Слово з нагоди 100-річчя Федора Павловича Габелка - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Слово з нагоди 100-річчя Федора Павловича Габелка
   

Слово з нагоди 100-річчя Федора Павловича Габелка

Олександр Панченко

З довгого й славного ряду самобутніх українських поетів та письменників насьогодні хочеться пригадати лише окремих з них, хто волею долі в часі воєнного лихоліття опинився на чужині. Це - Михайло Ситник та Олекса Ветеренченко, які проживали у США, Дмитро Нитченко, Марко Мішалов та Федір Габелко, що по війні потрапили аж до далекої Австралії. 

Якраз 1 березня 2018 минає 100 років від дня народження правдивого українського патріота, письменника й громадського діяча Федора Павловича  Габелка, що побачив світ на хуторі Гуляївка поблизу села Березоточі над тихоплинною Сулою. Більшу ж частину свого бурхливого й насиченого подіями та зустрічами життя Федір Павлович провів у безперестанній творчості  на «зеленому континенті».

Слід окремо пригадати, що якщо взяти шлях, як мовиться, напростець, то за якихось десяток кілометрів від хутора Гуляївка, у селі Біївцях, також на Лубенщині, - народився дещо пізніше інший велет українського духу Василь Симоненко, якого у розквіті творчих сил  було підступно знищено совєцькою репресивною машиною.

Федір Павлович Габелко

Обидва вони, - Федір Габелко й Василь Симоненко, - є дуже різні - різні за віком, за об’ємом поетичного доробку, кардинально відрізнялися й підходами до вирішення творчих завдань, але їх обох духовно єднала безмежна любов до України, її знедоленого народу. Обох цих патріотів поєднувала також і їхня вужча батьківщина – Лубенщина. Хоча й хутір Гуляївка, де народився Федір Габелко, був зтертий большевицькими вурдалаками з лиця землі, а селяни із села Біївці, незважаючи на загалом злиденне життя сучасного сільського українця, ще й досі животіють, дбайливо зберігаючи пам’ять про свого земляка Василя Симоненка. Можливо, це сталося, що село Біївці було трохи більшим за Гуляївку. Після здобуття ж Україною незалежності завдяки їхньому знаменитому землякові Василеві Симоненкові це село відвідує чимало українських мистців та небайдужих громадян, аби віддати шану землі та хаті Василя Симоненка. На місці ж Гуляївки, де народився Федір Габелко, мирно пасуться корови та кози місцевих селян з Березоточі.

Гуляївка та Біївці розташовані на берегах двох невеликих полтавських річок – Сули та Удаю. Назви цих сіл з такою різною, але однаково трагічною історією єднає, мабуть, лише одна літера, - тринадцята літера української абетки «ї» у їхніх назвах. До речі, подібної літери немає в інших абетках, створених на кириличній основі, хоча в деяких писемностях на основі латинської мови використовується графічно майже ідентична літера, як, наприклад, у французькій мові.

Федір Габелко, - світлина 1951 року

Одним із найдавніших свідчень про місцевість, де народився Федір Габелко, є розповідь, записана моїм земляком із села Токарі, що неподалік Лохвиці, - Василем Милорадовичем у його праці «Снітинська старина» (1898): «Между Волчком и Бересточью залегла унылая, солонцеватая равнина, на краях которой то здесь, то там мелькают лески, а в самом конце, у берестоцких мельниц под озером погребено село. Об этом селе уцелело только коротенькое воспоминание: «...на Муховаци було село, та запалось. Як выгоняют скотыну, та гукають, так щось и там, пид землею озываецця, балака, а проты великодня, бъють у вси дзвоны». Ця леґенда припадає приблизно десь на кінець XVI століття, коли відбулоя становлення й розвиток натепер ще доволі великого села Березоточі. До речі, якраз у цьому селі в родині уродженця Чорнобая, науковця, викладача, видавця, знавця бандурної музики й справи, також письменника й автора багатьох книг, серед них - «Шлях молодого бандуриста» й «Українські козацькі думи», - Марка Васильовича Мішалова майже 90 років тому народився, - інший «австралійський» українець інженер Юрій Маркович Мішалов, батько всесвітньовідомого бандуриста Віктора Мішалова. Село Березоточа ж почалося з кутка Білики, довкола якого у XVII сторіччі вже були також інші кутки й хутори, що мали назви - Раки, Струсівка, Голотинці, й, зрештою,  - Гуляївка.

Між іншим, якраз у далекій Австралії, де по війні замешкав Федір Павлвич Габелко, було чимало українських літературних та мистецьких об’єднань, що їх талановиті сторили полтавці. Але чи не найвідомішим із них виявився заснований іншим нашим знаменитим уродженцем Зінькова, також поетом, педагогом, видавцем й письменником Дмитром Нитченком (Чубом) у Мельборні 1966 року Літературно-мистецький клуб імені того ж таки незабутнього Василя Симоненка. Цей клуб донедавна періодично влаштовував літературні конкурси для української молоді. Саме Симоненківський Клуб на «зеленому континенті»  провів понад сотню літературних вечорів, кілька десятків конкурсів молодечої творчості, видав антологію української поезії «З-під евкаліптів», Збірку прози англійською мовою у перекладі Юрія Ткача, а також кілька років поспіль випускав Альманах «Новий Обрій».  В цьому Альманасі були надрукувані твори вихідців із історичної Полтавщини - Дмитра Нитченка, Лесі Богуславець, Галини Корінь (Глуховери), Григорія Вишневого та багатьох інших наших земляків. Майже усі українські мистці в Австралії так чи інакше торкалися у своїх творах найбільшої світової трагедії ХХ-го століття – українського Голодомору. 

Федір Павлвич Габелко, який чверть століття тому, приймав участь у відкритті Меморіалу на Кургані Скорботи поблизу Лубен, також дуже часто згадував про Великий Голод: «…Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали.  А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березоточі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод….». Федір Павлович Габелко пережив цей страшний Голодомор на понад вісім десятків років.

Мешканець Березоточі письменник Мішалов Марко Васильович (нар.26.04.1903) ( на довоєнній світлині з права) на дослідній станції у Березоточі, поряд з ним його дружина Домна Погудіна

1 серпня року Божого 2017-го земля австралійських абориґенів прийняла у своє лоно тіло спочилого українського патріота Федора Павловича Габелка, який скінчив свій земний біг на сотому році життя 25 липня тепер вже минулого року. Тепер ми вже згадуємо незабутнього Федора Павловича, на жаль, вже в минулому часі й до цих міркувань про людське призначення найкраще підходять слова його земляка поета В.Симоненка:

«…Хай шалені гудуть 
над планетою весни, 
хай трава пнеться вгору 
крізь листя старе… 
Я не вірю, 
що дід із могили воскресне, 
але вірю, 
що ні — 
він увесь не умре. 
Його думи нехитрі 
додумають внуки, 
і з очей ще віки пломенітимуть в них 
його пристрасть і гнів, 
його радощі й муки, 
що, вмираючи, 
він передав для живих...»

Напередодні ж 100-річного ювілею Федора Павловича Габелка хочеться нагадати українському читачеві, що це був справді видатний громадсько-політичний й театральний діяч, художник, видавець, енциклопедист, який виявив себе як чоловий член багрянівської УРДП, голова Леґіону імен Симона Петлюри в Австралії. Я запізнався з ним особисто у серпні 2012 року, тоді він справив на мене досить сильне враження. Мені здалося, що це був в одній особі - невиправний романтик і глибокий мислитель, поміркований реаліст й дієвий оптиміст. Гортаючи його листи до мене, написані ним в різний час, але однаково красивим каліграфічним почерком правдивого українського патріота читаю собі: «…Я думаю, що цей лист є важливий і потрібний Україні й на часі, коли Путін і Кіріл прагнуть нас як націю розшарувать, а ми за монолітність боремось. Я це пишу в порядку мого мислення, не досконало обмірковані, але як так незаперечні. В цьому сенсі Ви мої недосягнення виправите… Я зібрав, так на скору руку, матеріали про себе й мою родину та одинокого сина… Якщо будете щоб писать про мене, то не бажано, щоб написане було без моєї родини, тому я і висилаю цей пакунок… Щодо теми нашого листа. - Ми не виступаємо проти будь-якої віри. Ми прагнемо, щоб міфологічні твердження не подавались до неосвічених людей, як реальні, або подати дані реальності… А ми висловлюємо свої думки… Наприклад, Адамо-Ноївський Бог говорить, що Він створив нашу Землю, яка в середині пуста. Нас дивує це, але ж земля всередині наповнена лавою різних елементів. І тут виникає запитання: чи той Старий Заповіт не є міфологічним, тенденційним твором фараонів та мудреців?! В такому сенсі.

Федір Габелко і Стефан Романів (з права), - 2015 рік

Бо ж усім релігійним монополіям наш лист загроза їм. Так, як я написав відповідь президенту Ізраїля, вони до мого допису з антисемітизмом не причепляться.. Будьмо!…»  «Вш. Пане О.Панченко, це Вам матеріал… як я ґиґну, то, можливо, напишете… Остаюсь з найкращими побажаннями...». - Або з іншого листа: «…Перш за все щиро Вам дякую за привітання, то я його збережу для зачитання над моїм гробом… Щиро Вам дякую, що про мене написали. Я Вам вислав журнал для орієнтації, що він є універсальний на різні теми й релігійні, бо в нас будь-яку чужу віру сприймають з авторитетом навіть, ту, яка й Ісуса замордувала, а свою Рідну Віру ненавидять до безтями... А, як виявляється, що між всіма міфологічними вірами, - наша найкраща й найдосконаліша. Бо всі інші міфологічно придумані, тому то й створення світу у кожній релігії по-іншому... А наша ж релігія-культура на ті часи не придумувалась, а спрималась до природньо існуючого життєвого стану людности і приироди і небесних світил. До всього цього відповідно творились свята. А в Християн все придумували. Наприклад, день народження Ісуса, міняли декілька разів і підтасували до нашого довгостояння дня і ночі. Вони в нас понад 7000 років й інші свята не міняються. Та кінцево Папа Римський, який був перед цим, що зрезиґнував, він заявив, що (дата) народження Ісуса є не вірна і, що він родився раніше від встійнених дат. Тому подаю Православну, Греко-Католицьку, РУНВіру, Будизм і т.д... Я буду писать тексти із Святого письма, Старого Завіту, з якого Святі тексти наші духовники своїм мирянам ніколи навіть не згадували, а говорили навмання, переказ із переказу. - Прозорості не було… Дружина моя Філоніла ще активно співає в церковному хорі й при культурних сходинах гомадян керує співочим гуртом «Берегиня», вона - член Громади, УВКозацтва, має козацькі нагороди й відзнаку СУОА, від Світового Конґресу Українців - відзнаку Т.Шевченка. - Я приготовляю допис із Зверненням до таких як Ви - нашої еліти, в якому одна із найосновніших тем, це – українізація та безідейно менталітетний провід, де закликаю нашу еліту до активно-відданої ідейно-національної праці… - 07.03.2016».

Габелки - Федір та Філоніла (з дому Карюк)

У зв’язку з цими міркуваннями Федора Павловича на релігійну тематику мені чомусь пригадалося  висловлювання пана Дітмара Штюдемана, - колишнього Надзвичайного й Повноважного посла  Німеччини в Україні: «…Коли тут трипільці створили вже унікальну культуру, то в Німеччині тоді всі ще жили в дикому лісі. Тож я сам пишаюся, що працюю в Україні, де коріння такі глибокі. Вся європейська культура пов’язана з тим, що тут виникло багато тисячоліть тому, отож це не тільки українська, це загальнолюдська спадщина…»

Зустрічаючи 100-річчя від дня народження свого старшого приятеля  Федора Павловича Габелка, на жаль, вже без нього, -  хочеться зацитувати зворушливо-героїчні рядки з вірша іншого незабутнього поета «Розмая» (О.Веретенченка), - так гучно й промовисто, щоб аж мовби їх почув з того світу вільний гуляївський козак Федір з роду Габелків й увесь український патріотичний світ:

«Гей, вставай, - готуймося до бою», - 
кошовий засвічує свічки, 
на колінах заряджають зброю, 
моляться чубаті козаки…»

Але ніколи вже не встане з домовини, не прийде до нас і, як мовиться на Полтавщині, «не обізветься» ні до кого щирим українським словом старий козак й  невиправний вільнодумець Федір Габелко з Гуляївки, що була колись неподалік Лубен. - Ніколи, ніколи, ніколи…

Подружжя Філоніла та Федір Габелки з сином Павлом

З розділеною навпіл душею прожив Федір Павлович Габелко переважну частину свого такого довгого й такого короткого життя, з постійною журавлиною тугою за батьківщиною та зі страшною небезпекою для свого життя по різних чужинецьких, хоча й зовні комфортабельних, закутках. Одна частина його душі й серця залишилась навіки коло тихоплинної Сули, поблизу села Березоточі, де спочивають його батько Павло й мати Явдоха. Інша ж частина, мабуть, ще й досі десь блукає, розвіяна по світах-галактиках. А між ними – межа, межа й прірва.

Ще хочеться згадати, що Федір Павлович Габелко разом зі своєю родиною пережив кілька інспірованих московськими большевиками-вурдалаками та їхніми присвоснями Голодоморів - українських і казахських (киргизьких), - а пізніше став одним із перших й найбільш послідовних викривачів злочинів кремлівських верховодів та їхніх поплентачів, пройшов тяжкий шлях німецьких кацетів, примусової праці, поневіряння серед німців та тортури з боку кривавих сталіністів із НКВД та СМЕРШ-у. Я впевнений, що кривава рана українських Голодоморів у його душі й серці не гоїлась до останнього його подиху у далекій Австралії. Влітку ж минулого року мені вдалося побувати коло місцин, де колись бігав босоніж малий Федько - на Лубенщині, коло хутора Гуляївка поблизу села Березоточа, - там де виріс Федір Габелко, - цей видатний український патріот, письменник, редактор, ерудит і мистець, який відійшов на Вічну ватру 25 липня 2017 року. Я тоді відібрав грудку рідної землі, коло місця, де він жив, взяв води із річки Сула, де він хлопчиком рибалив, поклав квіти, де колись під припічком гуляївські українці закопували пуповини своїх новонароджених малюків. Якраз тут Явдоха та Павло Габелки ростили, бавили й пестили, свого маленького Федька, який пізніше став знаменитим Федором Павловичем, який все своє життя жив і дихав Україною, яка стала  для нього найбільшою любов’ю.

У цьому контексті пригадався мені й інший знаментий український поет-патріот Олекса Андрійович Веретанченко («Розмай)», який помер у Детройті у березні 1993-го року,  що у жовтні цього року також відзначав би свою соту річницю. Власне, доля Олекси Веретенченка дуже схожа на життєві перипетії Федора Габелка: у передвоєнні роки він також навчався у совєцькому вузі Харкова, у 1941-ому, як Федір Павлович, був змобілізований до «красної арміі», незабаром також потрапив до німецького полону, звідки теж врятувався втечею. В окупованому  Харкові, де пройши кілька довоєнних років Ф.Габелка, «Розмай» друкувався у газеті «Нова Україна». Олекса Андрійович писав поезії, викривальні статті про Голодомор в Україні, большевицький терор та масові репресії супроти ураїнців, якраз тоді він і  здійснив вільний переклад українською мовою поеми Байрона «Мазепа», яка вперше була видрукована в числі 2 часопису «Український засів» за 1942 рік. Творчості О.Веретенченка також є властивими самобутня глибина роздумів, мотиви всеобіймаючої любові до людини, всепрощення. До речі, якраз Олекса Веретенченко писав, що «Поезія - це найвище, що є в світі. З поезією не можна жартувати. Вірші треба писати не так, як говоримо, і це ознака їх вищості. В кожній поезії повинна бути одна думка, а все інше - образи. Писати треба дуже просто…». На відміну від Ф.Габелка, на еміґрації Олекса Веретенченко став ніби трохи спокійнішим, подекуди навіть обминав гострі кути соціально-політичних тем, хоча й написав знамениті твори - «Дим вічності», історичну поему «Чорна долина», збірку поезій «Заморські вина», схожу на бунінські «Темные аллеи», але майже всі про кохання. «Розмай», до речі, був коректором збірки поезій Івана Багряного, першого голови УРДП, партії до якої належав Федір Габелко.

Федір Павлович декламує вірші Тараса Шевченка, - Мельборн, 2015 рік

В одному із своїх листів до мене Федір Павлович Габелко писав: «…А я був націоналістом - членом матірної  ОУН.  Член організації  ОУН  не означає, що Ви є на 100 відсотків ідейно-національний патріот України. Яка б не була велика партія, а вона є якась частка української спільноти. Я був член ОУН (Коновальця). Співпрацював з журналом ОУН - «Пробоєм». В 1944 році познайомивсь з паном Романом Ільницьким, ОУН(м) та ОУН(р). По 1945 році став членом-прихильником ОУН і реалізовував  друковану газету «Слово» та книжки. На засіданнях ОУНр бували двоподіли думок, я давав пропозиції узгіднення, за це Я.Стецько прихильно ставивсь до мене. Коли не Бандера, а Стецько стали проти УНР в  екзилі, я їх покинув. Але коли Стецько дізнався, що я є в Австралії, він дав розпорядження, щоб скликати Збори СУМ і «Ілька Малетича» (О.П. - Федора Габелка) вибрати  Головою СУМ в Австралії. Інж. Коцюмбас так і зробив. Я провадив перший тутешній  З’їзд СУМ-у і побачив, що всі доктори та професори проти моєї політики, що Спілка Української Молодів має бути Всеукраїнською, а не як прибудівка якоїсь партії. Тоді я з’їзд  покинув. - Вибрали іншого, але мене  обрали до управи, як референта зовнішніх зв’язків. Зорганізувався «Блок  УНР», я став членом. Іван Багряний став в обороні переслідуваних, особливо стецьківцями, «східняків», ніби прокомуністичного елементу. Я став і  членом УРДП,  й більшість років УРДП в Австралії очолював я...».

Дійсно, Федір Павлович Габелко творив під псевдонімами «Ф.Лубенський», «Ілля Малетич», «Т.Ф.Павлович», «Ф.Федорко», він виявив себе видатним громадсько-політичним й театральним діячем, видавцем і редактором. Напередодні Другої світової війни у 1939 році закінчив Харківський кіноінститут. З початком німецько-совєцької війни був змобілізований до «красної арміі», в якості інтенданта, потрапив у полон, пізніше перебував у концтаборі, звідки втік. Від 1945 року пан Федір знаходився у місті Реґенсбурзі (Західна Німеччина), працював у редакції часопису «Слово», став членом видавничої спілки «Універсальна бібліотека», видав збірку власних оповідань з життя остарбайтерів «Три хрести», брав участь у підготовці до друку збірок творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, А.Чайковського, А.Кащенка та інших. Від 1949 року він перебрався до  Австралії, де у місті Аделаїда заснував видавництво  «Дніпро», видавав церковно-громадський  часопис «Наш голос», був культурно-освітнім  референтом Української  громади Південної Австралії, керував вокально-музичною, драматичною й хореоґрафічною студіями, поставив п’єсу «Розгром» Івана Багряного.  Тоді Федір Габелко виявив себе як актор, декоратор та адміністратор Театру малих форм, заснував Товариство сприяння Українській Національній. У 1950-х роках Федір Павлович вчителював у  товаристві «Рідна школа» в Мельборні, організував Театр імені Леся Курбаса, поставив п’єси «Украдене щастя» Івана Франка, «Ой, не ходи, Грицю…», «Маруся Богуславка» Михайла Старицького та інші. Переїхавши до Канберри, він заснував Українсько-австралійське мистецьке товариство імені Миколи Лисенка, видавав журнали  «Основа» та «Голос громади». 1989 року пан Федір з родиною знову повернувся до Мельборну, де заснував і очолив Мистецьке об’єднання Вікторії. Федір Павлович Габелко, як я вже зазначав вище, був довголітнім  членом УРДП, а від 1987 року він був головою Крайового комітету цієї партії, як також очільником Леґіону імені Симона  Петлюри.  Він також заснував і видавав часопис «Прозріння», займався також малярством, став автором портретів Тараса Шевченка і Симона  Петлюри, багатьох пейзажів та акварелей.

Федір Габелко… Був, творив, організовував, очолював, малював, писав, жив-переживав, сумував і радів… Все тепер, на жаль, вже в минулому. Й знову згадалось вічно Симоненкове:

«…Поховали хорошу людину, 
повернули навіки у лоно землі. 
Та невже ж 
помістились в тісну домовину 
всі турботи його, 
всі надії, 
жалі! 
Та невже ж то 
йому все віднині байдуже — 
чи світитиме сонце, 
чи ніч напливе! 
Біль у душу мою закрадається вужем, 
відчай груди мені розпанахує, рве. 
Я готовий 
повірити в царство небесне, 
бо не хочу, 
щоб в землю ішли без сліда 
безіменні, 
святі, 
незрівнянно чудесні, 
горді діти землі, 
вірні діти труда…» 


Сьогодні ж, через понад півроку від часу відходу у Вічність Федора Павловича Габелка, чомусь навіть не хочеться вірити, що ми поховали у далекій Австралії одного із останніх українських ерудитів та енциклопедистів, корінного полтавця, мистця, полеміста та довголітнього члена багрянівської УРДП.  В пам’ять про свого старшого друга Федора Павловича Габелка я підготовив для читання та подав до уваги української спільноти його оповідання «Три хрести»», що його було написано автором під псевдонімом «Ілля Малетич» й видано в українському видавництві «Промінь» у повоєнному Реґенсбурзі ще 1947 року. В цьому оповіданні Малетич-Габелко зокрема пише: «…Пролунав сурчок. Потяг рушив... За декіль­ка хвилин перед ним розкрилось біле, снігом укрите, поле. А по ньому чорною гадюкою мчав в свою замріяну путь паротяг. Лиш чорний дим, вириваючись великими клуб­ками піднімався вгору, а потім знову падав униз і застилав пройдений шлях...».

О.Панченко - тут колись був хутір Гуляївка

Вже пролунав останній сурчок, рушив потяг й помчав у незвідану останню путь з тілом вірного сина України незабутнього Федора Павловича Габелка.  Мабуть, сталося, як писав колись поет «Розмай» у своїй Збірці «Заморські вина»:

«…Скінчився бій — і тихо стало,
Де кров’ю значено сліди,
І навіть люди не кричали,
І не просив ніхто води….»

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН),  адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2018-02-22 23:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар