«Солідарність»: польський шлях до свободи - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Солідарність»: польський шлях до свободи

«Солідарність»: польський шлях до свободи

Дмитро ШЕВЧУК, слухач Європейського колегіуму польських і українських університетів у Любліні

Фото з сайта http://www.solidarnosc.gov.pl

Наприкінці серпня цього року в Польщі відзначається 25-та річниця заснування «Солідарності» — незалежної самоврядної профспілки, яка у 80-х роках ХХ ст. стала вираженням загальнонаціонального прагнення поляків подолати комуністичний режим, накинутий Радянським Союзом, отримати свободу та незалежність. Поява «Солідарності» була подією, що мала важливе значення для демократичних змін не лише в Польщі, але й інших країнах Центрально-Східної Європи; можна сміливо твердити, що це була одна з ключових ланок ланцюга подій, що призвели до повалення тоталітарного режиму в Польщі, розпаду Варшавського договору, зникнення з карти світу Радянського Союзу. Це була подія з одного боку революційна, з іншого ж — цілком закономірна.

Революційність проявилася передусім у масових страйках робітників, що охопили Польщу влітку 1980 року — у липні почала страйкувати Люблінщина («Люблінський липень»), серпень почався зі страйків у Варшаві, Лодзі та інших містах, апогею ж протести досягли у Ґданську. Люди припинили роботу і, сміливо дивлячись в очі влади, заявили, що хочуть жити гідним життям, прагнуть справедливого ставлення до себе та своїх родин. Страйки робітників були лише зовнішнім виявом революції, яка сталася того серпня. Важливою була «революція», яка, як за звичай говориться, відбулася у головах людей, у світоглядній площині. Порушилася тотальність партійної монополії влади, було подолано систему, яка опановувала життя людини, затягуючи її в коло реалій ПНР (Польської Народної Республіки), що простягалося, як казали в Польщі, «від дитячого садочка до могильного віночка».

Робітники на стіні двору. Написи: «Справедливість і рівність для всієї нації", "Тільки солідарність і терпіння дасть нам перемогу", "Хай живе вільна і незалежна профспілка та мир в усьому світі". Зліва - зображення Богоматері

У закономірності появи «Солідарності» можна легко пересвідчитися, якщо придивитися до суспільного контексту, в якому склалися передумови серпневих подій 1980 року. Передусім свій вклад зробили усі ті, хто в попередні роки брав участь у супротиві політиці ПНР. Досвід страйків, що відбувалися в Польщі в 50—70-ті роки ХХ ст. мав важливе значення для того, аби серпневі події на польському Побережжі стали «початком кінця комунізму». Аналізуючи попередні спроби супротиву, організаторам страйку ґданських робітників вдалося подолати багато недоліків, краще зорганізувати людей, уникнути провокацій.

Про ефективну опозицію

Перші вияви супротиву комуністичному режиму в Польщі з’явилися так само, як в Україні, в 50-х роках ХХ ст. Було це пов’язано передусім iз так званою хрущовською відлигою, коли комуністичний режим трохи пом’якшав, відходячи від «культу особи» Сталіна. Протести в Польщі, хоча часто й виникали в результаті незграбної економічної діяльності уряду ПНР, що призводила до підвищення цін та зниження соціального захисту населення, мали виразний антикомуністичний характер.

Iз перших наймасовіших страйків варто згадати перш за все виступи робітників Познанського заводу ім. Сталіна (пізніше його було перейменовано й названо на честь Г. Цеґєльського). Після того, як страйкарі не змогли домовитися з владою, вони вийшли на вулиці, захопили деякі адміністративні будівлі, зайняли в’язниці, дістали зброю й атакували будинок воєводської Служби безпеки. Влада виявилася абсолютно розгубленою, нездатною приймати конструктивні рішення; на вулиці було вислано військових і декілька танків. Сутички між демонстрантами та військами тривали протягом чотирьох днів. Тоді загинуло 74 особи, поранено було близько 600 людей.

Страйк у Гданську на верфі імені Лєніна

1970 року відбувся страйк робітників Ґданської верфі, які виступили проти підвищення цін, що відбулося у грудні того року. Страйкарі вимагали розмови з керівництвом воєводства. До людей однак ніхто не вийшов, тоді вони вийшли на вулиці. Міліція почала атакувати демонстрантів палками та водометами. Сутички тривали до самої ночі. На наступний день протистояння не припинилося, а стали ще запеклішим. На засіданні Політбюро тодішній перший секретар Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Владислав Ґомулка велів стріляти в демонстрантів. В результаті загинуло 44 особи, поранених же було більше 1200.

З того, що передувало подіям серпня 1980 року в Ґданську, слід назвати також створення Комітету оборони робітників (КОР) в 1976 році. Саме тоді один із засновників комітету Яцек Куронь сформулював дієвий принцип боротьби з тоталітарним режимом. Той принцип звучав приблизно так: досить палити та руйнувати владні комітети, давайте ліпше створювати власні. Саме з виникненням КОРу пов’язують початок якісно нового етапу протистояння комуністичній владі. В 70-ті роки минулого століття довкола Комітету оборони робітників виникло угруповання незалежних організацій — «друга спільнота». У такий спосіб фактично формувалося «альтернативне суспільство»; люди, які не підкорялися владі, вважали, що через те, що державні інститути знаходяться під контролем промосковської комуністичної партії, змін можна досягнути лише знаходячи вихід за сфери панування ПОРП.

Ще одним чинником, що мав вплив на посилення антикомуністичної опозиції в Польщі наприкінці 70-х — на початку 80-х років ХХ століття було обрання Кароля Войтили Папою Римським. У 1979 році Іван Павло II відвідав Польщу: його публічні виступи значною мірою спричинилися до відновлення національних символів, оживили прагнення поляків будувати громадянське суспільство миру й справедливості. Часто звертається увага на те, що в переддень народження «Солідарності» польські робітники відновили свою ідентифікацію з католицькою церквою та спільною національною традицією. Яскравим втіленням цього може бути той же Лех Валенса, який під час серпневих страйків запам’ятався багатьом з чітками для молитви, значком Матері Божої на лацкані піджака та письмовою ручкою із зображенням Папи.

Лех Валенса веде до кімнати переговорів віце-прем'єра Мечислава Ягельского

Нарешті не останню роль у наростанні незадоволення комуністичною владою в Польщі, що вилилося у страйки в 1980 році, відіграла економічна криза в ПНР, що особливо загострилася в часи першого секретаря Едварда Ґєрека. Як вдало зауважує польський журналіст Влодзімєж Каліцький: «Навесні 1980 року в гіршому стані від авторитету влади була лише економіка. Радісна творчість команди Ґєрека призвела до ефективного краху. Гігантські західні кредити й сотні ліцензій всмокталися державою. Однак iз того посіву нічого не виросло. Близько 37% позиченої валюти проїли у буквальному сенсі слова — їх було використано на підвищення заробітної платні та закупівлю продуктів. Значну частину доларів, що пливли із Заходу, витратила партійна номенклатура та державна адміністрація. Поганої якості продукцію не вдавалося продати на світових ринках в тій кількості, яка б дозволяла сплачувати відсотки та здійснювати оплату кредитів. Заборгованість зростала також через те, що ліцензовані технології вимагали імпорту сировини та складових частин». Таким чином, ПНР у 1980 році почувалася не найкраще — борги, дірки та хаос в економіці.

Серпень 1980 року почався в Польщі зі страйків (Варшава, Лодзь, Кельце та ін.). 10 серпня того року в одному з ґданських будинків відбувся банкет, який організували люди, пов’язані з опозиційними організаціями. Присутніми на ньому були також Єжи Боровчак, Людвік Продзінський, Боґдан Фельський та Лех Валенса. Під час святкувань, аби уникнути підслуховування, вони виходили для розмови на вулицю. В такий спосіб народився план страйку робітників Ґданської верфі. Однією з головних причин було звільнення з роботи кранівниці Анни Валентинович. Її звільнили 7 серпня, офіційним приводом була відсутність на робочому місці, насправді ж влада потурбувалася усунути її з верфі за діяльність у розповсюдженні нелегальних видань КОРу та вільних профспілок.

Після того як 10 серпня було домовлено про початок страйку, наступних кілька днів відбувалися приготування: було зроблено транспаранти з вимогами (на початку їх було три: підвищення зарплатні, повернення до праці Анни Валентинович та будівництво пам’ятника жертвам грудня 1970 року), крім того друкувалися листівки, домовлялися з людьми. У четвер, 14 серпня 1980 р. троє робітників Ґданської верфі — Єжи Боровчак, Людвік Продзінський та Боґдан Фельський — о 6 годині почали закликати до страйку. Спочатку їм вдалося переконати кілька десятків робітників, але протягом наступних годин кількість страйкарів сягала уже тисячі. Трохи згодом до верфі дістався Лех Валенса. Робітники утворили страйковий комітет.

Лех Валенса очолив комітет страйкарів у 1980 році, а до того брав участь у протестах робочих Гданської верфі в грудні 1970-го року

Переговори страйкарів з керівництвом підприємства протягом перших двох днів не дали жодного результату. 16 серпня однак усі вимоги (до трьох згаданих додали повернення до праці Леха Валенси, якого було звільнено 1976 року, гарантії безпеки для страйкарів, а також краще забезпечення магазинів) було задоволено. Після оголошення Лехом Валенсою досягнутих вимог, багато робітників полишила підприємство, однак представники інших страйкуючих заводів та частина робітників верфі оголосили страйк солідарності. До них приєдналися також делегати двадцяти одного страйкуючого підприємства. У такий спосіб було утворено Міжзаводський страйковий комітет (МСК). У понеділок, 18 серпня до Ґданської верфі повернулися робітники, які залишили її після досягнення перших домовленостей. Ситуація склалася досить напружена, цих людей знову потрібно було агiтувати до страйку. Як згадує Лех Валенса: «Було зовсім не так рожево, як це сьогодні собі уявляють. Я бігав від відділення до відділення. На трьох з них почали навіть уже працювати. Я виголошував промови, ми вимикали їм машини...». Страйк продовжувався, МСК представив вимоги до влади. Це були так звані «21 постулатів серпня». Їх написали на дерев’яних дошках і вивісили на одних з воріт Ґданської верфі. Серед вимог, зокрема, були: визнати незалежних від партії та працедавців вільних профспілок; гарантувати право до страйку, а також безпеку страйкарів; дотримуватися передбачених конституцією ПНР свободи слова, друку, а також не репресувати незалежні видавництва та представити засоби масової інформації для людей iз різними переконаннями; повернути до праці людей, звільнених за участь у робітничих страйках 1970 і 1976 років; відновити студентів, яких вигнали з університетів за переконання; звільнити політичних в’язнів; підбирати керівні кадри не за партійною приналежністю, а на основі кваліфікації та ін.

Протягом кількох днів МСК почав поступово перебирати на себе владу в місті. Настав також час «тяжких розмов партії з народом». Він тривав до кінця місяця — 30 серпня було досягнуто згоди, а наступного дня підписано порозуміння між державною комісією та Міжзаводським страйковим комітетом, який тоді представляв понад 700 підприємств iз усієї Польщі. Останні слова того вечора виголосив Лех Валенса: «Це перемога обох сторін. Любі! Повертаємося до праці 1 вересня. Всі ми знаємо, що нагадує нам цей день. Про що того дня думаємо. Про Вітчизну, про спільні інтереси родини, що називається Польщею. Ми отримали все, що в теперішній ситуації можна було отримати. Решту також досягнемо, бо маємо найважливішу річ: наші незалежні самоврядні профспілки. Це наша гарантія на майбутнє. Оголошую страйк завершеним!»

Пам'ятний плакат про серпень 1980 року з підписом Леха Валенси

Так народилася «Солідарність». Її початки британський історик Норман Девіс окреслює як час, коли Польща грала головну роль. Збіґнєв Бжезінський підкреслював, що діяльність «Солідарності» — це виняткове явище в історії ХХ століття, яке поклало початок занепадові комунізму, внутрішній кризі в СРСР та краху комуністичного ладу в Польщі.

Польський режисер Анджей Вайда, приїхавши в кінці серпня 1980 року до Ґданської верфі, зауважив: «Відчуваю, що я свідок якогось фрагменту нашої історії, це не часто трапляється. Переважно історія проходить повз нас, а тут я її відчуваю. Тут безпосередньо проглядається її присутність». Анджей Вайда вдало відтворив атмосферу серпневих подій 1980 року в Ґданську у фільмі «Людина з заліза». Фільм присвячено людям, які боролися заради того, аби було порушено аксіому, виголошену у фільмі одним iз героїв — представником влади: «Є лише одна аксіома, — каже він, — владою ми ділитися не будемо».

Та все ж таки комуністичну монополію влади було зруйновано. Завдяки рухові «Солідарнiсть» у Польщі було створено такі передумови, які змусили керівників ПОРП не лише ділитися владою, але й фактично повністю від неї відмовитися у 1989 році під час Круглого столу. Таким був польський шлях до свободи...

2005-08-30 10:10:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар