Славетний рід священиків Базилевських - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Славетний рід священиків Базилевських
   

Славетний рід священиків Базилевських

Олександр Панченко

 Слідами спогадів отця Юрія та історично-документальних довідок й матеріалів

Чи не вперше про родину священиків Базилевських я довідався  із  біобібліографічного довідника авторства дослідника-полтавця Петра Ротача «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміґрації…», який побачив світ вже понад два десятиліття тому, у 1998-ому році,  в полтавському видавництві «Верстка».

Михайлівська церква (1777 р.) у с. Свиридівка Лохвицького повіту (нині Лохвицького р-ну Полтавської обл.)

Далі мої пошуки за Базилевськими продовжились вже на за океаном у травні 2016 року, коли я на запрошення д-ра Івана Буртика із Кліфтону вперше в своєму житті відвідав США, де зокрема побував також й при місці Вічного спочинку багатьох славетних українців на православному цвинтарі  у Саут Бавнд Бруці, куди я поїхав на авто разом паном Петром Палюхом.  Мені, на жаль, не вдалося тоді віднайти місце Вічного спочинку отця Володимира Базилевського, але я знав точно, що він скінчив свій життєвий шлях у Нью-Йорку 22 грудня 1997 року, де понад двадцять один рік, від 1976-го по 1997-ий, служив настоятелем катедрального собору св.Володимира у Нью-Йорку та очолював Діловий комітет полтавського земляцтва у цьому місті.

Протопресвітер о.Володимир Базилевський і паніматка Єліконіда, - 1979 рік

Побачив же світ Божий отець Володимир Базилевський рівно 116 року тому - 19 червня 1903 року у селі Батьки тодішньої Полтавської губернії під московською окупацією, пізніше виявив себе  видатним церковним діячем української діаспори у США. Володимир Базилевський закінчив Полтавське духовне училище та два класи духовної семінарії. Два роки навчався в Полтавському інституті народної освіти. Виключили його з третього курсу як сина священнослужителя. Ховаючись від переслідувань, деякий час він учителював, а потім у Харкові закінчив курси креслярів-конструкторів. Працював зокрема  в інституті проектування сільськогосподарського будівництва. 1943 року еміґрував до Австрії. В повоєнний час жив у таборі для переміщених осіб Ді-Пі в Західній Німеччині, доки 1950 року не перебрався до США. У Нью-Йорку працював креслярем і дизайнером. Вийшовши 1969 року на пенсію, прийняв священичий сан. Спершу був настоятелем церкви Святої Покрови, а від 1976 року, як я вже значав вище, й до самого відходу у Вічність був настоятелем катедрального собору Св.Володимира у Нью-Йорку. Отець Володимир був удостоєний золотого наперсного хреста, мав сан митрофорного протоієрея та протопресвітера. Влітку 1994 року він разом зі своїм синои Юрієм відвідав Україну й побував на місцях життя своїх батьків і свого дитинства та навчання. Про це о.Володимир розповів у репортажі «Подорож по Полтавщині» у газеті «Полтавське земляцтво» (Нью-Йорк, 1994, число 7). 1995 року він вітав у своїй катедрі Президента України Леоніда Кучму. 

Отець Іван Базилевський (з бородою, в капелюсі), праворуч від отця - дочка Ольга Базилевська. В першому ряді (в профіль) - паніматка Євдокія, - Полтавщина, село Човно-Федорівка, 1927 рік

Син священика Володимира отець Юрій Базилевський у листі до мене від 9 травня 2019 року зокрема пише: «…Рід родини Базилевських був священичим. Мій прадід, ієрей Потапій Базилевський був священником в селі Свиридівка, Лохвицкого повіту на Полтавщині. В 1994 році я поїхав разом з моїм татом, о.Володимиром Базилевським, до села Свиридівки. Дім де жив о.Потапій і де мій тато приїзжав  4-літнім хлопчиком до свого діда, тепер - сільська рада. Ми поїхали на місцевий цвинтар, щоб знайти могилу о.Потапія. Шукаючи, поблизу ми побачили стареньку жінку з двома костилями і запитали її - чи знає вона, де похований о.Потапій. Ця жінка, ім’я якої я, на жаль, не запам’ятав, сказала, що о.Потапій вінчав її в 1924 році. Могила о.Потапія є четверта від могили її тепер вже покійного чоловіка. Хрести на могилі о.Потапія, як рівнож її чоловіка, були залізні й комуністи позрізали їх, бо їм потрібний був метал «для розбудови соціалізму». Я замовив хрест в Харкові, де жив мій кузин Георгій Базилевський. За два роки, уже по смерті мойого тата, о.Володимира, я з моєю дружиною, Оксаною, та з моїм кузином Георгієм, і його дружиною, Олександрою, привезли новий хрест і поставили на могилі прадіда, о.Потапія й паніматки Вікторії. Я поставив і освятив цей пам’ятник. Люди, що жили тоді через дорогу від цвинтаря сказали, що та жінка, яка показала нам могилу о.Потапія, - вже померла. Нас запрошували ці люди до їхньої хати на обід. Ми ж, подякувавши за гостину, відмовились, бо дуже поспішали до Києва. Мій тато, о.Володимир, народився 19 червня 1903 року в селі Батьки на Полтавщині.  Його батьки були о.протоєрей Іван й пані матушка Євдокія Базилевські. У тата були два брати Микола й Анатолій та сестра Олена. Отець Іван був призначений на парафію в селі Човно-Федорівка тодішнього Опішнянського повіту. Як настав большевицький переворот у Петроґраді та перша Українська революція революція в роках 1917-1919 найстарший брат o.Володимира Микола, якому було тільки 17 років, пішов добровольцем в українську армію. За якийсь час отець Іван забрав його назад додому. Коли ж Микола став повнолітнім, - то він знову пішом в українську армію і там загинув. Батьки Миколи ніколи так не довідались, де ж він загинув й де похований. Отець Володимир вчився в семінарії на священника в м.Полтаві. З приходом до влади большевиків семінарію закрили і о.Володимир вступив до університету, де мав студіювати будівництво та архітектуру. Коли ж там довідались, що батько отця Володимира був священиком,  то о.Володимира викинули з університету. Діти о.Івана -  Володимир, Анатолій і Олена виїхали з полтавського села Човно-Федорівки на Харківщину. Тоді багато довколішніх церков закрилися під тиском большевиків. Люди почали приходити з сіл,  де позакривалися церкви,  до церкви в Човно-Федорівці. Це, звичайно,  не подобалось большевицькій  владі,  бо вони вважали це «контрреволюцією». Влада тиснула на о.Івана, щоб той покинув церкву та служити Богові. Навіть Іванова родина радила о.Івану відійти. Але о.Іван не хотів покидати церкву, тим самим позбавити численних прихожан жити без рідної церкви. Одного дня під час святої Літургії большевики-безбожники зайшли прямо до вівтаря й силою витягнули о.Івана, заарештували його й заслали до Сибіру без права переписки з родиною. В часі Другої світової війни виявився один чоловік, що знав о.Івана, і був з ним на засланні в Сибіру, йому згодом пощастило вернутись на Україну. Він розповів, що в Сибіру в’язні, а між ними - й  о.Іван,  під час дуже холодної зими пиляли дерева, щоб побудувати дорогу для «потреб соціалізму». Одне дерево упало й забило о.Івана. Його там і поховали, в холодних й непривітних московитсько-сибірських снігах. Церковне ж правило вимагає, щоб Літургія була закінчена. Тому що о.Іван не зміг закінчити службу, то я, коли поїхав в  Україну у 2004 році, - то закінчив цю службу, щоправда, не в Човно-Федорівці, бо там комуністи та їхні посіпаки вже розібрали церкву, а в церкві вже на Прикарпатті, на  Івано-Франківщині, в сослужінні з митрополитом УАПЦ Андрієм.

Базилевський, отець Микола, з учасниками церковного хору, - 1924-ий рік

Дядько мого тата о.Микола Базилевський був священником Української Автокефальної Православної Церкви у Миргороді. В 1927 році, коли о.Микола повертався додому з церкви ввечері на Страстний Четвер, то по дорозі його застрелив комсомолець. Того комсомольця зловили, але потримавши декілька днів,  випустили, бо він убив «врага народа». Володимир Базилевський, мій тато, виїхав з полтавського села Човно-Федорівка на Харківщину і там в 1929 році одружився у місті Барвінково з Єліконідою Колесніковою. Єліконіда була внучкою місцевого економа Фінченка. Пан Фінченко мав велику посілість, в нього працювало багато селян. Селяни дуже любили свого господаря, бо він дуже добре платив і в жнива, і на свята, на Різдво й Великдень, пригощав своїх людей та нагороджував кожного дарунками. Московитська царська влада хотіла навіть нагородити його званням дворянина, але Фінченко категорично відмовився від такого «титулу». Він сказав, що походить із старого козацького українського роду й не хоче жодної російської (московитської)  нагороди. У Володимира і Єліконіди у 1933 році народився син Юрій, а в 1939-ому - народилася дочка Інна. Еліконіда працювала вчителькою. Кожного разу, як тільки большевицька влада в Москві «визнавала» якогось партійного конкурента тирана Сталіна «шпіоном» і «врагом народа», - тоді мій тато, допомагаючи мамі, відразу ж вирізав зі шкільного підручника фото того таки «шпіона», бо інкаше б влада визнала маму «пособніцей шпіонів» й суворо покарала б її «по всєй строгості совєтского закона», хоча насправді…  вона ніколи не знала жодного з цих т.в. «шпіонів» або «прєдатєлєй родіни».

В часі  Другої світової війни родині Базилевських  - Володимиру і Єліконіді, - пощастило виїхати з Полтавщини, вже перед «красною армієй», що з великими втратами, але швидко наступала, - спочатку вони виїхали до Галичини, а потім перебрались до Австрії.  При кінці війни родина Базилевських переїхала до м.Зальбурґу в американський зоні. Комуністична ж окупаційна влада совєтського союзу намагалась повернути українських біженців назад, з дозволу сказати,  «на родіну». Насправді ж таке повернення означало «засудження» й тяжка каторга в сибірських таборах як «ізмєнніков родіни». Спочатку американці хотіли «допомогти» своїм совєтським союзникам й переслати українських біженців додому. Але в скорому часі американська військова влада зрозуміла, чому совєтська влада хоче повернути біженців «на родіну», - насправді це означало ймовірну загибель, смерть або ж довгорічну каторгу в системі ҐУЛАҐ-ів. Американська влада дозволила біженцям залишитися в таборах переміщених осіб т.зв. «Ді-Пі». Цим біженцям американська влада згодом дала можливість поселення до країн північної й південної Америки.  

З ліва до  права - о.Я.Митульницький, іподіякон Юрій Базилевський, Владика Андрій Кусчак, о.Володимир Базилевський, о.Іван Ткачук, о.Іван Бузенко та іподіякон Юрій Микуленко. - 1969 рік

Родині Базилевських пощастило еміґрувати до Сполучених Штатів Америки в 1950-ому році. Я добре пам’ятаю, що ми приїхали кораблем з порту Бремен Ґафен в Західній Німечині до міста Нью Йорку. Початки життя в Америці були дуже тяжкими. Тяжко було поступити на роботу, бо ми не знали добре англійської мови. З великими труднощами я й тато дістали роботу в компанії American Standart в Ґобокен (штат Нью Дзерзі). Спочатку ми мешкали в Асторії (частині Нью Йорку). Ми жили в помешканні з чотирьох кімнат (тато , мама, сестра Інна і я) в мешканні, яке складалося з одної спальні й кімнати зі столом та канапою. Мама та сестра Інна спали в спальні, а я й тато - в іншій кімнаті з канапою та столом. Кухня і туалет з ванною був спільним для нашої родини і для родини Березницьких, дядька Сергія та його двох дочок - Олі та Ніни. Родина Березницьких жила в одній кімнаті на тому ж самому поверсі,  як і ми. Щоб добратися до праці, я й тато вставали в 5-ій годині ранку, їхали сабвейом (підземкою)  до Мангеттену, потім ми брали паром черз річку Гудзон, а потім вже їхали потягом до Байону, де була фабрика кальориферів American Standard. Робота була тяжкою: тато цілий день лопатою закидав пісок, а я обслуговував машину, що обточувала кальорифери. Інна ходила до школи, а наша мама дістала роботу чистити офіси в будинку Chrysler. Мама відпроваджувала мою сестру Інну, Олю й Ніну Березницьких до школи, готувала обід і їхала на працю чистити офіси та верталась лише о 1-ій годині ночі. Нашій родині було дуже тяжко і не вигідно жити в Асторії. Через півтора року ми найшли мешкання в Брукліні. Нове мешкання вже мало дві спальні, одну лазничку, але там не було опалення. Батьки купили газову піч й включали обігрів тільки вночі. Тато віднайшов працю в компанії Micromold, що виробляла конденсатори.  Через два роки ми перейшли до іншого мешкання, теж в Бруклині. Згодом тато дістав кращу працю, як кресляр, вже в компанії Dorr Стамфорд (штат Коннектикут). Сестра Інна закінчила середню школу Girls’ High School в Бруклині. В цій школі Інна була тільки одна біла, всі інші - були чорношкірі. Я також закінчив середню школу  Washington Irving High School. Цю школу я закінчив за півтора року, вчився в школі ввечері, а вдень працював в компанії Steiner Plastics, що виробляла пластикові емблеми для реклами. В 1959-ому році ми купили однородинну хату в Ozone Park. Це для нас було велике досягнення і велика люксус. Після закінчення середньої школи я поступив в Семінарію св.Володимира і до Університету міста Нью-Йорк (City University of City of New York). Сестра Інна іступила до міського університету Барух. Мені з наукою було тяжко, оскільки навчався одночасно в двох школах, давалося взнаки не дуже досконале знання англійської мови. Після двох років я покинув навчання в семінарії і зконцентрувався на науці в Нью-Йоркському університеті. В 1957 році я успішно закінчив цей Університет зі ступенем Бакалявр Електричної Інженерії (Bachelor of Electrical Engineering). У 1967 році я закінчив ще  й New Jersey Institute of Technology з ступенем Мастер (Master of Science of Electrical Engineering). Моя перша професійна робота була в компанії Federal Technical Laboratory, що була частиною International Telephone and Telegraph. Ця було праця в оборонній галузі США. Я також працював в інших компаніях оборонної індустрії, зокрема, в Loral i Airborne Instrument Laboratory. Працюючи в оборонній індустрії, треба було мати доступ до секретних справ Америки т.зв. Security Clarence. Після закінчення Cellular Communication я працював в компанії Bell Telephone Laboratories, а також - California Microwave Corporation. У 1994-ому році я одержав роботу в Mililcom Corporation в Люксембурґу. Я був призначений технічним директором на Російську Федерацію (підсовєтську Московщину) й одночасно на всі країни так званого СНД. Ми тоді започаткували стільниковий зв’язок в Москві, Омску, Бєлґороді,Чєлябінску та в Алма Аті, тодішній столиці Казахстану, як також й Україні. В Україні наша компанія, на жаль, не змогла поставити нашу систему, незважаючи на наше краще устаткування й дешевшу ціну через…  хабарі окремим представникам української влади. Моя остання праця в індустрії була в компанії Sony Electronics в галузі телекомунікації. Працюючи в індустрії, я не забував про релігійні справи та шанував нашу рідну церкву. При кінці 1950-их років українська православна молодь створила Товариство Православної Молоді. Це  Товариство видавало місячний журнал, обладнало собі домівку при церкві св.Трійці при Брум стріт. Тут відбувалися періодично релігійні доповіді, як також вечірки з танцями й забавами. Духовним капеляном був о.Тимофій Міненко, а головою Товариства був я, Юрій Базилевський. Я також прислуговував  як іподиякон Владикам Ігорю, Паладію й Антонію. Після виходу на пенсію я продовжив богословську науку в семінаріях антіохійської митрополії св.Стефана і в українській семінарії св.Софії. Після закінчення семінарії св.Софії Митрополит Української Православної Церви в США Антоній висвятив мене в диякони 16 лютого 2003 року, а в священики - 8 березня 2003 року.  Спочатку я служив в церкві Всіх Святих в м.Нью-Йорку, як сотрудник о.Андрія Кулика. Потім я почав служив церкві св.Апостолів Петра і Павла в м.Керчонксон (Н.Й.). Цю церкву св. Петра й Павла побудував полковник Петро Войновський, батько моєї дружини Оксани. Полковник Войновський був провідником Буковинського Куреня. В 1942 році полковник зі своїми вояками обороняв собор св. Андрія Первозванного в Києві від німців підчас висвяти Владики Мстислава, Ігоря, Генадія й інших єпископів Української автокефальної православної церкви. Висвята відбувалася в секреті від німців, бо вони не хотіли, щоб була в Україні УАПЦ. В літніх місяцях я служу святі Літургії в каплиці Святого князя Володимира на оселі Союзівка. Влітку на оселі Союзівка відбуваються молодечі табори, як рівнож приїзджають українці на відпочинок. 7 жовтня 1967 року я одружився з українською балериною Оксаною Войновською. У нас народилося троє дітей  - Богдан і Христина (близнята) 2 січня 1969 року та  Андрій, який народився 23 вересня 1977 року.  Христя вийшла заміж 28 червня 1994 року за Росса МекМікена. У них народилося троє дітей – Андрій,  13 травня 1997 року народження, Вікторія,  15 липня 1999 року народження та  Наталія, 7 березня 2004 року народження. В 2016 році Христя розвелась з Россом.  Богдан одружився з Христею Луцькою 31 липня 1999 року.  У Богдана й Христі, народилося двоє дівчат – Ганна,  8 вересня 2003 року народження й Александра,   1 червня 2005 року народження. Богдан працює в фінансових Інституціях  м.Нью Йорку. Багато разів він представляв свою компанію в International Monetary Fund для фінансової допомоги Україні. Син Андрій одружився з Анною Назаренко 3 жовтня 2015 року. В них 27 квітня 2018 року  народився син Лев.  Андрій наразі працює в фінансовій компанії Brownstone Investments. 

Базилевський, oтець Юрій, з презедентом Річардом Рейґаном у Білому Домі, зустріч з нагоди 1000-ої річниці Хрещення Руси України у 1988 році

Сестра Інна вийшла заміж за Артура Соломона в 1965 році У них є один син Терентій. Терентій одружився з Христею, в них є двоє дітей - Анніка та Юліян.

Брат отця Володимира Базилевського  Анатолій служив в совєтському війську. Як інженер, він працював над розбудовою протиракетної оборони Москви, в Капустиному Яру й інших місцевостях. Помер він у 1982 році й був  похований в передмісті Москви, Одінцово. В 1993 році о.Володимир поїхав на цвинтар, де був похований його брат Анатолій, зняв червону зірку з пам’ятника Анатолія й поставив хрест та відслужив панахиду. Дружина Анатолія, Ольга померла в 2007 році. В мого дядька Анатолія і Ольги Базилевських народилося двоє дітей -  Тетяна й Георгій. Тетяна померла в 2013 році.  Георгій був одружений з Галиною. У них було двоє дітей - Володимир і Юлія. Дружина Георгія, Галина померла в 1995 році, й Георгій одружився вдруге з Олександрою. Сестра  отця Володимира Базилевського -  Ольга була одружена з Емілем Гоєвим. Еміль прийшов у складі українського війська з Галичини в часі української революції в 1917-1921 роках й залишився на підсовєтський Україні. Він одружився з Ольгою Базилевською. Від часі німецько-совєтської війни був заарештований й був засланий в табір до Сибіру. Повернувся із заслання у 1956 році й помер 1978 році. В Еміля й Ольги був син Володимир, він помер в 2007 році.

Отець Володимир  після проголошення Незалежности України віднайшов двох своїх двоюродних братів - Михайла Лотиша й Вадима Базилевського. О.Володимир в 1993 році хрестив внучку Михайла - Анну,  яка живе в Одесі та дружину Вадима, Валентину,  в 1994 році. Вадим і Валентина Базилевські жили в Києві при вулиці Немировича-Данченка. Вадим Базилевський помер в 1997 році, а його дружина, Валентина померла в 2013 році. Мати  о.Володимира Базилевського залишилась в часі німецько-совєтської війни на Україні й померла у 1958 році. Батьки Єліконіди Базилевської,  -  Кіндрат й Пелагея Колеснікови залишилися на Україні під час останньої світової війни, вони померли, ймовірно,  в 1944 або 1945 році…

…Слід ще наголосити, що по закінченню Другої світової війни багато українців опинилися в американській та  англійській окупаційних зонах Німеччини і Австрії. Попри постійні намагання совєтської окупаційної влади повернути українців, які втекли  перед наступаючим совєтським фронтом й опинились на американській, англійській та французькій зонах Німеччини і Австрії, американський військовий уряд дав притулок багатьом українським утікачам.

Панахида за жертвами українських Голодоморі на катедрі Святого Патріка в Нью-Йорку. - Панахиди проходять щорічно у листопаді

Українських  біженців поселили американці в таборах. Ті табори, де поселили цих біженців,  були колишніми німецькими військовими казарми.  У Західній Німеччині українці відкрили 88 народних шкіл з 5400 учнями і 35 гімназій. В Австрії було 15 народніх шкіл з 715 дітьми, 4 гімназії були з 565 учнями, зорганізовано 4 фахові курси. У 1949-51 pоках ця складна мережа укрїнського шкільництва в Західній Німеччині і в Австрії перестала існувати. В Західній Німечинні і в Австрії відновилася Українська Православна Церква з єпископатом очоленим Митрополитом Полікарпом. Від 1948-го до 1956 рік українські біженці почали  переселятись до країн північної і південної Америки. Найбільше українців переселилось до США та Канади. Багато тих, що поїхали до країн південної Америки, в 1960-тих роках переїхали до США. В той час в США вже деякий час існували православні й греко-католицькі церкви. Нові українські еміґранти посилили й заснували ще багато православних церков. Найбільш  відомий полтавець з походження, Митрополит, а пізніше – Патріарх Мстислав (Скрипник) був небожем Симона Петлюри. Під його керівництвом було засновано осередок православної церкви в США, в місці Саут Баунд Брук, в штаті Нью Джерзі, за 60 км від м.Нью Йорк. В цьому православному осередку було побудовану церкву св. Андрія Первозванного в пам’ять жертв Голодомору 1932-33 років. Тут засновано український цвинтар, де тепер є поховані  більше як 5000 українців-еміґрантів. Тут спочивають православні єпископи, священники, члени уряду УНР, вояки і старшини українских армій й воїнів УПА та Буковинського Куреня. Патріарх Мстислав спочиває в крипті від Церквою св. Андрія. В цьому осередку була заснована Владикою Мстиславом Семінарія Святої Софії. В осередку було побудовано культурний центр із залею на 600 осіб, дім Консисторії й музей (ще не закінчений) присвячений жертвам Голодомору.  Іншими полтавцями,  які спричинились до розбудови українського життя діяспори була родина Воскобійників. Зокрема,  Олексій (Алекс) Воскобійник - будівничий контрактор будівель Університету Штату Пенсильванія, він побудував багато будинків для цього Університету. Він та його дружина заснували Фундацію Воскобійників. Ця Фундація пожертвувала 1 мільйон доларів на катедру українських студій Університету Штату Пенсильванія. Фундація Воскобійників  також склала пожертви на Україну та на українські православні церкви в США та в Україні. Олексій Воскобійник є уродженцем м.Миргорода.

Отець Володимир Базилевський був 22 роки настоятелем Катедри св. кн. Володимира в м.Нью-Йорку. Церква св.кн.Володимира є головною українською церквою м.Нью-Йорку і катедрою владик Мстислава, Марка й натепер - Митрополита Антонія. Отець Володимир поховав багато старшин армії УНР, Буковинського куреня й генерала Петра Григоренка. о.Володимир був капеляном генерала Григоренка. О.Володимир започаткував виступи нью-йоркського хору «Думка» та київського хору «Думка» в Катедрі від час Різдвяних свят. В 1975 році з Катедри траслювалось Великоднє Богослужіння радіостанції «Голос Америки» на підсовєтську Україну. Тоді ж вперше за довгий час по війні родичі родини Базилевських через цю передачу довідались про о.Володимира, що він є в Америці.  Після того як Україна стала незалежною, о.Володимир став капеляном українських дипломатів в українському Консульстві і Посольстві до Об’єднаних Націй в м.Нью Йорку. Отець Володимир похрестив багато нехрещених дипломатів та членів їхніх родини. В катедрі св.Володимира о.Володимир вітав Президента України Л.Кучму, міністра  оборони Констянтина Морозова та міністра зовнішних справ Анатолія Зленка. Перед висвяченням в священники о.Володимир був головою Нью-Йорського відділу гетьманців-державників та членом Управи Українського Конґресового Комітету Америки.

Служба на Храм Св. апостолів Петра і Павла  з Митрополитом Антонієм, священиками Юрієм, Іваном Лиманом, Стефаном Маслюком та дияконом Василем Довганом

Полтавский уродженець Александер Редко був Головою і членом Управи Катедри св.кн. Володимира в Нью Йорку.  Федір Капуста, що народився в Миргороді 1900 році, був переслідуваний совєтською владою і пережив Голодомор в 1932-33 роках. Він переїхав до  Нью-Йорку, тут працював фізично і власними коштами видав книжку про Голодомор. Було багато й інших полтавчан в США, на жаль, докладних інформацій про них у мене немає…».

Далі слід коротко зупинитися й на постаті уславленого полковника Петра Олександровича Войновського (1913-1996), батька дружини, тестя отця Юрія, — видатного українського політичного, військового діяча, борця за Незалежність України. Пане Петро після арешту Віктора Кулишіра 4 листопада 1940 року пан Петро став Краєвим провідником ОУН(б) Буковини. За рік Петро Войновський очолив збройне повстання буковинців проти совєтської окупаційної адміністрації. Бувши членом Української Буковинської Національної Ради, він зорганізував нову українську адміністрацію в містах і селах Буковини, організовував збройну боротьбу проти німецько-румунського антиукраїнського союзу, вів переговори з представником німецького командування про майбутнє Європи та місце України, як рівної серед інших держав. У складних переговорах українських, румунських і німецьких представників 28 червня 1941 року у Чернівцях відстоював гідні  умови формування Буковинського Куреня з метою боротьби проти большевизму на українських землях та за утвердження Української Держави. Звістка про формування куреня спричинила велике піднесення серед українців Буковини. Цвіт свідомих українців записувався до боротьби за Українську Державу. Батьки приводили своїх дітей і благословляли на святу боротьбу. Як тоді думалося: німецька сила допомагає виганяти большевиків з України, а тому розумним українським людям необхідно йти на Велику Україну, до Києва, й очолювати будівництво українських державних структур. Головний Провід ОУН призначив Петра Войновського командиром Буковинського Куреня. Це була найбільша Похідна група ОУН(р) чисельністю до двох тисяч вояків. Одначе, після значного піднесення пов’язаного із вступом Буковинського Куреня до Києва в жовтні 1941 року, наступило похолодання німецько-українських стосунків. Багато активних діячів Куреня було розстріляно. Від 1949 року  Петро Войновський проживав в США, брав участь у відновленні діяльності Організації Державного Відродження України та Організації бувших вояків-українців в Америці, був чоловим членом Українського Вільного Козацтва, Пласту (належав до куреня «Хмельниченки» та осердку УПС у Керґонксоні). Та найголовнішим у його житті після війни залишався моральний, духовий обов’язок командира Буковинського Куреня. Полковник Петро Войновський збирав матеріали про побратимів та про спільну боротьбу за Україну. На власні кошти Полковник побудував Вояцьку Святиню учасникам Буковинського Куреня — Церкву-Пам’ятник св. Апостолів Петра і Павла у Керґонксоні, штат Нью-Йорк, США. До речі, Полковник  Войновський — один із небагатьох активних учасників визвольних змагань, які дочекалися проголошення Незалежності України. Попри поважний, брав активну участь у відновленні державності. На кошти, зібрані Петром Войновським у Чернівцях, височить пам’ятник «Героям Буковинського Куреня 1918-1941-1944 років», зведений при кінці вересня 1995 року…

Базилевський, oтець Юрій під час Служби Божої

Марія Пастернакова у своїй книзі п.н. «Українська жінка в хореографії», що була видрукувана накладом Союзу Українок Канади із Фундації ім.Наталії Кобринської (Вінніпеґ-Емонтон, 1963) докладно пише про дружину отця Юрія Базилевського, паніматку Оксану (з дому – Войновську): «…Мистецьке наснаження, яке у спадщині передали наші предки наступним поколінням, має нестримний вплив впродовж сторіч на духовість нашого народу і його творчі вияви. Навіть серед несприятливих умовин і поза межами батьківщини українські одиниці включаються всеціло у різні ділянки мистецтва, в процес його розвитку, у формування нового мистецького світогляду. Теж в класичному балеті появляються часто нові імена молодих українок, які покінчили професійні балетні студії й є сьогодні членами великих балетних ансамблів. Однією з тих, що сьогодні займають передове місце в балетному авангарді на чужині, є Оксана Войновська. Вона Оксана Войновська у класичному танці.  Танцю в часі Другої світової війни в класі проф.Людмили Саєнко в Німеччині, відтак була ученицею пріма-балерини Валентини Переяславець в Ню-Йорку, а опісля закінчила балетну школу д.ля молодих професіоналісток в Нюарку, вчилась в школі американського балету в Ню-Йорку під керівництвом найкращого сьогодні в балетному світі балетмайстра Баланчина. Вже за рік навчання в тій школі її призначили до найвищої професійної класи. Диплом з відзначенням відкрив їй дорогу на балетні сцени і перші її виступи були у групі відомого хореографа Ю.Лазовського. Після того брада участь в балетних виставах Ґільди Нортон а також в мексиканській балетній групі. Ступаючи все вище й вище по щаблях балетної кар’єри, Оксана Войновська виступала у різних танкових ансамблях в «Медісон Сквер ґарден», у «Карнеґі Рисайтел Галл» в Ню-Йорку та на американських сценах та естрадах. Любов до мистецтва глибоко вкорінена Оксані, з нею вона прийшла на світ в родині видатних діячів української культури. Прадід Юліян Нижанківський, дід Амброзій були акторами і мають своє почесне місце в історії українського театру в Західній Україні, тітка Дарія (з Нижанківських) Снігурович є майстром сценічного танцю (про неї є окрема силюета) і дядько Богдан, відомий модерніст поет і письменник. Їх слідами йде надійна адептка класичного танцю Оксана Войновська, несучи в дарі Терпсихорі свою молодість, талант і кращі традиції української станкової культури….».

Похід української громади у 80-ту  річницю Голодомору українців  вулицями Нью-Йорку. На передньому плані - паніматка Оксана й панотець Юрій Базилевські

…Село ж на Полтавщині, в якому народився отець Володимир Базилевський  й натепер має назву Батьки, воно відоме з 18 століття й за Гетьманщини входило до Опішнянської козацької сотні. Як відомо, за переписом 1855 року у селі налічувалось 515 господарств, 2100 мешканців, функціонувала церковно-парафіяльна школа та цілих три маслобійні заводи. Того ж року в селі було зведено дерев’яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці.  На початку буремного 20 століття, коли побачив світ Божий Володимир Базилевський,  в селі налічувалося близько трьох тисяч мешканців, щонеділі тут влаштовувався базар, а тричі на рік відбувалися  ярмарки.  На той час у селі нараховувалось 25 млинів, декілька маслоробних закладів. Пізніше там діяло вже дві школи -  земська та церковно-парафіяльна, в останній було 4 класи й нараховувалось  60-65 учнів. У селі Батьки рівно за два десятки років до народження майбутнього священика Володиира Базилевського народився й такий собі Антон Омельченко, пізніший пасинок відставного московитського генерала Міхаїла Адамовіча Пєховского, що замешкав тоді на Кубані, де Антон зі своїми старшими  братами був на заробітках. Згодом односелець отця Володимира, великий знавець і поціновувач коней Антон Омельченко  став чи не першим українським дослідником Антарктиди, учасником і конюхом британської експедиції  Роберта Скотта, й зрештою, - членом  Королівського географічного товариства  Великої Британії. Антона Лукича у віці 49 років, якраз у 1932 році, коли в Україні вже розпочався Великий Голод, це сталося на порозі його ж власного будинку вразила блискавка.

Базилевська, пані Інна, - донька отця Володимира

Інше село на полтавській Зіньківщині, з яким пов’язана історія роду священиків Базилевських, є Човно-Федорівка. Воно знаходиться біля витоків річки Мужева Долина.  Неподалік від цього села було розташований хутір, власницею якого була Човнова Федора. Хутір було внесено до списку селищ т.зв. Малоросійської губернії, складеному в 1799-1801 роках. У свою чергу перша частина назви колишнього хутора походить від назви річки Човнова  — річка в Полтавській області, ліва притока річки Грунь. Село виникло на початку 19 століття. За переписом 1859 року року у Федорівці налічувалось 17 дворів, 114 жителів. 1892 року була збудована дерев’яна церква, діяли бібліотека, земська і церковно-парафіяльна школи. У 1910 році налічувалося 38 господарств та 212 жителів.

Базилевський, oтець Юрій зі своїм двоюрідним братом Георгієм після освячення хреста при могилі свого прадіда отця Потапія та паніматки Вікторії, - с.Свиридівка Лохвицького району

Дуже знаменитим є інше полтавське село Свиридівка, про яке пише отець Юрій Базилевський,  в якому він побував зі своїм татом о.Володимиром у 1994 році й де похований його прадідусь о.Потапій та прабабуся  паніматка Вікторія. На північно-східній околиці цього села, понад високим правим берегом річки Сула розташоване двошарове городище «Дитинець» (VI-IV, ІІІ-ІІ ст. до н.е.; XI-XIII ст., - скіфський час та доба Київської Русі), археологи досліджували ґрунтові насипи валів, рови, сліди насипу башти, колодязя на загальній площі понад 4 гектари.   Георгій Янушевич, який натепер замешкав у Санкт-Петербурзі, писав «…У цьому році  (О.П. – 2010 рік) в серпні, коли я був у Свиридівцi, вдалося з’їздити на велосипеді до «Червоних могил». Це ланцюг скіфських курганів. Бачив тільки один, про існування інших вже дізнався потім, але ті інші знаходяться на великій відстані. Весь курган розкопаний і пробуравлений. Незадовго до мого відвідування кургану туди приїжджали люди, спалили всю траву на ньому і шукали там золото за допомогою металошукача... Ось що писала про «Червонi могили» З.В.Янушевич: «Великі кургани на «Ведмідцi», які місцеві люди називають «червоніми», а іноді «шведськіми» могилами, - це скіфські кургани-поховання. Скіфську кераміку з нижніх шарів валу я збирала і возила фахівцям-археологам, вони підтвердили її походження. На цій території в 6-5 століттях до нашої ери жили скіфи-орачі». Могили ці називаються червоними (є багато «червоних могил» в Україні), тому що при похованні скіфи вживали червону фарбу - охру. Нею покривали частини тіла померлого, також кістки. Це мало магічне значення. При розкопках курганів до цих пір знаходять цю червону фарбу. У великих курганах поховані племінні вожді скіфів…». Зоя Василівна Янушевич  (1916-2005) уродженка сусіднього зі Свиридівкою села, яке називається Нова Гребля, видатна совєтська вчена-ботанік, докторка біологічних наук, одна із піонерок совєтської палеоботаніки, яка дуже часто бувала у Свиридівці, - 6 червня 1995 року писала: «…Трійця – дуже красиве свято колись було. Пам’ятаю, як його обставляли у Свиридовке в самі важкі роки: ходили за лепехою на Корінське, устеляв нею підлогу й долівку. Усюди ставили гілочки берізки, липи, клена й, звичайно ж, букети польових квітів. І завжди в дому щось пекли, пахло пирогами, навіть у самий голодний час. І мама теж завжди намагалася щось приготувати, спекти. Було дуже врочисто…».

У Білому Домі з Президентом Р.Рейґаном.  Праворуч Президента - Митрополит Мстислав, позаду нього - Юрій Базилевський, - 1988 рік, - Краєва Управа Комітету святкування 1000-ліття Хрещення Руси України

У текстах пам’яток української мови у книзі з серії актових документів і грамот  «Лохвицька ратушна книга другої половини ХVІІ ст. (Збірник актових документів)» (Київ, «Наукова думка», 1986) населений пункт під назвою «Свиридовка» зустрічається тричі, вперше  -  5 червня 1657 року, коли лохвицький отаман Савка Геращенко, Яцько Герасименко, війт Матвій Ємченко та бурґомістр уряду  Лохвицького Фень Проценко  розглядади справу свиридівської посполитої обивательки Ганни Богдановної з Кононом Яценком та Данилом Ситником, що ніяк не могли поділити загальні угіддя понад річкою «Медвежкого берег Супруненкова, з окопу лежачого». …З коренем у слові «базил-» у названій Збірці зустрічаються особи, що мали прізвища «Базаленко», «Базалєй», «Базалеєнко», «Базилеєнко».

Базилевські - з ліва до права - Христя (в заміжжі МекМікен), Андрій Базилевський, отець Юрій, паніматка Оксана, Богдан Базилевсякий

«Свиридовка»  згадана також у переписних книгах за 1722-ий рік. За Генеральним слідством 1729-30-го років це село входило до складу Лохвицької козацької сотні Лубенського полку. Крім церкви там діяли школа й шпиталь. За переписом 1859 року, – село власницьке й козацьке, у цьому селі налічувалось 289 дворів з 1774-ма мешканцями. В 1885 році у волосному центрі Лохвицького повіту Свиридівці було відкрито трикомплектне початкове народне училище. За переписом 1900-го року, у селі було вже 339 дворів зі 1797-ма жителями, сільська громада складалась із козаків, селян-власників та т.зв.казенних селян, діяли земська школа й школа грамоти, в селі відбувалося по три ярмарки на рік. Приблизно в цей же час в селі було 22 вітряки, 2 кузні, 3 олійниці, 8 крамниць. У 1910 році в селі був вже 2001 мешканець й 341 господарство, що розміщувались на 2083-ьох десятинах землі.

Владика Даниїл (Зеленський) з Андрієм Базилевським та Анією після їхнього шлюбу

Дерев’яна, в ім’я св. Архістратиґа Божого Михаїла церква в селі Свиридівка Лубенського козацького полку (тепер - Лохвицького району) була збудована 1777-го року. При кінці 19 ст. Михайлівську церкву  було поставлено на мурований цоколь, тоді ж до неї прибудовано дерев’яну дзвіницю. У 1902-ому році церква володіла 1,25 десятинами землі церковної, у т.ч. - 0,25 дес. старого погосту, 33 десятин - ружної. Мала церковну сторожку. При церкві діяла бібліотека, а при  парафії – земське народне училище й церковна школа грамоти. До парафії входив також хутір Чагли. Парафія налічвала 1902 парафіян: 976 душ чоловічої, 939 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 29, міщан – 14, козаків– 1615, селян – 238 душ.  Із священиків відомі - Потапій Федорович Базилевський (1902, у сані з 1863, нагороджений скуфією 1879), Іоанн Іоаннович Чижевський (1912); із псаломщиків: Михайло Миколайович Філянський (1902, на посаді від 1850) й Костянтин Романович Злотчевський (1912); із церковних старост - козак Данило Никифорович Паливода (1902) та козак Яків Мажара (1912).  

Войновський, пан Петро, - очільник Буковинського куреня

Як на мене, цікавою є також оприлюднена в мережі для вільного доступу історія місцевого шкільництва у селі Свиридівка, яке нерозривно пов’язано з церквою. Згідно з історичною довідкою сучасної сільської школи «… Вчителями були церковні служителі. Вивчали граматику, буквар, часопис, Псалтир, письмо. Пізніше школа і вчителі утримувалися коштом сільської громади, а предметами викладення були Закон божий, читання, письмо, перші арифметичні дії. Навчали також доглядати за садом і городом. Школа після ліквідації козаччини, певно була закрита і тривалий час у селі грамоти не вчили. Лише в 1876 році 24 жовтня сільська громада спромоглася відкрити на свій кошт початкове училище. З цієї нагоди зібралася вся Свиридівка. Священик Прокопій Базилевич (О.П. – тут закралася прикра помилка, насправді це був – о.Потапій Базилевський) урочисто відчинив двері «храму науки», запросив учнів за парти, додавши: «Давно пора нам було відкрити це училище. У сусідів такі школи вже існують по кілька років. Але краще зробити добру справу пізніше, ніж ніколи. Адже всім відомо, що наука просвітляє  і возвеличує людину».   Утримувалося воно земством, яке обмежувало свою освітню діяльність вирішенням фінансово-господарських питань. Викладали Закон Божий, письмо, церковно – слов’янську мову, арифметику, співи. На той час для училищ сталих програм не було, вчителі вільно вибирали методи навчання та підручники. В Свиридівському училищі крім згаданих предметів викладали природознавство, фізику, хімію, історію і географію. Однак училище було дуже малим, складалося лише з однієї  класної кімнати розміром 8 квадратних аршин. Тому воно не могло прийняти всіх бажаючих. Так в 1899 році  через це дістали відмову 40 хлопчиків та дівчаток. За переписом 1890 року в Свиридівці крім училища продовжувала працювати земська школа грамоти. Під Свиридівську школу виділили землю Черницькі.  Шанованим був у селі дворянський рід Черницьких. Ім’я  одного з них, Петра записано на дверях церкви, спорудженої в 1777 році. Антоніну Михайлівну Черницьку ще й досі пам’ятають люди в селі. В склепі біля церкви були поставлені кілька трун з їхнього роду. О.Г.Баєвська, яка працювала лікарем у Луці, десь в 1924 році відвідала Антоніну Михайлівну. Бачила в неї великий альбом, в якому знаходилися фотографії Т.Шевченка, П.Куліша і її брата. Був там і портрет її самої,  як фрейліни царського двору, і в молодого гвардійського офіцера – її нареченого. Коли в 1920-і роки хотіли закрити і зруйнувати церкву, Черницька прийшла в сільраду і виголосила перед людьми промову про те, що  церква потрібна для душі людської. Запам’яталась і її розмова з Г.І.Петровським у 1933 році, коли він приїжджав у Свиридівку. Очевидець цієї події М.Примоленний згадує: «Антоніна Михайлівна піднесла йому лип’яник і сказала: «Хороший  хозяин лучше  кормит своих собак, чем вы людей». Сама ж вона одержувала пайок і інколи ділилася з нами, хлопцями. Вона мала хорошу бібліотеку і цінну картинну галерею. Знала Черницька 9 мов, викладала в Казанському університеті. За свідченням інших людей? вона була знайома з Лєніним і Крупською, коли перебувала в Женеві і Парижі. Наприкінці 40-х років приїжджала в село з ЦК, щоб дізнатись про неї. Привозив їх у село П.Гребінник. Приїжджі побували на її могилі. В останні роки життя дворянка потерпала від холоду і голоду. Відвідувачі бачили, як вона залізала в піч, ставила на припічку каганець і читала…».  До речі, із дворян та військовиків на прізвище «Черницький», які так чи інакше мали відношення до Полтавської губернії відомі, зокрема: «1).Черницкий Лев Михайлович, р. 1853. Полтавский кадетский корпус 1871 (не окончил), офицер с 1873. Полковник. 1918  в гетманской армии; с 27 июня 1918 Житомирский уездный воинский начальник… 2).Черницкий Михаил Константинович, р. в Полтавской губ. Ротмистр. В Вооруженных силах Юга России. Взят в плен. На 15 окт. 1920 в резерве чинов МВО… 3)Черницкий Николай Антонович, р. в Полтавской губ. Чиновник военного времени. Участник белого движения (в армии не служил). Взят в плен. С окт. 1922 на особом учете в Карачаево-Черкесском ВК… 4)Черницкий Петр Михайлович, р. 10 янв. 1882 в Полтавской губ. Полтавский кадетский корпус 1898, Михайловское  артиллерийское училище 1900, академия Генштаба. Полковник, командир батареи. В Добровольческой армии  и ВСЮР в начале 1919 1-м легком артиллерийском (Марковском) дивизионе, затем командир тяжелой батареи  до эвакуации Крыма. Галлиполиец. В эмиграции во Франции. Ум. 28 фев. 1933 в Париже..» (О.П. – як виняток, подається москвинською мовою).

Полк.Петро Войновский, - командир Буковинского Куреня ОУН на еміґрації, -  тесть о.Юрія Базилевського

За даними дослідника Тараса Пустовіта, Базилевський Потап Федорович народився в селі  «..Зубані Хорольського повіту  Полтавської губернії, тепер - Глобинського р-ну Полтавської обл. – 23.01.1910, с.Свиридівка Лохвицького пов. Полтавської губ., тепер Лохвицького р-ну Полтавської обл.) – священнослужитель. Виходець із священицької родини. Закінчив Переяславську духовну семінарію. 1863 рукопокладений у сан священика Михайлівсь­кої церкви с.Свиридівка Лохвицького повіту, де прослужив 47 років. Своїм коштом відкрив та утримував у власному будинку училище (згодом – школа грамоти). Обирався уповноваженим на окружний з’їзд, депутатом з відомства Лохвицького градського благочинія, депутатом 3-го благочинного округу Лохвицького повіту.  Нагороджений набедреником, фіолетовою скуфією, камилавкою, наперсним хрестом»  (Джерело -  Б.Священник П.Ф.Базилевский (Некролог) // ПЕВ.ЧН. – 1910. – №14. – 10 мая. – с.964-966)».

Українець із родинного села о.Володимира -  Батьки  Антон Омельченко на борту корабля «Терра Нова», - 1910 рік

Ймовірно, що у свиридівського панотця Потапія був ще син Сергій, про якого є згадка у доволі ґрунтовній «Базе даннях «Участники Белого движения в России», де записано наступне: «Базилевский Сергей Потапович, р. в с.Свиридовка Лохвицкого у. Подпоручик. В гетманской армии. Взят в плен. На особом учете на Украине с 1920.». Між іншим, у цій базі є відповідний запис й про Миколу Базилевського:  «Базилевский Николай. Подпоручик. 1918 в гетманской армии; подпоручик 1-го Запоризького полка им.П.Дорошенка, утвержден в чине значкового со старшинством с 1 нояб. 1916 24 сен. 1918.» (О.П. – як виняток, подається також москвинською мовою). До цього слід додати, що розділі  за вказівником «Землевладельцы Российской империи 1879-1918 гг.» та в списках Харківського земельного банку, куди входили Харківська та сусідні губернії, -  знаходимо прізвище такого собі Фінченка Івана Феоктистовича, який, зважаючи на не досить поширене прізвище й статус землевласника, може, за моїм припущенням, бути дідом Єліконіди Колеснікової з міста Барвінкове на Харківщині,  з якою у 1929 році одружився батько отця Юрія -  Володимир Базилевський.

Приміщення колишньої народної (пізніше - семирічної)  школи в с.Свиридівка - світлина 1950-их років

В околицях же села Свиридівки був великий родинний маєток «Отрада» відставного генерал-майора московитської служби, учасника московитсько-турецької війни, заслуженого орденоносця імперських відзнак, від 1895 року радного  Лохвицького повіту Філіппа Семьоновіча Терешкєвіча (1838-1903), якого після його смерті  19 весесня 1903 року відспівував, ймовірно,  отець Потапій Базилевський. Генерал Терешкевіч мав  сина Ніколая (нар.1872), військовика з Головного артилерійського управління московитської (царської) армії, якого нелегка доля вигнанника після большевицького перевороту закинула спочатку до Єгипту, а тоді - до Юґославії.  Його синові Алєксандру (нар.1900), народженому й хрещеному в Свиридівці, вірогідно, тим же таки отцем Потапієм, у зв’язку з большевицьким переворотом не вдалося закінчити Університет Св.Володимира у Києві, він також опинився на чужині разом зі своєю родиною.  З іншим сином генерала Філіппа Терешкєвіча - Сергеєм,  капітаном 5-ої кінно-артилерійської бриґади у відставці, проживала неподалік Свиридівки в селі Нова Гребля (за іншими даними, на хуторі Закроїха) вся його родина - його дружина Євгенія Помпєєвна та діти. Їхній син Владімір Серєєвіч Терешкевіч, який народився у Свиридівці у 1907 році, був хрещений у місцевій церкві отцем Потапієм Базилевським, - став дипломованим аґрономом, пізніше, за большевицької тиранії, працював в радгоспі «Тракторний», що у Жерновському районі підсовєцької Білорусі, але був в 1930-их роках заарештований  НКВД-истами за своє «дворянскоє проісхождєніє» та згодом (1938) був ув’язнений в Саратовській тюрмі. Донька генерала Терешкевіча Ольга Філіпповна опікувалася разом з отцем Потапієм Базилевським  місцевою школою  грамоти, яку той відкрив та утримував власним коштом. У великому будинку змосковщених українських дворян Терешкевічєй часто говорили французькою мовою. В їхньому маєтку «Отрада», на цей час майже вщент зруйнованому, - була дуже велика бібліотека книг французьких Просвітителів, яку місцеві большевицькі активісти вивозили на возах, запряжених кіньми.   

Маєток в околицях с.Свиридівка, який належав родині генерала московської служби Ф.Терешкевіча (ині зруйнований)

За даними краєзнавця Михайла Петренка, який походив із Свиридівки, - «…Церква в Свиридiвцi була стара, а в Луцi та iнших селах вже спорудили новi. Вирiшили спорудити i в Свиридiвцi. Насамперед, щоб мати свою цеглу, побудовали цегельню. Мали думку поставити церкву на вигонi. Пан Волошин вже й грошей пообiцяв чимало дати, якщо буде збудована саме на вигонi. Та побутує думка, нiби в Полтави запропонували реставрувати стару, як таку, що має iсторичну цiннiсть. При церквi була бiблiотека, 30 десятин церковно? землi в рiзних мiсцях. 40 рокiв був священником у селі Базилевський. За кiлька рокiв перед Першою свiтовою вiйною церква була повнiстю перебудована i мала вже вигляд не корабля, а хреста. Особливу красу та довершеннiсть мав iконостас. Брат М.С.Шиша Савка, який навчався у Ки?вськiй малярськiй школi i проходив практику в Лаврi, намалював великий (4х3м) образ «Воскресiння Христове» у правому крилi, а в лiвому – «Рiздво Христове». Учив малювати й дiтей М.П.Терешкевича. Репресований в 1930-i роки за любов до Укра?ни, Савка Шиш десь так i загинув…». До речі, у книзі «Реабілітовані історією. Полтавська область» (Київ-Полтава, 2004) зазначено: «Базилевський Іван Потапович, 1877 р., с.Свиридівка Лохвицького р-ну Полтавської обл., українець, із службовців, освіта середня духовна. Проживав у с.Човно-Федорівка Зіньківського р-ну Полтавської обл. Священник. Заарештований 22 серпня 1937 р. Засуджений Особливою трійкою при УНКВС Харківської обл. 16 жовтня 1937 р. за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 11 листопада 1990 р.». У «Мартирології українських церков» (1987) на сторінці 953 знаходимо такий запис «Базилевський  Іван (1877, с.Свиридівка, тепер - Лохвицького р-ну Полтавської обл.-?) – священнослужитель. Закінчив Лубенське духовне училище, Полтавську духовну семінарію (1897). У 1930-х – митрофорний протоієрей УАПЦ. Настоятель церков у с.с.Батьки, Федорівка Зіньківського р-ну. Заарештований 16.05.1937 під час богослужіння. Засуджений до заслання. Загинув у Полтавській тюрмі…».  У праці  Л.Розсохи «Репресовані священики Миргородщини (ПЄВ. – 1997. – ч.4.-с.92-93) знаходимо наступні відомості про іншого священника з родини Базилевських:  «Базилевський Микола Георгійович  (1892(?)-16.04.1926) – священнослужитель. Закінчив С.-Петербурзьку духовну семінарію. Протоієрей. Служив предстоятелем Успенського собору м.Миргород. Одружився з дочкою місцевого священика. Після революції 1917 став активним провідником українізації церковного життя. Створив чудовий церковний хор. Користувався великим авторитетом у віруючих. Мав особливий хист проповідництва. За переказами, після перемоги у відкритій дискусії з начальником миргородської ЧК одержав наказ виїхати з міста, але не підкорився і був розстріляний чекістами на порозі своєї домівки. За ін. версією, убитий ортодоксально налаштованими ченцями Мгарського Лубенського Спасо-Преображенського монастиря за те, що приєднався до автокефальної конфесії. Похов. біля Успенського собору. Могила збереглася. На замовлення парафіян місцевий художник намалював ікону із зображенням о.Миколая. Ікона висіла у притворі храму до 1960-х, коли з наказу властей була знищена».

Церква Св.Архистратиґа Божого Михаїла, - с.Свиридівка

Згідно з інформаціями ресурсу «Полтавіка», різні з походження  Базилевські були доволі відомими на Полтавщині з давніх давен, щонайперше як  благодійники. Деякі Базилевські виявили себе як представники дворянсько-поміщицького, інші - священичого роду. Частина Базилевських висунулись у панство з реєстрових козаків Миргородського полку за часів Руїни. Засновником цієї династії був білоцерківський сотник, згодом обозний Миргородського полку Василь Онисимович. Посаду білоцерківського сотника він передав своєму сину Леонтію Василенку, який перелицював своє прізвище на шляхетсько-панський лад – Базилевський. Посаду сотників Білоцерківської сотні Базилевські зберігали до кінця  18 століття. У 1780-х  роках їм належало в Київському, Харківському і Катеринославському намісництвах 12 сіл і майже 11 тисяч кріпаків. У відповідь на жорстоке гноблення тими Базилевськими селян й козаків в роках 1789-1794 вибухнуло відоме повстання в селі Турбаї (тепер це село у Глобинському районі Полтавської області), під час якого загинули Базилевський Степан Федорович, Базилевський Іван Федорович та їхня сестра Базилевська Марія Федорівна. Базилевский Федір був дворянином, на його кошти зведено дерев’яну Покровську церкву (1800) у селі Кринки Кременчуцького повіту. Базилевський Федір Федорович був остапівським сотником (1764-1772), надвірним радником, фундатором мурованої Троїцької церкви із дзвіницею (1815) у містечку Остап’є Хорольського повіту на Полтавщині  (тепер – село Великобагачанського району). Базилевський  Іван Федорович мав військове звання підполковника. Син Базилевського Федора Федоровича уфундував муровані Предтече-Усі¬чен¬ську церкву (1907) у селі Радивонівка Хорольського повіту (тепер також Великобагачанського району) і Христоріздвяну церкву (1805) у містечку Вергуни (тепер Хорольського району). Згідно з іншими інформаціями, які частково підтверджують й доповнюють попередні матеріали дослідників, що дійсно на території історичної Полтавщини в різний час проживали: 1)Базилевський Федір Федорович (1744-1803) – надвірний радник, був миргородським полковим суддею (1773), а згодом - говтівським повітовим предводителем дворянства на Київщині; 2)Базилевський Андрій Федорович (1754-1803) – колезький асесор, який був полтавським повітовим предводителем дворянства; 3)Базилевський Федір, протоіреєй,  який у 1835 році був нагороджений («пожалован») дворянським гербом. - Тут виникає припущення чи це, бува, не батько свиридівського священика отця Потапія Федоровича Базилевського?. 

Старий хлів у селі Свиридівка, побудований на поч.ХХ ст. - світлина Г.Янушевича, 2012 рік

Дослідники Ю.М.Гужва, Т.П.Пустовіт та В.А.Войналович подають докладні біографічні інформації про полтавських священиків на прізвище «Базилевський», серед яких є  наступні служителі церкви: «Базилевський Андрій Степанович (20.03.1884, с.Михнівці Лубенського пов. Полтавської губ., тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. – 1960 ?) – священнослужитель). Син священика. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1907). Працював учителем церковнопарафіяльної школи. 19.08.1912 рукопокладений у диякона, 22.08.1912 – у священика Іоанно-Богословської церкви с.П’ятигірці Лубенського пов. З 1923 був настоятелем Успенської церкви с.Лукім’я Оржицького р-ну. 1930 заарештований і засуджений за ст. 58-10. Під час Другої світової війни був священиком УАПЦ. У післявоєнні роки знову став настоятелем Успенської церкви с.Лукім’я. Служив там у 1946-1947, 1948-1956, 1957-1958. Протоієрей (1956). У 1947-1948 деякий час був священиком Успенської церкви с.Шершнівка Великобагачанського р-ну, 1956–1957 – Іоанно-Предтеченської церкви с.Халепці Лубенського р-ну. 06.08.1958 звільнений поза штат через хворобу. Остання нагорода: наперсний хрест (1958);  Базилевський Павло Тимофійович (1834 ?, с.Золотухи Лубенського пов. Полтавської губ., тепер Оржицького р-ну Полтавської обл. – 04.11.1900, с.Прихідьки Пирятинського пов. Полтавської губ., тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл.) – священнослужитель. Виходець із священицької родини. Одержав поч. домашню освіту, навчався у Лубенському духовному училищі. З 12.05.1850 – паламар у с.Тишки Лубенського пов., з 15.11.1857 – дячок Різдвяно-Богородицької церкви м-ка Комишня (тепер с-ще Миргородського р-ну). 04.12.1862 рукоположений у диякона с.Червона Слобода Роменського пов., де відкрив церковнопарафіяльну школу. 16.03.1865 переведений у с.Кимличка Гадяцького пов. (тепер Липоводолинського р-ну Сумської обл.), водночас був призначений вчителем сільського народного училища. 08.02.1876 рукопокладений у сан священика Андріївської церкви с.Мільки Прилуцького пов. (тепер Прилуцького р-ну Чернігівської обл.), 30.08.1881 переведений до Покровської церкви с.Прихідьки Пирятинського пов., де відкрив, вчителював і утримував своїм коштом церковну школу. З 1898 – духівник з благочинія. 15.06.1900 звільнений поза штат. Стараннями Б. розширено храм у с.Прихідьки, зведено нову дзвіницю, придбано дзвін вагою до 40 пудів, побудовано сторожку та поставлено огорожу біля церковного погосту. Нагороджений набедреником (1888), фіолетовою скуфією (1897); Базилевський Петро Олексійович (05.10.1881, с.Карпилівка Лубенського пов. Полтавської губ., тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. – 02.06.1938, м.Полтава) – священнослужитель.  Нар. в сім’ї псаломщика. Після закінчення Полтавської духовної семінарії працював учителем народного училища в с.Тури Полтавського пов. 1904 рукопокладений у священика Вознесенської церкви с.Редьківка Прилуцького пов., 26.05.1906 переміщений до Введенської церкви с.Брагинці Лохвицького пов., 06.09.1911 переведений до Преображенської церкви с.Недра Переяславського пов., водночас скрізь працював законовчителем у місцевих церковнопарафіяльних школах та народних училищах. З трав. 1915 був членом благочинницької ради округу. Протоієрей. Нагороджений набедреником (1909), скуфією (1914). 08.11.1917 звільнений поза штат за власним бажанням. Пізніше був настоятелем Миколаївської церкви м-ка Старі Санжари Полтавського пов., у 1927 переміщений до Преображенської церкви с.Великий Кобелячок Новосанжарського р-ну. Вперше заарештований 23.05.1929 співробітниками Полтавського окрвідділу ҐПУ за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Засуджений Особливою нарадою при Колеґії ҐПУ УСРР 14.10.1929 за ст. 54-10 КК УСРР до 3 років позбавлення волі. Термін відбував у Архангельському та Мурманському таборах і на будівництві Біломоро-Балтійського каналу. 1932 повернувся в Полтаву, працював на шкірзаводі, кучером на 8-й меблевій фабриці. Вдруге заарештований 26.02.1938. Засуджений Особливою трійкою при УНКВД Полтавської обл. 23.04.1938 за ст. 54-8, 54-10 ч. 1, 54-11 КК УРСР до розстрілу. Реабілітований по останній справі Полтавським обл. судом 02.11.1959 (частково) та 22.06.1990 (повністю), 17.11.1994 реабілітований Полтавською обл. прокуратурою у попередній справі; Базилевський Сергій Павлович (1868, Гадяцький пов. Полтавської губ. – 05.09.1937, м.Полтава) – священнослужитель. Виходець із духовенства. Закінчив Полтавську духовну семінарію. Служив священиком у селах Зіньківського, Кобеляцького та Чутівського р-нів. У 1930-х проживав у м.Полтава. Священик без парафії. Заарештований 01.08.1937. Засуджений Особливою трійкою УНКВД по Харківській обл. 25.08.1937 за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР до розстрілу. Реабілітований Полтавською обл. прокуратурою 05.04.1989..».

Насамкінець хочу повідати читачеві одну цікаву історію з життя бл.пам. отця Потапія Федоровича Базилевського, яку розповів мені корінний, з діда-прадіда свиридівчанин Іван Миколайович Середа. - Якось панотець Потапій Базилевський звернувся до його діда по лінії матері  місцевого селянина Павла Хоменка, аби той перевіз своїми волами якесь збіжжя чи щось інше для потреб церковних. Той Хоменко, не довго думаючи, відповів, що його воли трохи заслабли й він не може в цю хвилину виконати прохання батюшки Потапія. Згодом, коли у подружжя Хоменків народився син, то при хрещенні о.Потапій, мабуть, пригадавши про недавню Павлову відмову дав їхньому синові під час хрещення в церкві дещо незвичне ім’я «Сила». Мовляв,… щоб воли Хоменкові ніколи не слабували. Затятий мисливець та рибалка, та й сам вже дід своїм онукам, майже 60-річний Іван Середа й натепер, згадуючи отця Потапія та свого діда добрим словом, - частенько примовляє, піднімаючи пальця догори, коли щось там не складається: «А казав дід Сила, не роби (чи роби) так…». Бо дійсно ж тямкуватий був той українець Сила Павлович Хоменко, що його так давно, ще в позаминулому столітті, та так влучно й гарно іменував свиридівський панотець Потапій Базилевський.

Автор допису др.О.Панченко на Саут Бавнд Бруці (США), поряд з ним - внучка ген.Михайла Крата - Ганя Черняк (тримає у руці книжку про 2-гу УД УНА), - травень 2016 року

…Ось такими є стислі спогади з життя отця Юрія Базилевського, що повністю підтверджуються та доповнюються різними історично-архівними довідками та матеріалами, які переповідають нам, синам і дочкам України, правдиву історію різних гілок славетного роду священиків й патріотів Базилевських, що розпочав свою натхненну духову працю на ниві служіння Богові, нашій Рідній церкві й українській нації на теренах історичної Полтавщини. - Жертовна ж діяльність отця Юрія Базилевського та інших нащадків святих отців, вихідців з Полтавщини, нині продовжується вже за океаном, в З’єднаних Стейтах Америки, великій й наймогутнішій державі світу, яку ми називає «США»…

Підготував Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), адвокат з міста Лохвиці на Полтавщині

Примітка: Переважна більшість світлин отримана із родинного архіву отця Юрія Базилевського, інші – із хатньої книгозбірні та приватного архіву упорядника цього допису доц.д-ра Олександра Панченка та відкритих джерел; Прізвища та імена в тексті допису жирним шрифтом виділено О.Панченком

Теги:
2019-05-15 05:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар