Слідами спогадів Антона Ґралюка - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Слідами спогадів Антона Ґралюка
   

Слідами спогадів Антона Ґралюка

Олександр Панченко

 

Цікаве з історії українців в Боснії

Згідно з гаслом Вікіпедії «Українська діаспора в Боснії і Герцеговині» - це українська національна спільнота, яка постійно проживає на території Боснії й Герцеговині. Перші українці на Балканах з’явилися після берлінського конґресу в  1878 році. Боснія стає частиною  Австро-Угорської імперії, до якої вже належали тоді Галичина та Буковна. Лісиста місцевість, малородючі ґрунти несли з собою і малочисельність населення. Великі простори Боснії були безлюдними. І австрійський уряд розгорнув широку діяльність з тим, щоб якомога швидше заселити пустельні простори Боснії поляками, німцями, чехами, італійцями, мадярами і українцями. Сюди прибули люди зі  Східної Галичини,  Північної Буковини та Закарпаття. Були це переважно малоземельні селяни, які покидали свій край через економічні причини і поселялись тут тому, що у північно-західній Боснії було багато державної землі. Австрійський уряд оголосив, що кожний, хто має 600 ринських і приїде до Боснії і там залишиться, отримає 24 морґи землі. У Боснії виникають практично українські села  Насебіна Лішня, Дев’ятина, Козарці, Кам’яниця, Дуброва та інші. Містечко Прнявор теж заселяється українцями. Українці, що осіли в Боснії, займалися в основному  сільським господарством. Порівняно з місцевим населенням вони володіли передовішими методами обробітку землі. Вперше запровадили тут залізний плуг, продемонстрували переваги глибокої оранки. Принесли з собою раніше невідомі в Боснії культури —  жито, гречку, картоплю, хміль, а ще - досвід садівництва, городництва, бджільництва.  Від українців місцеве населення запозичило використання солом’яної січки для годівлі худоби, навчились штукатурити і білити будівлі, користатись в побуті ліжком і кухонною плитою.  Перша українська читальня у Боснії і Герцеговини під назвою Руська читальня товариства Просвіта була заснована у місті Прнявор в  1909  році. Українці у Боснії і Герцеговині в переписах населення реєстровані як русини, малоросіяни, українці і греко-католики У 1991році налічувалося 3929 українців і 133 русини. Українці у Боснії і Герцеговині до 1918 року самі себе називали русинами. Між двома світовими війнами — русинами-українцями, а після 1945 року - тільки українцями. Щодо сербів, які домінують у Боснії і Герцеговині, вони довго не визнавали національну назву українці і їм було дуже важко погодитися і у найновіші часи, що існує окремий східнослов’янський народ під назвою українці. Серби як найбільші русофіли, які дуже уважно стежать, що діється в Московщині, українців називали «малоросіянами» або «русинами»…»

Прнявор

Значно доповнює й урізноманітнює подані вище інформації книга Антона Івановича  Ґралюка, що наразі замешкав в околицях австралійського Мельборну, який у січні 2019 року буде святкувати своє 90-річчя. З Антоном Івановичем я познайомився ще у серпні 2012 року, коли відвідував Австралію. Його родинне гніздо було розташоване недалеко від аеропорту Тулламарине поблизу Мельборну. Пригадую, як тоді ми швидко разом з донькою Антона Івановича пані Олею та його зятем Іваном Москалюком на «джипові» «Міцубіші» доїхали до оселі панства Москалюків-Ґралюків. Їх «фарма» знаходилась всього за кілька кілометрів від згаданого летовища. Пізніше ми запізнались ближче. Виявилось, що Оля та Іван Москалюки та тато пані Олі Антон Іванович Ґралюк – етнічні українці, переселенці до Австралії з колишньої Юґославії, мешкають тут від початку 1970-их років, коли тодішній їхній Президент Йосиф Броз Тіто дозволив вільно виїжджати з Юґославії, де обстановка для «інородців» (українців)  в цій багатонаціональній балканській державі ставала не досить певною. Вони тоді опікувалися за пані Марією, моєю землячкою, з походження полтавкою, вдовою пана Мирослава Болюха, (дівоче прізвище – Глуховера), яка тоді знаходиться у будинку для старших. Поряд з Москалюками, у прилеглій до їхньої оселі з боку й замешкав тато Олі Москалюк – Антін Ґралюк. Невисокий, в окулярах, із залисинами, спокійний й розважливий, він походив на такого собі гімназійного вчителя або кресляра, ходив повільно й розмовляв тихо й розважливо, але досить гарною, якщо не сказати – вишуканою  українською мовою, інколи - схрестивши руки на своєму животі та пильно вдивляючись в очі співрозмовнику. Пан Антін був вдівцем, тоді йому було трохи за вісім десятків років, не так давно померла його дружина, мама Олі, і він від цього дуже сумував, бо у своїх розмовах зі мною час від часу згадував свою покійну дружину, - мовляв, якби та була жива, то ми б також гарно, а, можливо б, ще краще спілкуючись та відпочиваючи провели б свій час.

Український греко-католицький храм Христа Царя, Баня-Лука

Якраз Антін Іванович Ґралюк у 2003 році написав й видав, як на мене,  дуже цікаву книгу «З історії українців в Боснії (Спогади члена однієї родини, що еміґрувала до Боснії і уроджена  в новій країні)», передмову до якої написав мій давній приятель і старший друг св.пам інж.Мирослав Болюх, на похорони якого я вже понад 7 років тому прилетів із наддніпрянської України. Якраз Мирослав Болюх писав, що спогади Антона Ґралюка – «З історії українців в Боснії» належать до виїмкових і рідкісних. Країна, після Першої світової війни була складовою частиною Народної Республіки Юґославії. Країна була мало заселеною, бо в 1948 р. виказувала лише 2.565.000 населення, що розмістилося на 51.600 квадратових метрів землі. Спогади автора є виїмково не тільки цікавими, але й рідкісними. А чейже було відомо, що після колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890-1913 рр., з Галичини і в деякій мірі з Закарпаття, біля 10.000 українців поселилися в Боснії у повітах Прнявор, Дервента, Прієдор, Босанська Градішка, Баня Лука, а також незначне число в Хорватській Республіці, у повітах Славонський Брод і Новска. Із прибуттям перших українських поселенців у Боснії розпочалася організація Української греко-католицької Церкви, де велику ініціятиву та допомогу надали митрополит Андрей Шептицький та єпископ Кир Діонісій Няраді…», який був висвячений у священики ще 1 січня 1899 року, а у 28-річному став ректором Загребської духовної семінарії. Згодом, у 1914 році, Римський папа Бенедикт ХV призначив його титулярним єпископом Палестинської й вікарним єпископом Крижевецької єпархії. Від 27 жовтня 1922-го по лютий 1927 року Діонісій Няраді був апостольським адміністратором єпархії Прешова, а вже 20 лютого 1927 року він повернувся до рідної Крижевської єпархії. Якраз тоді до єпархії й було включено греко–католиків Боснії — переселенців з Галичини. Переконання владики Діонізія були однозначними: воєводинські руснаки (та й загалом русини Пряшівщини та Закарпаття) є частиною великого українського народу.

Під час останньої війни 1992-1995 років серби підірвали вибухівкою Українську греко-католицьку церкву у Прняворі

Згідно з інформаціями  отця Михайла Михайлеця, після розпаду Астро-Угорської монархії у 1920 році Закарпаття під назвою «Подкарпатська Русь» ввійшло до складу новоутвореної Чехословацької республіки. Греко-Католицька Церква опинилася у нових умовах. Адміністратором Пряшівської єпархії у 1922-1926 роках був Крижевацький єпископ Діонісій Няраді (1874-1940). Йому вдалося не допустити, щоб православний рух поширився на Пряшівщині. Однак, він, як громадянин Юґославії, не міг протистояти напору словакізації, який ішов від урядових кіл. Щоб унеможливити владиці Нярадію успішну оборону проти словакізації, йому почали закидати, що він «чужинець». З 15 листопада 1938 р. по 24 березня 1939 р. єпископ Діонісій Няраді був апостольським візитатором з правами адміністратора Карпатської України. З 29 листопада 1938 року він перебував у м.Хуст… Тут він тісно співпрацював з прем’єр-міністром Карпатської України о.Августином Волошином. Владика Няраді настоював, щоб духовенство у рамках «Католицької Акції» займалося також і культурно-освітньою працею між вірних… Після військової інвазії в Карпатську Україну, 24 березня 1939 року єпископа Діонісія Нярадія угорською владою було депортовано із Закарпаття. Також відомо, що владика Діонісій Няраді був приятелем Митрополита Андрея Шептицького. З 1924 по 1931 рік Мукачівську єпархію очолював владика Петро Гебей, хіротонізований єпископом Діонісієм Няраді. До речі, на початку 1920-их років православні на території Мукачівської єпархії захопили близько 80 греко-католицьких храмів та інше церковне майно. Єпископу Петру Гебею вдалося повернути ці храми законним власникам. Також йому вдалося спинити поширення москвофільського православного руху. Для поборювання схизми, сект і комунізму владика заснував Центральну Канцелярію для оборони Віри…

Єпископ Діонісій Няраді

Відомо, що Друга світова війна створила дуже важкі часи для проживання й праці. Багатьом українцям в Боснії довелось покинути свої домівки та господарства і через репресії за участь в українському леґіоні. У висліді частина наших земляків переселилась в Сримі та Бачці, а велика частина виеміґрувала з Юґославії на Шлеськ, Австралію й США. Родина Ґралюків була великою й активною родиною серед українських поселенців Боснії. Першим приїхав дід пана Антона -  Петро Ґралюк, це було восени 1902 року і згодом за ним попрямували інші члени родини. Голова сімейства, де мені пощастило зупинитися, - Антін Ґралюк народився в Боснії 25 січня 1929 року. Мирослав Болюх, писав про нього, що «...треба з великим признанням відмітити, що він зумів в таких умовах закріпити релігію, національну свідомість і в такому дусі свою дочку та чотирьох онуків. І хоча батьки пана Антона  були виїмково працьовитими та підприємчивими, належить відмітити, що до 1932 року в одній хаті з двох кімнат жила одна велика чисельно родина Ґралюків з 11 осіб, включно до дідуня і бабуні, дві старенькі бабуні, два брати і дві сестри батька Ґралюка...».

Антін Ґралюк (в центрі) з родиною, Мельборн, 2018 рік

І дійсно, спогади Антона Ґралюка, книжечку яких він мені люб’язно подарував і яку я почав читати в Австралії і продовжив читати вже у себе в Лохвиці, - це винятково рідкісна й важлива книга. За сотні років бездержавності, поважна частина 50 мільйонового українського народу була змушена залишати рідні землі і рятувати себе поселенням по різних країнах світу.

Антін Ґралюк, зокрема, пише у своїй книжці: «...провів я радісне і цікаве дитинство..., я відчував любов до краю, де я народився... пізніше розпочалась незгода між українцями і поляками... поляки почали кепкувати над українцями, називати їх лайливими та образливими посмішками. І саме тоді я відчув... справжню любов до всього, що українське, до своєї батьківщини і до народу... гаряча любов до свого рідного залишилась по сьогоднішній день… Ситуація для поселенців в Боснії ставалась щораз більше нестерпною, німці, поляки та подібні вертались до своїх країн, а українці почали шукати за іншими теренами переселення…».

Антін Ґралюк в 1970 році виїхав до Австралії з родиною, а в 1975 році він знову на деякий час повернувся до Юґославії й забрав батьків до Австралії, а в 1992 році - ще й маму дружини. Пан Антін згадував, що «...рік 1988 був ювілейним, український нарід відзначував 1000-ліття християнства. Ці святкування обі наші українські церкви, УКЦ і УПЦ чи УАПЦ. Відзначувано це по цілому світі. Головне святкування УКЦ відбулося в місті Римі, при нашій УГКЦ св.Софії. Там брали участь паломники з усіх сторін світу та представники всіх наших українських церков. Як представника з Австралії, як також як голову Катедрального Братства Св.Верх.Ап. Петра і Павла в Мельборні, Владика Кир Іван Прашко назначив мене як делеґата-представника з Австралії взяти участь в ювілейних святкуваннях в Римі. При цій нагоді, де були представники від різних країн та організацій, після закінчення ювілейних святкувань відбуто З’їзд УПСО (Українське Патріярхальне Світове Об’єднання), в якому я, як представник Австралії, брав участь. Після повнотижневого святкування в Римі, я від’їхав до Боснії - Прнявору, де взяв участь у відкриттю їхнього духовного центру. Той новозбудований духовний центр був присвячений 1000-літтю хрещення України. Це справді було величаве і торжественне свято. Учасники - це велика маса людей паломників. Багато наших владик і других віровизнань. Багато священиків різних національностей і віровизнань. А після Святочної відправи відбувся величавий святочний бенкет, на якому було понад 2000 народу…».

Антін Ґралюк зі свою донькою Олею (Москалюк), - 19 січня 2019 року, всередині харму УГКЦ, - Мельборн

«Хочу пригадати, - пише далі у своїй книзі пан А.Ґралюк, що в той час парафія Прнявор була найчисельніша і там було найбільше скупчення наших вірних на терені Боснії. Прнявор був деканатом, а деканом був о.Петро Овад. Користаючи з такої нагоди,… відвідав я моїх рідних і знайомих, які ще там залишились. Я відвідав місцевості Прнявор, Баня Лука, Дервент, Добой, Сараєво, Вуковар і місце, де я народився, село-кольонію Детляк, але на жаль там з моєї родини вже нікого не було. В Прняворі відвідав моїх кузенів Степана Ґралюка і Омеляна Ґралюка з родинами. В Баня Луці відвідав я мого кузена професора археології Бориса Ґралюка з родиною і др-а Євгена Павлишина, який одружений з моєю кузинкою Олею Ґралюк. У всіх цих вищесказаних відвідинах зі мною брав участь др. Василь Маркусь. Мусів я заїхати до Баня Луки, щоб зустріта ще єдину мою живу тету Анну Облещюк, з дому Ґралюк, яка є самітною вдовою і має вже понад 90 років життя.

Антін Ґралюк, - 19 січня 2019 року, - Мельборн

З Прнявора автобусом від’їхав я до міста Дервенту. Там я мав мого іменинника-стрия Антона Ґралюка. Там в Дервенті жила тета моєї дружини Антонія Водановіц. звали її Беба, з чоловіком Яковим. А недалеко Дервенту. а саме 9 км від нього у Люпляніці жили самітня мама моєї дружини Марія Ґардаш. Таким чином мав нагоду усіх їх відвідати і близьких з моєї сторони і сторони дружини, рідню, знайомих і колишніх друзів. Після Риму я поновно поїхав в бувшу Юґославію і там задержався ще два тижні. Найбільше перебував я в тети Беби і в стрия Антона в Дервенті, який походить з Детляку. Зараз хочу задержатися на моїй подорожі з Дервенту на рідне село-кольонію Детляк, де я народився, босими ноженятами бігав і підростав. Про це я вже писав раніше, але зараз хочу написати про це, чого я не згадував останнього разу. Одного дня в суботу я приїхав з Риму. Це був гарний у вересні, що нагадував погідний і теплий літний день. З Прнявора до Дервенту приїхав автом син мойого стрия Антона Ґралюка - Степан Ґралюк. Він сказав мені: «Поїдемо на село Детляк-кольонію, щоб відвідати та побачити де ми і наші батьки колись жили, особливо, щоб це все ти побачив і подивився, як це все тепер виглядає». Там, каже Степан, ми маємо ще нашу куму Стефку, яка походить з роду Кекоц. З Дервенту ми виїхали в трійку: я, стрий Антін Ґралюк і їхній син Степан, який весь час нас возив своїм автом. Виїхали ми дорогою, яка колись була важкою для їзди, і колись цією дорогою наші люди піхотою, а не возами добивались доміста по болоті і ямах. Зараз ця дорога рівна, дорога з Дервенту до Детляку є гориста на віддалі 12 км, дорога гарна і вилита рівно…».

О.Панченко (з ліва) та Антін Іванович Ґралюк, - Мельборн, 2012 рік

Коли розпочалась Перша світова війна, - пригадував тоді пан Антін, -  це було в 1914-у році. Австрія почала воювати, забирала до армії всіх здорових мужчин і таким чином попав і дідусь пана Антона - Петро Ґралюк. Мої бабуня, п’ятеро малих діточок і дві старенькі мами залишились самі на господарці. Найстарший був 11-літній Павло, потім 9-літній Іван, 7-літній Федь-Теодор і 4-літня Анна і дворічний Василь.

«….Все в мені проходить, немов у сні, - зворушено продовжував пан Антін, - впорядковую думки, дійсність, пригадую минуле... Нараз в мені породилась виразна думка і дійсність. Тут вже нікого з моїх немає. Тут прийшли і мешкають чужі неводомі люди. Тут немає вже кого шукати, все пропало, минулось, треба забути все те, що колись було і що воно більше не повернеться. Іду дальше і бачу хату та господарство мойого дядька Олекси. І знову ця сама думка, щоб зайти, відвідати їхню велику родину, сім дочок і чотири сини. Три сини загинули у війні, а решта розійшлась хто куди міг, деякі з них вже давно повмирали. Отже, тут ця сама доля. Все затихло, завмерло, а на їхньому маєткові живуть інші люди. Така сама доля (і недоля) сталась з господаством та хатою родини моєї мами. Навіть знаку немає, що тут колись були хата й будинки. Іду дальше і нагло побіч себе зустрічаю стареньку бабуню і колишню сусідку, дружину знайомого музиканта Івана Кавалка, який вже давно помер. Привітався я з нею, старенькою Настею, випитав про теперішний стан, вона живе сама, діти порозходились за працею, одні подружились, а вона бідненька стара навіть не думас кудись йти і залишати свою хату і поки зможе буде доживати на свойому…. Так їдучи назад, я вигребував думки близько пів сторіччя. Роздумував моє життя, братів і сестер та найбільше думав я про моїх батьків. Бо ж звичайно, це був останній раз, як я відвідав і побачив край, де я народився, там народилися мої батьки, брати і сестри. Ще раз хочу відмітити, що всі вище згадані народились в згаданому краї, не українському, але віра та любов до свого корінного краю ніколи не згасала і не згасла аж до сьогодні. Боротьба за життя провадила нас різноманітними дорогами і способами. Дороги часто бували дуже тернистими, різномаїтими, змінливими, але Богу дякувати під Його опікою ми завжди знаходили вихід. Так під Божим проводом і під проводом Мати Божої ми опинилися в так далекій, тоді ще нам незнаній Австралії. Роки минали, булу вони різноманітними, інколи дужеважкими, але 1991-92 приніс на старий край величезну руїну-страхіття і кровопролиття. У селі Детлаку з наших людей майже ніхто не остався, а як хтось залишився, то був в несамовитій меншості і зовсім пропав та асимілювався…».

А про Австралію, де вже тривалий час мешкає пан Антін з родиною, він писав у своїй книзі, як мені здалося, трохи зі смутком: «…Єдиним недоліком країни було населення. Воно складалось з багатьох народів, з різним історичним минулим, що витворювали їхній життєвий стан, рівень культури та психологію щоденного прожитку. Серед тих народів визначнішими були і є серби, хорвати, словинці, македонці і багато інших, які по природі є або спокійними і добрими або завзятими і немилосердними. Наші поселенці закріпились в диких околицях, корчували дерева, будували хати, садили дерева овочеві та сіяли збіжжя. Наші люди вміють бути працьовитими, вони скоро закріпились на нових місцях поселення, але все тривало не довго. Приходили нові політичні події, зміни окупацій, творення нових форм влади, революції і партизанщина. Все це несамовито відбилось на нормальному життєвому рівні, люди залишали свої дорібки, забирали це, що вдалось на вози і їхали шукати нової долі та умов прожитку…».

Але знову й знову  Антін Іванович Ґралюк повертався до своїх спогадів подій у Боснії: «…під час Другої світової війни в 1942 році, в місяці січні, ціла наша родина під загрозою четніків втекла з своєї хати безповоротно. На протязі чотирьох років перебували ми в кольонії біля родини аж до 1945-го року. В 1945-у році, у місяці березні, мої батьки і ціла родина виїхали з Детляку з Боснії і поселились у Сремі в селі Янковці. Зараз після одного тижня, а саме перед упадком Хорватії вернулися до Боснії. Переночували ми у Дервенті і на другий день вертаємось назад і опинились у Славонії, село Каніжа. Тут на третій день ми дочекались перевороту. Партизани-тітовці перебирають владу і ми там перебули до осени, до місяця жовтня. Одержавши згоду, ми переїхали та поселилися по другій стороні ріки Дунаю у Бачку-Войводіну, село Бадзяни. Тут пережили ми найгірші часи режиму. Я особисто в 1949-у році мусів обов’язково вступити до армії і вертатись з неї щойно в жовтні 1951-го року. В 1954 р. одружився я з Марією Ґардаш і зараз на початку 1955-го року переходимо з дружиною на хорватську сторону, через ріку Дунай і поселились в місті Вуковар. В 1956 р. нам народилася доня Оля. В 1957 році мої батьки, молодший брат і три сестри також переходять до Вуковару. В 1964-65 роках Бачку-Вайводіну залила велика повінь і цю дільницю де ми колись мешкали повністю затопило і вода понищила всі будинки. Після Другої світової війни до Вуковару поселились біля 200 родин українців (крім русинів). В 1963 році збудовано нашу церкву і тут зараз прибули Сестри Василіянки і закуплено хату на монастир. В 1968 році оформлено Союз Русинів і Українців. Союз видавав власний журнал – «Нова Думка», якої редактором був Володимир Костельник. При Союзі оформлено культурно-освітнє товариство, драматичний і танцювальний гурток і це по секціях: русинська секція, українська, які працювали окремо, кожна для себе і у своїй культурі й змісті. За старанням управи у школах заведено українське навчання, де наші вчителі провадили все українською мовою. На початку українського навчання брало участь 60 українських дітей. Русинські діти мали своє навчання окремо у свойому діялекті. Хочу відмітити, що це були тільки початки, почалось воно в 1968-70 рр., так воно і потім продовжувалось, але дальше мені про це не було ближче відомо, як воно відбувалося, бо вже на початку 1970 р. я з родиною виїхав до Австралії. Це було на початку 1970-го року, в місяці травні і я з дружиною і донею та моїм братом вибрались до Австралії та поселились у Мельборні. Того самого року поважна кількість наших українських родин з Вуковару також виїхали до Австралії, а пізніше прибуло ще більше з різних місцевостей тодішньої Юґославії. В місяці лютім 1975 р. я відвідую Вуковар в Юґославії. щоб забрати моїх батьків до Австралії і це мені, Богу дякувати, вдалося, бо вже у місяці квітні, того самого року, мої батьки були в Австралії. В Австралії мій батько прожив ще біля трьох років і в листопаді 1977 р., на 72-у році життя помер. Моя мама прожила ще до 1995-го року і на 86-у році життя відійшла до Бога. В 1992 р. ми вспіли ще забрати до Австралії маму моєї дружини, бо в Боснії, де вона жила, проходила завзята боротьба і війна, її вигнали з власної хати і вона до неї ніколи вже не повернулась. Хату і все дальше майно забрали серби. Мама дружини тут в нас в Австралії ще прожила понад три роки і в 1996-у році маючи 82 роки, відійшла у Вічність. А батько дружини ще давно передвчасно на 63-у році життя свого трудолюбивого життя відійшов до Бога на вічний спочинок. Сьогодні в бувшій Юґославії, а зараз в Хорватії, маю ще дві сестри - Анну і Маґдалину. В Австралії маю також дві сестри Марію і Катерину і брата Александра. Дружина у Хорватії має ще одного брата Миколу, а другий Петро десь пропав безслідно у війні, не стало його і до сьогодні не знаємо, чи помер, чи загинув? Наймолодший брат Іван на 50-у році життя помер. А дальші, сестра Фінька і брат Степан знаходяться тут, в Австралії…».

«….Я на пенсії, - продовжував пан Антін Ґралюк, - живемо поза містом Мельборну, недалеко летовища в популярній місцевості Булла. Був час, що я був активістом громадським і церковним…». Як мені видається, - історія родина Ґралюків та Ґардашів представляє собою незавидну долю етнічних українців  - втрати, жахливі переживання свідомих людей поневоленого народу. Будучи власниками і жителями на багатій рідній українській землі, вони були змушені її залишити і як багато інших йти у світ шукати кращої долі прожитку для своїх рідних. Дійсно, це не був легкий шлях. Треба було все починати «від початку», корчувати дерева, будувати хати, засаджувати сади і поля і жити весь час в жахливім життєвім страсі, де не знати було майбутнього дня і так багатьох життєвих несподіванок.

«…Зроби, дорогий читачу, - писав у 2003 році далі у своїй книзі пан Антін, - перелік скільки з родини Ґралюків пропали, загинули або передвчасно повмирали... Таких було сотні, одні пропали безслідно, інші зденаціоналізувались, забули навіть рідну мову, ще інші замінили місце прожитку і повиїздили до інших континентів, як Австралія, Америка, Канада та подібні. Кажуть про 50 мільйоновий український народ має додаткових 20 мільйонів на поселенні у світі. Це жахлива статистика. До цього належить додати величезні мільйони знищення сусідами України нашого населення. Це не час і місце про це докладніше писати, але можна писати про нашого північного сусіда, на руках і совісті якого величезні мільйони людей і державного маєтку. Боже Провидіння сьогодні сказало своє слово і ми як ніколи досі одержали самостійність без одного вистрілу і без краплини пролитої крови. Все це в минулому ми мали, так багато і наше християнство було таким відважним і жертвенним, що Всевишній винагородив за це. Я вже згадував, що зараз ми живемо в сусідстві з донею Олею, зятем Іваном й внуками. їх маємо четверо. Найстарша Христина, 24-річна, вийшла заміж і працює при війську. Степан 23-річний вивчив будівництво, а Павло 19 і Ляриса 13 років ходять до школи. Зять Іван має будівельну фірму…».

«Дорогий Читачу, - далі звертався у своїй книзі Антін Іванович Ґралюк, -  цей нарис скороченої історії наших поселенців у Боснії, дещо детальніше нашої родини, відображує пережиття та їхню долю і недолю. Особливо це відноситься до спогадів з мойого села Детляк і тих, які там жили, їхня доля, їхнє особисте переживання і моєї цілої родини. Це все правдиве, воно залишило важкі спогади, втрати і гіркоту. Саме життя малювало картини боротьби за життя і спогади минувшини, які вже більше ніколи не повернуться. Ці мої спогади залишаю дітям, внукам,і правнукам, тим, які там жили та всім зацікавленим.. Але на цьому кусочку паперу буде задокументовано і буде пригадувало та свідчило про долю та недолю всіх тих, які безповоротно переступили свій рідний край, поріг і розсіяли свої кості по цілому світі. Бо вони хотіли жити в такій вірі і традиції, як їх породили їхні батьки…».

Ось у такій знаменитій і патріотичниій родині Ґралюків та Москалюків, що замешкали поблизу Мельборну,  я й зупинявся у 2012 році, де й провів з-поміж них - у захопливих і плідних дискусіях та розмовах з паном Антоном Ґралюком, його донькою Олею та зятем Іваном Москалюком незабутній тиждень свого життя. Усі тамтешні українці живуть щодня і щохвилини україськими нашими болями, проблемами, перемогами і негараздами. Часто мені згадується тепер як пан Антін питав: «А як воно так сталося, пане Олександре, що Україною правлять її недруги, ба більше, - відверті українофоби, навіть вороги?...». Та що я мав тоді відповісти? Хіба по-галицьки: «І нема на то ради». Казав ще про відсутність патріотів, провідної верстви, вироблених політиків, суцільну корупцію й хабарництво… Так є… «І нема на то ради»…

Спілкуючись з Антоном Івановичем Ґралюком та знову й знову перечитуючи фраґменти з його книги спогадів про українців в Боснії, - я ще гостріше і щемніше  відчуваю свою приналежність до великої української нації. І я дуже цим пишаюся. Я також тішуся, що ми, українці, незважаючи, де ми опинились – в Боснії, Австралії чи, зрештою, -  в самій материковій Україні, на Наддніпрянщині чи Закарпатті, - є представниками великого, працьовитого й гордого народу, незважаючи на те, що така неласкава доля розкидала нас по усіх усюдах.

В усвідомленні нашої належності до великої, окремішної і виняткової нації, мабуть, і є велике й світле майбутнє для усіх нас, з роду-племені українців та українок, зібраних натепер і навіки в єдину й Соборну Державу, яку, певен, - ніколи не зможуть повалити московські окупанти та їхні прихвосні й лакузи.

Підготував Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

 

*Примітка: Збірні світлини із хатнього архіву Антона Ґралюка

 

Теги:
2019-01-22 02:00:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар