Стежками долі й роздумів... - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Стежками долі й роздумів...
   

Стежками долі й роздумів...

Олександр Панченко

Життя видатного українського літературознавця, літературного критика, публіциста, редактора, перекладача, мемуариста й громадського діяча, який на еміґрації став почесним доктором філософії Українського Вільного Університету в Мюнхені, дійсним членом Наукового Товариства імені Шевченка та Української Вільної Академії Наук, Івана Максимовича Кошелівця (правдиве прізвище – Ярешко), 110-річчя від дня народження якого ми відзначаємо у цьогорічному листопаді, певною мірою пов’язане з Полтавщиною.

Як відомо, Іван Кошелівець по закінченню у 1930 році Ніжинського інституту народної освіти почав працювати шкільним вчителем, а рік по тому, протягом двох років, був доцентом Кременчуцького інституту соціального виховання. В часі Великого Голоду у 1933 році він був звинувачений в українському націоналізмові, звільнений з роботи в цьому інституті й позбавлений права викладати у вищих навчальних закладах, а відтак учителював у середній школі, знову в Ніжині. Лише через п’ять років Іван Кошелівець  отримав дозвіл читати окремі курси з історії стародавньої української літератури в Ніжинському педагогічному інституті, а з початком Другої світової війни, у 1940-му році, вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР.

ІВАН КОШЕЛІВЕЦЬ

У другій половині 1990-их років, коли я, колишній офіцер з атомних підводних човнів у совєцькому Заполяр’ї, розпочав свої студії в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, мені найбільше запам’ятався й назавжди закарбувався вислів незабутнього Івана Кошелівця, про те що «... перша й вирішальна умова існування роману - свобода, індивіда, вільне суспільство, з перших кроків погноблення якого тоталітаризмом роман умирає. Атмосфера совєтчини  для нього смертельна, і все те, що визнане там за зразки літератури соціалістичного реалізму схоже на роман тільки зовнішнім виглядом, а не внутрішньою істотою…». Однак, мені, на жаль, не пощастило особисто запізнатися зі св.пам. Іваном Максимовичем Кошелівцем, - він став перед лице  свого Творця 5 лютого 1999 року  Мюнхені.

Микола Хвильовий, про якого так багато писав І.Кошелівець, у своїй «Санаторійній зоні» писав «… Ми — останні з моґікан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибель, ми теж норовимо укусити когось за руку….». Знаючи долі багатьох людей з української еміґрації другої повоєнної хвилі та вивчаючи її історію, - таких «могікан», що про них так влучно написав до війни письменник Хвильовий, було не так багато. З-поміж інших, з числа полтавців, можна назвати ще уродженця Опішного Івана Майстренка, народженого у лохвицькій Білогорілці Полікарпа Плюйка (Поля Половецького) та лубенчанина Василя Барку. В свою чергу Іван Кошелівець у своїй мемуальній книзі зі свідченнями про епоху, в якій він жив, «Розмова в дорозі до себе» писав: «…Та головне для Хвильового було в тому, що він бачив, як у «розкладі вершків нашого суспільства» висувається «харя» великодержавного шовініста... Натиск цієї сили наводить Карка на сумний висновок: «Невже я зайвий чоловік тому, що безумно люблю Україну?...».  Ці слова призабутого мислителя Івана Кошелівця є надзвичайно актуальними і в сучасній Україні. Дуже гостро виринають подібні питання, коли прискіпливо розглядаєш біографії й поступки людей при теперішній владі, які чомусь називають себе «елітою» українського (!) суспільства, залишаючись відвертими манкуртами й безбатченками, а іноді й промосковськими шовіністами.

З ЛІВА ДО ПРАВА - ІВАН КОШЕЛІВЕЦЬ, ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ, АРКАДІЙ ЖУКОВСЬКИЙ

Як я вже зазначав вище, лише за якийсь рік до початку німецько-совєцької війни Іван Ярешко (Кошелівець) вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, а в цієї війни, під німецькою окупацією, у себе на батьківщині був співробітником газети «Ніжинські вісті». Від 1944 року Іван Максимович перебував на чужині: від 1946  року - у Тіролі (Австрія) у таборі для «переміщених осіб», пізніше - в іншому австрійському місті  Зальцбурзі, де разом з іншими українськими письменниками, що також еміґрували з УРСР, почав видавати знаменитий часопис «Літаври», якраз у цьому ж часописі була опублікована його перша стаття п.н. «Нотатки про український роман». По війні на чужині І.Кошелівець  познайомився з професором та громадським діячем Володимиром Кубійовичем, який запропонував і йому роботу в редакції «Енциклопедії українознавства». Від кінця 1950-их років Іван Максимович став членом її редколеґії й одночасно редактором відділу літератури, написав у цьому статусі значну  кількість статей спеціально для цієї знаменитої Енциклопедії. Пізніше у своїй книжці «Розмови в дорозі до себе» Іван Кошелівець писав: «…Мені, людині з переконання партійній, легко було протистояти спокусі приєднатися до котроїсь партії чи іншого товариства, що зобов’язують своїх членів жити за параграфами дуже мудро вироблених програм. Супроти них я волів, жартома кажучи, триматися постави Кіплінґового кота, який ходив своїми стежками...».

У 1951-1955 роках Іван Кошелівець редаґував літературну сторінку часопису «Сучасна Україна», який виходив у Мюнхені під еґідою Закордонного Представництва УГВР та Українського Товариства закордонних студій, пізніше на базі цієї ж газети було створено «Українську літературну газету», яку протягом наступних п’яти років продовжив редаґувати Іван Кошелвець разом з Юрієм Лавріненком. При кінці  1960 року обидва часописи «Сучасна Україна» й «Українська літературна газета» були об’єднані, і від січня 1961 почав виходити літературний й громадсько-політичний журнал «Сучасність». Іван Кошелівець був його головним редактором  від 1961 по 1984 рік (з перервами). Світлої пам’яті Іван Максимович був видатним інтелектуалістом й енциклопедистом, перекладав філософські та художні твори, зокрема Фрідріха Ніцше, Дені Дідро, Франца Кафки, був упорядником й видавцем низки книг, зокрема - «Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика»,     «Симоненко В., Берег чекань», «Україна 1956-1968: Збірник документів українських дисидентів», «Статті й промови з національного питання Миколи Скрипника», «Сверстюк Є., - Вибране», а також автором ґрунтовних книг - «Нариси з теорії літератури» Сучасна література в УРСР», «Микола Скрипник», «Олександр Довженко. Спроба творчої біографії», «Розмови в дорозі для себе. Фраґменти спогадів та інше», «Літературний процес, дещо з віддалі»,  «Про близьке й далеке, або Мені 85».

ЕММА АНДІЄВСЬКА ТА ІВАН КОШЕЛІВЕЦЬ, - АФІНИ, 16.09.1984 Р

У 1959 році Іван Максимович одружився з прекрасною, талановитою, ба більше – ґеніальною жінкою, - уродженкою Сталіно (Донецька) мисткинею Еммою Андієвською, з якою він прожив, незважаючи на немалу різницю у віці, - у творчій співпраці, повному розумінні та романтичному коханні, аж до самого свого відходу у Вічність. Подружжя знало й приятелювало з багатьма відомими громадськими діячами, мистцями та письменниками — вихідцями з України. До кола знайомих Кошелівця та Андієвської належали між ішими - скульптори Михайло Черешньовський та Григор Крук,  художники Марія Дольницька та Яків Гніздовський, поети - Михайло Орест, Олег Зуєвський та Василь Барка, громадські діячі Зиновій Марцюк та Микола Лебедь, політики та науковці українського походження з США - др.Мирослав Прокоп та др.Анатоль Камінський й багато-багато інших.

Як на мене, особливим періодом життя подружжя Кошелівця та Андієвської, відповідно як позаштатного працівника та співробітниці служби, - стала їхня праця в оновленій Українській службі «Радіо «Свобода», яку очолив визначний діяч ОУН за кордоном  та Закордонного Представництва УГВР др.Анатоль Камінський, який на той час вже мав неабиякий досвід у журналістиці та публіцистиці як постійний дописувач до часописів «Сучасність» та «Український самостійник» на теми українського національно-визвольного руху, діяльності спецслужб, совєтології та конфліктології. На той час Українська служба «розрослася» у своєму штатному розписі до трьох десятків осіб, з-поміж них -  Ігор Качуровський, Орест Власов-Овдієнко, Андрій Ребет, Григорій Панчук, Орест Народецький, Богдан Нагайло, Андрій Гайдамаха та ін. УС «Радіо «Свобода» мала до півсотні т.зв. «вільних співробітників», які виконували функції кореспондентів, серед яких було чимало визначних громадсько-політичних діячів та діячів культури та релігії. З Парижу для Української служби «Радіо «Свобода» працювали Л.Плющ та З.Вітошинська, з Риму — о. д-р Іван Музичка; в Німеччині для неї працювали  А.-Г.Горбачь; в Англії — М.Добрянський, В.Свобода; в Австрії — О.Заверуха; в Скандинавії — Б.Залуга (Швеція); Б.Подолянко подавав репортажі з Австралії, а з Південної Америки — В.Вовк (Бразилія) та М.Василик (Арґентина). Кореспондентами в Ізраїлі були Я.Сусленський та Ю.Мілославський, а найбільше їх було у США та Канаді – О.Соловей, Ю.Шумовський, В.Мороз, М.Марунчак, Є.Штендера та інші.

Як видно, шлюб Івана Кошелівця з Еммою Андієвською був своєрідним й вдалим поєднанням їхніх таких різних доль, прагнень, зацікавлень й творчості. У 2003 році у своєму інтерв’ю дописувачці Олені Гутик пані Емма Андієвська зокрема говорила: «…Треба обирати: або ліжко, або мольберт. У часи моєї молодості жінка не могла жити для себе – обов’язковою умовою шлюбу було народження дитини. Фізіологічна роль жінки вважалася єдино правильною. А скільки геніїв пропадало у ліжку… Знає¬те, у дев’ять років я перечитала усього Ґі де Мопассана. Думала, невже й мене чекає така доля? Ніколи в житті! Вірю для себе тільки в духовних дітей… Іван (О.П. – Кошелівець), наче лицар, чекав десять років, коли я скажу «так». Таку шляхетність треба винагороджувати. Мені імпонувало, що чоловік був на 24 роки старшим за мене. Молоді хлопці виглядали страшенно примітивними. Жінці, яка цікавиться не тільки ліжком, важко в житті. Попри це, 40 років прожила з одним чоловіком. Перед смертю Іван сказав: «Як би було добре, коли б Емма мала свою майстерню». Але спочатку, як тільки побралися, нарікав, мовляв, «скільки можна малювати ті ковбаси». Я його заспокоювала, казала, що все буде гаразд. І про те, що я написала нову книгу чи створила чергову серію полотен, чоловік дізнавався вже на відкритті виставки чи на літературних вечорах… Я завжди підтримувала чоловіка, деякі твори витягувала з нього – наполягала, що той чи інший сюжет треба записати. Жінка поширює свою життєдайну енергію на все, що її оточує. Зараз вивівся новий, чоловікоподібний тип жінок, але це ілюзія! Для чого нам бути чоловіками? Жінка покликана давати життя, творити і оберігати свої творіння. А це передбачає любов, витривалість і тому подібні речі…».

Після відходу у Вічність Івана Максимовича Кошелівця я тісно заприятелював з його дружиною видатною мисткинею, поеткою й письменницею Еммою Андієвською, яка вслід за своїм чоловіком якось сказала:  «… Я не змогла б глянути на себе в дзеркало, якби писала іншою мовою, ніж українською...». Водночас я став палким поціновувачем її надзвичайної творчості. Це якраз про неї, пані Емму, Еммауїл Райс ще у 1963 році писав, що вона – ґеніальна, незаперечно, ґеніальна і то у рідко високій мірі. На початку нового тисячоліття її порівнювали з людиною-оркестром, людиною-тайфуном, людиною-симфонією (Юрій Микитенко), саму ж українську літературу кінця ХХ століття поділяли на діаспорну, материкову і андієвську (Петро Сорока), внутрішній світ мисткині  Андієвської характеризували як склеювання дисонансів, які спричиняються до фантастичних творінь непідвладного духу (Дмитро Дроздовський), шлях же, які вказують її вірші, неможливо описати чітким раціональним поясненням,... бо кожен сам мусить відкрити свою неповторну дорогу і «невимовне» (Марко Роберт Стех).

Е.АНДІЄВСЬКА - МАРАФОНСЬКИЙ БІГ

Одним словом її творчість - це суцільна феєрія, в якій, за спрощеним висловом самої ж пані Емми, - «...усе так просто – навпростець – й ва-банк...». Очевидно на таке надихало й подружнє життя та творча співпраця з непересічним письменником Іваном Максимовичем Кошелівцем. Майже в усіх творах Емми Андієвської закладене кохання й тепло, тут є також глибина, розуміння та поєднання земного й небесного пластів і завжди — світло та доброта, яка пробивається навіть крізь інколи стримані тональності, як у прозі чи поезії, так і в картинах. Її малярські роботи, які не завжди розумів Іван Максимович,  як на мене, не здаються маревом навіть відвертим скептикам, бо від них у своїй більшості через неповторне сприйняття світу й дійсності дихає саме життя. Заглиблюючись у зміст  художньої творчості пані Емми, здається, що життєві проблеми й негаразди відходять на другий план, а іноді їх і зовсім не стає. Вони ніби розчиняються в барвах полотен великої, незрівнянної й працелюбної пані Емми.  Вона, малюючи ніби «наосліп», помічає й відтворює найдрібніші та найнепомітніші глибини з нашої душі, нашого світогляду. Від її картин лине до кожного з нас потужна енергетична підтримка. У неї, здається, немає послідовників, як немає й власної художньої школи, але є найщиріший та найориґінальніший почерк та властивий тільки їй одній напрям в українському й, ба більше, - світовому образотворчому мистецтві. Запаморочливий злет думки в її картинах й замальовках змушує замислитися над суттю та кінечністю людського буття, а проза знову й знову ставить раз по раз питання про людське призначення та доброту.  Вона незвичайна і дивовижна Людина, невимовно красива Жінка, в яку закохуються з першого погляду. Однак, Емма Андієвська, на мій погляд, є ще дуже вразливою й безпосередньою, бо її душа, її творчість завжди відкриті для невимушеної дружньої розмови та безпосереднього спілкування. При розмові з цією напрочуд симпатичною й вічно молодою мисткинею не відчуваєш якихось незручностей чи психологічних перешкод.

ПАНІ ЕММА, - 08.04.1986

З нею дуже просто й легко! Просто й невидумано, як у житті. Художня творчість Емми Андієвської не збуджує й не збурює, вона і не втихомирює чи умиротворює, вона тільки вражає своєю незвичністю, насиченістю й духовною височінню. Щось ґіґантське заховане за цими невеликими за розміром малюнками та картинами, які завжди мають свій зміст і свою власну назву. І в моїй уяві постають величезні за розмірами творіння Сікейроса, які бентежать своєю монументальністю. Таке ж неймовірне хвилювання, ґрунтовність, невичерпність та монументалізм відчуваєш і після знайомства з невеличкими полотнами Емми Андієвської. Мені надзвичайно поталанило, бо я маю щастя на протязі двох десятків  років час від часу спілкуватись з цією направду видатною людиною, засновницею феєричної школи українського модернізму Е.Андієвською, вес час переконуючись, що її новелістичний стиль мені надзвичайно близький й зрозумілий, хоча в ньому немає ґеометричних пропорцій чи розрахунків, властивих класичним художнім творам. І завжди, вдивляючись у її картини, я відчуваю силу, яка ніби захищає від потойбічних сил, а кожен її твір справляє враження боротьби добра зі злом, - цього великого й одвічного протистояння. Непримиренна битва... Однак, здається, завжди перемагає любов та добро, бо для авторки в її творах і житті немає нічого вищого за ці катеґорії і їхню сутність. Скажу відверто і, думаю, беззастережно: дуже важко залишатись байдужим до ориґінального і неповторного малярства Емми Андієвської. Прикметно, що у складну для українства епоху проза і поезія Андієвської стрімголов примчалася на захист національної правди й національної ідеї. І знову парадокс. Здавалося б, звідки у цієї тендітної жінки, уродженки ніби російськомовного, а до Другої світової війни ще й комунізованого, натепер окупованого москвинами Донбасу, такі ґенетично-глибинні українські корені! У її творах перемагають загальноприйняті в суспільстві справедливі закони життя, вічні моральні чесноти, які надають кожній людині й кожній нації змісту і доцільності в існуванні. Для Андієвської-прозаїка існує тверде правило — не зраджувати ідеалам юності, ні перед ким не бути лакузою, прислужником чи ви служником, завжди зберігати людську гідність, ніколи не бути інкоґніто, бути собою у будь-яких ситуаціях. Її герої інколи не говорять, але все і завжди добре розуміють, ставлячи перешкоди на шляху зла. Ось один із героїв роману «Герострати» (1970), зокрема, говорить: «Брак терпіння — брак людяності, а від цього тільки крок до прірви, з якої ніхто не врятує...»…

ЕММА АНДІЄВСЬКА

Подумалось, що не так часто в історії української літератури та мистецтва, в якій ніколи не бракувало людяності, ґрунтовності й талантів, знайдеш таке вдале поєднання сімейного й творчого начал, як в житті та діяльності двох діаметрально різних людей й таких схожих за своєю глибинною сутністю творців - Івана Кошелівця та Емми Андієвської.

Що ж до постаті Івана Максимовича Кошелівця (Ярешка) , 110 років від дня народження якого ми відзначаємо цьогорічного листопада, - слід зауважити, що його справжнім людським щастям було не лише подружнє життя з талановитою мисткинею Еммою Андієвською, але й те, що на чужині він повсякчас відчайдушно, вперто й плодовито думав, працював, творив як письменник, дослідник та енциклопедист, й завжди, за його ж визначенням, - «…мав щасливу можливість висловлюватися так, як думав…». Важко не погодитись, що ця дійсність була, на перший погляд, дуже щасливою, але водночас і насаперед надзвичайно гіркою, бо вона була дарована нещасливою долею його як вигнанника, який понад півстоліття життя поза Україною, а його постійна праця в царині української культури залишилась ще не належним чином поцінованою на Рідних землях.

ЕММА АНДІЄВСЬКА - РЕПРОДУКЦІЯ ОДНІЄЇ З ТИСЯЧ КАРТИН

Переконаний, що цей мій невеликий допис стане певним поштовхом до нових виявів дослідження життя та творчості вченого Івана Кошелівця та зацікавлення оригінальними доробками неймовірної  мисткині Емми Андієвської.

Олександр Панченко, - адвокат доктор права, лауреат Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця (2015)

Теги:
2017-11-01 00:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар