Стріла «натягнутого лука»* - 2 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Стріла «натягнутого лука»* - 2

Стріла «натягнутого лука»* - 2

Дмитро Вирський

Продовження. Початок

Не дивно, що, наприклад, панщина на українській Наддніпрянщині з’являється вже аж у ХVII ст., і до початку — середини ХVIII ст. вона не виходила за межу двох днів відробітку на тиждень. Загалом, хлібний варіант «ресурсного прокляття» і «колоніального моноциклу» з його фільварками-помістями (великими ринково орієнтованими сільськогосподарськими підприємствами) та т.зв. другим виданням кріпацтва поставав тут повільно — остаточно запанувавши в Україні вже аж у другій половині ХVIII ст. (підпертий російськими багнетами, а не річпосполитсько-сарматськими шаблями). Перед тим «світовий ринок» мав українські землі радше за постачальника не збіжжя, а «лісових товарів» та худоби — галузей виробництва, де кріпаки були малоефективними. Отже, культура вільнонайманої праці була поміж українців сильною (академік Й.-А. Гільденштедт ще наприкінці ХVIII ст. писав про «український тип господарки» як чужий кріпацькій традиції). Та й пережитки кочової культури, особливо відчутні у степовій Україні, спрацювали на своєрідний дух волі й свободи (це певний парадокс, бо ординську спадщину люблять представляти в координатах деспотії і рабської покори, але ж на низовому рівні чи, за В. Трепавловим, рівні «атомізованих дрібних кочових колективів» — найбільш відпорному в плані виживання — світогляд кочовика плекав і певний егалітаризм із практиками прямої/військової демократії й навіть анархізм із зацікавленням індивідуалізмом та особистістю).

Мало значення й розташування ранньомодерної України на межі з локальними світами-економіками, ще не підкореними європейським світом-економікою чи досить слабко інтегрованими до нього. Мова про зону ісламської цивілізації (в її турецько-татарських варіантах) та Московію-Росію з її сибірським тилом. Вряди-годи це дозволяло компенсувати втрати від внутрішньоєвропейських криз підключенням до сусідських економік (вони також традиційно поціновували передусім українську худобу і вироби зі шкіри, а не зерновий експорт). Зрештою, саме турецько-татарський відступ — «ісход» та більша інтеграція Російської імперії до європейського світу-економіки — підірвали цей старий порядок і знищили «добру стару» ранньомодерну/річпосполитську Україну.

ПАНОРАМА СТАРОГО КРАКОВА, ЦЕНТРУ ІСТОРИЧНОЇ «МАЛОЇ ПОЛЬЩІ». СОЮЗ МАЛОПОЛЬСЬКОЇ ТА РУСЬКОЇ ШЛЯХТИ НЕ РАЗ ДОВОДИВ СВОЮ ВПЛИВОВІСТЬ / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Плюс, нагадаємо про звичайні прибутки з транзиту. Не секрет, що «східне» купецтво весь цей час творить найзаможніші групи торговців в Україні. Звідси й слава традиційних для країни діаспор — вірмен, греків і, почасти, євреїв (турки, татари і росіяни, замкнуті на свої імперсько-національні державні проекти, до кінця ХVIII ст. українцями, поза суто прикордонними територіями, сприймалися як немісцевий елемент — чужоземці). Поруч із діаспорними групами із Заходу — німців, італійців, поляків — усі вони творили той специфічний «інтернаціонал» українського бізнесу, який за модерних часів сильно пригальмував націоналізацію буржуазії.

Відсутність паритету в торговому балансі України і сусідів давала шанси на збереження і постійне відродження прямих грабіжницьких практик. Для кочових/напівкочових спільнот, присутніх на українських теренах до кінця ХVIII ст., — це взагалі одна з природних і ефективних форм виживання (варіант редистрибуції). Вони своєрідно вбудовувались у структури всіх трьох світів-економік, що стикалися на рівнинах між Сяном і Доном, породжуючи найколоритніше місцеве явище — козацтво (татарське, російське і власне українське). Цікавим є питання: чи відбиває зростаючу економічну перевагу Заходу явно більша і багатоплановіша історична роль козаків-українців?

Мізерія внутрішніх резервів України перед лицем викликів Великого Кордону породжувала постійні заклики про допомогу до «тилових» спільнот (із центрів «своєї» цивілізації). Надія, що «ми не самі» та «ми важливі для світу», живила не одне покоління українських borderlanderів-прикордонників, знижуючи тут звичайні «пороги ксенофобії» (згадаймо кар’єри сілезця Претвіца-Претвича, італійця Ганібала, француза Боплана, численних гайдуків-угорців, драгун-німців і шкотів-шотландців із загонів «чужоземського автораменту»).

У свою чергу по всій Європі Україна у цей час знаходить «уболівальників», підживлює давні практики «хрестоносного руху» (власне у новому варіанті «ліги націй»), стає «міжнародним» питанням. Численні проекти колонізації українських теренів за рахунок ресурсів «внутрішніх» європейських країн (Німеччини, Франції, Голландії, Шотландії, Ірландії й т.ін.) не раз за період XVI — XVIII ст. спадали на думку багатьом інтелектуалам і практикам, котрі пропонували їх різним річпосполитським урядам та світовій громадськості.

Нерідко вже і на інших ділянках Великого Кордону починають сподіватися на допомогу українців. Зрештою, на повсюдну християнську солідарність могли завжди розраховувати і звільнені бранці, які поверталися з полону — часто дуже звивистими шляхами через усю Європу (попутно утверджуючи стійку суспільну міфологію, що європейська співдружність країн — це простір свободи і волі, а світ ісламу — неволі).

***

Далі поговоримо про політичний лад Речі Посполитої. Він цікавий доволі високим рівнем інтелектуальних горизонтів його творців і реформаторів. Адже практика освітньої подорожі — це грандіозне «стажування» державної еліти країни в університетських центрах по всій Європі (а вона поширюється з кінця ХV ст. і далі лише набирає обертів) — створила вельми плідний ґрунт для політичних експериментів на батьківщині.

Від початку річпосполитського проекту його творців надихали універсалістські ідеї побудови «ідеальної держави». Величезну роль шляхетські революціонери відводили вихованню (вислів «шляхетський полір» живий і дотепер). Причому виховним об’єктом ставав не лише вишуканий макіавеллівський государ-державець, а й загал громадян нової держави — вельми численної і строкатої шляхти. Виведення «республіки» за стіни поліса/міста-держави на простори територіальної держави Нового часу, напевно, можна вважати однією з головних заслуг річпосполитського проекту. Абсолютизм, також вибуялий — бодай почасти — на ренесансному ґрунті, мало де знаходив такого переконливого республіканського конкурента.

Відмова від середньовічного концепту держави-вотчини заради антично-ренесансної ідеї «спільного блага», в купі з вигасанням 1572 р. «природної» династії Ягелонів і подальшою серією крахів нових династичних проектів, послабило позиції монархії у класичній «політії» (ладу, змішаного з трьох можливих, за античною політичною наукою, принципів організації суспільства — як влади одного, як влади групи і як влади більшості — у «добрих» іпостасях цих принципів — монархії, аристократії й демократії відповідно). На початок ХVI ст. теорія політії-доброї змішаної держави (як і її антитези — химери — як типу поганої змішаної держави, де першоелементами змішання виступають негативні іпостасі вищезгаданих принципів — тиранії, олігархії та охлократії) була досить добре опрацьована як на античних, так і на сучасних прикладах. Зрештою, сама ідея «змішаного ладу» акцентувала на свідомих зусиллях для досягнення та збереження соціальної гармонії, й у шляхти до кінця річпосполитських часів не переводилися свої «праведники», які вставали «тримати небо», думали про «направу»-вдосконалення держави і не давали проекту самознищитися.

Отже, теоретичний фундамент політичного ладу Речі Посполитої був міцний. А його творці-революціонери — діячі екзекуційного руху (з піком у середині ХVI ст.) і гурток «замойщиків» (політичне угруповання гетьмана-канцлера Яна Замойського (1542 — 1605)) стояли на висоті вимог свого часу. Це засвідчив і міжнародний резонанс їхньої діяльності, включення «польського прикладу» до хрестоматій політичної теорії загальноєвропейського значення (латиномовні твори річпосполитських мислителів по всій Європі читали вельми уважно — класичний приклад: Жан Боден і Гуго Гроцій як читачі-аналітики Анджея Фрич-Моджевського). І до сьогодні «осьовий» статус ХVI ст. (такий собі національний аналог античного «золотого віку» і біблійної «священної історії») лишається відчутним як у фаховій польській історіографії, так і в історичній пам’яті поляків загалом (цей народ природно має найбільший сентимент до річпосполитського проекту).

На жаль, демократія-гміновладство — після поразки рокошу, заколоту 1606 — 1608 рр. під проводом Миколая Зебжидовського (1553— 1620), лідера «замойщиків»  по смерті канцлера Я. Замойського) — також послабилася. Тріумф аристократії («королев’ят») — на якийсь час і не на всьому річпосполитському просторі — зупинила Козацька революція середини ХVII ст., але союз аристократів-олігархів із зовнішніми монархіями-тираніями, зрештою, надовго маргіналізував демократичну складову побудови суспільства.

Цікаво відзначити, що українці вельми примітні серед творців і популяризаторів річпосполитського проекту від самого його початку. Західноукраїнські землі сусідили із тогочасним столичним регіоном (Малопольщею із центром у Кракові), і союз малопольської та руської (=Руського воєводства) шляхти не раз довів свою політичну ефективність. Холмщина ж, через відсутність тут потужних «природних» магнатів (місцеві руські князівські династії на той час уже вигасли), взагалі претендувала на статус ідеального анклаву революціонерів (із її середньої шляхти вийшло чимало взірцевих річпосполитських громадян і трибунів шляхетського «народу»). Не забуваймо, що й перший університет-академія «для Русі» засновано у Холмській землі (в Замості 1595 р.).

Відчуття колоніального статусу і тривалого упослідження на землях долюблінської коронної Русі (давнього домену королів Галицьких) також робило з місцевої шляхти великих ентузіастів революційних універсалістських гасел рівності в межах шляхетського народу. Як тут не згадати перемишлянина Станіслава Оріховського-Роксолана (1513 — 1566) — напевно, найяскравішого «русина» серед ранніх ідеологів шляхетської революції. А коло «замойщиків» висунуло красномовного оборонця прав Русі-України у річпосполитському проекті — Яна-Щасного Гербурта (1567 — 1616), з цього середовища вийшов і біскуп-козакофіл Йосип Верещинський (1530 — 1598). Чимало шляхтичів українського походження зробили блискучі кар’єри в Речі Посполитій, посівши найвищі урядові щаблі (Монастирські-Язловецькі, Жолкевські, Даниловичі).

Річпосполитське причастя західноукраїнських земель зіграло головну роль у «експорті революції» — полюблінському (після 1569 р.) прищепленні здобутків шляхетських революціонерів на новій коронній Русі-Україні (у Брацлавському, Волинському, Київському, а з 1635 р. і новоутвореному Чернігівському воєводствах). Утім, тут «учні» схотіли перевершити «вчителя» і 1648 р. розпочали свою власну — Козацьку революцію.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»


* Оригінальний образ Речі Посполитої як натягнутого лука вжитий у творі папського нунція Клаудіо Рангоні (1559 — 1621), писаному за часів розквіту річпосполитського проекту.

Теги:
2017-04-14 01:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар