200 років неканонічному Шевченку » Статті

Тарас Шевченко - фемініст

Звернутись до звичайної людини

Мабуть, не помилюся, коли скажу, що мало хто знає, що, окрім поезії, Тарас Шевченко писав і прозу. До нас дійшли дев’ять російськомовних повістей, а також «Щоденник», писаний Шевченком якраз у момент очікування на звільнення із заслання та під час повернення його до Петербурга. Прозові твори були написані у засланні впродовж 1852—1858 рр. Серед них: повісті «Наймичка», «Близнецы», «Художник», «Музыкант», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Проза Шевченка не так часто, як його поезія, ставала об’єктом уваги, про неї значно менше писали, вона рідко перевидавалася, тож широка публіка її зовсім не знає. Існують також вагомі причини для цього. Адже, по-перше, проза Шевченка є російськомовною. Як пояснювати звернення національного поета до мови імперії та в який контекст доречно ставити російськомовні повісті Шевченка? Як така проза співвідноситься з україномовною лірикою поета? Які форми самоідентифікації — і мовної, і біографічної — Шевченко виробив у своїй прозі? Хто промовляє в них — сам Шевченко чи вигаданий ним персонаж? Усі ці та інші питання досі не мають остаточних відповідей. По-друге, проза Шевченка не є такою досконалою, як його поезія, а коли порівнювати її з літературною технікою середини XIX століття, то вона виглядає дещо застарілою не лише порівняно з іншими європейськими авторами того часу, а й з українською чи російською літературою середини XIX століття. До того ж, Шевченкові повісті не публікувалися за життя поета, хоч він цього прагнув, і вперше були оприлюднені у друкованому вигляді лише 1888 р. І нарешті, в оцінці повістей Шевченка нам складно позбутися авторитету Пантелеймона Куліша, який, прочитавши повісті, сказав, що якби мав гроші, то викупив би їх і спалив, аби вони не підривали авторитет Шевченка як великого поета...

І все ж проза Шевченка — явище напрочуд цікаве. У них вимальовується зовсім інакша постать автора, аніж та, до якої ми звикли, читаючи Шевченкові вірші. Ці повісті сповнені біографічних, психологічних, емоційних деталей, які проливають світло на постать самого Шевченка. Також вони містять безліч відсилань до творів літератури і мистецтва, культури, політики та естетики, тобто відображають світогляд духовного й інтелектуального життя автора. Нарешті, в них особливо виразно виявилися погляди Шевченка на освіту, виховання, національну свідомість, на взаємини між батьками й дітьми, чоловіками й жінками. У них Шевченко як оповідач накреслює карту уявлюваної ним України та подорожує нею разом зі своїми героями. Їх загалом можна розглядати як втілення авторських цивілізаційних проектів, оскільки, хоч би як дивно це звучало, Шевченко був не лише поетом, а й просвітником-реформатором. Звичайно, все це дещо підриває сакральний образ національного поета як Кобзаря, однак дає змогу побачити особистість, яка стоїть за цим образом.

ЖІНКА-МАТИ В ПОЕЗІЇ ШЕВЧЕНКА

Зовсім по-новому виглядають у прозі Шевченка жіночі образи. Про жіночу тему у творчості Шевченка, зокрема про образ покритки, сказано і написано багато. Жоден дослідник не міг оминути цих образів, а у шкільних підручниках ця тема — одна з домінуючих. Скільки сліз пролито над Катрусею та бідною наймичкою, і це цілком справедливо! Жіночі образи посідають особливе місце у Шевченка. Один із найпроникливіших дослідників творчості Шевченка Іван Франко говорив про їхній універсальний гуманістичний зміст і вважав їх ідеологічним осердям самого поета. «Я не знаю у всесвітній літературі жодного поета, — говорив Франко, — котрий би так витривало, так гаряче й цілком свідомо виступав оборонцем жіночих прав, захисником права жінки на повне, чисто людське життя». У колі критиків, близьких до психоаналізу, жіночі образи Шевченка натомість пов’язувалися з особливостями психіки поета, котрі впливали і на його образність, а саме — наявністю в його психічному світі чогось «жіночого, що в’язалося з вродженою йому вражливістю і чутливістю» (Степан Балей).

Ідеї, психологія та художня уява поставили жінку в центрі художнього світу Шевченка. Ще 1916 р. Степан Балей першим заговорив про «фемінізм Шевченка». Учений мав на увазі передусім форми символічної ідентифікації Шевченка-поета з материнським образом та жіночими образами загалом. Однак фемінізм у його новітньому значенні, тобто фемінізм як новочасна ідеологія, культура та етика, найповніше виявився саме в прозі Шевченка. При цьому, з одного боку, Шевченко продовжує жіночу тематику своїх поетичних творів, а з другого — значно модифікує її. Крім того, його проза дещо корегує і, що головніше, персоніфікує та матеріалізує той жіночий ідеал, який безумовно присутній у Шевченковій поезії.

Зайве казати, що уславлення материнства в поезії Шевченка — один із головних мотивів його поезії. Як відзначив Юрій Луцький, «у Шевченка образ матері багатогранний. Це й ненька-земля, й берегиня, але насамперед — зведена дівчина, покритка». Материнство, однак, крім реального, має також метафізичний зміст: багатство і різнобічність проявів материнського почуття виступають для поета особливою іпостассю, яку він символічно називає «серцем матері» та яку вважає серцевиною життя жінки як такої. Проте не кожна жінка-матір наділена «серцем матері» у його творах, і, скажімо, не кожна зганьблена покритка має «серце матері». Образ покритки стає для поета не лише втіленням материнства, а й символом гріховного переступу та відкритості зла в тогочасному світі. Святе почуття любові та гріховний переступ батьківського закону переплітаються в долі покритки. Відтак вона виступає не лише нещасною жертвою, а й дітовбивцею. Вона грішна, але і свята. Вона демонічна й водночас божественна. Через долю покритки поет відтворює християнську ідею прощення гріховного та профанного людського світу, і навпаки — божественну історію, в якій Матір Божа є однією із чільних постатей, він заземлює, показуючи її материнську та людську іпостась.

ЖІНКА ЧИТАЮЧА ЯК НОВИЙ ГЕРОЙ ШЕВЧЕНКА

У прозі Шевченка змінюється ціла оптика його погляду на жінку. Замість міфологічного й сакрального виміру він відтворює індивідуальну і раціональну позицію автора-оповідача. Осердям його стає не гріх і святість материнства, а просвіта і виховання жінки. Нова позиція у повістях Шевченка виявляється, з одного боку, в розвінчуванні «світської дами» та критичному наставленні до біологічного інституту материнства, а з іншого — в ідеалізації особливого жіночого типу, яким є образ «хуторянки-землячки», освіченої та водночас напрочуд природної малоросіянки-українки.

У своїх повістях Шевченко також відходить від ідеалізації традиційного в його поезії образу покритки і розповідає про літературну генеалогію цього образу. Та найголовніше — новою темою, яка його цікавить і яка визначає сенс «жіночої постаті» у прозі Шевченка, стають освіта і грамотність. Шевченкові героїні у прозі — передусім читаючі жінки. Варто зауважити, що освіченість — рідкісна річ навіть у середовищі чоловіків-селян у літературі середини XIX століття, що вже говорити про образ освіченої жінки, котра читає книжки! Зрештою, і поява освічених персонажів-чоловіків у прозі Шевченка не вкладається у той образ геніального, але малоосвіченого співця-кобзаря, з яким часто асоціюється Шевченко. І вже зовсім несподіваною виглядає теза, що Шевченко був не лише поетом, а й філософом-просвітителем, який свідомо конструював новий культурний та цивілізаційний ідеал української жінки. І все ж, є вагомі підстави, щоб так говорити, і я спробую переконати в цьому.

Переважна більшість героїнь, про яких ідеться з симпатією в повістях Шевченка, — або освічені, або навчаються грамоти й читають книжки. Читають, скажімо, Катруся в «Княгине», Варочка в «Капитанше», вчиться читати дівчина Паша у повісті «Художник». «Якби її почати вчить своєчасно, могла б вона стати вченою жінкою», — зауважує художник. Гувернантка Магдалена в повісті «Варнак» обіцяє навчити грамоти, музики і господарювання просту дівчину-кріпачку, котру сам варнак хотів узяти собі в майбутньому за дружину. Читання книжок взагалі стає важливим ціннісним критерієм і для самого Шевченка.

У його «Щоденнику» міститься також епізод, коли ображений поет ставить у докір акторці Катерині Піуновій, у яку був закоханий і навіть пропонував їй одружитися, — що книжки, які він надсилає їй, залишаються нерозрізаними. Подібний закид висловлюють на адресу знайомих жінок й інші персонажі в повістях Шевченка. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» оповідач згадує кузину, котра «просто ненавидить книжки, і якби вона була якоюсь маркграфинею за часів Гутенберга, то не завагалася б послати на вогнище славетного друкаря».

КРИТИКА «СВІТСЬКОЇ КРАСУНІ»

Поряд із перенесенням позитивної цінності на книжку, читання і грамотну жінку (дівчину), Шевченко розпочинає критику материнства, яке досі в його поезії служило безперечною сакральною цінністю. Фактично, він розмежовує материнство біологічне і материнство культурно-виховне, і ця ідея стає на цей час важливою складовою його культурно-просвітницької ідеології. Він, зокрема, показує повне банкрутство інституції біологічної матері на прикладі світських красунь. Він критикує їх у «Музиканті», «Княгині», цілий трактат проти красунь подає в «Художнику». Великосвітська жінка, пише він, — «дама з великого світу, а головне — красуня. Красуні стає ніяково, коли хто-небудь запитає в неї про здоров’я її дітей». Такою, наприклад, постає в повісті «Музикант» Софія Самійлівна, котра віддає своїх дітей на виховання дружині свого управителя. «Тут серце матері сховалось під себелюбством світської красуні», — резюмує оповідач. Подібна графиня в повісті «Варнак»: «розпещена колишніми успіхами на арені світського життя, вона любила справляти бенкети, де, розуміється, була першою між провінціалками; читала італійські та французькі новели й більше нічого не робила». У «Прогулке» мати віддає доньку на виховання «брудній сільській бабі. А ніжна матуся шнурується собі та присмалює кучерики навіть над потилицею, і більше ні про що не дбає, констатує оповідач. Світська пані часто діє проти волі власної дитини, як, наприклад, у повісті «Княгиня», де мати конче хоче видати власну доньку за князя й відкидає всяку думку про зятя-хуторянина. Проста жінка-наймичка не втримується від коментарів щодо цього, згадуючи трагедію, якою обернулося таке заміжжя: «А все мати! Всьому причиною була вона, рідна мати! Забаглося їй, мовляв, свою дочку єдину бачити княгинею!» — каже вона.

У повісті «Художник» знаходимо майже цілий трактат на адресу красунь: його виписує оповідач, від імені якого йде мова (прототипом є художник Іван Сошенко). «Красуні, як справжній акторці, потрібна юрба поклонників, правдивих чи фальшивих, — для неї це однаково, як і для стародавнього ідола, — аби були поклонники, бо без них вона, як і стародавній кумир, — прекрасна мармурова статуя, та й годі», — каже він. Не без чоловічого патерналізму він коментує жіноче кокетство: «У країнах, що їх Бог благословив вродливим жіноцтвом, красуні мусять бути звичайними собі жінками, а звичайна жінка, на мою думку, — найлучша». Натомість сам художник зізнається, що «і жінка, й мужчина, коли вони по світському виховані, — однаково мені до вподоби. Усе в них, від слів до рухів, у такій рівній, згідній гармонії...»

Критика жіночого статусу, до якої вдаються коментатори в повістях Шевченка, відображає просвітницьку настанову самого автора. Його персонажі погоджуються з тим, що винне суспільство, яке і робить красунь ідолом: таким чином, жінка, будучи «нерозумною істотою», відчула свою владу і зробилася невинною кокеткою та домогильною шанувальницею власної краси. «Упривілєйована красуня може бути тільки красунею: ні лагідною жінкою, що любить, ні доброю, ніжною матір’ю, ні навіть палкою коханкою. Вона дерев’яна красуня, та й годі, а дурницею було б, з нашого боку, чогось більшого від дерева вимагати», — зауважує один із персонажів.

ЖІНКА ЯК ВИХОВАТЕЛЬКА

Характерам матерів-банкротів у повістях Шевченка протиставляються типи жінок-виховательок. Образи ця досягають високого ідеального стану, як, наприклад, панна Магдалена у «Варнаку» — її стосунки з кріпаком Кирилом нагадують материнські й забарвлені піднесено-еротично. Степан Балей, який глибоко проаналізував жіночу символіку Шевченка, наголошував, що ідеальні жіночі образи у творчості поета відбивають і почування до певної ідеалізованої дівчини-любки з дитячих літ, і нагадують про рано померлу матір, і навіть до певної міри пов’язані із власною історією, тими стражданнями й нереалізованими мріями, якими повнилася душа поета. Власне, й ідеалізований образ Магдалени порівнюється то із сестрою, то з коханкою, то з матір’ю. Магдалена — полька, котра навчає кріпака французької та італійської мов, приносить читати «добрі книжки», а не популярні романи, які становили основу книгозбірні графині. «Вона полюбила мене так, як тільки мати може любити свою єдину дитину», — говорить варнак.

Якщо у «Варнаку» цей ідеальний образ жінки-виховательки має сублімований, піднесено-романтичний характер, то суто просвітницький раціональний варіант виховательки ми бачимо в повісті «Музикант» в особі Мар’яни Якимівни, котра виховує доньок сусіди-пана і ставиться до них як справжня мати. Зрештою, навіть чоловік може бути за матір у Шевченкових повістях — як, наприклад, солдат Туман із повісті «Капитанша», який виховує збезчещену офіцером Варочку, з котрою пізніше й одружується.

ЧОЛОВІК І ЖІНКА: ХТО КОГО ТВОРИТЬ

Гендерна концепція в повістях Шевченка часто є патерналістською. Саме чоловік критикує жінку-красуню, оцінює її, моделює жінку на свій смак і розсуд. Художник в однойменній повісті намагається навчати грамоти Пашу й зізнається: «у мене навіть народилася думка (якщо вона дійсно неграмотна) навчити її принаймні читати». Досягнувши успіху в цьому, він уже думає, що дозволити їй читати, і коментує: «Я на неї, тепер уже письменну, дивлюсь, як маляр на свою недокінчену картину, й за великий гріх уважаю для себе дозволити тепер їй самій вибирати, що читати, або, краще сказати, покладатись на випадок, бо вона не має з чого вибирати; краще тоді було б не вчити її грамоти». Виховати собі жінку з простої селянки прагне і варнак з однойменної повісті Шевченка: «Виховаю її по-своєму і женюся на ній», — каже він. У «Капитанше» один із персонажів Віктор Олександрович (прототипом послужив відомий поет Віктор Забіла) одружується з Оленою, простою селянкою, та зізнається при цьому, що, на його думку, «освіченість, особливо в жінок, шкодить благополуччю людства». Головний герой, хоч і дещо здивований таким висновком, не коментує цих слів і навіть заздрить щастю свого друга.

Так Шевченко підносить важливе питання про стосунки чоловіка й жінки. Чоловік дивиться на жінку як на свій власний твір. Жінка натомість нагадує собою необроблену і невідшліфовану природу. Чоловік, подібно до скульптора чи художника, перетворює цю природну річ на прекрасний мистецький об’єкт. У повісті «Художник» головний герой, навчивши читати героїню, порівнює себе мало не з Богом-Творцем і зізнається в листі до свого товариша: «Але мені хочеться її вам показати, як найліпший, найпрекрасніший твір божественної природи: ніби то й я — о, себелюбство! — приклав рук до того, щоб морально прикрасити цю чудову істоту, бо, бачте, російської грамоти її навчив. Чи це не себелюбство без краю? Але, без жартів, грамотність надала їй якоїсь особливої привабливості...»

Окрім цивілізаційної функції, яку здійснюють чоловіки в повістях Шевченка, автор також вдається до романтичної традиції, що веде до демонізації жінки-красуні. Демонізація жінки стає одним із лейтмотивів повісті «Художник» і логічно приводить до смерті художника. Не без гоголівських натяків саме жінка маркує собою прірву між духовним та фізичним, ідеальним і соціальним, між мистецтвом та життям у петербурзькій повісті Шевченка. Що прикметне у ній, то це дивовижна реальність та автобіографічність його персонажів. Як відомо, повість «Художник» описує побут самого Шевченка в Петербурзі.

ШЕВЧЕНКО ЯК ПРОСВІТИТЕЛЬ

У цілому, просвітницькі ідеї Шевченка, висловлені ним у його російськомовних повістях, нагадують нам про те, що в середині XIX ст. відбуваються активні процеси, пов’язані з жіночою емансипацією, народною просвітою, формуванням різночинської інтелігенції. Ідеї Шевченка також спрямовані на видозміну національного, соціального, гендерного устрою тогочасного суспільства. При цьому, констатуючи моральне банкрутство дворянства в особі світських красунь, письменник апелює до середнього стану, і представниками його служать для нього чоловік-хуторянин та жінка-землячка. Така цивілізаційна настанова Шевченка носить усі ознаки модернізаційної програми. Шевченко, котрий пише й видає власним коштом 1861 р. свій «Букварь южнорусскій» та мріє про освіту й виховання земляків-українців: дещо інший Шевченко, аніж той, якого ми знаємо. Із пророка та Кобзаря, який стоїть над людьми і часами, він перетворюється на звичайну людину, котра промовляє до кола таких самих, як він. Як просвітителя і культурника, його цікавить національне, феміністичне і політичне виховання середнього прошарку тогочасного українського суспільства. Саме для нього мріє він писати, повертаючись із заслання, саме для нього він мріє створювати нові сюжети у своїх гравюрах. Отже, він пише у своєму щоденнику: «Чи ж має яке-небудь значення наш маленький вищий світ у сенсі національності? Здається, що жодного. А середній клас — це величезна і, до нещастя, напівграмотна маса, це половина народу, це серце нашої національності (...)». Саме від імені цього класу, ізсередини цього класу і до читачів, які до нього належать, і звертається Шевченко у своїх повістях.

Тамара ГУНДОРОВА, член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук