноруч заготовляти дрова в довколишньому лісі, аби лишень обігріти Тарасову світлицю — грошей катма навіть на вугілля. А на початку століття їх тут не водилося й поготів. Купатися в променях?.. Можливо, аби серце зігріти. Але зажити справдешньої слави в цьому «амплуа» вона могла скоріш у столиці, аніж тут, у глухій провінції, на дніпровській кручі, куди приходив переважно простолюд на прощу до батька Тараса й якому, власне, було байдуже, хто сидить біля могили Великого Кобзаря. Роль покаяльниці?.. Можливо, тим більше, що свого часу зналася в Петербурзі з акторами й акторками. Та роль ця була вельми і вельми трагічною. Із спогадів письменника-емігранта, канівчанина Олекси Кобця: «Кожного дня... неодмінно заставав стареньку коло могили, де вона з гордо піднесеною вгору головою і задивленим у далину, за Дніпро, поглядом, годинами проходжувалася стежками попри могилу. А коли прочан збирався більший гурт, раптом припадала до могили ниць, розпростирала руки, як птах на льоту, і так непорушне вилежувала по годині й більше».

Ликера знайшла ключа, яким дорікнув їй Тарас. Але ціна йому, як виявилося, була не «1 руб.», а ціле життя. Переживши свого коханого на 56 років, Ликера Полусмак закінчила свої дні в канівській богадільні. Забута, самотня, в страшній бідності помирала наречена Тараса Шевченка. 4 (17) лютого 1917 року її не стало.

Ось що пише у книзі «Святиня» заступник директора музею Т.Г. Шевченка в Каневі Зіна Тарахан-Береза: «Єдине, що залишилося від неї на згадку людям, — ...рушник, майже чотириметровий, з домотканого полотна... з вишитою посередині літерою її імені. Над нею — круглий віночок, а збоку — півні. ...За переказами відомо, що Тарас Шевченко хотів мати на весіллі саме рушник із півнями».

...Навіть земля роз’єднує їх: він лежить на славетній Горі в Каневі на очах у цілого світу, а її скромна могила заростає бур’яном на старому цвинтарі. Відстань між ними — три версти. Як ішли одне до одного за життя й не змогли дійти, так і вознеслися напівдорозі — Тарас Шевченко й Ликера Полусмак, вічні наречені.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ, «День», Канів