Свято Спаса пророчило їй щастя та долю… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Свято Спаса пророчило їй щастя та долю…
   

Свято Спаса пророчило їй щастя та долю…

Людмила ШВИДКА

У щедру пору народилася Ганна Петрівна Волошин з Золотоношки. Такою ж красивою та багатою обіцяла бути і доля дівчини, адже прийшла Ганна у світ на велике свято Спаса, що пророчило щастя та долю.

Здається, галасливе полотняно-босоноге дитинство було вчора, а вже на втіху собі та на радість дітям, онукам і правнукам зустріла Ганна свій 90-й серпень. Чого тільки не довелось пережити їй за ці роки. Колективізація, жахливий голодний 33-й, жорстоке воєнне лихоліття, тяжка робота у колгоспах за трудодні, біль втрати рідних глибокою борозною перетнули життя, навіки лишивши подряпини в душі жінки.

Та, дякувати Богові, крізь призму всіх цих бід і лихоліть проглядала і барвиста веселка у житті Ганни: одруження з коханим чоловіком, народження та теплі посмішки дітей, онуків, правнуків, що вдячно гріють серце. А ще одна розрада – пісня. І в радості і в смутку: то грайливо-жартівлива, то болюча та сумовита до сліз.

У чепурній маленькій хатці, прикрашеній рушниками, якось сумовито з портретів поглядають на Ганну рідні, що душі їх живуть на небі: мати Олександра, батько Петро, чоловік Микола, якого 46 років тому забрала у Ганни несподівана сметрь, та найболючіше – внучка. Часом наодинці саме їм звіряє вона свої думки і мозаїкою спливають спогади про все жите-пережите, розказане та пізнане. «Мати Олександра казали, що мою бабу Лукерку виміняв пан у свого київського товариша на собаку. Так потрапила вона у Золотоношку, де і одружилась з місцевим хлопцем  Василем – моїм дідом», – часто згадує Ганна один із вражаючих епізодів історії свого роду.

Далі – спогади про дитинство, хоч і небагате, та  до пори до часу веселе, галасливе, з піснями і жартами.  З дитинства мала Галя вдачу бойову, веселу, а що вже була балакучою та кмітливою! Часто верховодила ватагою сільської дітвори, а інколи була і грозою бешкетливих хлопчаків, що кривдили дівчат.. У школі вчилась на «відмінно» та «добре», любила свою вчительку Ївгу Назарівну. А ще любила літературу і мала надзвичайну пам'ять. І зараз може продекламувати вірші з тодішньої шкільної програми.

Довгими зимовими вечорами ніколи дівчина не сумувала, адже її мати та батько були людьми гостинними, а двері їх хати відчиненими для молоді, яка збиралась на досвітки (вечорниці). І пролітали вечори в піснях, веселощах, дитячих пустощах, адже частенько дорослі парубки могли намовити малу дівчину і шкоду якусь вчинити.

Та почалися смутки. Колективізація… Розкуркулення..

Не був Ганни рід багатим, та й бідними не були, бо роботящі всі, без діла не сиділи, тяжкою працею статки наживали. Галин дід Василь (Ткаченко) дуже дорожив своїм млином, і коли «зганяли» селян у колгоспи, не поспішав туди, не хотів своє господарство втрачати. Та забрали все. Прийшли і вивели зі стайні коня, 4 корови, 10 овечок…, а діда з млина вигнали. Запечалився дід, затужив за своїм добром. Пішов до млина, ліг там на сиру землю і заснув. Наступного дня вже не став на ноги. А через 3 дні діда не стало. Узяв тоді батько Петро свою корову та коня і «добровільно» пішов у колгосп.

А далі – голодний 33-й. Від пережитого досі стугонить у скронях. Активістами вже забрано майже все. Іще мало. Ще прийшли шукати хліба. Металевою ключкою проштрикали долівку у сінях; у хаті, де був виямок від верстату, теж перекопали підлогу, роздовбали припічок. Розчаровані, що хліба не знайшли, переполовинили скрині та забрали найкращий крам і ключкою почали стягати вишивані рушники з ікон. І тут… о знахідка! Із-за ікони Божої Матері вивалюється клуночок з квасолею, прихований матір’ю Олександрою в надії, що ікони не торкнеться жорстока рука і донькам Ліді та Ганні хоч найближчим часом буде що дати їсти. Та не ті то були люди, щоб їх спинила Матір Божа. Перед розгулом дикої жорстокості і цинізму навіть боги були безсилі.

Наступний фрагмент… Удома вже нема чого їсти. Дістає мати зі скрині залишки приданого і разом з Галею їдуть на Чернігівщину міняти все те на хліб. Так їздили 4 рази, доки вивозили все. Дякувати Богові, вижили. Та й привезені додому клуночки харчів матері Олександрі доводилось ділити не тільки на свою сім`ю, адже скільки було голодних, ще знедоленіших людей, яким навіть міняти не було чого або просто не було сил.

Закінчилось дитинство Галі у 12 років, коли влітку пішла з дівчатами в колгосп телят пасти. А вже зовсім розпрощалась Ганна з безтурботною порою у свої 14. Був то рік 41-й. Тоді ж повністю закінчилось і шкільне навчання.

Далі дівчині довелось працювати на вкрай недитячих роботах. За фашистської влади стільки попотіла на Лубенському шляху, стільки молодого здоров`я віддала, що годі й казати.

Та і то ніщо порівняно з вербуванням до Німеччини. 9 разів примусово намагались вивезти Ганну і 9 разів втікала, ризикуючи життям: то з потягу на ходу вистрибувала, то, запримітивши, що конвоїр на мить загаявся, прямо з-під носа у нього вислизала. Утікала зухвало, якось навіть по-дитячому бездумно. Бо хіба ж думається багато у 15. Ось де найбільш знадобилась бойовитість характеру та безстрашність. А втікши, поверталась у дощ, у спеку чи холод переважно голодна. Ночувала або в полі, або серед зруйнованих будівель, причаївшись десь біля вцілілого комина чи опічка.

А інколи, дізнавшись про облаву німців, мерщій утікала та ховалась де-небудь. Раз заскочила в першу ліпшу землянку на хуторі Первомайському. Там були свині, коні і майже по коліна багна. А ще – щурі метались табунами. Так і просиділа до ранку ні на хвилину не зімкнувши очей.

Іншим разом з односельчанкою Мотрею кинулись у річку, в очерети, забрели вище колін і сиділи теж цілу ніч. А ще й гроза почалася, дощ лив мов з відра, у дівчат зуб на зуб не потрапляв від холоду, а п’явки, суціль обліпивши ноги, впивались їхньою кров’ю. Та ладні були терпіти й це тільки б не потрапити до ненависної Німеччини.

Пізніше, коли визволили село від фашистів, Ганна разом з іншими жінками та дівчатами для радянських бійців копала окопи, робила насипи на авіаполігоні, протитанкові загорожі в лісах біля Золотоноші та Канева.

Не раз потрапляла під авіаудари. Одного разу біля станції Драбово-Барятинське, де копали окопи, розпалили багаття, щоб зварити вечерю, але тут завили сирени, і над головами невідомо звідки з’явився ворожий літак.. Усі кинулись навтьоки. Через кілька секунд пролунав вибух. Бомба влучила прямо в казан, розірвавши його вдрузки. А ще мить тому всі були біля казана…

Звістку про перемогу, що громовицею пролетіла селом, зустріла і з запаморочливою радістю, і з пекучим болем водночас, адже з війни не повернувся батько Петро. Останнього листа отримали від нього з госпіталю Тбілісі. Писала медична сестричка, що тяжко поранений у груди… Більше звісток не було. Раділа хоч за подружку Саньку (Левченко), адже та напередодні, 8 травня, отримала листа від свого батька, який писав, що живий і здоровий. А Ганна тужила за своїм. Та згодом заридала і Санька, бо отримала похоронку на батька. А Ганні незабаром таки посміхнулося сонце.

 Одного червневого дня, саме в храмовий день, коли Ганна з іншою подружкою Ганною (Кутовою) пасли «за Трохимом» коні, запримітили, що з Первомайського ішов солдат. І вкотре защеміло в Ганни серце: «Вертається до когось батько, а мого нема…». Та прийшли люди з села коней запрягати і принесли звістку: «Галько! Кажуть, твій батько додому пішов!». І віриться, й не віриться. Пішла берегом. Дійшла до Канаїв, там баба Федоська перестріла: – Дочко, твій батько повернувся! – А ви, бабо, бачили, що то мій батько? – Ні, не бачила, люди кажуть. Ішла далі. Вийшла баба Полька (Омелян) і теж чи то питала, чи повідомляла про батька. Інші зустрічні говорили те саме. Всі чули, що Петро Ткаченко прийшов, та ніхто не бачив, що то саме він. Чомусь не попрямувала Ганна відразу додому, можливо, боялась не застати там батька. Зайшла на ферму: напоїла жеребця та бугая. Далі вибігла подружка Санька – і плакала, і цілувала, і раділа, і горювала.  І тоді вже Ганну понесло додому. Дібралась до двору, а там за столами вже сиділо чимало людей. Підходила ближче, шукала очима батька і не могла знайти чи то від радості, чи від хвилювання, аж поки весело не скрикнула мати: «Петре, Галька прийшла!». І повернувся солдат у гімнастерці… Усі слова застряли в горлі…. Несказане не можна повторити. 

Та радість від зустрічі з батьком згодом була затьмарена розповіддю про його тяжке поранення і прогноз лікаря, що тільки 5 років проживе Петро з осколком біля серця, а тоді він зрушиться. На жаль, прогноз справдився, 4 роки жив з відламком снаряду, на п’ятому він таки уп’явся у серце. Війна не минула Петра, наздогнала його вже вдома, через 5 років, але наздогнала.  Війни не буває в минулому…

На той час Ганна уже була одружена. Після війни повертались хлопці додому, закохувались у дівчат. Уподобав собі і Ганну вчорашній фронтовик Микола Волошин. У 47-му відгуляли скромне весілля, поєднали долі. Та у щасливе подружнє життя ввірвався і перший смуток. Усього три дні прожила їх донька-первісток. Напевне, і тут наздогнав відголосок війни…

Пізніше, дякувати Богові, Ганна з Миколою народили 3-х дітей: доньок Марію та Ольгу і сина Михайла. Важко було, скрізь розруха, та не сумували, невсипно працювали і потроху на ноги ставали, дітей підіймали. У старій хатині було вже тісно. Вирішили нову будувати, уже не глиняну, а дерев’яну. Поїхав Микола в Карелію ліс пиляти і собі дров на хату заробити. Повернувся – жалівся, що половину здоров’я свого лишив у карельських лісах. А Ганна і вдома тягла господарство, і в колгоспі працювала на найтяжчій роботі – дояркою. Корів було більше 20-ти в групі, а все робили вручну. Треба було тричі вдень руками подоїти, нагодувати, напоїти, помити. Виснажлива робота. Та Ганна не шкодує, каже, що любила свою ферму, корів, телят. 35 років пропрацювала дояркою. А всього близько 55 років трудилася у колгоспі.

Повернувшись з Карелії, Микола з Ганною почав зводити хату. Та спіткало сім`ю несподіване лихо. На 47-му році життя раптово помер Микола. Горе Ганни та дітей було невтішним. Голосила за чоловіком днями і ночами (і зараз, згадуючи, величає його: «мій хазяїн»).

Відтоді вже 46 років сама, без «свого хазяїна». Сама хату добудовувала, дітей одружувала, внуків няньчила і як завжди – невтомно і тяжко працювала: і на фермі, і в полі на буряках, і вдома на городі, а ще знаходила час вишивати, мережива в'язати, на верстаті ткати, внукам на свята короваї пекти. Чого тільки ті руки за своє життя не робили!

І сьогодні не сидить без діла. Кришить собі яблучка для сушіння і виводить жалісливо: «Летіла зозуля та й стала кувати». Тужливо ллється мелодія, болем дотикається серця… І тут невеличка пауза. Тиша. І раптом зовсім іншої утнула: «Як вийду я на вулицю – каблуками гахну, Розступися весь народ – я духами пахну».

Ось така вона Ганна! Хоч не хоч, а мимохіть і прорветься у жінці, що перенесла стільки труднощів і горя, оте бойове, дещо бешкетувате, навіть дещо зухвале дівча, ладне навіть озброєному  до зубів фашистові кинути виклик: «А спробуй мене здолати – дзуськи!».

Іще у Ганни є одна любов – квіти. Скільки за свій вік їх сіяла-пересіяла, саджала-пересаджала! Завжди подвір’я буяло і палахкотіло цвітом. І зараз посаджені власноруч квітнуть чорнобривці, патлашки, півонії.

То дай же, Боже, Ганні Петрівні ще не одне десятиліття веселих пісень співати та буйноцвіттям квітів рідне подвір’я, село і всю нашу Україну прикрашати…

Теги:
2016-08-19 16:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар