Свидригайло Ольгердович - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Свидригайло Ольгердович

Свидригайло Ольгердович

Юрій Терещенко

По смерті Вітовта внутрішньополітична ситуація в Литві ускладнилася. Всупереч Городельській унії, яка зобов’язувала литовське католицьке панство обирати великого князя литовського лише за згодою Ягайла і польських правлячих кіл, литовські магнати пішли на зближення з українськими та білоруськими князями й боярами і у порозумінні з ними обрали великим князем Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла. Цей акт поставив під загрозу існування польсько-литовської унії. У відповідь Польща прагне приєднати до корони принаймні порубіжні українські землі. 1430 р. польські війська вдерлися у Західне Поділля й зайняли найважливіші подільські фортеці. Проте Свидригайло взяв під варту Ягайла, що перебував того часу у Вільно, й примусив його дати наказ польським військам відступити. Звільнений із полону, Ягайло сам очолив польську армію, яка влітку 1431 р. рушила на Волинь. Незважаючи на розгром війська Свидригайла під Луцьком, полякам не вдалося оволодіти містом, обороною якого вдало керував воєвода Юрша. Після п’ятитижневої облоги Ягайло з великими втратами мусив відступити від міста. Українське населення Брацлавщини й Волині активно боролося проти польської армії. В серпні 1431 р. Свидригайло та Ягайло уклали перемир’я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі, а Волинь залишилася за Литвою. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських і білоруських князів та бояр, незадоволених привілейованим становищем у державі католицької литовської знаті.

Свидригайло продовжив політичну традицію контактів із країнами Центральної Європи, започатковану його українськими і литовськими попередниками. В пошуках твердої опори у своїй наполегливій боротьбі за владу він зблизився з Німецьким орденом, уклавши з ним оборонно-наступальний союз за безпосереднього сприяння імператора Сигізмунда. Свидригайло увійшов у контакт з лідерами гуситів, які висловили готовність допомогти литовському князеві у його боротьбі. В одному з листів до магістра Ордену Свидригайло зазначає, що князь Прокіп (один із лідерів гуситів. — Авт.). і князь Сигізмунд Корибутович «разом із старійшинами гуситів обіцяли йому ворогів його і союзників визнавати за своїх власних».

Серед найближчого оточення Свидригайла не бракувало й представників литовської католицької аристократії — супротивників інкорпорації литовсько-руських земель до складу Польського королівства. І все ж Ягайло зумів скористатися побоюванням частини литовського панства втратити своє привілейоване становище. У вересні 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано заколот, який очолив брат Вітовта — Сигізмунд Кейстутович, князь стародубський. Змовники несподівано напали на Свидригайла в Ошмянах під Вільно. Поваленому володареві ледве вдалося втекти у Полоцьк. Сигізмунда було проголошено великим князем. У жовтні 1432 р. було відновлено Віленську унію 1401 р., за Польщею визнано західне Поділля, а також порубіжні волинські міста — Олесько, Ратно, Ветли і Лопатин.

Проте влада Сигізмунда Кейстутовича поширювалася лише на власне литовські землі, Берестейщину і Підляшшя. Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля визнали своїм володарем Свидригайла. Розпочалися тривалі міжусобні війни, які в багатьох своїх проявах набули характеру протистояння польській експансії в Україні. Яскраву сторінку до боротьби за Поділля проти союзників Сигізмунда поляків вписав князь Федько Несвіжський. З невеликими силами, часто вдаючись до методів партизанської боротьби (несподіваних наскоків, засідок), він зумів повернути Смотрич і Брацлав, завдати відчутного удару головній польській армії на річці Мурахві поблизу Копистерина. Нарешті, весною 1433 р. вдалим маневром князь Федько виманив польську залогу з Кам’янця-Подільського, розбив її і вдерся до міста. Проте несподіваний арешт Федька Свидригайлом дав змогу полякам знову заволодіти Західним Поділлям. Певне напруження між Свидригайлом і «руською партією» виникло після спалення з наказу князя православного митрополита Герасима — за підозрою у зносинах із Москвою. Закиди Свидригайлові у потуранні католицьким пропольським елементам не мали під собою реального ґрунту. Послідовно протидіючи намірам Польщі поглинути Велике князівство Литовське, Свидригайло спирався на прихильників його державної незалежності, незважаючи на їхню конфесійну належність.

Втручання великих князів литовських — і Вітовта, і Свидригайла — у релігійні питання відбувалося на тлі посилення прагнень європейських монархів керувати церквою на своїх територіях. У Західній Європі національні почуття ставали дедалі потужнішим фактором у церковних справах, хоча папська влада ще зберігала величезні важелі політичного і духовного впливу в християнському світі. І все ж прояви необмеженої влади, яку світські володарі отримали над релігійними інститутами згодом, вже виразно виявилися у XIV—XV ст. Намаганням не дати перетворити Православну церкву на знаряддя чужих політичних впливів, насамперед Московської держави, і була продиктована церковна політика великих князів литовських, що, зрештою, і привело до створення окремої київської митрополії у Литовсько-Руській державі.

Для зменшення соціальної напруженості Сигізмунд і Ягайло пішли на поступки і відповідними актами — 1432 і 1434 рр. — зрівняли в майнових і особистих правах православних литовсько-руських феодалів із литовцями-католиками. Щоправда, зберігалася стаття Городельської унії, яка не допускала православних на найвищі державні посади і в раду, проте на практиці її не завжди дотримувалися.

У вересні 1435 р. над річкою Свентою під Вількомиром відбувся вирішальний бій між претендентами на литовський великокняжий престол. Це був кульмінаційний момент протистояння русько-православної і католицько-пропольської партій, за яким уважно спостерігав західний світ. У це протистояння було втягнуто багатьох володарів і великих феодалів Центральної Європи. На боці Свидригайла виступили допоміжні загони сілезців та австрійців, а також князь Сигізмунд Корибутович із чехами (у цій битві він був поранений, потрапив у полон до переможців і загинув жорстокою смертю). Головним союзником «руської» партії був Орден. Обіцяв допомогу й імператор Сигізмунд, проте його військові відділи не встигли прибути вчасно.

За допомогою поляків Сигізмунд Кейстутович вщент розгромив війська Свидригайла і його союзників — лівонських рицарів. Після поразки під владою Свидригайла ще залишались українські землі — Київщина, Чернігово-Сіверщина, Брацлавщина (на Поділлі), землі Луцька і Кременецька (на Волині). Проте вже 1438 р. Сигізмунд підкорив усі землі Великого князівства Литовського, в тому числі й українські. Західне Поділля закріпилося за Польщею.

Через якийсь час Сигізмунд Кейстутович уже сам прагне забезпечити незалежність від Польщі Великого князівства Литовського. В цьому він знаходить підтримку імператора Священної Римської імперії (одночасно чеського короля) Альбрехта, вдячного Сигізмундові за допомогу у відстоюванні чеського престолу від зазіхань брата польського короля Володислава III Казимира.

Політика Сигізмунда, який у своїх намаганнях зміцнити владу спирався на середніх і дрібних феодалів, не знайшла підтримки як литовських, так і українських сеньйорів. У 1440 р. Сигізмунда було вбито у Трокайському замку змовниками, їх очолювали удільний князь Іван Чарторийський та воєвода віленський Довгерд. Чарторийський, як один із чільних представників української аристократії, мав на меті проголошення великим князем її кандидата Свидригайла. Останній на звістку про смерть Сигізмунда прибув до Луцька, де його зустріло з великими почестями волинське панство. Підтриманий галицькими і волинськими магнатами, Свидригайло серйозно сподівався посісти великокняжий престол. В одній із грамот, виданій у червні 1440 р., він уже титулує себе dux Lithvanial. Проте литовські феодали не могли допустити такого посилення української партії. Великим князем литовським було проголошено молодшого сина Ягайла — 13-річного Казимира. Реальна влада опинилася в руках групи литовських можновладців на чолі з регентом Яном Гаштольдом. Проте внутрішнє становище в Литовсько-Руській державі залишалося нестабільним. Феодальна знать, сподіваючись повернути собі колишні права, активно протидіяла зміцненню центральної влади. Поведінка феодальної аристократії Великого князівства Литовського у XV ст. не була винятком у європейському політичному процесі, де феодальна опозиція королям неодноразово намагалася взяти реванш і відновити втрачені привілеї. Досить згадати так званий феодалізм принців у Франції на початку XV        ст., коли партія бургундців і партія арманьяків у результаті міжусобної боротьби істотно підірвали політичну єдність країни. Боротьба найбільших англійських феодалів за владу і доходи з королівської казни точилася майже впродовж століття, її апогеєм стала згадана вище «Війна Червоної і Білої троянд», під час якої свавілля і беззаконня феодалів набули небаченого розмаху.

Безперечно, зміцнення великокнязівської влади і спроби централізації Литовської держави мали прогресивний характер — вони вели до подолання політичного феодалізму, а отже відбивали загальну тенденцію розвитку тогочасного європейського світу, що полягала в утвердженні централізованих держав. Проте таке спрямування політичного процесу дедалі більше суперечило національнодержавним інтересам українського складника Великого князівства Литовського. Якщо в перші десятиріччя після приєднання до Литви українські землі зберігали попередній політичний устрій, а українсько-білоруський аристократичний елемент був чи не визначальним у новій державі, то після Кревської унії 1385 р. становище зазнає істотних змін. Польсько-литовський католицький елемент відіграє дедалі більшу роль у суспільно-політичному житті, відтісняючи на другий план українсько-білоруську знать, яка доти домінувала в Литовській державі. Централізаційні реформи, що здійснювалися великими князями литовськими, спиралися значною мірою на католицькі верстви і підривали таким чином національно-державницьку традицію попередніх часів. Тому протистояння українських удільних князів централістсько-абсолютистській політиці великих князів об’єктивно робило його чинником боротьби за збереження елементів української державності. У складному переплетінні польсько-литовських взаємин український компонент, втрачаючи свою відносну незалежність та ознаки політично-правового суб’єкта, перетворювався на предмет зазіхань обох сторін. Польські правлячі кола, захопивши Галичину, претендували на приєднання до польської корони й усіх інших українських земель, пов’язаних політично з цим краєм. У результаті литовська програма «збирання» давньоруської спадщини поступилася польському експансіонізму, який, зрештою, позбавив Литовську державу її найцінніших земель.

Сходження на великокняжий престол малолітнього Казимира — за часів володарювання у Польщі Володислава III «Варненьчика» (1434—1444) — означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Литовсько-руські можновладці підкреслювали спадковий характер влади Казимира «силою народження природженого володаря» суверенної Литви, а не визначеного Польщею намісника. І хоча після загибелі Володислава Ш у битві з турками під Варною Казимира було обрано польським королем (1444), Литва зберегла свою повну політичну незалежність. Литовсько-руські пани у переговорах із представниками корони підкреслювали спадковий характер влади Казимира всупереч польсько-шляхетським поняттям про виборність верховної влади. При цьому вони прагнули, щоб Казимир забезпечив єдність Волині й Поділля з Великим князівством Литовським і щоб унія трактувалась як вільний союз рівноправних у державно-правовому розумінні сторін. Напередодні коронації у травні 1447 р. Казимир видав так званий «Віленський привілей», що істотно розширив права та свободи шляхти Великого князівства Литовського, в тому числі й українських земель, звільнивши їх підданих від низки державних повинностей і віддаючи їх повністю під патримонійну юрисдикцію дідичів чи державців. Князі, пани та шляхта отримували право вільно виїздити за кордон для вирішення майнових питань і рицарської служби. Розвиваючи попередні правові норми, цей документ фактично вперше на українських землях проголошував право недоторканності особи від арешту й ув’язнення без вироку суду, подібно до англійської «Великої хартії вольностей» 1215 р., що започаткувала засади правової держави в Європі.

Отже, у середині XV ст. владу переймає литовська олігархія і водночас посилюються відцентрові тенденції у провінціях Великого князівства Литовського. У Смоленській землі владу захопив мстиславський князь Юрій Лугвенович, поширивши її ще й на Полоцьк і Вітебськ. На Волинь повернувся Свидригайло, який завершив тут своє життя як удільний володар із титулом великого князя. Жмудь визнала своїм князем сина Сигізмунда — Михайла. Підляшшя було захоплене мазовецьким князем Болеславом. Відокремилась і Київська земля.

Теги:
2019-04-05 23:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар