Слова-пам'ятки - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Слова-пам'ятки

Слова-пам'ятки

Клара ГУДЗИК, «День»

На жаль, люди починають розуміти це, як правило, тільки після того, як вщент все зруйнують навколо себе. Дуже часто трапляється, що єдиними пам’ятками і пам’ятниками минулого залишаються слова- назви; як, наприклад, у Києві — Київські гори; Замкова гора (без замку); неіснуючі річки Почайна, Сирець, Либідь, Нивка та іншi. (Київ міг би бути містом річок, мостів і набережних); Кмитів яр, де донедавна шуміли старовинні дуби і де зараз на стесаних схилах «шумлять» гаражі; Фрунзенський парк (тобто його жалюгідні залишки) і ще багато-багато чого. А те, що ще неповністю знищене — старовинні церкви і особняки, залишки славетного київського рельєфу — відгороджується від людських очей висотними новобудовами, приватними домами, оточеними тюремними огорожами, гаражами та горами сміття, як це можна сьогодні бачити на досі незрівнянній — попри все — Олеговій горі у самому центрі міста.

Зараз у полі зору міської влади опинилися, серед іншого, Гончарі, Кожум’яки — колись ремісничi посади Києва, потім цеховi слобідки, ще потім — вулицi середньовічного Подолу. Стало відомо, що тут задумано створити великий сучасний розважальний центр — щось таке вельми масштабне. Це, на жаль, скоріше за все, означає, що мальовниче й романтичне урочище (як гірська ущелина) між горами Старокиївською та Замковою може щезнути безслідно і назавжди — разом із звивистими вуличками, будиночками, притуленими до крутих схилів, садибою-музеєм художника Григорія Світлицького, а ще — сільською тишею, хоч до центру столиці — подати рукою. Ранньою весною там в сонячному затишку під горою красуються великі пишні жовті квіти, а в квітні-травні стоїть густий запах цвіту бузку та яблунь.

Ремісничі посади Гончарі та Кожум’яки існували на Подолі ще за часів Київської Русі, недалеко від старовинного Житнього ринку. Коли Верхнє місто лежало в руїнах, обезлюднiло, адміністративний центр древньої столиці перемістився на Поділ. Західний дипломат Еріх Лясота писав 1594 року: «Там, де стоять руїни і де колись знаходилося місто, сьогодні або зовсім немає житлових будинкiв, або їх дуже мало. Теперішнє місто збудоване внизу в долині, на правому березі Дніпра і досить розкидане, тому що майже кожен будинок оточений садом».

У середньовіччя більшість київських ремісників об’єднувалася в цехи. За даними магістратських документів, 1742 року в київських цехах нараховувалося 2000—3000 ремісників-майстрів. Вони вiдiгравали неабияку роль у житті міста, зокрема Подолу. Так, гончарі й кожум’яки входили до складу особливого корпусу при Магістраті й у святкові дні (Різдво, Водохреща) церемонійним маршем проходили через центр міста. Гриміли постріли з гармат та рушниць, лунали дзвони всіх подільських церков, грав оркестр, а натовпи киян насолоджувалися святковим дійством (кияни, очевидно, в усі часи були ласі на міські видовища).

1706 року, згідно з гетьманським універсалом, передмістя Гончарі і Кожум’яки ввійшли у підпорядкування Київського війта та Магістрату. В гончарному цеху працювало тоді півсотні майстрів iз численними учнями та підмайстрами, а до кінця ХVIII століття їх стало вдвічі більше. До гончарного цеху входили майстри, що виготовляли глечики, цеглу, кахлі, у тому числі — художні, зразки яких збереглися до наших днів; вони займалися також кладкою печей. Виробництво велося в спеціальних «дворах», устаткованих необхідними верстатами й печами. Продукція гончарів мала попит у всіх прошарках суспільства. Міська біднота купувала глечики, цеглу для кладки печей та димарів, а кімнати чиновників, духовенства, багатої старшини прикрашалися й обігрівалися коминами, обкладеними художнім кахлем.

Повернiмося, однак, до суперсучасного центру розваг, який планується у згаданих урочищах. Ми, борони Боже, не проти розваг. Але чому це мають бути розваги саме американського типу — розваги держави, історія народу якої розпочалася, формально, у ХVIII столітті? Чому б не згадати, наприклад, любовно реставровані, утримувані й декоровані німецькі села та містечка, які приваблюють туристів iз усього світу своїми різдвяними й великодневими містеріями та цеховими святами, традиція яких сягає раннього середньовіччя? Німецькі містечка популярні також ремісничими майстернями, де кожен турист може видути собі на пам’ять скляну кульку або власними руками (і ногами) зробити на гончарному крузі чашку чи глечик. І ще одне риторичне запитання — чому б, облаштовуючи історичні урочища, не згадати про ті вишневі та яблуневі сади, в яких «тонув» колись купецько-ремісничо-монастирсько-академічний Поділ і які так вражали іноземних купців та мандрівників?

Наша міська адміністрація законно пишається відбудовою храмів і обіцяє не покладати рук у цьому напрямку (очевидно, заплановано вельми солідний показник кількості церков на душу населення). але ж київську спадщину складають не тільки храми. Взяти хоча б приватні житлові будівлі заможних киян ХIХ століття або, скажімо, палаци шляхти. Скажімо, замок-палац київського православного воєводи Речі Посполитої Адама Кисіля (ХVI ст.), який височів колись над Подолом. Цікаво було б відновити й висячі мости на ланцюгах, споруджені колись на випадок облоги. В замку Адама Киселя можна було б влаштувати, наприклад, великий музей Козацьких війн. (На цьому місці в уяві чомусь з’явився незабутній гоголівський мрійник Манілов.)

А щодо хмарочосів та масштабних діснейлендiвських забав, то чи мало землі за межами історичного Києва для людей із розмахом та грошима?

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2003-01-17 12:49:43
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар