Степанівна: перша українка-офіцер в російському полоні - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Степанівна: перша українка-офіцер в російському полоні
   

Степанівна: перша українка-офіцер в російському полоні

Святослав Липовецький

Століття тому чи не найвідомішою українкою стала стрілець-доброволець Олена Степанів. Не лише служба у війську, за яку її відзначили нагородою за мужність та офіцерським званням, але й російський полон, привернув увагу європейської та російської преси до України та її боротьби.

Цього року також випадає 60-ліття, коли Олена Степанів вийшла з «другого московського полону», відбувши в похилому віці 7 років радянських таборів.

«На снимке – толпа пленных австрийцев, захваченных одною из наших частей в бою на 17-е мая. На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделяющая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, - по убеждениям «мазепинка», ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем», - так згадувала в 1915 році російська преса про полон Олени Степанів.

Але це була не перша згадка. Два місяця перед тим, начальник штабу 78-ї дивізії надсилав інформацію командуванню корпусу, що «на той же высоте находятся две роты украинцов Сечевиков, у которых некоторые офицерские должности заняты женщинами».

ОЛЕНА СТЕПАНІВ НА ЛИСТІВЦІ. ВІДЕНЬ, СІЧЕНЬ 1915 РОКУ

До Українських Січових Стрільців (УСС) Степанів, або як її кликали «Степанівна», потрапила із значними перешкодами. Коли в кінці серпня 1914 року добровольці вирушали зі Львова до Стрия, де формувалися «усусуси», її висадили з потяга: «Командант приказав мені забиратись… Огорнув мене жаль, біль і обурення. Я не була припадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вложила я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось, зовсім новий серед стрілецького життя, боронити мені сповняти мій обов’язок згинути за вибране діло?»

А вже в січні 1915 року про Олену Степанів широко писала австро-угорська преса. На той час жінка-військовий викликала подив і щирий інтерес. В регулярному війську можна було зустріти жінок-санітарок, але щоб воювали як солдати, на рівні з чоловіками – це було можливим, та й то з великими труднощами лише в добровольчих формаціях, або як їх називали «легіонерах».

ПОШТОВА МАРКА З ЗОБРАЖЕННЯМ ОЛЕНИ СТЕПАНІВ, 1915 РІК

Жінка-стрілець, яка отримала медаль за мужність та здобула старшинську посаду, стала легендою, про яку писали в пресі, її фото тиражували в листівках, про неї складали пісні:

Там то приступом до бою

Ішла Степанівна 

І не найдеться в Європі

Дівчина їй рівна.

 

Іде сміло, в руках зброя,

Гарна як лілея:

"Ідіть вперед, стрільці мої,

На вас вся надія!

 

Ідім сміло в бій завзятий -

Це ж рідна землиця,

Перед нами - ось дивіться,

Як москаль валиться!.."

 

В травні 1915 року понад 7-тисячна група австро-угорського війська потрапляє в полон. Серед 50 офіцерів буде й Степанівна. «Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі… Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола», - цитувала 31 липня 1915 року щоденна газета «Діло» повідомлення з «Русского слова».

ВИРІЗКА З РОСІЙСЬКОЇ ПРЕСИ З ФОТО ТА ІНФОРМАЦІЄЮ ПРО ПОЛОН «БАРЫШНИ-ОФИЦЕРА»

В наступні два роки, Олена Степанів неодноразово підтверджувала своє реноме «мазепинки», яка добровільно пішла воювати проти москалів. Так, опинившись в таборі в Ташкенті її викликав до себе тайний радник Булінський: «Закликав мене і запитав, якої я народності, а коли я відповіла, що української, запитав:

- Сепаратистка і мазепинка?

Я потвердила. На тім ми розійшлися, при чім він заявив, що я тут не лишуся».

Слід віддати належне – росіяни трактували Степанівну як діючого офіцера і в полоні вона користувалася всіма правами старшини – отримувала щоденні відповідні виплати на харчування, якщо випадала нагода – мала окреме приміщення для ночівлі. Правда, як особливий в’язень – перебувала під посиленою охороною.

Українці, які служили в царському війську, навіть симпатизували Олені: «В Журавні відвідали мене російські офіцери від летунів, українці, й фотографувалися разом зі мною та дали мені великий клунок різних консерв, бо як казали, в дорозі тяжко що-небудь купити».

Проте, іншим було ставлення товаришів – полонених українців, які не особливо признавалися до Степанівної, а часто таки ігнорували її. Можливо через те, що була єдиною жінкою-офіцером. Австрійські ж старшини проявили до неї належну повагу. Коли капітан чех запропонував від імені інших офіцерів, щоб харчувалася разом з ними та жила в окремій кімнаті їх корпусу, то мотивував це просто.: «реґулямін (правила – С.Л.) наказує їм зайнятися товаришами в подібнім положенню, як моє», - згадувала Олена. 

ПЕРША СТОРІНКА АВСТРІЙСЬКОГО ЧАСОПИСУ, ДЕ ВНИЗУ ВМІЩЕНО ФОТО ОЛЕНИ СТЕПАНІВ ПІД ЧАС ПОВЕРНЕННЯ З ПОЛОНУ

Іншого разу опіку над Степанівною взяло вище офіцерство. На той час в неї не було коштів навіть на повноцінне харчування: «Австрійський полковник Пішелі (німець) закликав мене до себе, питаючи, яке моє фінансове положення. Я відповіла, що вечері не беру, бо мені досить обіду. По якімсь часі полонений у Перемишлі генерал Вайнцедорф (він побирав 125 рублів місячно) зарядив складку на мене між австрійськими офіцерами по їх таборах. Потому закликав мене полковник Пішелі і хотів вручити зібраних 276 рублів і 50 корон. Як почула про се, було мені невимовно прикро і я заявила, що того не прийму. На те полковник сказав, що не буде мене просити, бо я, як жовнір, мушу послухати приказу… Я взяла гроші, заявивши, що підпишу квит, що отримала їх, і зверну по війні на українські цілі. На те він пристав. І я з грішми, котрі мені дуже тяжіли, відійшла».

Вже після війни в інтерв’ю, яке в Олени візьме відома письменниця Ірина Вільде, Степанівна констатуватиме, що ставлення рядових стрільців до дівчат-військових було значно приязніше, аніж старшин. Врешті, її початки (інцидент з висадкою з потяга), а також кінець служби в УСС (жінкам на початку 1918 року заборонять служити у війську) були свідченнями непростого становища дівчат-легіонерів.

Ще одна хвиля міжнародної популярності чекатиме Олену Степанів, коли вона повертатиметься з російського полону. Це буде в 1917 році. Її шлях лежатиме через Фінляндію, Швецію та Німеччину. В той час багато полонених, саме цим маршрутом поверталися додому. Через рік ним їхатиме інший січовий стрілець Осип Навроцький, який згадував: «Рік тому їхала вона тим самим поїздом через Фінляндію. Цілі два дні облягали поїзд на кожній станції фінляндські жінки, фотографували Степанівну мільйони разів, кожна сестричка має цілий альбом з її фотографіями». В Фінляндії і Швеції провідниці, з чисельними фотокартками Степанівни, не даватимуть спокою усусусу, вимагаючи розповідей про українку-героїню: «Аж захрип, так довго прийшлося оповідати, а все про Степанівну», - записав у спогадах Навроцький.

Повернувшись на Галичину, Степанівна поновиться в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, продовжить боротьбу в однострої Української Галицької Армії (УГА).

Між іншим, в УГА трапиться інцидент, який засвідчить її ставлення до ролі жінки на війні. Весною 1919 року начальник штабу полковник Курманович дав наказ Степанівній поїхати в одне із сіл Бобрецького повіту, щоб організувати жіночу військову частину – адже звідтіля прийшов лист, що жінки бажають стати на захист Батьківщини. На це Олена Степанів відреагувала спротивом:

- Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участі жінок на війні…

Але, знову ж, зважаючи, що це наказ, Степанівна вирушить в згадане село. Як виявилося – жінки й не збиралися воювати, але за порадою місцевого священика написали листа до штабу армії, щоб підбадьорити вояків. Зорієнтувавшись в ситуації Степанів виголосила відповідну промову: «…дуже ви, жінки, потрібні є на своїх місцях… у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповняти їх обов’язок  вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків».

Після І Визвольних змагань Олена Степанів вчителюватиме й займатиметься науковою роботою. Коли в часі ІІ Світової війни інтелігенція масово втікатиме з Галичини, зі страхом очікуючи чергової «московської» окупації, серед тих, хто назавжди покине Україну буде й чоловік Степанівної – Роман Дашкевич, в минулому командир гарматної бригади в Армії УНР.

«Мати ненавиділа еміграцію і вирішила залишитися у Львові», - згадуватиме син Ярослав. Як і Олені Степанів йому доведеться відбути радянське ув’язнення. З нього Степанівна повернеться в 1956-у, коли їй виповниться 72 роки.

Теги:
2016-03-15 13:45:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар